Как спасти мир от России

Уявімо світ через пів року. Україна відкинула війська Росії за межі своїх кордонів, підписано мирну угоду, Росія зобов'язується платити репарації, а західні країни готові знову спробувати виплекати демократію на цій величезній території.

Розпаду Росії ніхто не бажає, адже це "значно підвищить ризики міжнародної безпеки". Україна довела, що є регіональним лідером і разом із Польщею та Туреччиною може контролювати божевільного сусіда. 

В Росії, між тим, наростає шквал незадоволення, народні маси дали своїм неврозам і страхам вийти назовні. І все, що ніби приховали, знову шукає ціль. Мілітаризм та експансіонізм домінують у всьому, хоча, здавалося б, куди вже більше. Привид нової війни стукає в двері.

Фактично довгостроковою метою України є гарантоване убезпечення себе від агресії сусідньої держави. А довгостроковою метою євроатлантичного світу є забезпечення балансу, коли жодна з країн у регіоні не буде порушувати усталених правил гри.

Україна бачитиме для себе головним інструментом власне озброєння. А західні демократії бачитимуть інструментом демократизацію Росії. Адже для них те, що відбувається сьогодні – це така прикра хвороба, від якої можливо вилікуватися, якщо правильно провести реформи. Таким чином, виникає запитання: Чи можливо виправити девіацію соціальних норм?

Коротка відповідь: Японія. Сьогодні для нас образ Японії – це образ культурної, освіченої, технологічної, глибокої спільноти, яка має тисячолітню філософію і сильні інституції. Але ще 80 років тому це була агресивна, бідна, в своїй масі безкультурна країна, яка мала на меті приниження та загарбання.

Мілітаризм та бажання знищувати сусідів домінували в думках та діях, тож в 30-40-х роках ХХ-го століття японці мало нагадували націю, якою ми так захоплюємося.

Мільйони вбитих, зґвалтованих, спалених живцем людей, знищені пам'ятки архітектури – про це мало говориться в масовій культурі Заходу, глядачам вистачає Перл-Харбору.

В якості прикладу жахливих речей можна навести свідчення японських істориків: у Китаї у 40-х роках було застосовано політику "трьох всіх" – "вбивати всіх, спалювати все і грабувати все" – в результаті якої загинуло понад 2,7 мільйона людей.

Ненависть до Іншого, знищення Іншого через власні неврози та комплекси – це ознаки девіантної поведінки, характерної для багатьох країн у той період.

І ось в 1945-му році відбувається окупація країни американськими військами. Самі японці були впевнені, що союзники стратять імператора як символ мілітаризму та експансіонізму. Адже, згідно з традиційною японською філософією, імператор та його виконавці мають нести відповідальність за свої дії, зокрема за програш.

Натомість американці вирішили залишити символічну постать імператора для полегшення трансформації країни в демократію. І саме демократія була обрана як важливий елемент нового суспільного договору і подальшого перетворення країни.

Це рішення базувалося на тонкому аналізі політичної психології нації.

Японське суспільство вже мало досвід позитивних демократичних змін. Більше того, багато реформ, які ініціювала окупаційна влада, були відновленням і розширенням тих змін, які японці ініціювали самі в ліберальні 1920-ті роки, перед мілітаризацією.

Фактично, якби відбувалося нав'язування чужих форм чи систем, якби було прибрано символічного лідера цих змін – можна було б чекати протистояння з боку суспільства. Тож окупація виявилася досить м'якою: імператор залишився, були запропоновані ті реформи, які суспільство вимагало і опрацьовувало в минулому, і навіть покарання винних було не таким суворим, як у країнах Європи.

Крім того, дослідження показали, що японці дуже позитивно сприймають нові ідеї, саме з огляду на історичний розвиток нації. Все успішне, все привабливе викликає бажання спробувати на собі, особливо якщо вчителі готові щедро поділитися знаннями.

Успіх демілітаризації Японії та зміна соціальних норм всередині суспільства мали ще багато складових, від лідерських якостей окупаційних американських військ до щедрої фінансової допомоги. Від тотальних економічних реформ до реформи державної служби.

Але в основі лежали рекомендації політичних та військових психологів щодо того, як реалізувати ці політики у ворожому середовищі, як уникнути протистояння та використати вже наявні ресурси нації. Власне, тут зіграли свою роль і специфіка політичного устрою, і філософія, й історичні паралелі.

Девіацію вдалося подолати досить швидко завдяки аналізу всіх факторів. І демократія стала найкращим рішенням у цих умовах і в цей час.

Але чи вирішить проблему нової війни демократизація Росії?

Політолог Семюель Хантінгтон запропонував концепцію кількох хвиль демократизації, яка була підхоплена іншими дослідниками.

Перша хвиля була в 20-х роках минулого століття, але в силу різних причин вона зазнала невдачі, привівши до формування тоталітарних режимів і страшної світової війни.

Друга хвиля почалася після 1945-го року і тривала до 60-х, потім почався новий "відкат" 1958-1975-го років: зросла кількість авторитарних режимів.

Більше того – країни-лідери охоче підтримували ці режими, якщо бачили, що вони є ефективними у протистоянні Холодної війни. Так, і США теж.

Третя хвиля демократизації розпочалася наприкінці 80-х років минулого століття і заклала в публічному просторі великі очікування від майбутнього вільного світу.

Якоїсь миті на хвилі захоплення від "кінця історії", демократичні реформи були обрані як єдиний можливий варіант успішного розвитку суспільства.

Вирішення проблем тих чи інших держав (Балкани, Схід, Африка) публічно звели до демократизації й економічних реформ. Це стало аксіомою політики США насамперед у світі.

Успішні приклади демократизації, зокрема Японії, використовуються для просування аналогічного підходу щодо всіх держав. Між тим, існує значно більше прикладів, коли демократизація програла і не мала жодних шансів, оскільки впроваджувалася на хибному фундаменті.

Сьогодні очевидно, що третя хвиля демократизації завершилася на початку 2010-х, вкотре створивши низку авторитарних режимів.

Цього разу лідером колапсу демократії стала Росія, яка повторює шлях нацистської Німеччини буквально в усьому: від руйнування системи міжнародної безпеки, знищення свободи слова, до тотальної війни проти вільного світу.

Фактично ми маємо говорити не про похибку в розвитку однієї країни – тобто аналог хвороби, яку можна вилікувати системним підходом у провадженні реформ. Ми маємо завершення історичного етапу, перехід до глобального протистояння цінностей. Та сама Росія має сателітів, які допомагають руйнувати систему безпеки і фактично вбивати тисячі людей.

Тож, питання, чи може демократизація без передумов і попередніх кроків вирішити проблему Росії, з огляду на історичний досвід, має єдину відповідь: ні, не зможе. Це буде забалакування проблеми, створення агресору додаткових підстав для агресії. І причина зовсім не в проблемах демократії.

Десятки досліджень менталітету та психології росіян вказують на те, що демократія в західному розумінні цього слова неможлива в Росії, як мінімум на початку реформ. Навпаки – вона викликає спротив і пришвидшує розпад політичної системи в сторону авторитаризму, що базується на ненависті до цінностей, які його породили. 

Експерти, як внутрішні, так і зовнішні, які десятиліттями вивчали сучасну Росію, сходяться в наступних тезах:

"Росіяни не тільки не сприймають демократію як устрій, але й не сприймають усталених соціальних норм ("не вбий", "не кради" тощо), які лежать в основі сучасного суспільного договору. Їхня політична культура – це культура поглинання і знищення "інакшого". Тут немає місця для діалогу, адже їхня інтенція – повна домінація" (кореспондент "Der Spiegel" Крістіан Нееф).

Ключова специфіка російської ментальності – це домінація влади, владних структур і статусу над будь-якими іншими проявами індивідуальності. Сила, статус, наділеність владою визначають правоту. 

Постійне очікування росіян, що західні країни будуть сприймати їх як напівварварів, людей з низькою культурою, слабких. 

Звідси три модуси їхньої поведінки:

• доводити, що не такі (культурна експансія);
• демонструвати саме таку поведінку;
• висміювати нормальність.

Російська інтерпретація свободи відрізняється від західного світу. Ця свобода дозволяє не залежати від соціальних норм, а робити що хочеш, якщо так хочеш і коли хочеш. Свобода росіян – не про розвиток і спільні соціальні норми, але про відсутність контролю.

Влада Росії не пропонує суспільству модель бажаного майбутнього або хоч якусь парадигму розвитку, немає жодних роз'яснень значення "російського світу", "російської цивілізації".

Для дослідників це справжній феномен, адже це квазі-ідеологія, яка містить винятково декларативні елементи зверхності, без філософії та раціоналізації. Між тим, не було такої моделі й у минулому, щоб спробувати її реалізувати після демілітаризації Росії.

В результаті росіяни сьогодні є носіями всіх тоталітарних та антигуманістичних переконань: расизму, мілітаризму, експансіонізму й загалом ненависті до всього Інакшого – такого, що суперечить їхній картинці світу.

Оперуючи термінами психоаналізу, в поведінці росіян домінує Ід: нелогічна, ірраціональна форма людського вираження, що характеризується нездатністю придушувати імпульси й розрізняти реальне та нереальне. Звідси ж і агресія як спроба захиститися від невідомого, яким стає майже все.

Чи можливо пояснити таким людям, що насилля – це зло, що вбивати погано, що Інший – це нормально, що їхні дії матимуть наслідки? Ні, таке пояснення неможливе, адже воно вимагає раціональної оцінки й має базуватися на певній спільній системі цінностей.

І з тієї самої причини неуспішною буде чергова спроба демократизації Росії, яку намагатимуться здійснити західні країни після перемоги України у війні.

Це здається таким простим рішенням – спробувати знову побудувати демократію в Росії, розпочати підтримку опозиції, молодіжних рухів, освітніх проєктів, підточування авторитарного режиму Путіна тощо. Сьогодні на це вже витрачаються величезні кошти донорів. Однак це рішення, успішне в звітах і телевізійних сюжетах, виявиться імпотентним і призведе до виходу на нове коло насилля й експансіонізму.

Західні лідери мають прислухатися до соціологів, політологів та психологів і розробити нову політику щодо Росії, яка врахує політичну психологію та панівний суспільний договір у цій країні. Донори мають перенаправити кошти на підтримку тих проєктів змін у Росії, які матимуть довгостроковий ефект.

Серед очевидних пріоритетів мають стати аж ніяк не демократизація, але інституційні зміни.

Як не дивно, це дозволить спростити систему взаємозв'язків в регіоні, адже прибере суперечності, які сьогодні вирішуються винятково агресією проти сусідів.

Приклад Ічкерії показовий – цій незалежній державі не буде сенсу посилати своїх синів помирати в Україну, якщо в них буде незалежність і свої регіональні інтереси.

Звідси рішення – підтримка національних рухів, а не "chicken Kyiv" щодо всіх етносів федерації.

• прийняття потенційного авторитарного лідера, який підтримує програму вестернізації (англійська мова, стандарт НАТО, вільний ринок) за прикладом Туреччини. Це єдиний шлях забезпечити владу в Росії і водночас сприяти її поступовому руху до Європи. Тим більше, в історії є приклад Петра Першого, який може стати рольовою моделлю.
• повна демілітаризація і ліквідація спецслужб усіх видів. Приклад Японії саме тут надзвичайно ефективний і показовий.
• декомунізація із забороною Компартії, перейменуваннями та іншими елементами. Західний світ все ж має показати свою силу і знищити залишки радянського союзу – і це теж буде сприйнято росіянами як endgame. Голову дракона варто відрубати.

У Філіппа Шміттера є концепція гібридних режимів, і серед них, зокрема, "диктабланда" – проведення лібералізації без демократизації, перехідний етап між авторитаризмом і демократією (наприклад, режим Франко в Іспанії).

Фактично такий підхід дозволяє не ставити фантастичних цілей, а етап за етапом змінювати країну, яка є загрозою для світового порядку.

І важливу роль тут може і має зіграти Україна, яка, відповідно до механізму дифузії, зможе передати Росії успішні практики та норми, проконтролювати створення відповідних інститутів. Тож зусилля західного світу щодо демократизації мають бути зосереджені в регіоні саме на Україні як донорі демократії для Росії.

Демократія – це справді найкращий політичний устрій, але деякі країни ще не пройшли свій етап модернізації і просто не здатні підтримувати демократичні інститути. На жаль. Не може бути демократизація в країні, де ключові рішення з усіх питань ухвалюють спецслужби.

Не може бути демократизації в країні, де на лінійки першого травня витрачають більше грошей, ніж на туалети в школах. Тож, демократію в Росії треба починати з недемократичних речей: заборон, розділу, ліквідації. І вже після цього успішна Україна допоможе незалежним республікам колишньої федерації стати демократіями.

Артем Біденко, Інститут інформаційної безпеки