Шини палають, лебеді летять. Старі автопокришки як українська національна ідея

П'ятниця, 30 липня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

Коли в 1895 році брати-французи Андре і Едвард Мішлен презентували на перегонах Париж – Бордо – Париж першу автомобільну надувну камеру, вони навряд чи припускали, що їхній винахід стане чимось більшим, ніж "одяг" для колеса. 

Сьогодні гумові покришки, що відпрацювали своє, супроводжують нас протягом усього життя.

Майже кожен з нас мав справу з шинами ще у дитинстві. Хто не рибалив вудкою з напівзануреного камазівського колеса в очереті? Хто не ховався у купі коліс за гаражами, граючи у піжмурки? Хто не пробував свої м'язи на саморобній штанзі з покришок? Хто не літав на "тарзанці" з покришки й троса?

Саморобні парканчики із закопаних "по пояс" покришок всюди: на спортмайданчиках, біля сільмагів і клубів, у міських дворах, скверах та парках, на фермах і заводах, в гаражах і на дачах.

Звісно, шина – передовсім частина автомобіля, без якого він не поїде. Але це також і небезпечний забруднювач довкілля, з яким людству не так просто впоратися.

І вона ж – матеріал для художньої творчості і облаштування навколишнього простору.

А ще покришка – унікальне явище в українській історії. Головна зброя Майдану 2013-2014 років.

Горіла шина, палала

"Горіла шина, палала, Там барикада стóяла, там барикада стоялá" – слова пісні-хіта Революції гідності, під час якої вогняні барикади стали ефективною зброєю повстанців проти спецназу МВС.

Майже весь період вуличних сутичок взимку 2013-2014 років сили природи були на боці протестувальників, раз-у-раз повертаючи дим і вогняні язики в бік спецназу.

Київський живописець Матвій Вайсберг – один із художників Майдану. Його мистецький проєкт "Стіна" створювався під час протистояння і став відомим у світі. 

 
У "Стіні" немає чіткого зображення покришки, але її образ присутній

– Я відчував загальну енергію протесту, був його частиною, – пригадує художник ті події. – В перші тижні про творчість навіть і не думав. Але з часом живописець в мені "прокинувся". Я почав писати під час перемир'я: відчувши, що в мені накопичилося багато гніву, туги, надії, болю.

Тема сама підказує, якою має бути палітра. Моя палітра нагадувала землю на Грушевського: гар покришок, дим, чорний сніг. І вперше за багато років у мене з'явилися кричущі червоні кольори.

Проєкт "Стіна" складається з 28 картин. Коли я писав перші – від них відчувався запах диму, але не виразний – наче від вогнища на пікніку. Наступні ж картини вже досить виразно пахли сльозогінним газом і гаром покришок. Мені здається, що в ті дні від кожної порядної людини в Києві можна були почути запах паленої гуми.

У "Стіні" немає чіткого зображення покришки, але її образ присутній. Про це говорили Матвієві відвідувачі виставок у Нью-Йорку, Берліні, Лондоні.

 
Малюнки художника Юрія Журавля передають дух Майдану

Покришки увійшли в тканину Майдану, стали зброєю. Їх прикрашали, як в давнину воїни прикрашали свої мечі і щити.

– Будь-який матеріал може бути художнім. Гадаю, тяжіння прикрасити шину перед тим як вона перетвориться на вогонь, виникало спонтанно – коли люди горнулися до рятівного вогню, молилися на нього.

Це містичне явище, його важко передати словами. Я спробував зробити це фарбами. Українці заклали традиції вуличного протистояння злу вогнем. І дякую долі за можливість взяти в цьому участь.

Читайте також: Символи Майдану

"Стіну" Матвія Вайсберга мистецтвознавці назвали культурною подією року, Натомість на Майдані творили багато художників. Їхні роботи розійшлися інтернетом. Ними ілюструвалися книги і репортажі, їх брали на аватарки й обкладинки у соцмережах.

І гумова автомобільна шина в цих роботах – один з головних героїв Революції гідності.

Шинний лебідь прилетів

Старі шини якось непомітно перебрали на себе не лише захисну, але й естетичну функцію.

Одним із символів "високої культури побуту" став лебідь із старої покришки, пофарбований в біле і встановлений між "хрущівок".

Сміттєвий арт... Людині хочеться самостверджуватися у мусорі, вбачаючи в ньому прекрасне. Ті, кому не подобаються гумові лебеді у дворах, пальцем не вдарять, аби то все припинити. А кому подобається, творять "зоопарк" у власне задоволення і не виправдовуються.

 
Типовий "жек-арт" посеред міста. Чи полетить у небуття білий лебідь з київських дворів?
Фото: Євген Руденко

Виникла ціла субкультура: інтернет рясніє прикладами, порадами і навіть кресленнями з покроковими інструкціями, як власноруч зробити з шини лебедя, жабку, песика, крокодила, оленя. YouTube пропонує майстер-класи з нескінченним модельним рядом гумових шедеврів – "налєтай, торпопісь, покупай живопісь!".

Гортаєш сторінку за сторінкою й думаєш: невже це все гурток "вмілі рученята"? Чи може з покришками працюють професійні художники?

Відповідь на це питання київський мистецтвознавець Оксана Баршинова почала з довгої паузи:

– На мене, це від початку народна творчість. Професійні митці долучаються до "жек-арту", але дещо в іншому розрізі. Не вирізають гумових звірят, натомість виймають із звичного середовища і знаходять їм місце в своїй творчості.

Скажімо, Володимир Воротньов представив композицію, в якій вжиті пофарбовані дерева, ті саме мальовані колеса тощо. А в роботі художника Олексія Кондакова німфи обіймаються з гумовими лебедями із клумб.

Художники переносять "жек-арт" на незвичне тло – показують в інакшому контексті, даючи змогу глядачеві, можливо, переосмислити сприйняття такого виду творчості.

Особисто я, як і більшість моїх колег, не є прихильником "жек-арту" – нема в ньому ніякої естетики. Але погоджуюся з тим, що це явище помітне і масове.

Попри стійкість сленгового поняття "жек-арт", комунальні служби насправді лебедів з покришок не вирізають, не встановлюють і не беруть на баланс. Вони хіба що не заважають.

Конфліктність у тім, що шинні художники працюють для себе, але "виставляються" у публічному просторі. Їхня творчість це, на думку мистецтвознавців, кітч. Ті, хто ним займаються, завжди можуть сказати: якщо не подобається – зроби краще. Але ж критик не зробить, бо надто витончений.

Втім, не всі естети кажуть "ні".

– І слава богу, що цей матеріал іде у мистецтво, – розмірковує київський скульптор Володимир Кузнєцов. – Будь-яка буденна річ має право стати художнім предметом і шина також.

Сам Кузнєцов працював з багатьма матеріалами – від традиційної для скульптора глини до криги, шоколаду, полімерів, металів, дерева, текстилю. Чи міг би він щось витворити з покришки?

– Зазвичай матеріал підказує техніку роботи. Покришка – досить об'ємний модуль, і форма задана. Треба багато різати, мати доступ до великої кількості матеріалу. Це має бути фігура великих розмірів. Гадаю, малюнок протектора теж підкине ідеї. Так одразу предмет роботи не назву, але як почати думати – ідеї з'являтимуться одна за одною, – посміхається Володимир

Спочатку було коло. З історії покришки

Археологи визначилися з віком колеса: шість тисяч років. Колісна ж покришка "історичне немовля" – вона з'явилася півтора століття тому.

Перша покришка була з цільного каучуку – природного рослинного матеріалу з бразильських плантацій. Натуральний каучук боїться перепаду температур, тому перші покришки довго не жили.

У 1839 році Чарльз Гульєр винайшов технологію вулканізації, спікши при високій температурі суміш каучуку й сірки. Так з'явилася гума.

Перший триколісний автомобіль Benz Patent-Motorwagen у 1885 році поїхав на колесах з литим гумовим бандажем.

Наступний крок – застосування камери, яку накачували повітрям. Цей винахід у 1888 році запатентував Джон Данлоп, який із садового шланга зробив герметичний обруч для велосипеда і накачав його повітрям.

Першу автомобільну надувну камеру зробили Андре і Едвард Мішлен. Камери були недовговічні, їх часто доводилося ремонтувати і "доживали" вони у кращому випадку до трьох тисяч кілометрів пробігу. Але, то був тільки початок...

Загумоване довкілля

Використані шини сьогодні хвилюють не лише художників, мистецтвознавців і фахівців з вуличних протестів.

Як розповів УП Єгор Фірсов, в минулому очільник Державної екологічної інспекції України, сьогодні на планеті щороку виготовляється 1,4 мільярда нових шин, і приблизно стільки ж зношених виводяться з експлуатації. Це близько 17 мільйонів тон.

Частина йде не переробку, частина – складується для переробки в подальшому, решта – викидається і забруднює природу.

Майже 90% покришкових відходів продукують країни ЄС, США, Японія, Китай та Індія.

ЄС витрачає на утилізацію відпрацьованої гуми майже 600 млн євро щорічно. Як саме відбувається цей процес?

На сьогодні склалися три основні підходи до переробки шин. Перший – відповідальність виробника. Виготовив одну нову шину – одну стару утилізуй. Другий – спеціальний податок, з якого фінансується утилізація. Третій – переробка шин як вигідний бізнес.

 
На Бориспільському заводі гумовотехнічних виробів вмирають старі колеса: колесо-"сонце" чекає на переробку
Фото: Вадим Петрасюк

На думку Єгора Фірсова, в Європі більш поширена перша модель. А що Україна?

За даними Держстату, в нашій країні щороку підлягає утилізації 250 тисяч відпрацьованих шин. Втім, офіційна статистика не відображає сірий імпорт і контрабанду.

Хто платить за утилізацію покришок і наскільки це ефективний і контрольований процес?

– Утилізація шин мала б регулюватися постановою Кабміну 2011 року. Проте постанова не працює, тому що немає санкцій за її невиконання ні з боку споживачів, ні з боку виробників. Комунальні служби ігнорують проблему, тому що покришки не є частиною твердих побутових відходів, вони просто не розуміють, що з ними робити. Хоча відповідальність за благоустрій все одно залишається на органах місцевого самоврядування, – коментує Єгор Фірсов.

При цьому закон "Про відходи" забороняє захоронення шин на полігонах, оскільки вони виділяють шкідливі речовини. Їх не можна спалювати без спеціального обладнання просто неба, бо це також шкодить довкіллю. Накопичення шин – теж не вихід, бо вони все одно псують природу, до того ж шинні горі мають здатність самозагорятися.

Втім, на рівні місцевої влади час від часу таки оголошують війну шинам на задвірках, узбіччях, ярах, лісосмугах.

Навесні 2021 року Київ чистили від гумового сміття. У КМДА розповіли, що утилізацію організовували столичні райони. Відзвітувалися про досягнення: зокрема, по Голосіївському району утилізовано 106 тон старих шин, по Подільському – майже 50 тон, Святошинський і Шевченківський – по 28 тон. Розцінки за утилізацію – 2,2-2,4 грн за кілограм.

На жаль, ми не можемо знати, яку кількість гумового сміття зібрали в Києві у процентному відношенні. Половину, третину, десяту частину?

Але в будь якому разі Київ – найбагатше місто, і його можливості не співставні з потенціалом малих містечок і сіл, де відпрацьована гума завдає шкоди не менше, але в рази менші можливості її утилізувати.

Як вмирають колеса

Чорний курган виблискує на сонці металевими вкрапленнями. Чорне – це залишки гуми, металеве – шматочки рубленого дротяного корду автомобільної покришки.

Курган – доречна метафора, бо тут завершують своє перше життя відпрацьовані гумові покришки. І саме тут їх реінкарнують, перетворюючи на дорожні бордюри, "лежачих поліцейських", спортивні снаряди, різноманітне м'яке покриття.

Ми – на Бориспільському заводі гумовотехнічних виробів.

 
Курган із залишків маталокорду покришок
Фото: Вадим Петрасюк

– Завод може працювати з різними типами гумових відходів, – розповідає начальник виробництва Дмитро Коломієць, – натомість спеціалізуємося на покришках вантажівок. Добуваємо їх у різний спосіб – збираємо, привозимо. Місячні об'єми переробки – 300 тон, добові – 8-10 тон, або 300-350 коліс.

Вісім потужних різнопрофільних верстатів "накидаються" на шину, крутять її, ріжуть, рвуть, рубають, труть і трусять, аби відділити гуму від тонкого дроту.

Як зникає старе колесо? Спершу відрізають його боковини, потім – наче котушку – "розмотують" протекторну частину. Спеціальний верстат ріже її на довгу цільну стрічку, яку інший верстат рубає на шматки, кожен розміром із пачку цигарок. Далі їх перетирають сталевими барабанами до крихти розміром 1-5 мм. Магнітними сепараторами відбирають рублений дріт. Дріт насипають у курган…

Ось, власне, вся смерть старої покришки. Вона відбувається протягом кількох годин в переробному цеху, котрий, на моє око, займає не більше 200 квадратних метрів.

Далі переходимо у власне виробничій цех, де "печуть" товарну продукцію.

Завод з 2011 року займається механічною утилізацією зношених шин, – розповідає директор з маркетингу Наталя Гоголіна. – Ми першими в Україні почали виготовляти покриття для дитячих майданчиків, відбійні пристрої причальних стінок морських портів, де швартуються великі судна. Робимо еластичні неслизькі мати для тваринницьких комплексів, засоби безпеки дорожнього руху, зокрема нині трендові острівці безпеки тощо.

 
З гумового брухту роблять покриття для дитячих та спортивних майданчиків
Фото: Вадим Петрасюк

Ще одне враження від заводу: тут чорне стає кольоровим. Готова продукція веселить око червоним, жовтим, зеленим, синім кольорами.

До слова: подібних підприємств, які кришать стару гуму на гранули й роблять нові товари, в Україні одиниці. Але десятки тих, що роблять нові товари з імпортної крихти. Приміром, з сусідньої Польщі, де крихту одержують з тих саме старих покришок і нам продають, очищуючи у такий спосіб своє довкілля.

Самогонний апарат для гуми

Існує чимало технологій переробки покришок.

Найбажанішим є так зване відновлення шин. Себто, переробка, що дозволяє відокремити гуму від інших елементів виробу – метала і технічного текстилю, лишивши при цьому 75% гуми придатною для повторного використання.

Індукторний спосіб переробки шин працює за принципом мікрохвильової печі. Мікрохвилі нагрівають металевий корд всередині покришки, частинки гуми, які безпосередньо контактують з металом, від цього пом'якшуються, що дозволяє легко відділити корд.

Далі метал утилізується окремо, гума окремо. Якщо дозволяють хімічні показники, вона повертається як сировина у шинну галузь. Або ж іде на виробництво гумового покриття спортивних та дитячих майданчиків, як компонента дорожнього покриття.

Поширеним є використання покришок як палива. Їх подрібнюють і додають до вугілля у промислових печах.

 
На заводі шини утилізують в кілька етапів
Фото: Вадим Петрасюк

Пірозілний спосіб утилізації, якщо казати спрощено, працює за принципом самогонного апарату. В герметично закриту ємність вміщують дроблені колеса. Ємність нагрівають, від чого гума розкладається на газ, рідину, яка практично є відновленою нафтою; попіл. Газ спалюють на місці – нагріваючи ним ємність з гумою. Рідину розкладають на фракції – бензин, дизпаливо, мазут.

В середньому одна невелика 10-кілограмова покришка при переробці дає три літри дизельного палива. 

Як розповів Єгор Фірсов, наразі в Україні працюють чимало "чорних утилізаторів", які облаштували кустарні – сховані від стороннього ока – цехи з піролізної перегонки покришок на автомобільне пальне. Хай воно і не найвищої якості, але ж на будь-який товар знайдеться покупець.

Шкода від таких переробників у тому, що вони, як правило, мають примітивне неекологічне обладнання і не сплачують податки.

***

Стара покришка – не лише предмет, а ще й явище. Викликає емоції, спонукає до роздумів. Когось дратує сумнівним естетичним "портфоліо", когось лякає екологічною небезпекою, комусь допомагає в бізнесі.

Кажуть, що епоха покришкових клумб у дворах іде в минуле. Малоймовірно. Жорсткість законів, яке відомо, нівелюється в Україні їх невиконанням, а масштабність кампаній – забудькуватістю їхніх зачинателів.

Щось підказує, що й кампанію проти шинних клумб також чекають гальма. Після весняного "знегумлення" київських дворів переробники і екологи не відчули приплив на ринок вторсировини великої кількості шинних відходів. Зібране – то краплина в морі.

А значить, стара автошина без бою не здасться. Особливо в країні, де раз на десятиріччя відбуваються протестні майдани, одним із символів яких стає пісня про палаючу шину. 

Вадим Петрасюк, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді