"Ніхто з тих, хто лишився, не чекає російську армію". Історія волонтера Євгена Ткачова з Часового Яру

Неділя, 4 вересня 2022, 05:30
фото: Дмитро Ларін

52-річний Євген Ткачов – один із небагатьох волонтерів, який на сьомому місяці великої війни продовжує вивозити цивільних із найгарячіших точок Донеччини – Сіверська, Соледара і навіть Серебрянки під Сіверським Донцем, за яким уже кілька місяців стоять росіяни.

У його "Міцику", як називає чоловік свою Mitsubishi, завжди зайняті всі сидіння та кузов: якщо не людьми, то гуманітаркою – хлібом від місцевої військової адміністрації, ООНівськими продуктовими наборами, передачами від рідних. 

І так щодня, майже без вихідних. Євген був керівником, а нині є волонтером гуманітарної місії "Проліска" від Агенції ООН по біженцях. 

Що точно вирізняє його з-поміж інших волонтерів на сході, то це гумор. Євген жартує скрізь, навіть у тих місцях, де, здається, немає місця не те що для жарту, а й для життя.

"Іноді я граю в Якубовича: пляшка Кока-Коли, і я не відчиняю багажник – спрацьовує у 90% випадків", – ділиться він історіями "підкупу" на українських блокпостах у своєму Фейсбуці. 

Або інший приклад: "На привітання "здрастє" відповідаю: "Яке здрастє! Ану кажи "Паляниця!".

Дороги, якими на "Міцику" Євген нині об'їжджає блокпости, знайомі йому з дитинства. Він народився і виріс в Часовому Яру біля Бахмута.

Втім, на відміну від типового жителя промислового міста на сході країни, де, до речі, був один із найбільших в СРСР комбінат вогнетривких виробів, Євген не ностальгує за Союзом. Не чекає на ковбасу по 2.20, "нормальний пломбір" і тим паче – російську, "ДНРівську" чи "ЛНРівську" армію.

У 2014 окупанти забрали в нього можливість бувати з місіонерськими поїздками в Африці, а в одному зі Слов'янських підвалів ледь не забрали життя.

24 лютого Росія прийшла в його життя вдруге. І він, як і вісім років тому, робить усе, щоб допомогти тим, хто від цього страждає. 

Далі його пряма мова.

 
Євген Ткачов – один із небагатьох волонтерів, який на сьомому місяці великої війни продовжує вивозити цивільних із найгарячіших точок Донеччини
всі фото: Дмитро Ларін

1. Часів Яр – Москва – Харків

Я народився, хрестився, одружився у Часовому Яру – усе в одному місці. Вчився в тій же школі, що й Кобзон, який теж звідсіля, ходив тими ж вулицями. Взагалі мода згадувати про Кобзона прийшла тільки в середині 90-х, коли він вперше приїхав сюди з грошима (сміється – УП). Одразу вулицю його іменем назвали, дошку почепили… 

У моєму дитинстві це місто було дуже насиченим – живим, як мурашник. 

Реклама:

Ідеш у школу, а тут натовп людей на велосипедах, на автобусах на завод їде! Кожні пів години ходив автобус на Бахмут, 5-6 разів на день – Костянтинівка-Краматорськ. На Краматорськ навіть поїзд із Часового Яру ходив (вокзал уже багато років не працює, 9 липня його обстріляли окупанти – УП).

Сім'я в мене була робітнича: тато – водій, мама – майстер зміни в цеху на вогнетривкому комбінаті. 

Бабуся змушувала мене гарно вчитися, любити Батьківщину, не забувати дєдушку Лєніна, моральний кодекс будівника комунізму, ну і фашистів німецьких ненавидіти. Російських же ще тоді не було (сміється – УП), а того, що фашисти взагалі були в Італії, ще ніхто не знав. Хто ж історію вчив? Просто слухали і повторювали.

А після школи я поїхав… скажу дуже страшну річ – у Московське військово-політичне училище КДБ! Це був 1986 рік. Подивився, що і як, і щось усередині підказало, що це не моє. Розвернувся і поїхав вступати на ветеринара в Харків.

Потім на два роки пішов у радянську армію, танкістом був – служив у Десні, Остері (Чернігівщина – УП), де зараз ракети падають. Тоді казали: "Лучше жопой сесть в костер, чем попасть служить в Остер" (сміється – УП). 

У нас була бойова частина, ми в будь-який момент могли йти воювати. От як у Вірменії землетрус був, нашу частину повністю зняли і туди перекинули, коли Карабаський конфлікт почався – теж.

Потім я в армії пішов по партійній лінії, комсомольцем був! Але я на комсомол дивився як на спосіб відстоювання прав солдатів – щоб їх годували нормально, відпустки давали і щоб вони не працювали на дачах офіцерів. Можна сказати, правозахисною діяльністю займався.

 

2. Бог 

Бог у моєму житті з'явився пізненько. Це, як ви вже зрозуміли, не з сім'ї пішло. 

Справи були такі: в армії мені треба було пресувати вірян, які не брали в руки зброю і не приймали присяги, тому я почав вчити Біблію – тобто опановувати зброю "ідеологічного ворога". І так вийшло, що я вивчив її краще, ніж ті віряни. 

Реклама:

До того ж, мені просто стало цікаво – що мільярди людей знаходять у тій книжці? Я завів тєтрадку і почав виписувати з Біблії протиріччя – ох, їх було кілька сотень! Свідкам Єгови на один аргумент я міг навести десять, баптистам і п'ятидесятникам – вісім.

А згодом у моєї першої дружини виявили ракову пухлину. Пастор сказав: "Беріть піст, молитву". Я над ним посміявся, але за три-чотири доби, на повторному УЗД, пухлини не було, вона просто щезла. 

Я цим сектантам кажу: "Це якась помилка!". А дружина, яка таки увірувала, каже: "Ти проси Бога, щоб він явився на твоєму рівні, от щоб тільки для тебе". 

Може, ви й не оціните… але ще одним моїм бізнесом був інкубатор на дві тисячі яєць. Це нормальні були гроші, прибуток можна було оцінювати тисячі в дві доларів, п'ять тоді коштував новий "Ланос".

 

І щось там начудили в Часовому Ярі електрики – аварія, три дні немає світла, інкубатор тю-тю. Жінка каже: "Ми за тебе в церкві будемо молитися". Кажу: "Ну давайте" (сміється – УП) Я сам не молився, але продовжував перевертати яйця і так далі. Втім, температура, яка мала бути 40 градусів, не доходила навіть до 30.

А коли прийшла пора їм вилуплятися… заходжу, а там: пі-пі-пі. А там ніякого пі-пі-пі не мало бути, ніякого, розумієте? Це все одно, що вам тиждень голою провести на вулиці при мінус 20.

Для мене це було свєрх'єстєствєнно! Тоді я вирішив, що Бог таки є, і почав з ним спілкуватися. 

3. Покликання і тю-тю Африка

Наскільки я зрозумів, Бог покликав мене бути благодійником і роздавачем: годувати, лікувати, допомагати. У когось немає солярки – на тобі три літри, немає їжі – тримай, треба підвезти – сідай.  

А наше перше сімейне служіння було для сиріт із інтернату в Часовому Ярі. 

Їхав я якось з Костянтинівки, а на дорозі галасують двоє хлопчаків – сіли до мене, порозмовляли. Вони були сиротами, поверталися з однієї церкви в Маріуполі, де їм вправляли мізки – бо тоді діти часто тікали з таких закладів, милостиню просили тощо. Пастор тієї церкви Геннадій Мохненко, до речі, зараз є військовим капеланом.

 
Бог покликав мене бути благодійником і роздавачем: годувати, лікувати, допомагати. У когось немає солярки – на тобі три літри, немає їжі – тримай, треба підвезти – сідай

Так ось я цих хлопців підвозив, і в мене всередині щось клац – це моє! Мені тоді 30 років було. Ми почали в цей інтернат раз на тиждень їздити з пєченнями, вареннями, говорити з дітьми, фільми їм ставити. Потім почали додому брати на день-два. 

Але в якийсь момент ми побачили, що від нашої роботи немає жодного толку… поки ми цих дітей не соціалізуємо. Вони не вміли користуватися туалетним папером, не знали, що цукор у чаї треба розмішувати, розумієте?

Тоді в одному з донецьких ПТУ ми виділили частину гуртожитка для таких вихованців дитбудинків і почали ними опікуватися. І коли інші випускалися з ПТУ вантажниками на ринок, наші вихованці випускалися автослюсарами. 

Потім нашу ініціативу підхопила донецька церква, а потім підключилася ще й Америка – усіх дітей забрали усиновителі. І вже багато-багато, років десять, напевно, сиротинець у Часовому Яру, пустує. 

Реклама:

Після сиріт ми відкрили реабілітаційний центр для нарко-, алкозалежних, а потім ще й адаптаційний центр для тих, хто звільняється з тюрми. 

Останній працює досі: правда, через війну там не восьмеро, а двоє чи троє людей залишилося. У нас же основним "постачальником" нарко- та алкозалежних були Єнакієве, Горлівка, шахтарські містечка. Донбас – "кузница кадров" (сміється – УП)!

Потім якось пастор Махненко, про якого я згадував, написав у Вконтакті, що летить з американцями годувати людей у Кенію! Я вирішив прикольнутися і пишу: "Маленькие дети, ни за что на свете не ходите в Африку гулять".

І вночі Бог говорить: "Ага, посміявся, тоді поїдеш з ним!".  

В Африці ми надавали людям різну допомогу, медичну зокрема, бо йти до приватного лікаря там дуже дорого. Зарплата в подобового працівника – один долар у день, а ціни на все наші. От татко приходить додому і приносить мамі й п'ятьом дітям, мінімум п'ятьом, 40 гривень: на, нагодуй на них сім'ю. У місяць це 1200 гривень. 

 

Але з цими поїздками ще яка тема була: я вважаю, що Господь дав мені дар бачити, де валяються гроші, тобто на чому можна заробити навіть в Африці. 

В одному місці – на бройлерах, наприклад. В іншому ми здавали в оренду мікроавтобус, у третьому – мотоцикли, у четвертому – корів. Гроші йшли на фінансування наших українських місіонерів, а вони вже, своєю чергою, навчали місцевих, як можна не два, а три врожаї зібрати. 

А потім стався 2014 рік. Коли в березні віджали Крим, ми ще так-сяк збиралися влітку вилітати, але коли в травні у Слов'янську все почалося на повну котушку, то вже зрозуміли, що Африка – тю-тю.

4. Перша війна, полон і розстріляні з підствольника п'ятидесятники

Коли у 2014 почали блокувати Слов'янськ, я одразу відправив звідсіля родину, бо ж у нас проукраїнська позиція. А сам кожен день їздив на той Слов'янськ: туди – продукти, назад – людей, по 5-6 рейсів на добу.

Хтось там казав: о, сміливець! Але ні, це для мене було… от як чаю з вами випити. 

Це ж ми зараз знаємо, що там відбувалося і як, а тоді я був ідіотом! Увесь Часів Яр був під "ДНР", вони тут з автоматами ходили, а я пости (негативні – УП) про них виставляв! Та на мене усе місто гнало! 

Я в аптеку заїжджав скуплятися для українських бійців і віз їм ліки на заблокований блокпост – усі про це знали. Це дурість була… ми просто не усвідомлювали, чим це могло закінчитися. 

 

Хоча одного разу мене таки затримали. Це був 2014, за кілька днів до того, як вони звалили зі Слов'янська. Усі ще тоді жартували: "От, блін, треба було Женьку раніше здати, тоді б Слов'янськ раніше звільнили".

У той день я мав їхати під гору Карачун, евакуйовувати сім'ю з трьома чи чотирма дітьми. Вони мене просто зупинили, сказали, що моя машина в орієнтуванні, я кажу: "Ви що, я кожен день через ваші "блокпости" їжджу!".

Я так розумію, що їх все-таки більше моя машина цікавила – Fiat Doblo. Я її дружині колись подарував, кажу: "Рідна, Бог дав – Бог взяв" (сміється – УП). 

Реклама:

Машину, звісно, віджали, але за чотири роки вона до мене повернулася: дідусь, якому вони її втюхали за пів ціни, приїхав ставити її на облік у Волновасі. Поліція набирає: "Приїджай, забирай!". Вона мені потім ще два роки хоспіс обслуговувала. 

А у Слов'янську мене посадили на підвал. Ставилися… нормально, я ж був свій, донбасівський, вони ж "захищати" мене прийшли! Просто вирішили, що я "берега попутал".

Точніше, спочатку звинуватили у "вивезенні прикриття", бо якщо ж я вивезу цивільне населення, та ще й "на органи", прийдуть "бандерівці" (сміється – УП).

Судила нас "сталінська трійка": юрист з Донецька, майстер зміни Запорізького металургійного комбінату і відставний полковник радянської армії. Останній мені потім сказав: "Якщо вас відпустять, то вивезіть мого паралізованого дідуся у Святогірську лавру. У жодному разі не вивозьте на Харків, бо ж його через мене розстріляють!". Розумієте, наскільки людина в це вірила?

А потім у моїй машині знайшли Біблію… А це вже ідеологічна диверсія – розстрільна стаття. Який нормальний православний Біблію в бардачку возитиме? Її ж тільки в церкві цілувати можна. Я – американський шпигун!

 

Врятувало мене те, що вони відступили зі Слов'янська, а нас забули. 

Чотирьох хлопців, п'ятидесятників, розстріляли – вивезли в кайданках в машині й жахнули в неї з підствольника. Хто вилазив живим – добивали з автоматів. Загинули два диякони, син і племінник пастора.

Армії вони не допомагали, це ж п'ятидесятники, пацифісти – коли б'ють, вони підставляють другу щоку. А я що? Я прострілюю колінки, а потім лікую за свій рахунок (сміється – УП).

5. Друга війна 

24 лютого я знов відправив сім'ю з Часового Яру і сказав про себе: "Блін, через вас, собак, ще вісім років у Кенію не їздити" (сміється – УП).

Сценарій, який я прикидав для Часового Яру, на 100% здійснився в Маріуполі. Я ж то думав, що вони переріжуть трасу на Покровськ, Дніпро – тоді б Донецькій і Луганській області була хана набагато раніше. Це єдина траса, яка з'єднувала схід з усією Україною. 

Так ось о 6 ранку 24 лютого моя сім'я вже була за Костянтинівкою, а я вирішив лишитися – спочатку заради хоспісу, де в мене майже 60 стареньких було, а потім заради будь-яких людей, яким потрібна допомога.

Про Серебрянку тоді ще ніхто й не думав! Луганська область ще ж наша була… До Сіверська, Серебрянки, Білогорівки це все дійшло на початку травня, тоді я і почав туди їздити. 

Що я відчуваю, коли бачу людей у цих містах і селах? Я ж усе це бачив у 2014 році у Слов'янську, Горлівці, Дебальцевому. До речі, в Дебальцевому я теж ледь до росіян не потрапив.

 
Що я відчуваю, коли бачу людей у цих містах і селах? Я ж усе це бачив у 2014 році у Слов'янську, Горлівці, Дебальцевому

Було 15 чи 17 лютого, росіяни тоді перекрили Логвинове. А я туди приїхав о 6 ранку, дивлюся – ніде нікого, відходить батальйон "Донбас", каже мені: дивись там якийсь БТР пострілює… Проїжджаю далі – там танчик на горі стоїть, і прапор ніби як не наш. 

Заїжджаю в міськвідділок міліції в Дебальцевому, а в них карта висіла, за якою я орієнтувався, де гуманітарку роздавати. Кажу: "Там щось наших у Логвиновому нема, батальйон "Донбас" відступає і танчик…" Вони: "Та ладно, наші там, як сталь, стоять!"

Я повертаюся туди о 10-ій, прилаштовуюся за нашою військовою колоною, а тут дзвінок – треба забрати ще одну бабулю. Я заїжджаю до неї, розумію, що забрати не зможу – вона кілограмів під 150, треба помічників, та й машина вся забита людьми. 

Повертаюся… колона горить, наші – поранені та вбиті. Їх, як у тирі, розстріляли, здається, це 128-а бригада була.

Реклама:

А в мене білий бусік був Citroen Jumpy, я на нього червоний хрест наліпив, футболку з червоним хрестом вдів… мені просто пощастило. Вони відчинили машину – а там повно стареньких, поранених, сказали, що не хочуть брати гріх на душу, і відпустили. 

Це росіяни були, сибіряки. Пропонували навіть наших двох поранених віддати, бо в них не було перев'язочних матеріалів, а мені їх реально просто нікуди було взяти. Я досі пам'ятаю їхні очі… 

Пізніше мені сказали, що був обмін, і вони опинилися в шпиталі в Бахмуті. Але достеменно їхню долю я не знаю.

 

6. Страх і пропаганда 

Чому люди зараз не виїжджають із Соледара, Сіверська, Серебрянки? 

Я багато над цим думав: спочатку визначав для себе 3-4 категорії таких людей, потім 5-6, зараз уже 10. Чим більше з людьми говориш, тим ширшим стає твій кругозір. 

От, наприклад, для людини в селі її хата – сенс життя. Вона без неї просто згине – чи на рак захворіє, чи з розуму зійде. Вона ж там кожну цеглинку своїми руками клала! У місті все по-іншому: людині цю квартиру завод дав, чи батьки купили, чи взагалі в оренді. 

Інший момент: розговорився з чоловіком з одного села, а він сім років навіть у Сіверськ не виїжджав! Жителі Сіверська, своєю чергою, не були ні в Києві, ні в Криму – може, хіба в Бахмут на ринок 2-3 рази за літо з'їздили. Усе – вони ніколи ніде не були. 

Є ще категорія особливо стареньких, яким немає різниці до влади: їм що тут пенсія – мінімалка, що там, вони просто пересидять. А комусь байдуже, при якій владі бухати.

Звісно, є люди, які повелися на пропаганду, що "ось, після евакуації треба буде на підлозі спати, та ще й змушуватимуть говорити українською!".

Недавно побачив нову для мене категорію: це люди низького достатку, може, трохи випити люблять, але не алкоголіки, не пропащі – вони кочують по крутих хатах. Хай там не працює телевізор, але вони хоч тиждень посидять перед ним на шкіряному дивані, подивляться на кавоварку, кавомолку. Для них це, як екскурсія.

А хтось взяв на себе відповідальність за сусідських собак, котів, кіз, корів. Люди пояснюють це... один казав мені, що поклявся фермеру охороняти його будинок. Може, це й відмазки, але люди так пояснюють собі, що вони охороняють цю власність, вони відповідальні. 

 

Є жінки з дітьми, які не хочуть виїжджати, бо ховають свого чоловіка від армії – бо ж загребуть! Я їм кажу: "Загребуть українці – хоч зарплата буде достойна, а якщо помре, то героєм! А ці ж просто кинуть, як шматок м'яса, ти навіть не будеш знати, де він і як". 

А хтось собі думав, що для виїзду з Серебрянки на Бахмут треба просити ООН про "зелений коридор", бо розстріляють. І я їм це організував! Дві машини їдуть "коридором", я попереду з увімкненою аварійкою, ще й футболку з червоним хрестом надів – хай егіда Червоного Хреста теж буде (сміється – УП).

На блокпостах усі ржуть, а я їм: "Мовчіть!"

7. Ковбаса по 2.20 і помилка Путіна

Ніхто з тих, хто лишився, не жде російську армію, розумієте? Ніхто не чекає на визволення від "бандерівців". Усі ждуть Радянський Союз і ковбасу по 2.20. Російська армія, "ДНРівська" – це вже вторинне. 

Їм треба встановлення імперії, у якій "всі рівні", смачний пломбір, а не "цей ваш хімічний американський", трудодні. Щоб у селі знову 20 тисяч корів було, а BMW у сусіда – не було. А я просто "урод в этом городе" (сміється – УП).

Як це працює, і чому ми всі такі різні – я не знаю. От згадайте радянських вчених, філософів, музикантів – величезні уми, але вони ж реально були патріотами Радянського Союзу. Знали ж, що половина їхніх колег через Сибір пройшла, якийсь відсоток взагалі розстріляли.

Але в Біблії є поняття "спокуса". Людина сама не розуміє, чому вона так чинить, а інакше просто не може.

Також в Біблії написано: "Вимита свиня знову йде валятися в багні". Після Радянського Союзу людей трішки "вимили" капіталізмом, ще чимось, але свиня залишилася свинею. Вона однаково мріє про корито, загальне корито, розумієте?

І таких "свиней" у Донецькій чи Луганській області не менше, ніж в інших регіонах України. От коли я тут у полоні сидів, то в західних областях люди що робили – бурштином торгували, контрабандою займалися, угорські, румунські паспорти отримували.

 
У чому величезна помилка Путіна? У тому, що він почав бомбити Київ і західні області – а цього не треба було робити. Бо тепер уся Україна на лінії фронту

Ви думаєте, якщо Угорщина щось там ляпне на Україну, то вони попалять угорські паспорти і підуть воювати за Україну? Я не вірю. Вони ще не пройшли те випробування.

У чому величезна помилка Путіна? У тому, що він почав бомбити Київ і західні області – а цього не треба було робити. Бо тепер уся Україна на лінії фронту. "Західняки" готові вмирати на Донбасі, бо розуміють, що і до них може прийти Путін. 

Якби Путін попер тільки на Донбас, такого патріотизму не було б.

Ці хлопці, як і в 2014-му, пробачте за подробиці, кидали свої батареї, виходили в Ізюм… Так, вони були патріотами, за єдину Україну, але третина тікала після першого обстрілу "Градами", друга – після першої танкової атаки. Вони не хотіли вмирати за Донбас. 

А тепер вони розуміють, що Путін точно так само вторгнеться в Житомир із Білорусі й буде обстрілювати Львів чи Тернопіль. Тепер вони воюють тут за свій Тернопіль, за свій Львів, за свій Івано-Франківськ. 

Текст – Ольга Кириленко, фото – Дмитро Ларін, УП 

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді