"Я ніколи не відчувала такої ненависті, як від російських наглядачок у Таганрозі". 72-річна медикиня "Азову" про Маріуполь, полон і службу після визволення
Початок 1980-х, Київ – Афганістан.
28-річна медсестра Тетяна Теплюк від нудьги і невдоволення життям підписала контракт зі Збройними силами СРСР і поїхала в Афганістан. До того її нічого не пов'язувало з військом, а про війну вона знала лише з радянської літератури.
"В мене були досить ідеалістичні уявлення про армію. В Афганістані мої думки кардинально змінилися. Я розчарувалася в офіцерах. Як правило, це були питущі люди.
Дратувала дідівщина між солдатами. Дуже швидко я усвідомила, яку шкоду ми несемо місцевому населенню: танки їздили по селах, все спотворювали", – розповідає УП Тетяна.
Півтора року вона працювала операційною сестрою у військовій поліклініці, іноді чергувала в десантному медсанбаті. Потім повернулася в Україну і більше не вв'язувалася в армійські "авантюри".
Весна 2015-го, Київ – Маріуполь.
62-річна Тетяна Теплюк долучається до "Азову" і переїжджає в Маріуполь. Бажання повернутися до військової медицини з'явилося в неї одразу після Революції гідності, де вона волонтерила в медпунктах, і початку російського вторгнення. Але жінка хвилювалася, що військові відмовлять їй через вік.
В "Азов" Тетяну запросив похресник, тому вона отримала позивний "Хрещена".
Сім років жінка лікувала військових у маріупольському гарнізоні.
"Офіційно я була вільнонайманою цивільною в нашій військовій частині. Мене мобілізували всередині березня 2022-го. Командир Єрмолай підійшов і каже: "Я вас вітаю, Хрещена, ви тепер солдат", – ділиться вона з УП.
Молодша сержантка Тетяна Теплюк розповіла "Українській правді", як зустрічала велику війну в Маріуполі, "кочувала" підвалами в оточеному місті й не дозволяла собі зневіри, попри російські атаки на "Азовсталі", що пережила в полоні – в Оленівці і Таганрозі, та чому боялася, що ВЛК визнає її непридатною до служби після визволення.
Далі – пряма мова Хрещеної.
Цьогоріч Тетяна Теплюк увійшла до списку "УП100. Сила жінок".
"Українська правда" заснувала премію, щоби відзначити жінок, які в умовах великої війни захищають Україну на фронті, створюють можливості для бізнесу і громадського сектору, розвивають культуру, спорт, науку й креативні індустрії.
Церемонія нагородження лідерок відбудеться 25 березня в Національній філармонії України. Ознайомитися з програмою заходу та купити квитки можна за посиланням.
Маріуполь: гарнізони "Азову" й "Азовсталь"
Перший тиждень великої війни ми (азовці – УП) жили в своєму гарнізоні "Школа", але він згорів після російського удару. Потім перебралися в металургійний технікум поблизу "Азовсталі".
Я займалася бійцями з легкими пораненнями, незначними опіками. Важких поранених парамедики забирали з поля бою, надавали допомогу і везли на "Азовсталь", де був госпіталь "Залізяка".
Найбільше мені запам'яталося, як змінювався ландшафт навкруги – як вигорали будинки навколо наших гарнізонів, як земля вкривалася глибокими вирвами від бомб, снарядів і ракет. Росіяни обстрілювали нас з усього: з літаків, з танків, з артилерії, навіть із корабельної артилерії з Азовського моря.
Одного разу в технікумі я вийшла з кімнати, повз пролетів снаряд і вибухнув у кінці коридору. Мене він не ушкодив, але дуже поранив нашого бійця. Все було в чаду. Доносився страшний крик: "Допоможіть"... Поранений воїн потім загинув.
Дуже швидко почався голод. Мене вражали голодні очі молодих людей, особливо хлопців. Їм потрібно було відновлювати сили після завдань або патрулювання, але їжі майже не було – по маленькому пластиковому стаканчику каші і все.
Із водою теж були проблеми. Ми її дуже економили і берегли, бо за неї люди гинули. Бувало таке, що наші виїжджали шукати воду, а росіяни підбивали машину.
Мені було боляче дивитися, як страждають цивільні. Іноді бачила в їхніх очах німий докір, ніби ми, військові, винні в їхніх стражданнях, хоч не українці почали цю війну. Ми ділилися з ними водою, їжею, медикаментами.
Часом люди просили дефіцитні ліки, наприклад, інсулін. В нас не було таких препаратів, але бійці завжди намагалися знайти їх в аптеках, магазинах. Завжди приносили із завдань купу різних ліків.
Десь у другій половині квітня росіяни підійшли близько до технікуму, тому ми перебралися на "Азовсталь". Нас перевезли вночі, в абсолютній темряві, коли була невелика пауза в обстрілах. Але дрони, оце гадство, все одно весь час "висіли" над нами.
Нам вдалося забрати на "Азовсталь" майже всі свої ліки. Ми передавали на "Залізяку" перев'язувальний матеріал, антибіотики, але це був такий мізер, крапля в морі.
На "Азовсталі" всі бункери були зв'язані підземними переходами. Ми весь час перебували під землею.
В нас була електрика, можна було підігріти воду в чайнику. Їсти готували на імпровізованих "пальниках" – наливали антисептики в баночку, підпалювали, так і варили каші, хлібці випікали. В основному готували пшеничку, вівсянку, ячку. Мали ще невеликі запаси сиру, якогось сала.
На початку в нас були продуктові склади "Магазин 10" і "Магазин 20", де були загальні кухні. Але росіяни їх розбомбили. Тому люди почали організовувати невеличкі кухні в підвалах, де мешкали. Деякі відчайдухи ходили в ці магазини "10" і "20", відкопували з-під завалів продукти, добували їжу, як могли.
На "Азовсталі" я вірила, що станеться диво. Жодного разу не дозволила собі відчаю і зневіри. Рідних переконувала, що зі мною все нормально. Відключилася від усього і виконувала свою роботу. Знайшла кактус на заводі, поливала його трошечки. Дуже журилася, що ми звідси підемо, а він залишиться і помре.
Хоч було очевидно, що виходу в нас уже немає, я вірила, що вихід знайдуть. До мене підходили бійці, дивилися в очі і запитували: "Хрещена, що буде далі?". Я брала за руку і запевняла, що все буде добре, що командири обов'язково щось придумають. Бачила, як люди заспокоюються.
16 травня 2022 року командири оголосили, що ми виходимо у так званий "почесний полон", і що через 4–5 місяців нас звільнять. Сказали, що ми вже ніяких військових таємниць не несемо, можемо розповідати правду про себе і свою роботу, бо обман буде викликати агресію.
16 травня вивезли тяжких поранених. Наступного дня виходила я. На вулиці – сонечко, зелена травичка. Настрій був непоганий, сподівалася, що хтось із нас таки виживе, можливо, усі виживемо.
Оленівка
Після виходу з "Азовсталі" я чотири місяці була в полоні в Оленівці. Жінок розміщували в дисциплінарному ізоляторі – подалі від бараків, в яких жили хлопці. Наглядачі казали, що українські бійці нас "порвуть". В них такі поняття. Ми розуміли: доводити, що наші хлопці ніколи нам лиха не заподіять, нікому.
Умови в оленівській колонії були жахливі. Я була в камері № 6 площею десь 3 на 3 метри, яку росіяни називають "одиночкою". Третина камери вигороджена під санвузол. За чотири місяці нас там перебувало від 6 до 11 жінок одночасно.
Спали на шконках (ліжко у в'язниці – УП), на підлозі, на маленькому столику. Миші по головах бігали. Із санвузла був страшенний сморід, каналізація забивалася за цілий день, все текло по коридору.
Годували так, щоб ми тільки не повмирали: невеличка порція водянистої каші зранку, супчик і якась кашка в обід, каша з рибою увечері. "Вечірню" кашу я не могла їсти, бо вона була з тухлою, смердючою рибою. Один раз спробувала і більше не могла. В Оленівці схудла на 30 кілограмів.
Катували тільки хлопців. Жінок викликали на допити як свідків "злодійств азовців". Хлопців змушували зізнаватися в злочинах, а нас – обмовляти їх. Ставили такі запитання, що просто на голову не налазили.
Наприклад: "Чи бачили, як азовці закладали вибухівку в Драмтеатр?", "Чи бачили, як азовці обстріляли пологовий будинок з танка?", "Чи бачили або чули, що азовці зґвалтували вагітну жінку, вбили її і вирізали на животі свастику?", "Чи бачили, як азовці розстрілювали мирних мешканців на вулицях Маріуполя, як розстрілювали або катували полонених?".
Звісно, ми відповідали – ні. В моєму випадку росіяни так і записували.
Тієї ночі, коли росіяни влаштували теракт у колонії, ми чули вибух. Але бараки були метрів за 300 від нас, тому ми спочатку подумали, що десь недалеко прилетіло. Ми і раніше чули такі вибухи. Але охоронці заметушилися, почали кричати, що розстріляють нас, якщо почують хоч якийсь звук, хоча ми навіть нічого не говорили.
Охоронці знали, що там відбулося. Тоді якраз була зміна відповідальних за катування наших хлопців. Я впевнена, що вони брали активну участь у замінуванні того бараку. Це були вірні люди начальника Оленівської колонії, якого нещодавно ліквідували.
Читайте також: "Інколи думаю, що Олексій лежить хворий у полоні. Надія тліє в душі". Пам'яті загиблих в Оленівці азовців
Таганрог
27 вересня 2022-го мене перевезли в Таганрог. Ми з дівчатами потім порівнювали Оленівку і Таганрог. В Оленівці було жахливо в побутовому плані, але в моральному набагато легше порівняно з Таганрогом.
У Таганрозі досить непогані побутові умови: простора камера після ремонту, де ми мешкали всього втрьох, цивілізований туалет, умивальник, баня раз на тиждень.
Їжа трохи краща, ніж в Оленівці. Але все залежало від того, хто її роздавав. Були такі падлюки, які ледь розмазували кашу по тарілці. Часто крупа просто була залита гарячою водою. Наприклад, манка навіть не встигала схопитися.
В моральному плані на нас дуже тиснули. В Оленівці наглядачами були тільки чоловіки, а в Таганрозі – жінки. Який це жорстокий народ, які жалюгідні ці жінки. Я ніколи раніше не відчувала такої сильної ненависті, яку вони мали до нас. Боялася, що це почуття мене вб'є.
Нам могли зробити боляче фізично, коли визивали на перевірки. Двічі на день ми мали вибігти в коридор, стати під стіну, широко розставити ноги. Нам вивертали руки, оглядали, шукали якісь предмети.
Завжди кричали, що ноги треба ставити ще ширше. Підходила дурнувата наглядачка і била з усієї сили по нозі. Я падала. Розуміла, що краще впасти, аніж вона мені порве зв'язки. Декілька разів так завалилася, вони перестали мене "футболити". А дівчата плакали. Вони намагалися встояти. В них були сині щиколотки і гомілки, бо на кожній перевірці лупцювали по одній із ніг.
Музику свою дурнувату російську наглядачі вмикали щодня. Крутили пісні про червону армію, всі роди російських військ, вмикали жахливу сучасну естраду: Лепса, Газманова, "ДНРівські" пісеньки про те, як "постраждав від України цей чудовий край із чорним золотом". Все це крутилося цілий день дуже голосно. Вони розуміли, що катують нас цим. Тиша була даром Божим.
Разів п'ять на день вмикали гімн Росії. Ми мали стати під стінку і співати так голосно, щоб вони чули. Мусили вивчити той клятий гімн і співати, але десь паралельно в голові прокручувався і гімн України.
Зараз, коли звучить наш гімн, залюбки підхоплюю, хоч абсолютно не вмію співати.
Читайте також: "Хохли, ми вже втомилися вас бити". Азовець "Южний" про 2 роки тортур у Таганрозі, гумор полонених і власну систему виживання
Повернення додому
Я повернулася в Україну 31 грудня 2022 року. Напередодні приблизно о 5-ій ранку, перед підйомом, відкрилося "віконце-кормушка", наглядачка голосно сказала: "Теплюк, с вещами на выход".
Зібрала свої речі, вдягнула черевики, бушлат, вийшла в коридор. Бачу, що з сусідніх камер виходять іще троє дівчаток, у тому числі моя посестра – Ірочка "Валькірія". Вони стали поряд.
Я згадала, що забула капці в камері. Кажу про це наглядачці. А вона мені: "Ничего, тебе там белые выдадут".
Ми переодяглися в свій одяг, віддали росіянам їхній. Нас зачинили в якійсь із камер більш ніж на пів дня. Дівчата раділи, що це обмін. А в мене чомусь не було піднесення. Потім нас по одній почали викликати і знову переодягати в робу. Ми знову повернулися в свої камери.
Тоді я відчувала, що все це повториться завтра вранці, але вже без повернення назад. Так і сталося.
Вранці 31 грудня нас швидко перевдягли, зав'язали очі та руки, позакидали в грузовики і повезли. Везли годину – півтори. Коли приїхали, зрозуміла по звуку авіаційних моторів, що ми на летовищі.
Ми довго стояли там із зав'язаними очима, руками, дуже легко одягнені. Думала, що помру від холоду. Потім якийсь охоронець наказав нам присідати. Я була йому дуже вдячна за це, бо ми трохи зігрілися. Поприсідали, а потім нас посадили в літак – на холодну металеву підлогу. Ми злетіли.
Було дуже незручно і боляче сидіти, але хотілося все стерпіти, бо я розуміла, що це обмін. Коли сів літак, нас пересадили в автобус. Десь серед дороги нам розв'язали очі, зняли мотузки з рук, але наказали не дивитися у вікно. Але як же не дивитися? Голова опущена, але все одно зириш.
Нас довезли до кордону. Ми його перейшли. Це було відчуття небувалого, абсолютного щастя, яке посилилося тим, що Валькірії повернули собаку Адольфа.
В полоні у неї забрали пса і подарували Кадирову. Вона дуже журилася. А після повернення в Україну їй повернули Адольфа, але змусили записати відео з подякою Кадирову, Росії і російському уряду.
Коли я побачила Ірочку з Адольфом на кордоні, не могла повірити. Це було просто новорічне диво. Пес мене впізнав, кинувся до мене, почав облизувати. Я і плакала, і сміялася…
Після повернення з полону один раз бачилася з командиром Денисом Прокопенком. Він сказав, що я потрібна їм.
Я можу звільнитися в будь-який момент, але не робитиму цього. Коли проходила реабілітацію після полону, мене відправили на ВЛК для визначення придатності до служби. Дуже боялася, що визнають непридатною. Була щаслива, коли лікарі написали: "Обмежено придатна".
Зараз продовжую служити в "Азові". Лікую військових із тилових підрозділів: водіїв, службу забезпечення. Хотіла працювати на стабпункті, але командування проти того, щоб брати мене ближче до фронту. А в тилу теж треба комусь працювати.
Неприємно бачити, що українці в тилових містах ігнорують наш гімн, коли він десь звучить. Напевно, треба, щоб кожен хоч трохи поспівав чужий гімн, щоб поважали свій. Я російського гімну наспівалася.
Ангеліна Страшкулич, УП
