Теорія великого вибуху
Абсолютно не маю на меті писати про виникнення світу. Не про це мова.
Ідеться скоріше про терпіння, а точніше про його межі.
Українці таки терпеливий народ, і це дуже помітно по відношенню до нинішньої влади та держави з усіма її інституціями.
З одного боку – це позитивне явище. З іншого, забагато прощаючи і смиренно очікуючи невідомо чого, дозволяємо вилазити собі на голову.
І взагалі, ця терпимість переросла у безпорадність.
Такі відчуття накопичуються і переростають у нормальну ситуації реакцію – гнів.
Водночас, цей гнів тупий, себто пасивний, і в конструктивну дію перевести його вкрай непросто.
Втім, дякуючи діям українських можновладців, він неабияк загострюється. Я не відкриваю Америку, всі і так усе чудово розуміють, байдуже в якому регіоні живе читач.
Та, вочевидь, там нагорі цього ще не усвідомлюють. Більше того, коли в країні протестні настрої зростають, логічно, що влада повинна якось задобрювати народ, уникати конфліктних ситуацій, тощо.
Але складається враження, що масло у вогонь підливають спеціально, своїми нечуваними діями, яким не місце у цивілізованому суспільстві.
Не варто говорити про кортежі, затори, будинки, резиденції і 25-кратний прибуток деяких людей.
А ось про ідіотські речі, на кшталт того, що за рахунок платників податків утримуються непрацюючі екс-депутати – промовчати гріх. На зарплату для колишніх парламентарів передбачено немало-небагато 36 мільйонів гривень.
Родзинка в тому, що у Верховній Раді відмовляються називати прізвища цих осіб, адже, вибачте, це приватне.
Або дебілізм, коли в розпал кризи правоохоронних органів, міністр внутрішніх справ на місяць (!) іде у відпустку. Це нонсенс.
В головах українців ані депутат, ані міністр, ані президент, а тим паче міліціонер – не асоціюється з чимось позитивним.
Довіра до них на жахливо низькому рівні.
За даними спільного соцопитування Центру Разумкова та фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва, Верховній Раді довіряють лише 1,6% респондентів, суддям – 2,7%, уряду – 3%, міліції – 3,2%, президенту – 6,5%.
Оскільки до президента, міністрів, депутатів народу дістатися проблематично, тож під гарячу руку потрапили працівники міліції, адже вони з тих груп піраміди є найближчими до людей і дозволяють собі неменше.
Народ не з міліцією
Жоден міліціонер Святошинського райвідділу навіть у страшному сні не міг собі уявити, що 12 липня їхнє пристановище штурмуватимуть сотні розлючених людей.
Причиною такої реакції стало побиття активістки Коаліції учасників помаранчевої революції одним із робітників райвідділу.
Подейкують, що дівчина звернулася до правоохоронця з вимогою спілкуватися державною мовою, у відповідь той вдарив її кулаком у нирку.
Під вечір, сотні активістів вимагали цього працівника міліції самоосудити.
Але врешті, за декілька днів про це вже всі забули.
Значно більшого розголосу набуло звірське зґвалтування міліціонерами 29-річної мешканки селища міського типу Врадіївка, що на Миколаївщині.
Її зґвалтували старший лейтенант Євген Дрижак, лейтенант Дмитро Поліщук а також таксист Сергій Рябіненко. Мало того, що двоє з них є правоохоронцями, Дрижак – хрещеник керівника обласного управління МВС, а Поліщук – племінник прокурора Заводського району Миколаєва.
Гніву місцевих жителів не було меж, 1-3 липня майже все селище громило місцевий райвідділ. Міліціянти ховалися по підвалах. Люди трощили все, що могли: виламували двері, били вікна, вимагали самоосуду покидьків.
Мешканці Врадіївки пішки рушили на Київ, щоб вимагати відставки міністра Захарченка і, як повідомлялося, вони от-от мають бути на місці.
А міністр у відпустці...
Наразі справа на "контролі" депутатів та президента зокрема.
Покричали – розійшлися
Чимало співвітчизників в останніх подіях розгледіли можливість масштабного протесту, ледь не благородної революції, що змінить наше життя.
Та, якщо не кривити душею, виглядає все сумно.
Практика останніх декількох років показує, що протести у нашій країні нічим путнім не закінчуються.
В якійсь мірі це можна пояснити одним промовистим фактом.
За соціологією, люди масово можуть вийти на вулиці тільки через погіршення економічного становища, у першу чергу, власного.
Але українці все ще не готові відстоювати свої громадські права. Люди не розуміють, що є потреба боротися за елементарну демократію.
Для прикладу, у разі наступу на демократію і політичні права громади, готових вийти буде десь 13,1% українців. На ділі, дай Боже, щоб хоч половина з цих відсотків вийшла.
Громадян, перш за все, турбує "своя хата", а якісь вседержавні проблеми стоять навіть не на другому, а, в кращому разі, на третьому плані.
Без розуміння того, що саме із свобод і прав все починається – нічого путнього у нас не вийде. Ми просто будемо надалі топтати ноги і терпіти погане керівництво.
Водночас, все, що зараз відбувається з міліцією, є серйозним сигналом для абсолютно усіх політиків: не можна поводити себе так, немов Бога за бороду спіймав. Рано чи пізно світ розставляє все на свої місця.
А якщо не світ розставить – то люди. Що гірше? Навіть не знаю.
Роман Кравець, спеціально для УП
