Синдром відсутності культури

474 перегляди
П'ятниця, 14 серпня 2015, 10:03
Володимир Ференц
Івано-Франківськ

Ми вважаємо себе народом з потужною культурою і переконані, що саме культура не дасть нам загубитися в сучасному глобалізованому світі.

Українська перехідна еліта знає, що саме культура відновлювала і оберігала український етнос навіть в найгірші комуністичні часи, тому так має бути завжди.

На жаль, на межі ХХІ століття сталося щось непередбачуване. Наслідок – не працює механізм так званого культурно-національного відродження, принаймні не відбувається стихійного відновлення самобутнього мовно-культурного простору українців.

Для етнокультури переважної більшості населення держави чомусь не знайшлося належного місця в приватизованому невідомо як і коли інформаційному просторі України.

Вже двадцять років йдеться про пасивний захист української культури і при цьому ніхто не певен, що потрібен саме захист, що він колись культурі допоможе.

Україна – унікальна країна культурних, співаючо-малюючих-пишучих громадян, територія розумних і безрадісних талантів, які можуть їздити по світу і дивувати цей світ, заробляючи.

А для себе культура ніби то є, але якась вона така, що справляє враження парадоксальної відсутності, ніби культури справжньої не існує.

Нас переслідує синдром відсутності живої культури бо те, що ми називаємо культурою, втрачає силу життя разом з приглушеним українським голосом, словом, духом.

Нам важко повірити, що разом із культурою з лиця Землі поволі щезаємо й ми, українці. Судомно чіпляємось за останню ілюзію – культуру творчості в музиці, слові, малярстві і письменстві.

Здається, що все лихе мине і українську самобутність потужним здвигом підніме нова когорта письменників і митців. Ми любимо говорити, що українську Україну завжди рятували і завше порятують письменники і діячі мистецтва, хоч знаємо – культура нації не обмежується рамками галузі мистецтва.

Насправді саме та, жива культура буття людини зазвичай залишається поза увагою громадських структур. Йдеться передовсім про культуру побуту, родинного життя, поведінку гідного громадянина, політика, урядника, бізнесмена.

Дуже важливо мати чіткі культурні орієнтири у сприйнятті інших народів і держав світу, домінуючих течій сучасної глобалізації, знати ази культури господарювання і сенсу збагачення.

Саме ці аспекти, а не мистецький бік української культури, має значення не тільки для виживання українського етносу, але й для адекватного впливу українського чинника у владі та економіці.

Мистецтво – це те, що розвиватиметься завжди і всупереч обставинам. Бо творча людина ніколи не зможе втримати це в собі.

Культура української самобутності в побуті, діяльності, політиці і суспільному житті в сучасних умовах саморушійно розвиватися як слід не може і вимагає цілеспрямованої підтримки національних громадських структур та еліти.

Варто твердо усвідомити, що українська етнічна жива культура взаємозалежить від культури громадянина – передовсім через державну мову та ще не знищені остаточно ознаки самовизначення народу в національній державі.

Разом з ознаками національної державності невмолимо згасатиме життєва сила українського етносу. І навпаки – тільки український етнічний чинник сприятиме відновленню європейської національної державності.

Від моральної сили етнічних українців фактично залежить успішне європейське майбутнє держави.

Тому передовсім варто навчити українців морально протистояти антикультурі домінуючого багатого класу і деструктивним впливам світу.

Треба переконувати себе щодень, що збереження та утвердження автентичної культури буття і поширення її в громадське життя є гарантованою перемогою над всіма "руськими мірами" і фарисеями, здатними торгувати вірою та мораллю.

Нас ніколи не повинно покидати почуття небезпеки під заколисуючі месиджі технології "Велика країна", бо тільки так національний імунітет буде сильним і діючим.

Не варто боятися говорити собі жорстоку правду, адже українство не лише зросійщується і самозросійщується під дією старого спадку – відбувається незрима колумбізація аборигенів любителями брудної наживи.

Ми ще не навчилися зберігати самобутність під уніфікуючим тиском глобалізації і тому непомітно для нас дуже швидко наближаємося до вавилонського збору безрадісних будівничих чужої вежі на руїні.

Суспільство захоплює стрімкий процес космополітизації, залишаючи у вічній перспективі так і не відроджену українську етнічну самобутність і цілісну українську культуру як вільний, заможний спосіб життя за своєю правдою на рідній землі.

Доводити цей факт занадто довго та й непотрібно, бо кожен українець це знає і відчуває щодня. Щоб зберегтися як етнос, нам варто перестати себе втішати міфом історичної незнищенності українців.

Мусимо визнати – українське культурне поле недопустимим чином здеформоване і так сталося, що того справжнього ще немає. Замість нього є те, що є, і нам воно дуже не подобається.

А що ж нам треба як етносові з величезним культурним та інтелектуальним потенціалом?

Чимало культурних діячів не бачать виходу з ринкової загумінковості етнокультури. Пропонують творити так званий якісний український культурний продукт з нетаємною мрією продати його цінителям по той бік кордону чи дивувати світ задарма.

А тим часом вітчизняне псевдоринкове середовище продажу розваг, видовищ і артефактів навіть найякісніший витвір українця сприймає як неформат або як етноекзотику, але не як етносучасність.

Ми не знаємо чому, тому ліниво брешемо собі, ніби це присуд ринкових стосунків.

Насправді все варто пояснювати в сув’язі, розглядаючи весь складний комплекс етнічної самобутності включно із самовизначенням у державі.

Можна довго балакати про очевидне, але краще відповісти у стилі Ліни Костенко – ми живемо в суспільно-економічній формації, не сумісній з українською етнокультурною.

Українці, з їхньою багатющою культурою, мимоволі опинилися в становищі, схожому на становище аборигенів Північної Америки часів Христофора Колумба. Хай дехто обуриться, назвавши це абсурдом, адже ми не менш цивілізовані від тих, хто приватизував наше майбутнє.

Ми дуже відкриті для світу, легко адаптуємося до нових віянь прогресу і щиро вважаємо себе європейцями!

Це так, але світова історія крутиться по спіралі. Щоб по праву стати не тільки чисельною, але й найвпливовішою, реально державотворчою частиною суспільства, етнічні українці повинні поставити собі тільки цю мету і під її здійснення коректувати своє культурне поле.

Звісно, це розумний, об’єднуючий процес і він не може статися сам по собі. Пробудити українців до суперактивності не зможе і традиційна громадська діяльність під гаслом "Щось робити для України!".

Для справжнього здвигу українства важливо, щоб український громадський сектор працював цілеспрямовано для формування матриці успішного образу української культури як автентичного і самозахищеного способу життя нації в щоденній боротьбі за гідне місце серед народів світу.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП



powered by lun.ua
Місяць у Харкові: освідчення в любові
Який він, культурний Харків.
Україні потрібна нова кіберстратегія
Основні прогалини в галузі кібербезпеки в Україні та варіанти виходу з ситуації, що склалася.
Як світові тренди впливають на розвиток фітнесу в Україні
Щороку з'являються нові види тренувань і тренажерів, випускаються нові мобільні додатки та онлайн-продукти. (рос.)
Як визначитися із майбутньою професією
Майбутнє вимагає від нас усіх постійного навчання та самонавчання, самодисципліни і щирої пристрасті до своєї справи.
Зеленський розпустив ЦВК: зачистка по всіх фронтах
Озираючись на події останніх тижнів у ВР, можна помітити певну тенденцію, якої дотримується Зеленський та його прибічники. Може йтися як про узурпацію влади чинним президентом, так і про щире бажання реальних позитивних змін, що можливі лише за умови повного очищення всіх держструктур від слідів старої влади.
Самоспалення. Постскриптум для імперії
Сутінки СРСР, які сучасним росіянам здаються "щасливою добою", для колоній осяяні вогнем живих смолоскипів із запахом горілого м'яса.
Чому українські виші так низько у рейтингу World University Ranking
Головна причина слабких позицій українських університетів — результати наукової роботи.