Кандидати в президенти, ви усі забули про найважливіше!
Пост президента – це найвищий рівень відповідальності за країну і бачення її перспектив. Який чудовий шанс дають ці вибори для системного і цілісного викладу творчих ідей!
І от, хто вони, кандидати на роль очільника держави і провідника нації – безнадійні мрійники чи відверті циніки? І який напрям розвитку держави вони пропонують з готовністю його очолити?
Я перечитав подані до ЦВК програми 10 найбільш рейтингових кандидатів. І мені стало страшно. В їхніх програмах йде явна орієнтація на такого виборця, що не вміє або не бажає думати.
З метою сподобатися виборцеві кандидати ведуть смертельно небезпечне для держави змагання обіцянок.
Юлія Тимошенко гарантує усім, що в разі її обрання за п'ять років рівень середньої заробітної плати зросте в 3,5 рази в доларовому еквіваленті і зрівняється з аналогічним показником у Польщі.
За президентства Олександра Шевченка мінімальну зарплату за 3 роки збільшать до 500 євро, а президент Анатолій Гриценко забезпечить досягнення середньої зарплати в Україні до рівня понад 700 євро.
Піклуються кандидати і про окремі категорії виборців. Так, Петро Порошенко підвищить зарплати вчителям і викладачам, Олександр Вілкул разом з підвищенням зарплат розширить пільги для військових. Володимир Зеленський забезпечить, щоб зарплата військовослужбовців була на рівні стандартів НАТО.
Не забувають наші кандидати і пенсіонерів, демонструючи зусилля поліпшити їхнє нелегке життя. Гриценко в разі обрання збирається підвищити пенсії до економічно обґрунтованого рівня, а Вілкул – забезпечити пенсії не нижче 40% від середньої зарплати по країні. У разі обрання Шевченка мінімальна пенсія за три роки має досягти 300 євро.
Який же спосіб впровадження цих обіцянок? Адже президент не має прямого відношення до реалізації соціальної політики, і для їх виконання стати президентом – мало.
Треба створити більшість в парламенті щоб сформувати уряд. Далі потрібно активно задіяти бюджетний процес, де державні надходження і витрати мають бути збалансовані. Але де ж дістати такі величезні додаткові гроші?
Багато ідей викладено щодо скорочення витрат на державне управління. Гриценко пропонує переведення функцій держави на інтернет-технології. Невідомо, що це реально значить. Може, як пропонує Зеленський, зробити голосування на виборах і референдумах через інтернет?
Скасування районних та скорочення обласних держадміністрацій здійснюватиме Гриценко, а Вілкул буде прагнути до того, щоб залишити у громадах 100% податку на прибуток фізичних осіб.
Ще далі тут іде Юрій Бойко декларуючи прямі вибори керівників та економічну самостійність регіонів. Більш радикальним знову є Вілкул. Він взагалі бажає ввести електронне урядування країною, що призведе до скорочення апарату чиновників у 10 разів з відповідним вивільненням коштів.
Далі в програмах багатьох кандидатів йде боротьба з корупцією. Це ганебне явище треба викорінити. Але навіть в ідеальному випадку, якщо відібрати все награбоване корупціонерами, то чи це зможе дати такі великі надходження, що забезпечать кількаразовий ріст зарплат і пенсій?
Зеленський разом з боротьбою з корупцією запровадить "нульову декларацію" для бізнесу – легалізацію доходів за 5%, а замість податку на прибуток бізнесмени будуть сплачувати податок на виведений капітал.
Спасіння середнього і малого бізнесу шляхом державної підтримки пропонують багато кандидатів. Це зменшить безробіття, поліпшить якість товарів і послуг.
Тимошенко надаватиме мікрокредити для бізнесу до $100 тис. під 3% річних. Руслан Кошулинський запровадить диференційовану шкалу оподаткування (малий бізнес ‒ малі податки, великий бізнес ‒ великі податки) та безвідсоткові державні кредити на відкриття власної справи. Рік пільгового оподаткування молодим підприємцям запровадить Зеленський.
Але зважте, чи під силу малому бізнесмену створити та запровадити такі конкурентні технології, яких немає у світі? Якщо ні, то і сидіти йому з низьким прибутком, а його працівникам ‒ з малими зарплатами.
Потребу у високих технологіях не обминають кандидати. Про це згадується у програмі Бойка, а Гриценко пропонує збільшити виробництво товарів з доданою вартістю у промисловості і АПК.
Не вказуючи конкретних цифр, Зеленський стимулюватиме розвиток економіки через детінізацію, конкуренцію, розвиток виробництва та недорогі кредити. Порошенко робитиме ставку на високотехнологічні галузі з високою доданою вартістю і буде ставити акцент (що це?) на секторах економіки, де Україна "може вийти на лідерські позиції".
Все це правильно звучить, але дуже вже примітивно. Вийти на лідерські позиції неможливо без створення власних передових технологій на основі власних наукових здобутків. Інакше залишається лише йти позаду передових країн.
Сьогодні влада бореться за потік до країни іноземних інвестицій. Цим готовий зайнятися і кожний наступний президент.
Але ж на багатьох реальних прикладах ми бачимо, що у нас інвестор, створюючи нові виробництва, використовує свої вже випробувані в інших країнах технології. Так, за іноземними технологіями наші робітники шиють одежу, складають холодильники і автомобілі.
А що стимулює такого інвестора вкладати кошти в українську економіку? Це високі прибутки від низького рівня наших зарплат. Йому потрібні лише українські робітники і зовсім не потрібні українські вчені.
А чому ж такому інвестору все-таки не вкладати кошти у розвиток українських технологій? Адже інтелектуальний потенціал українських вчених досить високий, а зарплати дуже низькі. І тут є декілька причин, які відштовхують від цих кроків.
По-перше, завжди в світі було, є і буде те, що інвестування в науку – іноді найбільш успішне, проте воно завжди є найбільш ризикованим. Адже наука – це шлях у невідоме, і тому гарантувати успіх тут неможливо.
А по-друге, інвестувати в українську науку – це ризик подвійний. З причини відсталої матеріальної бази і невеликого досвіду роботи наших вчених на потреби відкритого ринку.
Звернімось до досвіду "азійських тигрів" – держав, що демонстрували найвищий ріст економіки разом з виходом на найпередовіший рівень технологій.
Півстоліття тому Гонконг, Тайвань і Південна Корея були країнами з низьким рівнем як освіти, так і доходів населення. Їхнє зростання відбувалось у три етапи.
На першому залучалися інвестори до дуже вигідного виробництва досить простої продукції. Так шили футболки і джинси для американських споживачів.
Але ж зростала і технічно освічена молодь, що дало можливість наступним кроком купувати вже технології (патенти, ноу-хау), клонувати досягнення і на їхній основі будувати власні наукоємні виробництва.
А за тим розпочався вже третій етап – залучення вже не технологій, а вчених, які ці технології створюють. Їх шукають по всьому світу, створюючи умови для життя і праці кращі, аніж не лише в Україні, але і в Європі чи США. Я переконався у цьому, відвідавши нещодавно "силіконову долину" Тайваню.
То невже нам треба опуститися до повної руйнації української науки, щоб потім повторювати їхній шлях? А вони ж не стоять на місці, а рухаються далі й далі.
Ось де потрібна допомога держави. Не лише, як у Петра Порошенка, "освіта та наука за європейськими стандартами".
Потрібна політична воля до побудови нової економіки України на основі наукоємних технологій, що будуть створені освіченими людьми.
Потрібно, якщо хочете, створити культ наукової творчості, від шкільної освіти до системи стартапів та індустріальних парків.
Тому звертаюсь до усіх кандидатів на пост президента. Хто з вас продемонструє розуміння потреби держави в інтелектуальному і науково-технологічному розвитку або хоч бажання це зрозуміти, за того я проголосую.
Олександр Демченко, спеціально для УП
