Білоруський Мінськ, французька Нормандія і мир для українського Донбасу
Спекулюючи на донбаській рані українського народу та вловивши новий політичний тренд, окремі політики та експерти почали озвучувати як відверто дилетантські ідеї, так і різноманітні компрометуючі Україну "мирні" плани.
Однак, щоб знати, як іти, перш за все, варто зрозуміти, в яких координатах діємо.
Росія не полишає ідею про федералізацію України. Це дасть змогу дистанційно керувати Україною – блокувати будь-які "загрозливі" для інтересів Москви ініціативи Києва, тим самим залишаючи Україну на довгі роки в сірій зоні невизначеності.
Паралельно Росія планомірно намагалася нав'язати свій дискурс про внутрішній чи громадянський характер конфлікту в Україні та провальність її державних інституцій, акцентуючи увагу то на мовному питанні (чого варті спроби винести його на засідання Ради Безпеки ООН), то нібито на окремішній ідентичності Донбасу.
Саме тому, в попередні роки Україна ставила перед собою два завдання:
- Перше: максимально спонукати російську сторону до переговорів, аби не допустити замороження ситуації на Донбасі, як і нової ескалації. І тут нам допомагав міжнародний механізм санкцій.
- Друге: гарантувати, що реінтеграція окупованих територій відбувається без жодної шкоди суверенітету та територіальній цілісності України, не порушує права українських громадян, які були змушені покинути ці території, як і не шкодить нашій позиції щодо деокупації Кримського півострова.
Отримавши нову політичну реальність в Україні, Кремль вирішив зробити основну ставку на сформований виборчою кампанією високий запит суспільства на мир, що до цих пір підживлюється туманними заявами офіційного Києва.
Не випадковим є і більший тиск на Україну з боку західних партнерів через їхні надмірні очікування про вікно можливостей та швидкий прорив у мирному процесі на Донбасі, який, до слова, був і раніше.
Необізнаність нової команди зі всіма нюансами переговорного процесу грає не на руку Україні.
Свідченням цього є активізовані спроби Росії використати нову реальність та перезавантаження влади, аби нав'язати свій порядок денний.
Звідси маємо запрошення до прямих переговорів зі ставлениками Москви в Донецьку та Луганську, постановочні сепаратні договорняки окремих політичних сил в Мінську та Москві, як і заклики розпочати українсько-російські відносини з "чистого аркуша", виносячи за дужки кримське питання.
Не можу не відзначити і тенденцію виборчого процесу, коли менш-більш притомної дискусії між кандидатами про відповідальність Росії за ситуацію на Донбасі та в Криму і що з цим робити майже не було.
Ця інерція "віктимізації (обвинувачення) жертви" зберігається і досі. Ризикуємо скотитися до стокгольмського синдрому, плекаючи надмірні ілюзії щодо намірів Російської Федерації.
Однак уже після інаугурації президента Зеленського результати трьох засідань Тристоронньої контактної групи в Мінську показали, що Москва, як і попередні п'ять років, жодним чином не планує змін у своїх підходах.
Її нинішня задача – користуючись тимчасовою слабкістю, дотиснути Україну пристати на російське бачення врегулювання: політичні поступки в обмін на обіцянки безпеки. Іншими словами, "не поступитеся частиною свого суверенітету – будемо і надалі вбивати по одному".
Тому Кремль буде і надалі продовжувати контрольовану ескалацію на Донбасі, примушуючи Україну до капітуляції.
Москва швидкими темпами нівелює будь-які жести доброї волі з боку Києва – немає домовленості про всеосяжне припинення вогню, відсутній прогрес у звільненні заручників, ба більше – червень став найкривавішим місяцем з травня 2018 року, апофеозом чого стали злочинні обстріли санітарних автомобілів та вбивства медиків.
В такій ситуації мусимо дотримуватися обережної і вивіреної часом позиції. Вибудовуючи подальшу лінію поведінки як на мінському, так і нормандському треку.
Як відомо, Верховною Радою України було ухвалено закони про амністію, про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (продовжений до 31 грудня 2019 року), визначено межі цих районів, в першому читанні проведено правки до Конституції України.
Більше того, завдяки консультаціям з експертами-юристами з ЄС, Франції, ФРН, Ради Європи, Венеціанської Комісії окреслено бачення особливостей організації виборчого процесу в регіоні відповідно до українського законодавства та принципів ОБСЄ. Не знайшли підтримки Москви й 19 (!) ініціатив України про встановлення режиму припинення вогню.
За таких обставин, аби дійсно оживити мирний процес, Україна має подвоїти наполягання, використовуючи отриманий на виборах високий рівень довіри до нового президента, на першочерговості виконання безпекового пакету Мінських домовленостей.
Це не ноу-хау. Такий підхід був схвалений лідерами нормандського формату під час саміту у Берліні у жовтні 2016 року, у тому числі за участі російського президента. Лише просування по безпековому порядку денному та забезпечення базової вимоги, а саме сталого припинення вогню, надасть смислу крокам на будь-яких інших напрямках – гуманітарному, соціально-економічному чи політичному.
Варто активізувати роботу і над дорожньою картою, яка б надала послідовності і логічності крокам, які визначені трьома документами Мінських домовленостей.
Привідкрию завісу – за рішенням того ж Берлінського саміту робота над такою картою в нормандському форматі тривала кілька років, фіналізувати її не вдалося лише через свідоме затягування Москви.
Документ включив як невідкладні кроки, зокрема розведення сил в Станиці Луганській, а також заходи, реалізація яких мала б здійснюватися в три етапи, починаючи від виведення російських військ і закінчуючи відновленням Україною контролю над кордоном.
Час не лише відновити роботу над документом, але й включити до карти положення про миротворчий компонент. Йдеться про розгортання миротворчих сил під егідою ООН на всій території окупованого Донбасу, включаючи 400-кілометрову неконтрольовану ділянку державного кордону.
Слушно шукаючи додаткові інструменти для активізації мирного процесу, президент Зеленський підхопив тезу й про необхідність якнайскорішого проведення нормандського саміту. Під час візиту до Берліна він навіть озвучив 12 липня як дату проведення зустрічі дипрадинків для започаткування процесу його підготовки.
Україна пішла далі, ініціювавши низку кроків, які могли б створити позитивне тло для зустрічі глав України, ФРН, Франції та РФ, таким чином вибиваючи карти з рук Кремля.
Перш за все, це довгоочікуване розведення сил в Станиці Луганській, реалізувати яке протягом минулих років не вдавалося лише через постійні провокації російської сторони.
Однак варто вжити заходів для уникнення ситуації, коли розведенням (про яке, до речі, немає жодного слова в Мінських домовленостях) будуть спроби підмінити весь комплекс безпекових заходів, які справді приведуть до миру на Донбасі, наприклад створення зони безпеки у прикордонних районах України і Росії, як і районах, вільних від важкого озброєння.
Паралельно Київ у діалозі із Заходом мав би формувати очікування щодо зустрічних кроків з боку Москви, включаючи безумовне звільнення Росією 24 українських моряків та трьох суден, розблокування процесу звільнення заручників на Донбасі, відкриття пропускного пункту в Золоте на виконання рішення уже згаданого Берлінського саміту, визнання лінії від 19 вересня 2014 року.
Виконання чи ігнорування цих вимог мало б стати мірилом готовності Москви до реального прогресу у мирному процесі, як і тригером для посилення тиску на Кремль наших партнерів, у разі пробуксовування російської сторони.
З метою наповнення реальним змістом ініціатив про "припинити стріляти" та розведення сил особливий акцент треба зробити на отриманні місією СММ ОБСЄ постійного доступу до окупованих районів, включаючи кордон.
Постійному і безперешкодному моніторингу сприяло б розгортання передових патрульних баз місії на окупованій території. Як і час повернутися до ідеї створення у рамках Тристоронньої контактної групи додаткової підгрупи з питань кордону. У разі ж збереження "дірявого" кордону, зрив процесу розведення і нова ескалація – лише питання часу.
В контексті відновлення соціально-економічних відносин з окупованими територіями абсолютно правильною є ініціатива провести міжнародний аудит експропрійованих Росією підприємств на окупованих територіях.
Такий аудит міг би допомогти визначити модальності відновлення таких зв'язків, як це передбачено пунктом 8 Комплексу заходів. Адже передумовою для повноцінної економічної та соціальної реінтеграції окупованих територій є відновлення українського правового поля, тобто скасування рубльової зони, елементів російської банківської, податкової систем, ліквідація квазіструктур.
Не можемо оминати й екологічних наслідків російської агресії та їхній вплив на майбутнє повернення українських громадян до своїх домівок. Йдеться, зокрема, про затоплення шахт, що через підняття рівня ґрунтових вод матиме негативні наслідки для регіону.
Колись наші партнери досить живо сприйняли ініціативу України про направлення в окуповані райони міжнародної місії для оцінки екологічної ситуації. Зрозуміло, чому Росія не підтримала. Однак варто використати новий політичний момент для порушення цього питання.
Запропонований порядок денний не є вичерпним, однак навіть у такому вигляді є досить амбіційним.
Проте лише комплексний підхід до врегулювання ситуації на Донбасі зможе справді оживити мирний процес та призвести до реального прогресу на Донбасі, як це було задекларовано президентом Зеленським.
І найголовніше, всі стратегічні питання, на зразок дорожньої карти, розгортання миротворчого компонента тощо, мають обговорюватися лише на найвищому політичному рівні у нормандському форматі.
Коли за столом сидить бувалий наперсник, то нам потрібні надійні гаранти, які б змусили Росію виконувати взяті на себе зобов'язання. Як і час Банковій, маючи унікальний рейтинг довіри, пояснювати всередині і назовні, що ключі від миру – в Кремлі.
Зараз не варто плекати марні ілюзії, що мовчанка про відповідальність Росії, як і незапровадження санкцій щодо неї за паспортизацію на Донбасі, може спонукати Москву до якихось позитивних кроків.
Костянтин Єлісєєв
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
