Великдень під час пандемії, або Про соціальну відповідальність Церкви
У другу неділю Великого посту, 15 березня, в усіх православних (обох деномінацій) та греко-католицьких церквах України, як і зазвичай, відбувалися урочисті Служби Божі.
Численні віряни прикладалися до ікон і йшли до причастя. Більшість серед них складали люди старшого віку – себто ті, хто перебуває в групі найбільшого ризику щодо наслідків можливого зараження Covid-19.
Не можна сказати, що наші церкви не помітили пандемії.
Предстоятель ПЦУ Епіфаній на проповіді того ж дня порадив тим, хто відчуває симптоми захворювання, не приходити до храму.
Греко-католики почали налагоджувати онлайн-трансляції відправ.
Зате церква Московського патріархату відреагувала на загрозу традиційно: масовими молебнями, читанням молитви "Во время губительного поветрия и смертоносной заразы" і закликом "якомога частіше приступати до Святих Таїнств Православної Церкви, особливо Святої Євхаристії та Соборування, які слугують для "зцілення душі і тіла"
У перекладі світською мовою останнє означає вимогу не лише приходити до храму якомога частіше, але і якомога частіше приступати до причастя (яке у православних і греко-католиків, як відомо, відбувається зі спільної чаші).
Проте й більш "модерна" позиція ПЦУ та УГКЦ теж рятує мало – адже між фактом зараження і фактом розвитку симптомів (а тим більше – підтвердження діагнозу коронавірусної інфекції) проминає в середньому десяток днів, упродовж яких людина, хоч вона ще й не значиться в офіційній статистиці хворих, уже становить небезпеку не лише для себе самої, але й для оточуючих.
Відтак сьогодні єдиним засобом затримування пандемії справді є тільки жорсткий карантин – із закриттям зовнішніх і внутрішніх сполучень, припиненням роботи всього, що не є життєво необхідним, забороною будь-яких зібрань, самоізоляцією вдома більшості громадян (особливо – старших і тих, які перебувають у групах ризику за показниками здоров'я).
Чинячи так, вони підвищують шанси не захворіти й для тих, хто змушений продовжувати працювати в лікарнях, службах безпеки, державних і комунальних установах, мережах постачання харчів тощо.
Вчинивши так, Китай уже перебуває на порозі цілковитої перемоги над епідемією (і фактично стає найбезпечнішим щодо нової небезпечної інфекції місцем на світі).
Фатально запізнившись із цим, сподіваючись попервах лише на заходи гігієни й ізоляцію тих, хто захворів, Європа розплачується тисячами смертей своїх найменш захищених громадян.
Відтак заходи жорсткого карантину вже впроваджують скрізь на континенті, але в поганих стартових умовах, і їхні перші наслідки (нагадую – сьогодні ставлять діагноз тим, хто заразився в середньому днів десять тому) можна сподіватися відчути лише тижні за два.
А за цей час Європа неминуче суттєво обжене Китай і за числом інфікованих, і за числом померлих…
Читайте також:
Обмеження не для всіх. Чим відрізняється підготовка України до коронавірусу від інших країн
Людина може бути заразною коронавірусом до 37 днів – дослідження
Що треба знати про новий коронавірус: поширення, симптоми, небезпека, лікування
Якщо коронавірус прийде в Україну. Чи вистачить лікарень, фахівців та обладнання
Зрозуміло, що й пандемія Covid-19 врешті-решт завершиться. Завершиться навіть тоді, коли з нею зовсім не боротимуться карантинами. І число жертв буде в кожному разі на порядки нижчим, аніж від чуми 1348 року чи іспанки 1918-19 років – але однак дуже високим, і вже психологічно неприйнятним для суспільств, які за десятиліття привчилися жити в умовах достатньої інфекційної безпеки.
Про перспективи й часові рамки епідемії в рамках різних жорстких заходів стримування експерти наразі говорити не наважуються – надто багато чинників поки що не зрозумілі. Але йтиметься, в кращому разі, про місяці.
Так, Британська служба охорони здоров'я вважає, що 95% заражень у Сполученому Королівстві матимуть місце впродовж 10 найближчих тижнів – а відтак саме на цей час і повинні розраховувати свою самоізоляцію люди від понад 70 років і ті, хто перебувають у групах ризику за станом здоров'я.
Напевно, десь такими ж будуть і параметри епідемії в Україні. На щастя, коронавірус (через наше периферійне щодо головних транспортних шляхів місце) дійшов до нас пізніше.
Відтак у нас поки ще є шанс пройти пандемію за сценарієм, "м'якішим" аніж в Італії, Іспанії чи Ірані.
На жаль, "бомбою" під такий "м'який" сценарій може стати святкування православного Великодня 19 квітня, коли люди мільйонами приходять до церкви "христосатися" й святити паски. А перед тим на Страсному тижні масово йдуть до сповіді й причастя. А ще через тиждень масово збиратимуться на цвинтарях поминати померлих.
Нагадаю: за одностайними оцінками експертів епідемія тоді ще буде далека від завершення.
Так само нагадаю: причиною стрімкого спалаху інфекції в Південній Кореї в лютому (який держава й суспільство ціною надзусиль тільки починають долати) стали молитовні зібрання християнської церкви, де на початку була присутня тільки одна заражена жінка.
Причиною нестримного досі поширення коронавірусу в Ірані стало небажання влади закрити на першому етапі (коли ще можна було щось зробити) священне місто Кум.
Та й ми ще досі не знаємо, скільки в кінцевому підсумку людей можуть умерти через відвідання хворою церкви в Радомишлі 8 березня…
Відтак у свідомості влади й суспільства вже зараз мусить визріти думка: проблему Великодня-2020 не можна лишати "на відкуп" церковним діячам, які вважають цілком достатнім регулярне читання молитви "Во время губительного поветрия и смертоносной заразы".
А самі церковні ієрархи повинні усвідомити свою соціальну відповідальність і запропонувати такий формат святкування Великодня-2020 (і пов'язаних з ним подій), який різко зменшив би ризики, про які йшлося вище.
Адже муфтії монархій Персидської затоки вже закликають правовірних молитися дистанційно. Скасовано традиційне масове святкування католицького Великодня в Римі. А в сусідній Молдові православні церкви вирішено зачинити для масового відвідування вірними рішенням тамтешнього цілком посткомуністичного й промосковського уряду.
Гадаю, цих прикладів досить, аби показати: щось треба робити і в Україні. Причому робити негайно. Бо Великдень наближається. А сила традиції (й інерції) величезна.
А на майбутнє наші церкви повинні, очевидно, будуть переглянути і свої дотеперішні освячені віками (але смертельно небезпечні в час пандемій) літургійні практики, як-от цілування ікон чи причащання зі спільної чаші. Або ж процедуру сповіді, коли вірні по черзі під накриттям платка оповідають свої гріхи просто у вухо священикові.
Гадаю, сучасним богословам варто зосередитися насамперед над духовним наповненням цих обрядів і таїнств, а не над їхньою зовнішньою формою, виробленою у віки, коли висока смертність (в умовах високої народжуваності) була чимось цілком очевидним…
І нікому не варто сподіватися, що вірні й церкви перебувають тут під особливою Божою обороною.
Нагадаю: в ХІХ столітті точилася затята дискусія: чи не є гріхом ставити на храмах громовідводи? Врешті, їх почали ставити масово, погодившись із думкою Едісона: Боже Провидіння часом буває і неуважне…
А сьогодні ціною нашого зволікання може бути пожежа, не зіставна за масштабами з наслідками удару блискавки в один окремо взятий храм.
Максим Стріха, для УП
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
