Отже, війна. Як захистити закон, поки правоохоронці воюють між собою
Ця колонка не про те, хто правий в конфлікті старих та нових правоохоронних відомств. Вона про те, що відбувається з правосуддям, коли конкуренція правоохоронних органів перетворюється на війну, а обшуки, підозри та доступ до інформації стають її зброєю.
Детективи одного правоохоронного органу переслідують автомобіль іншого, вимагаючи передати їм підозрюваного. Схоже радше на сцену з політичного трилера. Але влітку 2021 року така погоня відбувалася не на знімальному майданчику, а на українських дорогах: співробітники НАБУ намагалися наздогнати автомобіль СБУ, у якому везли суддю Миколу Чауса.
Ця історія виглядала настільки кінематографічно, що її легко було сприйняти як видовищний епізод протистояння двох впливових структур. Зрештою, кіно десятиліттями привчало нас саме так дивитися на війни спецслужб: умовне ФБР приховує інформацію від умовного ЦРУ, ЦРУ проводить операцію за спиною ФБР, а агенти сперечаються, чия це юрисдикція і кому дістанеться головний злочинець. На екрані така конкуренція додає сюжету екшену, а її учасники зазвичай постають безкомпромісними "суперменами", які рятують світ.
У реальному житті відомча конкуренція також може бути корисною: за певних умов вона змушує правоохоронців працювати швидше, ретельніше та професійніше. Але лише до тих пір, поки органи змагаються за якість розслідування, а не воюють одне з одним за справи, вплив, ресурси та владу. Та коли війна точиться саме навколо останніх перелічених позицій, наслідки виявляються значно менш романтичними, ніж в кіно: втрата важливої інформації, зрив операцій, порушення прав людини, а інколи - провал усієї системи.
Яскравий приклад - відносини між Національним антикорупційним бюро України та Службою безпеки України. За кілька років їхнє суперництво пройшло шлях від локальних конфліктів до автомобільних погонь, десятків обшуків, затримань і взаємних звинувачень.
Тож де закінчується здорова конкуренція і починається відомча війна? І головне: що відбувається з правосуддям, коли процесуальні повноваження перетворюються на зброю у протистоянні тих, хто сам має захищати закон? Тут відзначу, це не риторичні питання.
Давайте згадаємо події річної давнини. Влітку 2025 року Україна опинилася за крок від фактичного демонтажу незалежності ключових антикорупційних органів: ухвалені парламентом зміни позбавляли НАБУ і САП критично важливих гарантій та підпорядковували їхню діяльність Генеральному прокурору. Лише після суспільних протестів і гострої реакції міжнародних партнерів незалежність цих інституцій було відновлено.
"Перші ластівки"
2016 рік. Протистояння НАБУ зі "старою" правоохоронною системою вперше вийшло за межі кабінетів. 5 серпня слідчо-оперативна група тоді ще ГПУ на чолі з Дмитром Сусом прийшла з обшуком до будівлі НАБУ у межах провадження щодо можливого незаконного прослуховування.
А вже за тиждень, 12 серпня, ситуація перетворилася на силове з'ясування стосунків: підлеглі Суса виявили спостережний пост НАБУ навпроти будівлі свого департаменту і спробували затримати "невідомих", якими виявилися детективи Бюро.
Двох працівників НАБУ затримали та доставили до будівлі Генпрокуратури. Антикорупційне бюро згодом звинуватило підлеглих Суса у незаконному затриманні й тортурах над своїми співробітниками. Представники ГПУ, своєю чергою, заявляли про застосування сили спецназом НАБУ до трьох прокурорів, які отримали легкі тілесні ушкодження.
У конфлікт втрутився тодішній генпрокурор Юрій Луценко, доручивши розслідування інциденту Службі безпеки України.
Іронічно, але на цьому історія Суса з НАБУ не закінчилася. В квітні 2017-го звільнив уже сам Луценко. Того ж літа детективи НАБУ та прокурори САП затримали вже колишнього посадовця ГПУ в аеропорту "Бориспіль". Підозра стосувалася заволодіння майном та декларування недостовірної інформації.
У січні 2023 року ВАКС засудив Суса до дев'яти років позбавлення волі за заволодіння майном під час обшуків у гральних закладах. Згодом Апеляційна палата ВАКС скоротила строк до семи років, а у квітні 2024 року Верховний Суд залишив це рішення без змін.
Справа Чауса: хліба та видовищ
2018 рік. Повернемось до епізоду, з якого починається цей текст.
30 липня 2021 року в мережі з'явилося відео, зняте детективами НАБУ. Автомобіль Бюро переслідував машину СБУ, якою до Києва везли суддю Миколу Чауса, підозрюваного в одержанні неправомірної вигоди. Детективи НАБУ вимагали передати їм підозрюваного, однак співробітники Служби безпеки на ці вимоги не відреагували. Зрештою Чауса доставили до приміщення СБУ, а працівників НАБУ всередину не допустили.
Тоді ця історія могла здаватися майже анекдотичною: дві впливові структури сперечаються за одного підозрюваного, а суспільство спостерігає за погонею в режимі реального часу. Проте за зовнішньою видовищністю тоді стояла значно серйозніша проблема.
Два правоохоронні органи фактично заявляли право на контроль над однією особою і не змогли (або не захотіли) узгодити свої дії в межах належної правової процедури. Коли розбіжності щодо підслідності, затримання чи подальших процесуальних дій вирішуються не через координацію, а через переслідування на дорозі та блокування доступу до підозрюваного, це вже складно назвати здоровою конкуренцією.
Як не складно здогадатись, справа Чауса стала передвісником більш серйозної кризи між правоохоронними органами. Своєю чергою, ця криза збільшила в рази ризики для самого кримінального провадження: збереження доказів, дотримання підслідності, законності затримання та можливості кожного органу належно виконувати свою роботу.
Читайте також: НАБУ і людський капітал: як відбирають антикорупціонерів і чи є тут місце для відкритості?
Липень 2025 року: від погонь до звинувачень у держзраді
Чотири роки потому… Протистояння набуло вже іншого масштабу. 21 липня 2025 року силові дії співробітників ДБР, СБУ та Офісу Генерального прокурора охопили вже десятки працівників НАБУ у різних регіонах України.
Того дня співробітники провели близько 80 обшуків у 19 працівників Антикорбюро. За офіційною заявою НАБУ, підстави для слідчих дій були різними й не пов'язаними між собою: у переважній більшості випадків ішлося про участь працівників Бюро в дорожньо-транспортних пригодах, окремим співробітникам закидали можливі зв'язки з державою-агресором.
Того ж дня ДБР повідомило про вручення підозр трьом працівникам НАБУ у справах про ДТП. Однак увагу привернули не лише масштаб і синхронність операції. НАБУ заявило, що слідчі дії проводилися без попередніх ухвал слідчих суддів.
СБУ пояснювала застосування механізму невідкладного обшуку ризиком витоку інформації, який міг зашкодити спецопераціям у справах про можливу співпрацю з державою-агресором.
Втім, стаття 233 КПК України, яка регламентує проникнення до житла чи іншого володіння особи без попередньої ухвали слідчого судді, не передбачає "можливий витік інформації" як окрему підставу для проведення такого обшуку.
Не менш гострими стали питання щодо способу проведення цих масштабних слідчих дій. НАБУ спочатку заявило про застосування фізичної сили до одного з детективів, який не чинив опору. Наступного дня директор НАБУ повідомив уже про трьох працівників, які отримали тілесні ушкодження під час обшуків.
Як адвокат одного з потерпілих у тих подіях можу підтвердити застосування неспровокованої фізичної сили до працівника НАБУ. Все це задокументовано та є частиною нашої доказової бази.
Немає жодних сумнівів: сам факт роботи людини в антикорупційному органі не може надавати їй імунітету від розслідування. Можливі зв'язки з російськими спецслужбами, державна зрада чи інші злочини мають перевірятися незалежно від посади та статусу фігуранта.
Проте настільки масштабна й одночасна силова операція, проведена переважно без попереднього судового контролю та із застосуванням сили, неминуче породила інше питання: чи йшлося лише про збір доказів у конкретних провадженнях? А може слідчі дії одночасно стали засобом тиску на цілу інституцію?
Наступного за цими обшуками дня Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, які фактично позбавляли НАБУ і САП ключових гарантій незалежності. На цьому тлі обшуки перестали виглядати як сукупність окремих, не пов'язаних між собою розслідувань. Вони стали частиною значно ширшої кризи навколо української антикорупційної системи.
Вересень 2025 року: дзеркальний удар?
Майже півтора місяця після липневих подій. Тепер підозру у незаконному збагаченні та декларуванні недостовірної інформації отримує представник СБУ, а сама спецслужба заявляє про використання кримінального переслідування як інструменту помсти антикорорганів.
Головним аргументом СБУ стала хронологія. Кримінальне провадження щодо посадовця Служби безпеки було відкрите майже за півтора року до липневих подій, однак підозру оголосили саме після резонансних затримань працівників Антикорбюро. На думку Служби безпеки, слідство також проігнорувало результати експертиз, висновки НАЗК, інформацію про доходи дружини посадовця та показання свідків, які нібито спростовували версію обвинувачення.
НАБУ і САП категорично заперечили мотив помсти. Керівники антикорупційних органів заявили, що провадження було зареєстроване ще у квітні 2024 року, а матеріали підозри та клопотання про запобіжний захід підготували до липневих обшуків і затримань. Сама послідовність подій, звісно, не доводить, що підозра стала дзеркальною відповіддю СБУ.
Але цей епізод показав дещо не менш небезпечне: правоохоронні органи вже відкрито інтерпретували процесуальні дії одне одного не як результат незалежних розслідувань, а як удари у власній негласній війні.
Читайте також: Рік по атаці на НАБУ й САП: нуль покарань за свавілля, натомість – нагороди і просування по службі для виконавців
Щось не схоже на кіно
Автомобільні погоні, взаємні підозри та публічні звинувачення справді можуть нагадувати політичний трилер. Тільки за лаштунками ховаються наслідки, у яких уже мало чого "екранного".
Небезпека полягає не в самому факті конкуренції між правоохоронними органами, а в характері та межах слідчих дій, до яких вона може підштовхувати. Обшук у службовому кабінеті працівника правоохоронного органу та вилучення його комп'ютера, телефону чи інших носіїв інформації потенційно відкривають доступ не лише до відомостей про самого фігуранта. На таких пристроях можуть зберігатися матеріали інших кримінальних проваджень, дані про свідків, заплановані слідчі дії, дані про негласні слідчі розшукові дії, міжнародну співпрацю та інша інформація з обмеженим доступом, яка не має жодного стосунку до справи, у межах якої проводиться обшук.
Отже, йдеться вже не тільки про права конкретної людини. Під загрозою можуть опинитися таємниця досудового розслідування, безпека інших його учасників, збереження доказів і сама можливість іншого органу довести розпочату справу до результату.
Саме тому попередній судовий контроль не можна сприймати як бюрократичну перешкоду, яку за потреби можна обійти. Ще раз повернемось до ст. 233 КПК, яка встановлює загальне правило: проникнення до житла чи іншого володіння особи можливе за її добровільною згодою або на підставі ухвали слідчого судді. Виняток передбачений лише для невідкладних випадків, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна або безпосереднім переслідуванням особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення.
Та навіть у такому разі слідчий або прокурор зобов'язаний невідкладно звернутися до слідчого судді, який уже після проведення обшуку має перевірити, чи справді існували законні підстави діяти без попередньої ухвали.
Якщо прокурор відмовиться погодити відповідне клопотання або суд відмовить у його задоволенні, здобуті докази визнаються недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню у встановленому законом порядку. Це один із ключових запобіжників від свавільного втручання держави. Без нього посилання на "невідкладність" легко може перетворитися на універсальне виправдання для обходу судового контролю.
Просто уявіть: якщо для отримання доступу до матеріалів іншого правоохоронного органу достатньо провести "невідкладний" обшук у його працівника, виправдавши відсутність попередньої ухвали ризиком витоку інформації, виняток із закону перетворюється на універсальний інструмент обходу судового контролю. А це вже небезпечний крок до поліцейської держави, у якій межі втручання правоохоронців визначає не суд, а самі правоохоронці.
Та сама логіка має застосовуватися до негласних слідчих розшукових дій, які потребують дозволу слідчого судді. Людина, щодо якої проводиться прослуховування, спостереження чи інший прихований захід, не знає про втручання і не може одразу його оскаржити. Тому саме суд на етапі надання дозволу повинен ретельно перевірити обґрунтованість клопотання, необхідність обраного заходу та неможливість отримати потрібні відомості в інший спосіб.
Особлива обережність потрібна тоді, коли об'єктом таких дій є працівник іншого правоохоронного органу. Суддя має враховувати не його статус в правоохоронній вертикалі як підставу для привілеїв, а обсяг сторонньої захищеної інформації, до якої потенційно може отримати доступ інший правоохоронний орган.
Одним словом, коли правоохоронці "воюють" між собою, слідчий суддя залишається тим запобіжником, який має не дозволити цій війні вийти за межі закону.
Читайте також: Громадськість всередині НАБУ: на що впливаємо?
Пастка показників
Ще одна проблема. Гонитва за показниками – давня "хвороба" всієї правоохоронної системи. Кількість проведених обшуків, затриманих осіб (бажано одіозних), оголошених підозр і переданих до суду проваджень легко перетворити на зрозумілу статистику. Нею можна звітувати перед керівництвом, демонструвати активність суспільству та створювати враження високої результативності. Набагато складніше виміряти якість зібраних доказів, обґрунтованість процесуальних рішень і здатність справи витримати незалежну судову перевірку.
Саме тут і виникає пастка. У прагненні продемонструвати найгучніше затримання, провести найбільш масштабну операцію чи першими повідомити про підозру правоохоронці ризикують почати працювати не на кінцевий результат, а на яскраву картинку для перших шпальт в перші дні розслідування.
Та саме порушення, допущені заради миттєвого результату, згодом можуть зруйнувати справу в суді: докази визнаються недопустимими, позиція обвинувачення слабшає, а провадження, яке починалося з гучного обшуку чи затримання, може завершитися нічим.
Тому результативність правоохоронного органу має вимірюватися не кількістю силових операцій, що потрапили в заголовки, і навіть не кількістю повідомлених підозр. Значення має те, чи було розслідування проведене законно, чи витримали докази перевірку судом і чи вдалося досягти справедливого та обґрунтованого результату.
Інакше правоохоронна система починає працювати на публічний ефект, а не на правосуддя. Програють від цього всі: люди, чиї права були порушені, потерпілі, які не отримали справедливості, суспільство, яке вкотре бачить гучний початок без переконливого фіналу і сама держава, що поступово втрачає довіру до своїх інституцій як з боку власних громадян, так і міжнародних партнерів.
Ходимо по колу
Десять років минуло від конфлікту НАБУ та ГПУ у 2016-му. За цей час змінилися люди, назви органів, політичний ландшафт. Але, схоже, не змінилося головне: політичні та відомчі ігри все ще видаються за "конкуренцію" правоохоронців, а обшуки, підозри й кримінальні провадження ризикують ставати аргументами у з'ясуванні стосунків.
Та найсумніше те, що кожного разу програють не лише ті, хто опинився по різні боки боротьби. Страждають люди, бізнес, потерпілі, самі розслідування. Страждає вся правоохоронна система, яка замість того, щоб ставати сильнішою, витрачає ресурс на війни всередині себе. А разом із нею втрачається довіра та руйнується репутація України перед партнерами, які всі ці роки допомагали нам будувати незалежні й ефективні інституції. Виходить дивна річ: десять років ми сперечаємося, хто з правоохоронців сильніший, хоча значно важливіше питання: чи стає від цього сильнішою Україна?
Наталя Морозова, адвокатка, старша юристка ARIO