Українці переживають розчарування в Заході - німецький політолог

Субота, 30 березня 2002, 17:29
Якою бачать Україну напередодні й після виборів європейці? Які геополітичні перспективи прочиняються перед Києвом в контексті міжнародної антитерористичної операції? Як вони поціновують перебіг касетного скандалу?

На ці та інші питання дає свої відповіді Олександр Рар, керівник програм СНД дослідного інституту Німецького товариства зовнішньої політики.


Пане Рар, перебіг виборчої кампанії в Україні викликає чимало запитань. В чому, на Вашу думку, полягає її головна інтрига?

Найбільш цікавим, як на західний погляд, є питання, як вплинуть на виборців щойнопосталі політичні партії та блоки, які самим своїм виникненням спричинили справжній хаос в українській політичній структурі. Отож чи акцептуватиме виборець нові, почасти штучно утворені політичні структури? Чи здатен буде виборець зорієнтуватися в цих справжніх політичних джунглях, в цьому вкрай строкатому політичному ландшафті, який попри своє позірне різноманіття не має нічого спільного з демократією? Чи не викличе це у виборця таку відразу, що він просто відмовиться голосувати? Останнє, на мій погляд, було б справжньою катастрофою для української демократії.

Умови проведення передвиборної агітації, як вважає чимало спостерігачів, годі вважати рівними для всіх учасників виборчого процесу. Як українські, так і західні експерти наголошують на відсутності, скажімо, рівного доступу до масмедій. Чи відіграватиме, на Вашу думку, ця обставина провідну роль під час голосування?

Я побоююсь, що таки відіграватиме. Я, звичайно, не вважаю, що український виборець повністю позбавлений спроможності прийняти власне рішення чи геть унеможливлений отримувати інформацію з незалежних джерел – ми все ж таки не можемо говорити про диктатуру в Україні. Набагато вагомішою, як на мене, є та перспектива, що сам характер виборчої кампанії може викликати апатію серед громадян.

На мій погляд, реальною є та загроза, коли переважна частина населення змириться з тією обставиною, що їх країна вступає в добу, яку ми згодом зможемо назвати добою панування олігархії. Виборці звикли до цієї думки, й увірували в те, що стабільність полягає наразі в тому, щоби просто делегувати олігархії політичну владу. Вони, по-перше, бояться подальшої поляризації суспільства, по-друге, вже не покладають надій на комуністів, по-третє, розчаровані національною демократією.

Демократичними реформами населення розчароване, оскільки бачить, що їх втілення гальмується. Загальне розчарування пов'язане також з реакцією Європейського Союзу й Заходу взагалі на касетний скандал. Українці переживають наразі відчутне розчарування в Заході, відчувають себе залишеними напризволяще. Зниження зацікавлення Заходом в Україні не залишилось непоміченим українцями.

Поширена в українському загалові логіка виглядає, як на мій погляд, так: за такої скрути вже краще обрати пристойного олігарха, по можливості багатого настільки, щоби бути зацікавленим в наведенні порядку.

Мені здається, результати виборів визначатиме не Київ, а регіони. Жоден з політологів не зможе з упевненістю передбачити, хто саме переможе в багатомандатних округах. Я гадаю, що комуністи все ж таки зазнають певних втрат – вони, як і раніше, не мають популярного лідера, намагаються популяризувати старі, зашкарублі ідеї, а лави їх прибічників хоча й поволі, але все ж таки рідіють.

Дуже цікаво буде подивитись, до кого повернеться протестний електорат. Адже на правому фланзі політичного спектру, де ще донедавна домінували партії націонал-демократичної орієнтації, уособленням яких був РУХ, з'явилася пані Тимошенко, яка діє вельми вправно й, безперечно, має до диспозиції необхідні для ефективної кампанії фінансові джерела.

Втім, навіть вона, за нашими спостереженнями, має успіх в обмеженому середовищі й навряд чи може розраховувати на масову підтримку виборців. Вона не змогла увійти в коаліцію з Ющенком і це відчутно послаблює демократичні сили. На мій погляд, іронія історії полягає в тому, що табір демократичної опозиції домінований наразі пані Тимошенко, чиє минуле навряд чи можна вважати стерильно чистим.

Припустімо на мить, що парламентські вибори виграють сили, які дійсно зацікавлені в тому, щоби дати країні лад. Чи призведе це до рішучих змін в країні?

Все залежатиме від того, якою буде реакція Заходу на розвиток подій в Україні, чи буде він готовий надати Україні допомогу, підтримати процес демократизації, як це було на початку 90-х років і підтвердити своє бажання бачити Україну частиною демократичного світу. Це перший фактор. Другим фактором буде бажання або небажання олігархів, які в кожному випадку прийдуть до влади, започаткувати внутрішній процес засвоєння засад сучасної цивілізації.

Вирішальним моментом тут буде їх готовність децентралізувати економічну владу в країні й створити ефективний середній клас, якого так потребує країна й чий політичний капітал у найближчі роки зростатиме. Все це створювало б підстави для поступу країни й розвитку економічних реформ.

До речі, про Захід. Як еволюціонувала, на Вашу думку, його настанова стосовно України протягом останнього року? Чи мусимо ми констатувати послаблення інтересу до України чи ж, навпаки, посилення?

Прямолінійної відповіді на це питання я б давати не хотів. Надто багато тенденцій ще потребують детального аналізу. Вочевидь ми мусимо розрізняти настанову Сполучених Штатів та Європи. Я вважаю, що Європейський Союз наразі надто заклопотаний власними проблемами й цей стан триватиме ще принаймні 5 років, протягом яких ЄС прийме до свого складу 5, а може й 7 нових членів. В цьому процесі внутрішньої трансформації Європейського Союзу Україна не відіграватиме жодної ролі.

Саме тому, що Євросоюз відповідно до концепції свого розширення концентрує свою увагу на країнах-кандидатах на вступ, як-от Польща та балтійські держави, Європа втратила, так би мовити, Україну з поля зору. Ті зустрічі на високих рівнях між Україною та ЄС, які останнім часом перетворилися либонь на рутину, насправді ані наближають Україну до Європи, ані засвідчують справжнього зацікавлення ЄС Україною.

На мій погляд, європейці не те що б списали Україну, вони просто відклали її убік. Вони хочуть подивитись, як розвиватиметься стан речей в Україні. А ось вже після завершення першого циклу розширення Євросоюзу європейці серйозно заходяться інтегрувати Україну, почавши з надання їй статусу асоційованого члена. В цьому я певен.

Що стосується американської політики, то вона після 11 вересня минулого року зазнала драматичних змін. Американці на змиг ока закріпилися на півдні СНД й це мало позитивні наслідки як для Росії, так і для центрально азіатських країн, оскільки ліквідували реальну загрозу з боку талібів. Американці, можливо, вдадуться до співпраці з Росією при поборюванні Аль-Каїди на Кавказі та в північній Грузії.

Моя інтуїція підказує мені, що американці прийшли в ці регіони надовго й наголошуватимуть тут свою присутність бодай невеликими, бодай суто символічними військовими контингентами. Я вважаю вірогідним, що американці в якості наступного кроку заходяться підтримувати такі регіональні організації, як ГУУАМ і то без участі європейців. Вашингтон може спробувати вдихнути в цей альянс нове стратегічне життя, як це вже, до речі, й передбачалося на саміті НАТО три роки тому.

Тоді ці плани були відкладені через косівський конфлікт. Така політика пояснюється, з одного боку, прагненням американців перешкодити росіянам відновити свою імперію, а з другого (і це аж ніяк не є таким парадоксом, яким виглядає) – бажанням співпрацювати з росіянами у багатьох стратегічних царинах. Окрім того, американцям вочевидь йдеться й про контроль над транскавказькими нафтопроводами.

Хоч як там воно є, а американці воліють бачити як регіони кавказького нафтового транзиту, так і країни Центральної Азії більш самостійними й не бажають залишати їх на поталу виключно російським стратегічним інтересам. Але якщо три роки тому центр ваги ГУУАМу бачився американцями в Україні, то тепер він, без сумніву, переноситиметься на схід цього об'єднання, а саме в Узбекистан, Азербайджан, Грузію.

Я гадаю, що Україну схилятимуть до більш активної участі в ГУУАМі й вона в такий спосіб отримає новий шанс наблизитися до Заходу, цього разу вже не на підставі економічної кооперації, а на базі співучасті в прийнятті стратегічних рішень в царині регіональної безпеки. Й хто з нас зможе сьогодні виключити в недалекому майбутньому участь України при розв'язанні, скажімо, проблеми Абхазії?

Ця перспектива для українсько-американських відносин проглядається, як на мене, вельми чітко. Для Києва це означатиме шанс недвозначно засвідчити свою західну орієнтацію й прочинити для себе такі перспективи зближення з НАТО, які до 11 вересня минулого року виглядали б ілюзорними.

Звернімось до скандалу, пов'язаного з аудіозаписами майора Мельниченка. Останнім часом він отримав кілька нових імпульсів. З якими можливими наслідками Ви рахуєтесь?

Спостерігаючи за цими подіями зі сторони, мені складно збагнути їх справжню внутрішню логіку. Єдине, що для мене ясно, це те, що певні сили за межами України вочевидь зацікавлені в тому, щоби нагадати панові Кучмі – його каденція на посаді голови держави добігає кінця.

Мені здається, що певні сили в Америці – я не кажу, що це державні органи – і, хоча й значно меншою мірою, в Європі, вочевидь хотіли б бачити президентом України пана Ющенка. Коли цей скандал отримує нові імпульси, то це більш сприятиме справі опонентів президента – пану Ющенку та, меншою мірою, пані Тимошенко, ніж іншим партіям та політичним акторам України.

З другого боку, слід наголосити, що з огляду на те, як швидко вичерпався потенціал цього скандалу минулого року – акції протесту тоді не виходили за певні межі – касетний скандал не відіграватиме істотної ролі при волевиявленні 31 березня.

От УП. На думку оглядачів в Україні, Олександр Рар підтримує тісні відносини з соціал-демократами і особисто з паном Медведчуком. В розпал касетного скандалу, зокрема, він опублікував в німецькій газеті Die Welt серію статей, де назвав Медведчука одним з найяскравіших кандидатів на посаду президента.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування