Як Україна торгує зброєю. Деякі факти
Вівторок, 16 квітня 2002, 16:17
За останні два тижні низка високопосадовців, включаючи президента Леоніда Кучму, хоч би раз публічно відкинули обвинувачення в тому, що Україна продавала зброю режимам країн-ізгоїв. Останнє обвинувачення стосувалося того, що вона продала високотехнологічну зброю Іраку в 2000 році.
14 березня голова Державного комітету політики військово-технічної співпраці та експортного контролю Леонід Рожен, голова Державної служби експортного контролю Олександр Легейда та перший заступник директора "Укрспецекспорту" Віктор Коренков заявили інформагентству "Укрінформ", що "Україна за всі роки незалежності ніколи не прагнула розвивати військово-технічну співпрацю з Іраком". Коренков вимушений був робити спростування від імені своєї компанії, оскільки голова "Укрспецекспорту" Валерій Малєв загинув в автокатастрофі 6 березня.
Пізніше, в той же день президент Кучма також відкидав твердження Жира; те ж саме зробив й прем'єр-міністр Анатолій Кінах. Кучма заявив, що це брехня, сфабрикована "конкурентами з торгівлі зброєю, щоб витіснити Україну з ринку".
Володимир Горбулін, колишній радник з питань національної безпеки і нинішній голова державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу, заявив 20 березня в Донецьку, що як тільки Україна досягла позначки в $ 400-500 млн. у справах продажу зброї, її тут же почали звинувачувати у всіх "збройових гріхах". І продовжив: "Протягом десяти років ніяких нелегальних контрактів Україна не проводила. Україна не причетна як держава".
Оскільки інших цифр (крім $ 400-500 мільйонів, згаданих Горбуліним) або фактів не наводилося в підтримку цих тверджень, для того, щоб побачити справжній стан речей, варто проаналізувати те, як взагалі Україна веде збройовий бізнес.
У номері Jane's Intelligence Review за листопад 2001 Віктор Заборський з Центра міжнародної торгівлі та безпеки Університету штату Джорджія писав: "Згідно зі звітом Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (Stockholm International Peace Research Institute, SIPRI), що вийшов в середині серпня (2001), в 2000 році в України поменшали на 84,8% обсяги продажу зброї, які впали до $ 67 млн., - в порівнянні з $ 446 млн. в 1999 році. Автори звіту доходять висновку, що Україна опустилася з 7 місця на 16-е в списку провідних продавців зброї в світі, поступившись таким країнам, як Білорусь, Ізраїль, Голландія, Швеція, Грузія, Словаччина, Канада, Чеська республіка і навіть Індонезія.
У той же час німецьке інформагентство Deutsche Presse-Agentur оприлюднило звіт під назвою: "Україна полює за збройовими контрактами - але вона не особливо розбірлива в клієнтах". У звіті припускалося, що Україна продає танки, бронетранспортери, штурмові гелікоптери та ракети типу земля-земля повстанцям UNITA; особисту зброю та боєприпаси режиму афганських талібів та чеченським бойовикам; автомати Калашникова, керовані ракети та боєприпаси в Еритрею".
Як виявилося, звіт DPA не відповідав дійсності. Українські державні компанії ніколи не продавали українську зброю в Еритрею, талібам або чеченцям. І, схоже, що джерелом цієї інформації були окремі російські торговці зброєю, які насправді хотіли витіснити українських конкурентів з цих ринків."
Заборський йде далі і показує деяку плутанину, пов'язану з цифрами, вказаними в Стокгольмському звіті.
"Український чиновникам знадобилося небагато часу, щоб відреагувати на звіти, що з'явилися в західних ЗМІ. На прес-конференції 20 серпня 2001 року Валерій Малєв, генеральний директор основного експортера озброєння компанії "Укрспецекспорт", спростував цифри SIPRI. Більш того, він заперечив сам факт падіння продажів української зброї. За його словами, в 1998 році експорт зброї України збільшився до 125% у порівнянні з 1997 роком, в 1999 - до 145% в порівнянні з 1998, і в 2000 - до 103% в порівнянні з 1999. Очікуване зростання в 2001 мало становити 7-8%. (Надруковано в Arms Trade Newswire, 21 серпня 2001).
Експерти з київського Центра досліджень армії, конверсії та роззброєння упевнені, що недостатня прозорість торгівлі зброєю в Україні стала основною причиною відмінностей між цифрами SIPRI та українськими оцінками. Підраховуючи прибуток від експорту озброєння, аналітики SIPRI в основному користуються інформацією з відкритих джерел. Україна ж за старою традицією зберігає в секреті все те, що стосується "військової і технічної співпраці з іноземними державами" і не відкриває широкій громадськості свої дані".
Цифри Малєва, якщо вони істинні (а після загибелі Малєва в підозрілій автокатастрофі їх складно перевірити), вказують на те, що українська торгівля зброї йшла здоровою стежкою і успішно конкурувала з іншими країнами.
Варто відзначити, що основний конкурент України в торгівлі зброєю - це Росія. Обидві країни мають в своєму розпорядженні радянську зброю, що оцінюється в мільярди доларів, яку СРСР раніше продавав країнам Третього світу. Тільки Україна, Росія і Болгарія спроможні вдосконалювати і обслуговувати це озброєння, а їхні ціни більш, ніж конкурентноздатні в порівнянні з пропозиціями британських, американських, французьких або ізраїльських торговців зброєю.
"Свято життя" для неконтрольованої торгівлі зброєю в Україні тривало з 1994 по 1997 рік, коли українська Державна служба експортного контролю видала 6,5 тисяч ліцензій на експорт зброї та військового обладнання. Експортом озброєння, продажем військових і спеціальних технологій займалися понад 114 фірм, організацій та компаній. За даними, вказаним в статті Валентина Бадрака з Центра аналізу стратегій і технологій, що вийшла в номері журналу "Експорт озброєнь" за липень-серпень 2001: "В цілому товар на суму $ 760 млн. експортувався в 40 країн світу, причому по цінах, часто нижче ринкових".
Багато з цих ліцензій були видані, коли прем'єр-міністром України був Павло Лазаренко, під чиєю юрисдикцією й працювала Служба експортного контролю. Лазаренко сам говорив, що отримував 10% від кожної операції, яка здійснювалася через його кабінет, коли він був прем'єром.
Саме в той час репутація України постраждала найбільше. Багато торгівців зброєю-злочинців подавали українським компаніям фальшиві сертифікати кінцевих покупців й купували все, що було на складах. Багато що з цього йшло в Африку або колишню Югославію. Однак твердих доказів того, що український уряд причетний до цих операцій, немає.
У той же час, безліч українських чиновників брали участь в цих операціях, отримуючи хабарі від торгівців зброєю. Їх ніколи не переслідували згідно із законом, хоч керівництво країни знало про це. У результаті такий офіційний захист друзів від Феміди аж ніяк не поліпшив імідж України.
Парламентська тимчасова слідча комісія, створена для розслідування обвинувачень уряду в незаконній торгівлі зброєю, подала свій звіт 14 квітня 1998 року. Уряд тоді звинуватив комісію в тому, що вона керувалася політичними мотивами (звіт вийшов напередодні старту президентської виборчої кампанії і був критичним щодо президента Кучмі, який тільки-тільки заявив, що має намір балотуватися на другий термін), так що ніхто не відповів за можливі зловживання. Так, наприклад, випадок продажу чотирьох літаків Су-17 (НАТО - Fitter) Йемену в 1994 році за $ 500 тисяч за одиницю так ніколи не було розголошено.
До 1998 року експортний контроль став значно жорсткішим. За спільною з США програмою Нанн-Лугар Україні були надані гроші на встановлення автоматичних систем експортного контролю, і вже до 1999 року Україна отримала близько $ 13 млн. на установку цієї системи, що істотно допомогло подолати порушення правил експортного контролю.
У лютому 1999 року було створено нове агентство - завдяки указу президента народилася Українська державна комісія з політики експортного контролю та військово-технічної співпраці з іноземними державами. В указі була умова - у разі міжвідомчих суперечок щодо експорту озброєння, питання повинне бути передане на розгляд главі держави - президенту Кучмі.
На практиці, це означало, що автоматизований експортний контроль, який з'явився в Україні завдяки програмі Нанна-Лугара, можна обійти, якщо глава держави закриває на продаж очі. У певних випадках, операція здійснювалася протягом 10-12 днів, стверджував Валерій Малєв в інтерв'ю, яке він дав газеті "Дзеркало Тижня" і що з'явилося 30 вересня 2000 року.
На початок 2001 року почали циркулювати чутки, що Україна продала Іраку високотехнологічне військове обладнання. 18 червня 2001 року в New York Times з'явилася стаття, в якій говорилося, що два американських експерти з питань контролю за озброєнням знайшли докази того, що Ірак придбавав зброю або частини зброї вже після того, як були накладені санкції ООН від 1990 року. Експерти, яких газета подала як Гері Мілхолліна (Gary Milhollin) і Келлі Мотца (Kelly Motz), заявили, що вони знайшли документи, які стосуються нелегального продажу або можливих нелегальних операцій з українськими, білоруськими і румунськими компаніями. Серед надбань уряду Саддама Хуссейна були деталі ракет та високотехнологічні станки.
У своїй статті, яка вийшла в американському часописі Commentary (липень/серпень 2001) Мілхоллін та Мотц так описують результати своїх досліджень щодо операцій між Україною та Іраком:
"В Україні іракців цікавили в першу чергу специфічні питання: деталі ракет. У вересні 1993 року український підприємець на ім'я Юрій Оршанський, доктор наук в області електроніки, прибув до Багдаду. Його супроводжував доктор Юрій Айзенберг з української компанії "Хартрон", добре відомої своїм умінням конструювати системи управління ракетами. За два місяці, для продовження переговорів в Україну прибула іракська делегація.
Очолював іракську делегацію бригадний генерал Наїм Бакр Алі, керівник іракської програми розробки систем управління ракетами СКАД. З ним прибули два представники Іракського центра розвитку і дослідження ракетобудування. Крім того, в групі також був присутній бригадний генерал Сафа з Ібн Аль-Хайтам, найбільшого іракського ракетобудівельного заводу, і майор Раад з Державної Установи Аль-Карама, ще одного подібного місця. Їх мета була ясною: заручитися згодою на надання максимально можливого обсягу допомоги. Як потім скаже сам генерал Наїм інспекторам ООН, йому були дані прості інструкції: "Якщо знайдеш щось добре - підписуй, якщо не знайдеш - не підписуй".
І він підписав. В Україні Оршанський, Айзенберг і Наїм склали "протокол" - щось на зразок плану майбутньої співпраці - який обіцяв Іраку ключі до ракета будівельної технології. Україна повинна була продавати управляючі компоненти ракет типу "земля-земля", допомагати Іраку розробляти батареї новітніх ракет ППО, надавати обладнання для дослідницьких цілей в цій області та навіть влаштувати коледж для підготовки фахівців-ракетників. Для початку ж Ірак на випробувальних стендах довідався про ціни на ракетні двигуни, серію гіроскопів та акселерометрів для систем управління ракетами, а також на високоточні станки для створення компонентів ракет.
Свідчачи пізніше, генерал Наїм стверджував, що операція повинна була відбутися тільки після скасування ембарго, а, отже, резолюція ООН жодним чином не порушувалася. Але, як вказали йому інспектори, в угоді було ясно сказано, що воно набирає чинності "з моменту, коли його затверджують уряди України та Іраку", іншими словами - практично моментально (шефи Наїма та керівництво України санкціонували операцію в 1994 році).
Генерал Наїм також стверджував, що Ірак мав намір працювати тільки над ракетами з радіусом дії менше 150 км, що дозволено спеціальними резолюціями ООН. Але в додатку до угоди описувалася система "відділення боєголовки від носія". Але лише ракети дальньої дії, якими Іраку володіти заборонено, мають боєголовки, що відділяються від носія під час польоту. Іншими словами, Саддам Хуссейн прагнув розповсюдити свою владу якомога далі.
В листопаді 1994 року генерал Наїм керував іншою іракською делегацією, що прибула до України. За підтримки в основному тих самих фахівців він підписав другий протокол - не менш амбіційний, ніж перший. "Хартрон" мав поставити в Ірак чотири типи систем управління ракетами, дві з яких призначалися для боєголовок, що відділяються. Судячи з протоколу, Ірак до того часу вже передав "Хартрону" дані, необхідні для створення першого типу систем управління, і в план дій була включена схема отримання даних для інших трьох. "Хартрон" також допоміг іракцям розібратися з проблемами систем управління ракетами під час власне візиту".
Факти свідчать про те, що, незважаючи на протести провідних українських експортерів, Україна все ж мала намір продавати Іраку зброю. Але чи продавала? Цього довести не вдалося.
За всією відомою інформацією, незважаючи на готовність обох боків, в той час не було здійснено жодної операції. Однак українська влада так і не провела розслідування діяльності українського громадянина Юрія Оршанського, який насправді був ще і "почесним консулом" Іраку в Харкові. Чи займався Оршанський своєю особистою "зовнішньою політикою" у вільний від роботи час або він діяв за мовчазної згоди президента України? Оршанський не раз давав інтерв'ю Українській службі Радіо Свобода, де виявилося, що він - член Комуністичної партії України і заклятий ворог Заходу. На момент підготовки цієї статті Оршанський як і раніше служив почесним консулом.
У той час українські чиновники реагували в тому ж стилі, що й сьогодні на відновлені в березні 2002 року обвинувачення в постачанні Іраку зброї. Анатолій Гриценко, президент Центра економічних та політичних досліджень імені Разумкова, заявив 20 червня 2001 року, що ці обвинувачення пов'язані з посиленням україно-іракської співпраці в невійськовій сфері, що особливо не до вподоби західним конкурентам України.
Ще більш відвертий приклад ставлення, характерного для українських торговців зброєю, було представлено в Jane's Intelligence Report, за листопад 2001.
"Український уряд приєднався до Росії у вимогах визнати законною торгівлю зброєю з Іраном. Хоч Іран традиційно був клієнтом Росії, українські експортери оборонної продукції змогли проникнути на цей ринок та сповнені бажанням розширювати свою присутність. Як і їх російські колеги, українські виробники зброї заявляють про своє законне право продавати зброю Ірану і чинять опір тиску з боку Заходу, насамперед США, які наполягають на тому, що необхідно зупинити постачання зброї цій "терористичній державі".
"Не робіть великі очі, коли чуєте про нашу військову співпрацю з Іраном", говорить Григорій Малюк, колишній генеральний директор заводу імені Малишева в Харкові, який виробляє танки та БТР. "Ми вже зробили поставки за декількома контрактами, і зараз постачаємо по інших. Ці контракти ми підписали до того, як набрали чинності Вассенаарські домовленості (липень 1996) і ми повинні їх виконати. У іншому випадку постраждає наша репутація".
Уряд та офіційні представники заводу Малишева, однак, не стали вдаватися до подробиць контрактів з Тегераном."
5 лютого 2000 року, Володимир Горбулін повідомив інформагентству Infobank: "Україна може успішно конкурувати на світових ринках озброєння, продаючи авіаційне обладнання та літаки, протиракетні системи, радари, обладнання, що заглушує радари та інше електронне обладнання військового призначення".
Як виявилося, дійсно може. Як повідомлялося в останньому номері С&С Watch (том 2, Березень, 11, 21), парламентарій Олександр Жир зробив вражаючу заява, що в його розпорядженні знаходиться розшифровка розмови між президентом Кучмою та Валерієм Малєвим, які обговорюють продаж в Ірак високотехнологічних протиповітряних систем, вартістю $ 100 млн. Судячи з розшифровки, за словами Жира, Кучма дав свою згоду на продаж.
Під час свого виступу в Донецьку 20 березня Горбулін заявив: "Я заперечую не факт можливої розмови між президентом і Малєвим, я заперечую факт того, що Україна продала Іраку зброю на сто мільйонів доларів". Можливо, їх було лише $ 90 млн., після відрахування комісійних?
14 березня голова Державного комітету політики військово-технічної співпраці та експортного контролю Леонід Рожен, голова Державної служби експортного контролю Олександр Легейда та перший заступник директора "Укрспецекспорту" Віктор Коренков заявили інформагентству "Укрінформ", що "Україна за всі роки незалежності ніколи не прагнула розвивати військово-технічну співпрацю з Іраком". Коренков вимушений був робити спростування від імені своєї компанії, оскільки голова "Укрспецекспорту" Валерій Малєв загинув в автокатастрофі 6 березня.
Пізніше, в той же день президент Кучма також відкидав твердження Жира; те ж саме зробив й прем'єр-міністр Анатолій Кінах. Кучма заявив, що це брехня, сфабрикована "конкурентами з торгівлі зброєю, щоб витіснити Україну з ринку".
Володимир Горбулін, колишній радник з питань національної безпеки і нинішній голова державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу, заявив 20 березня в Донецьку, що як тільки Україна досягла позначки в $ 400-500 млн. у справах продажу зброї, її тут же почали звинувачувати у всіх "збройових гріхах". І продовжив: "Протягом десяти років ніяких нелегальних контрактів Україна не проводила. Україна не причетна як держава".
Оскільки інших цифр (крім $ 400-500 мільйонів, згаданих Горбуліним) або фактів не наводилося в підтримку цих тверджень, для того, щоб побачити справжній стан речей, варто проаналізувати те, як взагалі Україна веде збройовий бізнес.
У номері Jane's Intelligence Review за листопад 2001 Віктор Заборський з Центра міжнародної торгівлі та безпеки Університету штату Джорджія писав: "Згідно зі звітом Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (Stockholm International Peace Research Institute, SIPRI), що вийшов в середині серпня (2001), в 2000 році в України поменшали на 84,8% обсяги продажу зброї, які впали до $ 67 млн., - в порівнянні з $ 446 млн. в 1999 році. Автори звіту доходять висновку, що Україна опустилася з 7 місця на 16-е в списку провідних продавців зброї в світі, поступившись таким країнам, як Білорусь, Ізраїль, Голландія, Швеція, Грузія, Словаччина, Канада, Чеська республіка і навіть Індонезія.
У той же час німецьке інформагентство Deutsche Presse-Agentur оприлюднило звіт під назвою: "Україна полює за збройовими контрактами - але вона не особливо розбірлива в клієнтах". У звіті припускалося, що Україна продає танки, бронетранспортери, штурмові гелікоптери та ракети типу земля-земля повстанцям UNITA; особисту зброю та боєприпаси режиму афганських талібів та чеченським бойовикам; автомати Калашникова, керовані ракети та боєприпаси в Еритрею".
Як виявилося, звіт DPA не відповідав дійсності. Українські державні компанії ніколи не продавали українську зброю в Еритрею, талібам або чеченцям. І, схоже, що джерелом цієї інформації були окремі російські торговці зброєю, які насправді хотіли витіснити українських конкурентів з цих ринків."
Заборський йде далі і показує деяку плутанину, пов'язану з цифрами, вказаними в Стокгольмському звіті.
"Український чиновникам знадобилося небагато часу, щоб відреагувати на звіти, що з'явилися в західних ЗМІ. На прес-конференції 20 серпня 2001 року Валерій Малєв, генеральний директор основного експортера озброєння компанії "Укрспецекспорт", спростував цифри SIPRI. Більш того, він заперечив сам факт падіння продажів української зброї. За його словами, в 1998 році експорт зброї України збільшився до 125% у порівнянні з 1997 роком, в 1999 - до 145% в порівнянні з 1998, і в 2000 - до 103% в порівнянні з 1999. Очікуване зростання в 2001 мало становити 7-8%. (Надруковано в Arms Trade Newswire, 21 серпня 2001).
Експерти з київського Центра досліджень армії, конверсії та роззброєння упевнені, що недостатня прозорість торгівлі зброєю в Україні стала основною причиною відмінностей між цифрами SIPRI та українськими оцінками. Підраховуючи прибуток від експорту озброєння, аналітики SIPRI в основному користуються інформацією з відкритих джерел. Україна ж за старою традицією зберігає в секреті все те, що стосується "військової і технічної співпраці з іноземними державами" і не відкриває широкій громадськості свої дані".
Цифри Малєва, якщо вони істинні (а після загибелі Малєва в підозрілій автокатастрофі їх складно перевірити), вказують на те, що українська торгівля зброї йшла здоровою стежкою і успішно конкурувала з іншими країнами.
Варто відзначити, що основний конкурент України в торгівлі зброєю - це Росія. Обидві країни мають в своєму розпорядженні радянську зброю, що оцінюється в мільярди доларів, яку СРСР раніше продавав країнам Третього світу. Тільки Україна, Росія і Болгарія спроможні вдосконалювати і обслуговувати це озброєння, а їхні ціни більш, ніж конкурентноздатні в порівнянні з пропозиціями британських, американських, французьких або ізраїльських торговців зброєю.
"Свято життя" для неконтрольованої торгівлі зброєю в Україні тривало з 1994 по 1997 рік, коли українська Державна служба експортного контролю видала 6,5 тисяч ліцензій на експорт зброї та військового обладнання. Експортом озброєння, продажем військових і спеціальних технологій займалися понад 114 фірм, організацій та компаній. За даними, вказаним в статті Валентина Бадрака з Центра аналізу стратегій і технологій, що вийшла в номері журналу "Експорт озброєнь" за липень-серпень 2001: "В цілому товар на суму $ 760 млн. експортувався в 40 країн світу, причому по цінах, часто нижче ринкових".
Багато з цих ліцензій були видані, коли прем'єр-міністром України був Павло Лазаренко, під чиєю юрисдикцією й працювала Служба експортного контролю. Лазаренко сам говорив, що отримував 10% від кожної операції, яка здійснювалася через його кабінет, коли він був прем'єром.
Саме в той час репутація України постраждала найбільше. Багато торгівців зброєю-злочинців подавали українським компаніям фальшиві сертифікати кінцевих покупців й купували все, що було на складах. Багато що з цього йшло в Африку або колишню Югославію. Однак твердих доказів того, що український уряд причетний до цих операцій, немає.
У той же час, безліч українських чиновників брали участь в цих операціях, отримуючи хабарі від торгівців зброєю. Їх ніколи не переслідували згідно із законом, хоч керівництво країни знало про це. У результаті такий офіційний захист друзів від Феміди аж ніяк не поліпшив імідж України.
Парламентська тимчасова слідча комісія, створена для розслідування обвинувачень уряду в незаконній торгівлі зброєю, подала свій звіт 14 квітня 1998 року. Уряд тоді звинуватив комісію в тому, що вона керувалася політичними мотивами (звіт вийшов напередодні старту президентської виборчої кампанії і був критичним щодо президента Кучмі, який тільки-тільки заявив, що має намір балотуватися на другий термін), так що ніхто не відповів за можливі зловживання. Так, наприклад, випадок продажу чотирьох літаків Су-17 (НАТО - Fitter) Йемену в 1994 році за $ 500 тисяч за одиницю так ніколи не було розголошено.
До 1998 року експортний контроль став значно жорсткішим. За спільною з США програмою Нанн-Лугар Україні були надані гроші на встановлення автоматичних систем експортного контролю, і вже до 1999 року Україна отримала близько $ 13 млн. на установку цієї системи, що істотно допомогло подолати порушення правил експортного контролю.
У лютому 1999 року було створено нове агентство - завдяки указу президента народилася Українська державна комісія з політики експортного контролю та військово-технічної співпраці з іноземними державами. В указі була умова - у разі міжвідомчих суперечок щодо експорту озброєння, питання повинне бути передане на розгляд главі держави - президенту Кучмі.
На практиці, це означало, що автоматизований експортний контроль, який з'явився в Україні завдяки програмі Нанна-Лугара, можна обійти, якщо глава держави закриває на продаж очі. У певних випадках, операція здійснювалася протягом 10-12 днів, стверджував Валерій Малєв в інтерв'ю, яке він дав газеті "Дзеркало Тижня" і що з'явилося 30 вересня 2000 року.
На початок 2001 року почали циркулювати чутки, що Україна продала Іраку високотехнологічне військове обладнання. 18 червня 2001 року в New York Times з'явилася стаття, в якій говорилося, що два американських експерти з питань контролю за озброєнням знайшли докази того, що Ірак придбавав зброю або частини зброї вже після того, як були накладені санкції ООН від 1990 року. Експерти, яких газета подала як Гері Мілхолліна (Gary Milhollin) і Келлі Мотца (Kelly Motz), заявили, що вони знайшли документи, які стосуються нелегального продажу або можливих нелегальних операцій з українськими, білоруськими і румунськими компаніями. Серед надбань уряду Саддама Хуссейна були деталі ракет та високотехнологічні станки.
У своїй статті, яка вийшла в американському часописі Commentary (липень/серпень 2001) Мілхоллін та Мотц так описують результати своїх досліджень щодо операцій між Україною та Іраком:
"В Україні іракців цікавили в першу чергу специфічні питання: деталі ракет. У вересні 1993 року український підприємець на ім'я Юрій Оршанський, доктор наук в області електроніки, прибув до Багдаду. Його супроводжував доктор Юрій Айзенберг з української компанії "Хартрон", добре відомої своїм умінням конструювати системи управління ракетами. За два місяці, для продовження переговорів в Україну прибула іракська делегація.
Очолював іракську делегацію бригадний генерал Наїм Бакр Алі, керівник іракської програми розробки систем управління ракетами СКАД. З ним прибули два представники Іракського центра розвитку і дослідження ракетобудування. Крім того, в групі також був присутній бригадний генерал Сафа з Ібн Аль-Хайтам, найбільшого іракського ракетобудівельного заводу, і майор Раад з Державної Установи Аль-Карама, ще одного подібного місця. Їх мета була ясною: заручитися згодою на надання максимально можливого обсягу допомоги. Як потім скаже сам генерал Наїм інспекторам ООН, йому були дані прості інструкції: "Якщо знайдеш щось добре - підписуй, якщо не знайдеш - не підписуй".
І він підписав. В Україні Оршанський, Айзенберг і Наїм склали "протокол" - щось на зразок плану майбутньої співпраці - який обіцяв Іраку ключі до ракета будівельної технології. Україна повинна була продавати управляючі компоненти ракет типу "земля-земля", допомагати Іраку розробляти батареї новітніх ракет ППО, надавати обладнання для дослідницьких цілей в цій області та навіть влаштувати коледж для підготовки фахівців-ракетників. Для початку ж Ірак на випробувальних стендах довідався про ціни на ракетні двигуни, серію гіроскопів та акселерометрів для систем управління ракетами, а також на високоточні станки для створення компонентів ракет.
Свідчачи пізніше, генерал Наїм стверджував, що операція повинна була відбутися тільки після скасування ембарго, а, отже, резолюція ООН жодним чином не порушувалася. Але, як вказали йому інспектори, в угоді було ясно сказано, що воно набирає чинності "з моменту, коли його затверджують уряди України та Іраку", іншими словами - практично моментально (шефи Наїма та керівництво України санкціонували операцію в 1994 році).
Генерал Наїм також стверджував, що Ірак мав намір працювати тільки над ракетами з радіусом дії менше 150 км, що дозволено спеціальними резолюціями ООН. Але в додатку до угоди описувалася система "відділення боєголовки від носія". Але лише ракети дальньої дії, якими Іраку володіти заборонено, мають боєголовки, що відділяються від носія під час польоту. Іншими словами, Саддам Хуссейн прагнув розповсюдити свою владу якомога далі.
В листопаді 1994 року генерал Наїм керував іншою іракською делегацією, що прибула до України. За підтримки в основному тих самих фахівців він підписав другий протокол - не менш амбіційний, ніж перший. "Хартрон" мав поставити в Ірак чотири типи систем управління ракетами, дві з яких призначалися для боєголовок, що відділяються. Судячи з протоколу, Ірак до того часу вже передав "Хартрону" дані, необхідні для створення першого типу систем управління, і в план дій була включена схема отримання даних для інших трьох. "Хартрон" також допоміг іракцям розібратися з проблемами систем управління ракетами під час власне візиту".
Факти свідчать про те, що, незважаючи на протести провідних українських експортерів, Україна все ж мала намір продавати Іраку зброю. Але чи продавала? Цього довести не вдалося.
За всією відомою інформацією, незважаючи на готовність обох боків, в той час не було здійснено жодної операції. Однак українська влада так і не провела розслідування діяльності українського громадянина Юрія Оршанського, який насправді був ще і "почесним консулом" Іраку в Харкові. Чи займався Оршанський своєю особистою "зовнішньою політикою" у вільний від роботи час або він діяв за мовчазної згоди президента України? Оршанський не раз давав інтерв'ю Українській службі Радіо Свобода, де виявилося, що він - член Комуністичної партії України і заклятий ворог Заходу. На момент підготовки цієї статті Оршанський як і раніше служив почесним консулом.
У той час українські чиновники реагували в тому ж стилі, що й сьогодні на відновлені в березні 2002 року обвинувачення в постачанні Іраку зброї. Анатолій Гриценко, президент Центра економічних та політичних досліджень імені Разумкова, заявив 20 червня 2001 року, що ці обвинувачення пов'язані з посиленням україно-іракської співпраці в невійськовій сфері, що особливо не до вподоби західним конкурентам України.
Ще більш відвертий приклад ставлення, характерного для українських торговців зброєю, було представлено в Jane's Intelligence Report, за листопад 2001.
"Український уряд приєднався до Росії у вимогах визнати законною торгівлю зброєю з Іраном. Хоч Іран традиційно був клієнтом Росії, українські експортери оборонної продукції змогли проникнути на цей ринок та сповнені бажанням розширювати свою присутність. Як і їх російські колеги, українські виробники зброї заявляють про своє законне право продавати зброю Ірану і чинять опір тиску з боку Заходу, насамперед США, які наполягають на тому, що необхідно зупинити постачання зброї цій "терористичній державі".
"Не робіть великі очі, коли чуєте про нашу військову співпрацю з Іраном", говорить Григорій Малюк, колишній генеральний директор заводу імені Малишева в Харкові, який виробляє танки та БТР. "Ми вже зробили поставки за декількома контрактами, і зараз постачаємо по інших. Ці контракти ми підписали до того, як набрали чинності Вассенаарські домовленості (липень 1996) і ми повинні їх виконати. У іншому випадку постраждає наша репутація".
Уряд та офіційні представники заводу Малишева, однак, не стали вдаватися до подробиць контрактів з Тегераном."
5 лютого 2000 року, Володимир Горбулін повідомив інформагентству Infobank: "Україна може успішно конкурувати на світових ринках озброєння, продаючи авіаційне обладнання та літаки, протиракетні системи, радари, обладнання, що заглушує радари та інше електронне обладнання військового призначення".
Як виявилося, дійсно може. Як повідомлялося в останньому номері С&С Watch (том 2, Березень, 11, 21), парламентарій Олександр Жир зробив вражаючу заява, що в його розпорядженні знаходиться розшифровка розмови між президентом Кучмою та Валерієм Малєвим, які обговорюють продаж в Ірак високотехнологічних протиповітряних систем, вартістю $ 100 млн. Судячи з розшифровки, за словами Жира, Кучма дав свою згоду на продаж.
Під час свого виступу в Донецьку 20 березня Горбулін заявив: "Я заперечую не факт можливої розмови між президентом і Малєвим, я заперечую факт того, що Україна продала Іраку зброю на сто мільйонів доларів". Можливо, їх було лише $ 90 млн., після відрахування комісійних?
