Дещо про "громадянську позицію письменника"

13 переглядів
Вівторок, 2 липня 2002, 14:15
На одному з "круглих столів" напередодні Дня Конституції, коли діячі українських партій та організацій з пафосом доводили одне одному очевидне, - більшість положень нашого Основного Закону залишається суцільною фікцією, - відомий депутат-державотворець пан Х. раптом виголосив філіппіку на адресу молодих українських письменників: мовляв, де вони? де їхня громадянська позиція?

Очевидно, мені вже за віком не випадає відносити себе до "наймолодших" (хоч в українській радянській літературі в "молодих" ходили ще п’ятдесятилітні дядечка із черевцями). А відтак моє слово на захист нашої "молодої генерації" вже майже не має жодного персонального присмаку.

Але насамперед - необхідна передмова. Ще від часів світлої пам’яті академіка Сергія Єфремова над нами тяжіє "народницька" схема історії рідної літератури: український письменник вийшов із народу, багато страждав разом із народом, творив задля цього народу, просвічуючи його й наснажуючи мрією про майбутнє національне (чи соціальне - непотрібне закреслити) визволення. Значною мірою ця схема таки відповідала дійсності. А тих, хто намагався "виламатися" з узвичаєної схеми, прагнув обстояти власне право творити задля "чистого мистецтва", громада українських патріотів часто сприймала з осудом.

Втім, і народовець Сергій Єфремов, і естет Микола Вороний загинули в один і той самий час, наприкінці 30-х, перемолоті репресивною більшовицькою машиною, яка мало зважала на ці теоретичні розбіжності в середовищі українства.

Але беззаперечно одне: громадська роль українських письменників за часів усіх тоталітарних режимів була вельми значною. Це зумовлено тим, що письменство було єдиною сферою національного життя, яка, попри весь цензурний прес і репресії щодо незгідних, бодай трохи толерувалася владою. Література замінювала бездержавній колоніальній нації церкву, парламент, вільну пресу, суд. І тому ніде в світі не чекали з таким нетерпінням на появу нового роману чи збірки віршів, як чекали в нас на книгу Ліни Костенко чи Василя Симоненка. І тому сотні разів громлена, наскрізь просякнута покірливістю й колабораціонізмом Спілка письменників України абсолютно логічно стала місцем, де виникли наші перші незалежні громадсько-політичні організації - ТУМ, "Зелений світ", "Меморіал", НРУ (тоді ще - "за перебудову").

Але сьогодні надворі - початок ХХІ століття. І, хоч Україна досі не є ані демократичною, ані правовою, певні структури громадського суспільства в нас уже сформовано. Є національна церква (хоч і упосліджена щодо її московської "посестри"). Є ще й залишки незалежної преси (і, слава Богу, ніхто нас ще не арештовує, коли ми купуємо в кіосках "Свободу" чи "Дзеркало тижня", а в розповсюджувачів беремо "Грані" й "Самостійну Україну"). Є, нарешті, парламент. Щоправда, він трохи декоративний, але упродовж минулих дванадцяти років депутат пан Х. разом з товаришами палко й самовіддано обстоює в ньому нашу національну справу...

Тому читач уже не повинен ловити натяки на різні політичні колізії із зухвалих віршиків Сашка Ірванця (так, як раніше, років сорок тому безпомилково вловлював натяк на долю українців за алегоричною картиною гноблених курдів). Навіть за умов нашої вкрай обмеженої свободи слова повний текст записів майора Мельниченка неважко розшукати в Інтернеті...

А відтак література вже не потребує виконувати ті функції, які для неї загалом невластиві. Вона нарешті отримала нагоду стати просто доброю літературою, - яку люди читають не лише задля того, щоб вловити між рядків натяки на злободенні політичні події, а щоб зазнати глибоких естетичних переживань і отримати нові відповіді на "вічні запитання". Або щоб просто приємно провести час - бо фахово зроблені "романи для домогосподарок" посідають поважну частку будь-якого книжкового ринку.

Але на шляху реалізації цієї нагоди в Україні постали дві суттєві перепони. Перша - ухвалене депутатом Х. та його колегами податкове законодавство, яке відразу ж робить українську книгу в півтора-два рази дорожчою від аналогічної за обсягом і поліграфічною якістю, але надрукованої в Росії чи Білорусі. І друга - це суспільний статус української мови, який відразу ж виганяє україномовну книжку в обмежений сегмент національного книжкового ринку, віддаючи решту "прибульцям". Нагадаю: на 20 мільйонів примірників книжок, які щороку видаються в Україні (з них - переважна більшість російською мовою), припадає ще 50 мільйонів завезених із-за кордону. А відтак україномовна книжка посідає на внутрішньому ринкові не більше 6-7%.

Письменники-"спілчани" ще років сім тому вважали ці дві перепони неподоланними і єдину надію покладали на державну підтримку: мовляв, нехай самостійна українська держава оплачує наші патріотичні книжки так само щедро, як в УРСР оплачували наші-таки книжки по Леніна, партію та революцію. Але рівень нової державної "еліти" України виключив навіть цей скромний канал підтримки рідного письменства. Та й ледве чи змінили б щось у нашій суспільній ситуації видані за рахунок подачок "згори" творіння окремих "корифеїв" (бо ж на всіх коржика a priori не вистачить).

І все ж українська сучасна література вижила в надзвичайно несприятливих (і це - сказано найлагідніше!) умовах нашого дикого ринку. Її тиражі поки - невеликі. Її сегмент на цьому ринку - вузький (поки - кілька з кількасот яток київської "Петрівки"). Але вона є. І коли сім років тому можна було перечитати буквально всі вартісні україномовні книжкові новини, то сьогодні вже бракує часу погортати який-небудь "Книжник-Review" чи "Книжковий клуб", щоб бодай побіжно ознайомитися з тим, що щойно з’явилося з друкарень.

Це сталося не завдяки державі президента Кучми. І не завдяки державотворчій роботі депутата Х. і його колег. Це сталося тому, що з’явилася надзвичайно яскрава генерація молодих українських письменників, готових писати якісно й цікаво для сучасного читача - студента, держслужбовця, бізнесовця, чи й домогосподарки. І з’явилася генерація по-справжньому патріотичних видавців, готових на свій ризик друкувати все те, не очікуючи неодмінних ще вчора держдотацій чи закордонних грантів, й орієнтуючись виключно на тих, хто готовий заплатити за український роман (чи детектив) свої кровні 10-15 гривень.

Повірте: сьогодні люди, які працюють саме на українську книгу, варті того, щоб ми пошанували їхню громадянську позицію. Чому - спробую пояснити.

Справді, поет приречений писати рідною мовою. Ні Ігор Римарук, ні Василь Герасим’юк, ні Юрій Андрухович не написали б за жодних обставин жодного вартісного вірша не українською. Зрештою, і "російський" Шевченко, і "англійський" Бродський, і "французька" Цвєтаєва є лише власними блідими копіями.

Але з прозою - ситуація дещо інша. Тут перехід на чужу мову відбувається простіше. І часто цей перехід зумовлений виключно шириною відповідної читацької аудиторії. Тому сьогодні ми знаємо російського письменника Гоголя, англійського - Конрада, польського - Шульца (і лише в другу чергу згадуємо про їхнє українське, польське, чи єврейське походження).
    Я не сумніваюся: Юрко Андрухович міг би стати успішним польським новелістом, Оксана Забужко - англійською есеїсткою, а Євгенія Кононенко - авторкою комерційно успішних російських повістей. Як, зрештою, стали успішними російськомовними авторами сьогоднішні кияни Андрій Курков чи подружжя Дяченків.

Але щось спонукає названих (і неназваних) львівських, київських і харківських авторів триматися саме української мови, - хоч можливості "розкрутки" нею значно обмеженіші, а гонорари - на порядок нижчі, ніж у нітрохи не талановитіших колег, які просто обрали собі іншу мову. Щось спонукає львівську "Кальварію", франківську "Лілею-НВ", київський "Факт" видавати саме українську книгу (хоч закони ринку штовхають їх до змагання за значно чисельнішого сьогодні російськомовного читача).

І це "щось" я й назвав би "громадянською позицією".

Що ж до безпосередніх виявів політичної позиції, то готовий засвідчити: майже всі мої знайомі з середовища Асоціації українських письменників підписали на початку 2001-го листа з вимогою відставки дискредитованого президента Кучми. Нагадаю - в той-таки час депутат Х. і репрезентована ним партія відсиджувалися по кабінетах (персонально Х. - у міністерському) й порятували режим від неминучого, здавалося б, краху.

Але підкреслю - громадянська заслуга наших письменників усе ж не в цьому. Вона - в самовідданій праці в ім’я того, щоб довести: українська мова за доби постмодернізму є анітрохи не гіршим виражальним засобом, аніж була за доби "рідних лук" і "тихих верб".

Тому не дорікаймо молодим українським письменникам. Краще читаймо їхні книжки.

І зовсім на завершення. Переконаний: депутат Х., залишивши в "українській ятці" "Петрівки" чи "Квадрату" десяток (або й кількадесят - депутатська зарплатня дозволяє!) гривень, зробив би тим у справу національного відродження внесок аж ніяк не менший, аніж своїми палкими виступами на захист рідного слова у вузькому колі професійних українських "патріотів". Бо ж сподіватися, що цей депутат вирішить проблеми глобальніші (наприклад, створить для української книги нормальний податковий режим, чи трохи піднесе статус рідної мови) якось не випадає.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua