Завжди є хтось, хто знає правду, або втеча від труднощів - це не про нього
Вівторок, 5 листопада 2002, 10:58
"Українська правда" продовжує стежити за подіями навколо зникнення нашого колеги Михайла Коломійця. Поки ми не знаємо нічого нового про його долю. І продовжуємо сподіватися, що його мине недоля. Матеріал Михайла Кухаря - про друга й вчителя...
Тепер нас називатимуть самогубцями
В УКРАЇНІ ЗНИК ЩЕ ОДИН ЖУРНАЛІСТ - директор "Українських Новин" Михайло Коломієць
Для Михайла - не властиво проявляти свої емоції навіть перед друзями й колегами по роботі. Останні дев'ять років він постійно знаходився у стані людини, яка несе відповідальність не тільки за своє життя, але і за долі своїх підлеглих. Він організував інформаційне агентство на нашому нестабільному ринку, почавши роботу у гіперінфляційному 1993-му. Він запрошував на роботу найкращих журналістів, займаючись, крім редакторської роботи ще й пошуком нових передплатників, щоб забезпечити людям, яких він прийняв під своє крило, гідну зарплату. Він не просто наймав людей - він кожному з них обіцяв, а потім, як показали подальші роки, і забезпечував майбутнє у великій журналістиці.
У 1996-му мені довелося пережити поруч з ним один з найскладніших ударів, завданих долею не просто по його бізнесу, а по справі його життя. Державне агентство "ДІНАУ-Укрінформ" при черговій зміні керівництва нарешті звернуло увагу на госпрозрахунковий підрозділ, який існував в агентстві, під назвою "Укрінформ Бізнес Новини" (УБН). Хоч згодом конфлікт і намагалися подати як комерційний, але гроші нікого у тій ситуації не цікавили. Просто існування під дахом колишнього ТАСС, а нині державного інформагентства "Укрінформ", стрічки досить сміливих новин про економіку, розсилка яких була влаштована таким чином, що остаточна їх редакція не проходила загальноагентської цензурної вичитки - було б аномальним і рано чи пізно повинно було закінчитися скандалом.
Зрозумівши, нарешті, що відбувається, керівництво "Укрінформу" позбулося "якихсь непідконтрольних" економічних новин швидко й ефективно. У кімнатах, де працювала редакція Коломійця вимкнули світло, а охороні дали список всіх її співробітників, яких із завтрашнього дня наказали просто не пускати до приміщення.
Я добре пам'ятаю той суботній день, коли ми починали колотнечу з людьми у формі, які не дозволяли нам винести зі вчорашнього місця роботи наші особисті речі і, що набагато цінніше, особисті журналістські архіви.
Потім ми сиділи все у кав'ярні навпроти "Укрінформу" і думали, що нам робити далі. Про те, щоб розійтися й окремо шукати роботу, нікому, по-моєму, навіть на думку не спадало. Ми вже тоді були командою. Коломієць з такою впевненістю й легкістю говорив про майбутнє відкриття і неминучий успіх нашого нового незалежного інформагентства економічних новин, що погані думки минали самі собою. Довго сперечалися про назву, поки не зупинилися на найпростішій - "Українські Новини". Потім Михайло зі своїх заощаджень роздав всім зарплату на місяць вперед і сказав, що через тиждень передзвонить і скаже, куди виходити на роботу.
Він дійсно все владнав. Знайшов комп'ютерну фірму, яка дала нам 12 машин не те що у кредит, а взагалі без яких-небудь документів. Ми розраховувалися за них на виплат по 30 доларів у місяць за комп'ютер, здається два роки. Під тримісячну зарплату Коломієць під своє ім'я взяв кредит у банку – йому нічого було закладати. Офісом спочатку нам слугував актовий зал будівлі через дорогу від "Укрінформу" - за нього ми також спочатку довго не платили "по блату" Миколи Вересня. Велике йому спасибі.
Однак сказати, що ми тоді починали з нуля - означало б надто прикрасити правду. У редакції Укрінформ Бізнес Новини на той момент було 70 передплатників, кожний з яких платив приблизно 1000 доларів у рік за стрічку щоденної інформації. Передплатники були для нас єдиним джерелом прибутку, як і для будь-якого інформагентства. З моменту вигнання з "Укрінформу" до моменту переукладання річних контрактів на підписку - а їх, як правило, всі укладали на рік - нас відділяло ще дев'ять місяців і більше 50 тис. доларів боргу. У принципі, шансів на економічне виживання у Михайла Коломійця тоді взагалі не було.
Але він не просто вижив, а по-суті на пустому місці побудував ту фабрику новин, яка називається зараз "Українські Новини". "Закусити вудила" – тоді часто говорив він.
Тому зараз, коли мене питають: а чи правда, що Коломієць втік з міста через те, що в агентства були фінансові проблеми, мені важко підібрати слова, щоб пояснити людям, яка це нісенітниця. Тому що я не знаю іншої людини, яка була б наділена таким почуттям обов'язку й відповідальності. Насамперед за людей, які стояли за ним, довіряючи йому просто як редактору і вчителеві у житті.
Втеча Коломійця, для людей, які з ним знайомі - річ у принципі незбагненна. Михайло з тих, хто вміє зустрічати у житті труднощі сам-на-сам, якими б вони не були. Після складного періоду становлення "Українських Новин" він доводив це всім, хто його оточував, не один раз і не два.
Єдине, що спадає на думку - нездоланна зовнішня погроза, яку сам Михайло Коломієць - людина смілива і досить життєвомудра – вважав настільки серйозною, що в один момент залишив улюблене місто і країну, сім'ю, друзів, близьких йому людей і нарешті справу свого життя, заради якої він зносив все, що завгодно, вважав за краще втекти, не залишаючи слідів, і, можливо, рятуючи своє життя. А можливо, завдяки своєму несподіваному виходу з незнаної гри, і не тільки своє.
Ми не знаємо, що було джерелом цієї погрози. Але хтось знає відповідь на це питання. Хтось завжди знає. Але цю відповідь скоро дізнаємося і ми. Нас дуже багато, тих для кого Михайло є другом, колегою, вчителем. І коли ми дізнаємося, ніщо не примусить нас мовчати.
Тепер нас називатимуть самогубцями
В УКРАЇНІ ЗНИК ЩЕ ОДИН ЖУРНАЛІСТ - директор "Українських Новин" Михайло Коломієць
Для Михайла - не властиво проявляти свої емоції навіть перед друзями й колегами по роботі. Останні дев'ять років він постійно знаходився у стані людини, яка несе відповідальність не тільки за своє життя, але і за долі своїх підлеглих. Він організував інформаційне агентство на нашому нестабільному ринку, почавши роботу у гіперінфляційному 1993-му. Він запрошував на роботу найкращих журналістів, займаючись, крім редакторської роботи ще й пошуком нових передплатників, щоб забезпечити людям, яких він прийняв під своє крило, гідну зарплату. Він не просто наймав людей - він кожному з них обіцяв, а потім, як показали подальші роки, і забезпечував майбутнє у великій журналістиці.
У 1996-му мені довелося пережити поруч з ним один з найскладніших ударів, завданих долею не просто по його бізнесу, а по справі його життя. Державне агентство "ДІНАУ-Укрінформ" при черговій зміні керівництва нарешті звернуло увагу на госпрозрахунковий підрозділ, який існував в агентстві, під назвою "Укрінформ Бізнес Новини" (УБН). Хоч згодом конфлікт і намагалися подати як комерційний, але гроші нікого у тій ситуації не цікавили. Просто існування під дахом колишнього ТАСС, а нині державного інформагентства "Укрінформ", стрічки досить сміливих новин про економіку, розсилка яких була влаштована таким чином, що остаточна їх редакція не проходила загальноагентської цензурної вичитки - було б аномальним і рано чи пізно повинно було закінчитися скандалом.
Зрозумівши, нарешті, що відбувається, керівництво "Укрінформу" позбулося "якихсь непідконтрольних" економічних новин швидко й ефективно. У кімнатах, де працювала редакція Коломійця вимкнули світло, а охороні дали список всіх її співробітників, яких із завтрашнього дня наказали просто не пускати до приміщення.
Я добре пам'ятаю той суботній день, коли ми починали колотнечу з людьми у формі, які не дозволяли нам винести зі вчорашнього місця роботи наші особисті речі і, що набагато цінніше, особисті журналістські архіви.
Потім ми сиділи все у кав'ярні навпроти "Укрінформу" і думали, що нам робити далі. Про те, щоб розійтися й окремо шукати роботу, нікому, по-моєму, навіть на думку не спадало. Ми вже тоді були командою. Коломієць з такою впевненістю й легкістю говорив про майбутнє відкриття і неминучий успіх нашого нового незалежного інформагентства економічних новин, що погані думки минали самі собою. Довго сперечалися про назву, поки не зупинилися на найпростішій - "Українські Новини". Потім Михайло зі своїх заощаджень роздав всім зарплату на місяць вперед і сказав, що через тиждень передзвонить і скаже, куди виходити на роботу.
Він дійсно все владнав. Знайшов комп'ютерну фірму, яка дала нам 12 машин не те що у кредит, а взагалі без яких-небудь документів. Ми розраховувалися за них на виплат по 30 доларів у місяць за комп'ютер, здається два роки. Під тримісячну зарплату Коломієць під своє ім'я взяв кредит у банку – йому нічого було закладати. Офісом спочатку нам слугував актовий зал будівлі через дорогу від "Укрінформу" - за нього ми також спочатку довго не платили "по блату" Миколи Вересня. Велике йому спасибі.
Однак сказати, що ми тоді починали з нуля - означало б надто прикрасити правду. У редакції Укрінформ Бізнес Новини на той момент було 70 передплатників, кожний з яких платив приблизно 1000 доларів у рік за стрічку щоденної інформації. Передплатники були для нас єдиним джерелом прибутку, як і для будь-якого інформагентства. З моменту вигнання з "Укрінформу" до моменту переукладання річних контрактів на підписку - а їх, як правило, всі укладали на рік - нас відділяло ще дев'ять місяців і більше 50 тис. доларів боргу. У принципі, шансів на економічне виживання у Михайла Коломійця тоді взагалі не було.
Але він не просто вижив, а по-суті на пустому місці побудував ту фабрику новин, яка називається зараз "Українські Новини". "Закусити вудила" – тоді часто говорив він.
Тому зараз, коли мене питають: а чи правда, що Коломієць втік з міста через те, що в агентства були фінансові проблеми, мені важко підібрати слова, щоб пояснити людям, яка це нісенітниця. Тому що я не знаю іншої людини, яка була б наділена таким почуттям обов'язку й відповідальності. Насамперед за людей, які стояли за ним, довіряючи йому просто як редактору і вчителеві у житті.
Втеча Коломійця, для людей, які з ним знайомі - річ у принципі незбагненна. Михайло з тих, хто вміє зустрічати у житті труднощі сам-на-сам, якими б вони не були. Після складного періоду становлення "Українських Новин" він доводив це всім, хто його оточував, не один раз і не два.
Єдине, що спадає на думку - нездоланна зовнішня погроза, яку сам Михайло Коломієць - людина смілива і досить життєвомудра – вважав настільки серйозною, що в один момент залишив улюблене місто і країну, сім'ю, друзів, близьких йому людей і нарешті справу свого життя, заради якої він зносив все, що завгодно, вважав за краще втекти, не залишаючи слідів, і, можливо, рятуючи своє життя. А можливо, завдяки своєму несподіваному виходу з незнаної гри, і не тільки своє.
Ми не знаємо, що було джерелом цієї погрози. Але хтось знає відповідь на це питання. Хтось завжди знає. Але цю відповідь скоро дізнаємося і ми. Нас дуже багато, тих для кого Михайло є другом, колегою, вчителем. І коли ми дізнаємося, ніщо не примусить нас мовчати.
