Іще раз про зацикленість
Субота, 28 грудня 2002, 14:31
Підсумки-2002: не в'їхали на білому Коні - осідлаємо Козу?
Прощавай, ще один роче прикрого недоступу. Іноді нам було добре в тобі. Україна справді жила й боролася. Певно, в порівнянні з десятком попередніх років, жодного разу ми не були так близькі до того, аби нарешті схилити шальки терезів на свою користь, прихилити до столу уявну руку конкретного супротивника в політичному армрестлінгу. 2002-й чимось нагадав 1990-1990-й, коли м'яч, як-то кажуть, теж був на боці демократів і "націоналів". Що ви хочете - історія повторюється по спіралі, і недарма мудрі люди на Сході (не України - світу) вигадали 12-літній цикл.
Думалося, що цього року один із нас буде на Коні, а значить, виїдемо нарешті з болота і всі ми. Але ні - недоступили. Місію знову не виконано до кінця, і тим прикрішою є біль від поразки. На заваді стали все та ж роз'єднаність, половинчастість, нерішучість. Далі будуть уже не Коні, а Козли й Барани. Перемогти в собі цю худобу - ось наше завдання.
Коли підбиваєш підсумки року, тягне насамперед оцінювати те, що маєш саме зараз, перед абсолютним часовим нулем першого січня, у "сухому залишку". "Запам'ятовується останнє слово", казав Штірліц. Однак, крім конкретного результату прожитого року, який навряд чи може подобатися, є ж ще й "сам процес". Його теж можна не любити, однак висновки слід робити передусім із нього. Адже робота над помилками - це не підтирання й виправлення жирної "двійки" у щоденнику, а усвідомлення того, що саме призвело до такого фінішу. Наразі - проміжного.
* * *
Рік 2002 мав би остаточно переконати всіх учасників великої політичної гри: без гострих зубів нічого встрявати в цю сутичку. Якщо хочеш змінити свою країну (на краще, на свою користь - потрібне підкреслити), потрібно брати владу. Саме брати, а не чекати, коли її, омріяну, принесуть тобі на тарелі з жовто-блакитним обідком. Ба, навіть не брати - виривати відточеними зубами. Так, Віктор Ющенко виграв парламентські вибори, і не лише за партійними списками. Так, партії влади програли. Але це був лише перший етап політичного багатоборства. Це був 2002-й, а не 2004 рік. Бджоли на пасіці подали перший тривожний сигнал, покусавши тріумфуючого лідера ще до оголошення підсумків голосування 31 березня. Надалі кусали ще болючіше.
І варто було розуміти, що всі ті заборонені прийоми, які влада застосовувала проти опозиції у ході виборів, були тільки "квіточками", адже вибори - вони в нас вічні, одні за іншими, тож із 1 квітня не могли запанувати мир і благодать. Від лінії цього фінішу (хай навіть Ющенко був на три корпуси попереду найближчого переслідувача, котрий представляв команду влади) потрібно було ще дійти до п'єдесталу. І на цьому "постзмагальному" шляху, як виявилося, слід було працювати ліктями ще активніше, аніж до фінішної стрічки. Декому ж думалося, що необов'язково. Ось і маємо зараз ситуацію, коли багато чого потрібно починати ледь не з початку.
Парламентські вибори стали ні чим іншим, як розширеним соціологічним опитуванням. Ну має "Наша Україна" значно більшу популярність, ніж усі есдеки, "донецькі", "трудовики", промисловці й підприємці, аграрії, "ендепісти" та їхні "піарники", разом узяті. Але це могли сказати й експерти та соціологи Фонду Разумкова, а не Михайло Рябець (перші - навіть із більшою точністю). Та "голе" усвідомлення цієї першості не дає підстав для почивання на лаврах. Сьогодні ми з усмішкою згадуємо пророцтва "нашоукраїнця" Юрія Костенка (що цікаво: саме в нього, за "темниками", дозволялося брати коментарі пропрезидентським ЗМІ), який "кров із носа" обіцяв на осінь парламентську більшість на основі "Нашої України" і Ющенка - прем'єра.
Про це слід було забути ще до того, як господарем Банкової став лідер СДПУ(о), а відтоді, як на цій вулиці почали специфічний "тур тортур" із формуванням на основі колишньої "Єди" президентської більшості - й поготів. Потрібні були десятки граблів, щоб дійти до усвідомлення: нормальні люди, справжні демократи, яким небайдужа доля України та її народу, при Президенті Кучмі можуть перебувати лише в опозиції. Але дивує, що навіть підпис 16 вересня під заявою опозиційних лідерів - про потребу відставки Кучми - не розставив усіх крапок над "і". Зайва м'якотілість: "якщо... (вони ще раз нас ударять), то... (ми почнемо діяти різкіше)" - усе ще прочитується. Віктор Андрійович уже втомив своїми коливаннями. Чи не втомився сам?
Ось упав і "останній бастіон", як говорив Віктор Андрійович про Нацбанк. Банкова проковтнула і Стельмаха, і віру в стабільність та "аполітичність" гривні. Це вже був останній шматок. Від часу виборів, які Кучма програв, він та його люди, бажаючи довести свою зверхність, реваншуватися за березневе посміховисько, вирішили покрити в державі все, наче за фрейдівською схемою Видріна. Тепер у віданні клану колишнього парторга "Південмашу" - абсолютна виконавча влада (президентська вертикаль і Кабінет Міністрів), законодавча (Верховна Рада, хоча тут під кінець року виникли деякі сюрпризи), судова (голова Верховного Суду - креатура Президента, та й решту судів і суддів, за винятком Василенка, важко запідозрити в нелояльності), і тепер ось "банкірська". А Ющенко ще говорить у сенсі "можливо": "Ми будемо змушені визнати..." Коли? Невже хоч 9 березня 2003-го?
"Бастіонів" може бути ще чимало. Зовсім останнім могла б, наприклад, стати фракція "НУ" у, скажімо, Львівській облраді (хоча й там уже наступають есдеки). Але визначатися потрібно - якщо довго по-месіанськи ходити по Рубікону, можна й захлинутися. Рубікон - то ж річка.
Зараз же є небезпечна тенденція нового повороту до пом'якшення позицій "Нашої України": бо ж, мовляв, хоча НБУ й забрали, але ж парламентські комітети (зокрема й бюджетний) віддали. Якщо ж відбудеться нове "каяття" і нове "якщокання", ми матимемо ще одну зміну реалій і декорацій. Адже де тонко, там і рветься. У пайщики проекту "Президент-2004" Кучма - і від цього потрібно відштовхуватися - нікого з "наших" не візьме, натомість втрата концентрації у боротьбі означатиме втрату й рейтингу, додавання зайвих балів владі.
* * *
Якщо для опозиціонерів у номінації "Події року" перемогли день парламентських виборів і виступи під знаком 16 вересня, то для можновладців на першому місці - сходження на політичні олімпи двох гігантів, Медведчука та Януковича з двома групами "со товаріщей". Першого було призначено в АП як вдалого "антикризового менеджера", котрий сам ці кризи й створює; другий очолив Кабмін як успішний організатор і постачальник, тобто також із прицілом на 2004 рік.
Проте ще одним висновком із цих кадрових рішень є такий: якщо раніше на верхніх щаблях виконавчої влади хоч якусь вагу мали політики (тоді як фінансово-промислові угруповання перебували все ж не обома ногами у цій владі), то з призначеннями лідера есдеків та "губернатора" Донеччини (замість Литвина й Кінаха) відбулося остаточне зрощення "хрещених батьків" із державним стерном. І хай нікого не вводять в оману якість абревіатури в графі "партійність" у даних діячів. Їхня мета - не так політичний капітал (його-то якраз може не бути зовсім; СДПУ(о) он вистачає й 6 процентів), як реальний - доларовий. Звичайно, із доданою вартістю.
Багато хто з тих моїх товаришів, які раніше, навіть недолюблюючи й жорстоко критикуючи Ющенка, все ж не сумнівалися в його президентській перспективі на 2004 рік (мовляв, така вже наша доля), останнім часом змушені були підкоригувати свої прогнози. Їх вражає гренадерська постать і манери, валізи з "кешем" та наполегливість лідера "донецьких", котрий отримав у своє розпорядження уряд. До всього, ще й відбувся "дерибан по-доброму" між Донбасом та СДПУ(о), помирилися вони навіть у футболі! А, мовляв, з огляду на те, як жорстко й однозначно Партія регіонів "закохала" у себе область, яка ще нещодавно приводила в парламент усуціль комуністів... Це, звісно, правильні висновки. Та й пильними теж потрібно бути. Одначе ось у чому нюанс: весь цей кагал "крутих" із різних кланів - передусім соціал-демократичного (о), донецького та дніпропетровського-пінчуківського - призначений на верхні щаблі не з доброго дива, а щоб урівноважувати один одного.
Без системи стримувань і противаг вожак не може уявити своєї зграї - варто надто возвеличити якусь із груп, як вона зжере решту, а з нею й вожака. Тож і приходять у "верхи" Янукович після Медведчука, Кравченко після Азарова... Та це, по-перше, не є гарантією політичної стабільності, а по-друге, обиратимуть Президента все ж не з 4-5 висуванців "прикоритних" кланів. З них Кучма визначатиме лише Його Високість Наступника, і хлопці один одному в'язи поскручують, аби саме це "наступницьке" звання вибороти. Як би гарант не шикав і не строїв, а конкуренція між ними - носіями таких низьких рейтингів і дорогих годинників - буде жорстка й виснажлива, тоді як опозиція залишатиметься в стороні від внутрішньовладних розборок.
* * *
Тобто опозиціонери все ще мають дуже непогані шанси. Значно меншими вони стануть тоді, коли Ющенко, Тимошенко й Мороз не зможуть домовитися з єдиним кандидатом на президентські вибори й розподілом посад у владі після обрання його гарантом (оптимальний варіант проглядався ще два роки тому - В.Ю. погоджується на Прем'єра Тимошенко й спікера Мороза). Значно збільшаться вони, коли "сердечна згода" буде, хай навіть без лідера комуністів. Її вірогідність підтверджена спільною заявою "четвірки" в останній День наруги - 17 грудня, коли опозиціонери з Віктором Андрієвичем включно констатували: "Далі цього терпіти не можна. Ми не маємо права відступати. За нами Україна, за нами народ, який виборов собі право на гідне життя". Ющенко, Мороз, Симоненко й Тимошенко заявили тоді про готовність відкинути всі ідеологічні та партійні суперечки між своїми політичними силами задля об'єднання зусиль із захисту демократії: "Коли йдеться про те, бути чи не бути нашій державі, бути чи не бути нашому народові, - тут діє лише один чіткий критерій політичної ідентичності - ти за чи проти України, ти за чи проти українського народу!".
Відчувається рука й вплив (на В.Ю. - особливо) лідера соціалістів, але така тенденція в "четвірці" наприкінці року - навіть на краще. Як не згадати, що саме такої об'єднаної позиції "Нашій Україні", СПУ, БЮТі й КПУ не вистачило в травні, щоб стати хоча б тимчасовою більшістю й обрати своє керівництво парламентом. Тоді багато чого б відбувалося інакше. Але власні владні амбіції залишилися непереступленими, здоровий глузд не переміг. Це зараз можна говорити, що рік закінчується під знаком об'єднання опозиції, а була ж і роз'єднана весна. Історія не знає умовного способу. А ось про майбутнє думати треба. І, ще раз зазначимо, не обмежуючись задоволенням від повернення відібраних було комітетів ВР.
Те, що єдина опозиція, - страшна сила, вже зрозуміли соціал-демократи, які вдавилися останнім шматком і тепер узагалі балансують на межі виходу з президентської більшості. Частина рішень "іменних бюлетенів" 17 грудня через тиждень після того безпрецедентного бардаку була скасована вже іншою (хай і одномоментною) більшістю, до якої есдеки не увійшли. В піку Медведчукові. Тепер він змушений вигадувати нову кризу. Останні тижні "під куполом" показали, що пропрезидентські сили навіть зараз не надто єдині, що влада Віктора Володимировича далеко не безмежна, що вагатися та втрачати голоси може не тільки опозиція.
А як вам дрейф Володимира Литвина, знову ж таки під впливом опозиціонерів? Це разом із ними колишній перший номер "Єди" веде парламент до виконання ним функцій парламенту, а не 305-го кабінету адміністрації президента. Хто б міг подумати таке в травні, коли з Банкової сірого недорікуватого плагіатора правдами й неправдами пропихали на посаду голови ВР? "Апофігеєм" річних парадоксів стало вчорашнє повідомлення про те, що у Верховній Раді нібито збирають підписи за відставку Володимира Михайловича, і робить це не опозиція, а президентські фракції.
Як бачимо, Система сама плодить своїх ворогів. Буде ще пару наїздів на Григоришиних - з'являться нові Сивковичі зі своїми демаршами, надто притиснуть пальці у дверях - підведуть голови Беспалови. Іноді совість потрапляє у вектор політичної доцільності й далекоглядності.
Кучма ж он знову нервує - згадує в контексті Литвина відомий анекдот про Вовочку. Цитуємо дослівно (сказано це було на прес-конференції, тож обійшлося без матюків): "Це мені щось нагадує шкільний анекдот. Учителька на уроці після Великої вітчизняної війни питає у дівчини: "Олена, чим ти допомагала Батьківщині під час війни?" "Я, там, із мамою варежки в'язала і солдатам на фронт відправляла". Друга дівчина ще щось... Вовочка руку тягне: "А я солдатам снаряди й патрони підносив". "Та ти що? І що вони казали?", - питає вчителька. "Йа-Йа, Вальдемаре, зер гут", - каже Вовочка. От так можна подивитися і на дещо в нашому парламенті". Що й казати, великий жартівник Леонід Данилович. В першій половині року говорив про опозицію - мовляв, "війна закінчилася, а партизани продовжують пускати під укіс поїзди", а наприкінці вже своїх депутатів із посібниками фашистів порівнює.
Помітили, до речі: у гаранта все - війна.
* * *
Для нас багато чого здрібніло за цей рік. Відносини з головною супердержавою світу: ми - вороги США? Плювати. Девальвація компромату: уряд очолив двічі засуджений. Здрібніли й убивчі одкровення у виданій майором Мельниченком книжці "Хто є хто..." - вони вже навіть не обговорюються. Що вже казати про "Кольчуги" й поради президента Кучми "губернаторам" посилати тодішнього прем'єра Ющенка "на х...", якщо з рук зійшов Гонгадзе.
Та й узагалі, здрібнів сенс починань на державному рівні: хто вже зараз бере до уваги, що там Леонід Данилович із Віктором Володимировичем пропонували дописати в Конституцію 24 серпня; як обіцяли коаліційний уряд, а дали клановий; навіщо більшість з урядом підписували угоду про солідарний "дерибан", якщо вже через пару тижнів інтереси різних "більшовиків" увійшли у "внутрішній" конфлікт. Здрібніли навіть запити електорату до своїх обранців - депутатом уже можна стати й за "двадцятку", якщо - кожному. Хочеться вірити, що в 2004 році ще не можна буде купити виборців усієї держави, як купували на довиборах голоси в Черкасах та Мелітополі.
Маневри - не головне. Війна - ось головний сенс. Для одних, щоправда, вона - наче національно-визвольна, для інших - загарбницька, із застосуванням хімічної, фізичної, справжньої, якої завгодно забороненої зброї. Чи потрібно на цій війні одягати білі рукавички тим, хто воює за правду? В принципі, можна. Але тільки щоб не забруднити руки об мундири ворогів - майбутніх політичних трупів. Розвивати наступ можна й на Козі, якщо на Коні перемогти не встигли.
У XVII столітті за схожих умов Хмельницький схилився не туди - теж не довоював. Кажете, і 2003-й буде Роком Росії? А давайте його зробимо Роком України. Нашої, опозиційної, чистої. Щоб не було нестерпно боляче за 2004-й. Сподіваюся, мазохістів між нас небагато.
Прощавай, ще один роче прикрого недоступу. Іноді нам було добре в тобі. Україна справді жила й боролася. Певно, в порівнянні з десятком попередніх років, жодного разу ми не були так близькі до того, аби нарешті схилити шальки терезів на свою користь, прихилити до столу уявну руку конкретного супротивника в політичному армрестлінгу. 2002-й чимось нагадав 1990-1990-й, коли м'яч, як-то кажуть, теж був на боці демократів і "націоналів". Що ви хочете - історія повторюється по спіралі, і недарма мудрі люди на Сході (не України - світу) вигадали 12-літній цикл.
Думалося, що цього року один із нас буде на Коні, а значить, виїдемо нарешті з болота і всі ми. Але ні - недоступили. Місію знову не виконано до кінця, і тим прикрішою є біль від поразки. На заваді стали все та ж роз'єднаність, половинчастість, нерішучість. Далі будуть уже не Коні, а Козли й Барани. Перемогти в собі цю худобу - ось наше завдання.
Коли підбиваєш підсумки року, тягне насамперед оцінювати те, що маєш саме зараз, перед абсолютним часовим нулем першого січня, у "сухому залишку". "Запам'ятовується останнє слово", казав Штірліц. Однак, крім конкретного результату прожитого року, який навряд чи може подобатися, є ж ще й "сам процес". Його теж можна не любити, однак висновки слід робити передусім із нього. Адже робота над помилками - це не підтирання й виправлення жирної "двійки" у щоденнику, а усвідомлення того, що саме призвело до такого фінішу. Наразі - проміжного.
* * *
Рік 2002 мав би остаточно переконати всіх учасників великої політичної гри: без гострих зубів нічого встрявати в цю сутичку. Якщо хочеш змінити свою країну (на краще, на свою користь - потрібне підкреслити), потрібно брати владу. Саме брати, а не чекати, коли її, омріяну, принесуть тобі на тарелі з жовто-блакитним обідком. Ба, навіть не брати - виривати відточеними зубами. Так, Віктор Ющенко виграв парламентські вибори, і не лише за партійними списками. Так, партії влади програли. Але це був лише перший етап політичного багатоборства. Це був 2002-й, а не 2004 рік. Бджоли на пасіці подали перший тривожний сигнал, покусавши тріумфуючого лідера ще до оголошення підсумків голосування 31 березня. Надалі кусали ще болючіше.
І варто було розуміти, що всі ті заборонені прийоми, які влада застосовувала проти опозиції у ході виборів, були тільки "квіточками", адже вибори - вони в нас вічні, одні за іншими, тож із 1 квітня не могли запанувати мир і благодать. Від лінії цього фінішу (хай навіть Ющенко був на три корпуси попереду найближчого переслідувача, котрий представляв команду влади) потрібно було ще дійти до п'єдесталу. І на цьому "постзмагальному" шляху, як виявилося, слід було працювати ліктями ще активніше, аніж до фінішної стрічки. Декому ж думалося, що необов'язково. Ось і маємо зараз ситуацію, коли багато чого потрібно починати ледь не з початку.
Парламентські вибори стали ні чим іншим, як розширеним соціологічним опитуванням. Ну має "Наша Україна" значно більшу популярність, ніж усі есдеки, "донецькі", "трудовики", промисловці й підприємці, аграрії, "ендепісти" та їхні "піарники", разом узяті. Але це могли сказати й експерти та соціологи Фонду Разумкова, а не Михайло Рябець (перші - навіть із більшою точністю). Та "голе" усвідомлення цієї першості не дає підстав для почивання на лаврах. Сьогодні ми з усмішкою згадуємо пророцтва "нашоукраїнця" Юрія Костенка (що цікаво: саме в нього, за "темниками", дозволялося брати коментарі пропрезидентським ЗМІ), який "кров із носа" обіцяв на осінь парламентську більшість на основі "Нашої України" і Ющенка - прем'єра.
Про це слід було забути ще до того, як господарем Банкової став лідер СДПУ(о), а відтоді, як на цій вулиці почали специфічний "тур тортур" із формуванням на основі колишньої "Єди" президентської більшості - й поготів. Потрібні були десятки граблів, щоб дійти до усвідомлення: нормальні люди, справжні демократи, яким небайдужа доля України та її народу, при Президенті Кучмі можуть перебувати лише в опозиції. Але дивує, що навіть підпис 16 вересня під заявою опозиційних лідерів - про потребу відставки Кучми - не розставив усіх крапок над "і". Зайва м'якотілість: "якщо... (вони ще раз нас ударять), то... (ми почнемо діяти різкіше)" - усе ще прочитується. Віктор Андрійович уже втомив своїми коливаннями. Чи не втомився сам?
Ось упав і "останній бастіон", як говорив Віктор Андрійович про Нацбанк. Банкова проковтнула і Стельмаха, і віру в стабільність та "аполітичність" гривні. Це вже був останній шматок. Від часу виборів, які Кучма програв, він та його люди, бажаючи довести свою зверхність, реваншуватися за березневе посміховисько, вирішили покрити в державі все, наче за фрейдівською схемою Видріна. Тепер у віданні клану колишнього парторга "Південмашу" - абсолютна виконавча влада (президентська вертикаль і Кабінет Міністрів), законодавча (Верховна Рада, хоча тут під кінець року виникли деякі сюрпризи), судова (голова Верховного Суду - креатура Президента, та й решту судів і суддів, за винятком Василенка, важко запідозрити в нелояльності), і тепер ось "банкірська". А Ющенко ще говорить у сенсі "можливо": "Ми будемо змушені визнати..." Коли? Невже хоч 9 березня 2003-го?
"Бастіонів" може бути ще чимало. Зовсім останнім могла б, наприклад, стати фракція "НУ" у, скажімо, Львівській облраді (хоча й там уже наступають есдеки). Але визначатися потрібно - якщо довго по-месіанськи ходити по Рубікону, можна й захлинутися. Рубікон - то ж річка.
Зараз же є небезпечна тенденція нового повороту до пом'якшення позицій "Нашої України": бо ж, мовляв, хоча НБУ й забрали, але ж парламентські комітети (зокрема й бюджетний) віддали. Якщо ж відбудеться нове "каяття" і нове "якщокання", ми матимемо ще одну зміну реалій і декорацій. Адже де тонко, там і рветься. У пайщики проекту "Президент-2004" Кучма - і від цього потрібно відштовхуватися - нікого з "наших" не візьме, натомість втрата концентрації у боротьбі означатиме втрату й рейтингу, додавання зайвих балів владі.
* * *
Якщо для опозиціонерів у номінації "Події року" перемогли день парламентських виборів і виступи під знаком 16 вересня, то для можновладців на першому місці - сходження на політичні олімпи двох гігантів, Медведчука та Януковича з двома групами "со товаріщей". Першого було призначено в АП як вдалого "антикризового менеджера", котрий сам ці кризи й створює; другий очолив Кабмін як успішний організатор і постачальник, тобто також із прицілом на 2004 рік.
Проте ще одним висновком із цих кадрових рішень є такий: якщо раніше на верхніх щаблях виконавчої влади хоч якусь вагу мали політики (тоді як фінансово-промислові угруповання перебували все ж не обома ногами у цій владі), то з призначеннями лідера есдеків та "губернатора" Донеччини (замість Литвина й Кінаха) відбулося остаточне зрощення "хрещених батьків" із державним стерном. І хай нікого не вводять в оману якість абревіатури в графі "партійність" у даних діячів. Їхня мета - не так політичний капітал (його-то якраз може не бути зовсім; СДПУ(о) он вистачає й 6 процентів), як реальний - доларовий. Звичайно, із доданою вартістю.
Багато хто з тих моїх товаришів, які раніше, навіть недолюблюючи й жорстоко критикуючи Ющенка, все ж не сумнівалися в його президентській перспективі на 2004 рік (мовляв, така вже наша доля), останнім часом змушені були підкоригувати свої прогнози. Їх вражає гренадерська постать і манери, валізи з "кешем" та наполегливість лідера "донецьких", котрий отримав у своє розпорядження уряд. До всього, ще й відбувся "дерибан по-доброму" між Донбасом та СДПУ(о), помирилися вони навіть у футболі! А, мовляв, з огляду на те, як жорстко й однозначно Партія регіонів "закохала" у себе область, яка ще нещодавно приводила в парламент усуціль комуністів... Це, звісно, правильні висновки. Та й пильними теж потрібно бути. Одначе ось у чому нюанс: весь цей кагал "крутих" із різних кланів - передусім соціал-демократичного (о), донецького та дніпропетровського-пінчуківського - призначений на верхні щаблі не з доброго дива, а щоб урівноважувати один одного.
Без системи стримувань і противаг вожак не може уявити своєї зграї - варто надто возвеличити якусь із груп, як вона зжере решту, а з нею й вожака. Тож і приходять у "верхи" Янукович після Медведчука, Кравченко після Азарова... Та це, по-перше, не є гарантією політичної стабільності, а по-друге, обиратимуть Президента все ж не з 4-5 висуванців "прикоритних" кланів. З них Кучма визначатиме лише Його Високість Наступника, і хлопці один одному в'язи поскручують, аби саме це "наступницьке" звання вибороти. Як би гарант не шикав і не строїв, а конкуренція між ними - носіями таких низьких рейтингів і дорогих годинників - буде жорстка й виснажлива, тоді як опозиція залишатиметься в стороні від внутрішньовладних розборок.
* * *
Тобто опозиціонери все ще мають дуже непогані шанси. Значно меншими вони стануть тоді, коли Ющенко, Тимошенко й Мороз не зможуть домовитися з єдиним кандидатом на президентські вибори й розподілом посад у владі після обрання його гарантом (оптимальний варіант проглядався ще два роки тому - В.Ю. погоджується на Прем'єра Тимошенко й спікера Мороза). Значно збільшаться вони, коли "сердечна згода" буде, хай навіть без лідера комуністів. Її вірогідність підтверджена спільною заявою "четвірки" в останній День наруги - 17 грудня, коли опозиціонери з Віктором Андрієвичем включно констатували: "Далі цього терпіти не можна. Ми не маємо права відступати. За нами Україна, за нами народ, який виборов собі право на гідне життя". Ющенко, Мороз, Симоненко й Тимошенко заявили тоді про готовність відкинути всі ідеологічні та партійні суперечки між своїми політичними силами задля об'єднання зусиль із захисту демократії: "Коли йдеться про те, бути чи не бути нашій державі, бути чи не бути нашому народові, - тут діє лише один чіткий критерій політичної ідентичності - ти за чи проти України, ти за чи проти українського народу!".
Відчувається рука й вплив (на В.Ю. - особливо) лідера соціалістів, але така тенденція в "четвірці" наприкінці року - навіть на краще. Як не згадати, що саме такої об'єднаної позиції "Нашій Україні", СПУ, БЮТі й КПУ не вистачило в травні, щоб стати хоча б тимчасовою більшістю й обрати своє керівництво парламентом. Тоді багато чого б відбувалося інакше. Але власні владні амбіції залишилися непереступленими, здоровий глузд не переміг. Це зараз можна говорити, що рік закінчується під знаком об'єднання опозиції, а була ж і роз'єднана весна. Історія не знає умовного способу. А ось про майбутнє думати треба. І, ще раз зазначимо, не обмежуючись задоволенням від повернення відібраних було комітетів ВР.
Те, що єдина опозиція, - страшна сила, вже зрозуміли соціал-демократи, які вдавилися останнім шматком і тепер узагалі балансують на межі виходу з президентської більшості. Частина рішень "іменних бюлетенів" 17 грудня через тиждень після того безпрецедентного бардаку була скасована вже іншою (хай і одномоментною) більшістю, до якої есдеки не увійшли. В піку Медведчукові. Тепер він змушений вигадувати нову кризу. Останні тижні "під куполом" показали, що пропрезидентські сили навіть зараз не надто єдині, що влада Віктора Володимировича далеко не безмежна, що вагатися та втрачати голоси може не тільки опозиція.
А як вам дрейф Володимира Литвина, знову ж таки під впливом опозиціонерів? Це разом із ними колишній перший номер "Єди" веде парламент до виконання ним функцій парламенту, а не 305-го кабінету адміністрації президента. Хто б міг подумати таке в травні, коли з Банкової сірого недорікуватого плагіатора правдами й неправдами пропихали на посаду голови ВР? "Апофігеєм" річних парадоксів стало вчорашнє повідомлення про те, що у Верховній Раді нібито збирають підписи за відставку Володимира Михайловича, і робить це не опозиція, а президентські фракції.
Як бачимо, Система сама плодить своїх ворогів. Буде ще пару наїздів на Григоришиних - з'являться нові Сивковичі зі своїми демаршами, надто притиснуть пальці у дверях - підведуть голови Беспалови. Іноді совість потрапляє у вектор політичної доцільності й далекоглядності.
Кучма ж он знову нервує - згадує в контексті Литвина відомий анекдот про Вовочку. Цитуємо дослівно (сказано це було на прес-конференції, тож обійшлося без матюків): "Це мені щось нагадує шкільний анекдот. Учителька на уроці після Великої вітчизняної війни питає у дівчини: "Олена, чим ти допомагала Батьківщині під час війни?" "Я, там, із мамою варежки в'язала і солдатам на фронт відправляла". Друга дівчина ще щось... Вовочка руку тягне: "А я солдатам снаряди й патрони підносив". "Та ти що? І що вони казали?", - питає вчителька. "Йа-Йа, Вальдемаре, зер гут", - каже Вовочка. От так можна подивитися і на дещо в нашому парламенті". Що й казати, великий жартівник Леонід Данилович. В першій половині року говорив про опозицію - мовляв, "війна закінчилася, а партизани продовжують пускати під укіс поїзди", а наприкінці вже своїх депутатів із посібниками фашистів порівнює.
Помітили, до речі: у гаранта все - війна.
* * *
Для нас багато чого здрібніло за цей рік. Відносини з головною супердержавою світу: ми - вороги США? Плювати. Девальвація компромату: уряд очолив двічі засуджений. Здрібніли й убивчі одкровення у виданій майором Мельниченком книжці "Хто є хто..." - вони вже навіть не обговорюються. Що вже казати про "Кольчуги" й поради президента Кучми "губернаторам" посилати тодішнього прем'єра Ющенка "на х...", якщо з рук зійшов Гонгадзе.
Та й узагалі, здрібнів сенс починань на державному рівні: хто вже зараз бере до уваги, що там Леонід Данилович із Віктором Володимировичем пропонували дописати в Конституцію 24 серпня; як обіцяли коаліційний уряд, а дали клановий; навіщо більшість з урядом підписували угоду про солідарний "дерибан", якщо вже через пару тижнів інтереси різних "більшовиків" увійшли у "внутрішній" конфлікт. Здрібніли навіть запити електорату до своїх обранців - депутатом уже можна стати й за "двадцятку", якщо - кожному. Хочеться вірити, що в 2004 році ще не можна буде купити виборців усієї держави, як купували на довиборах голоси в Черкасах та Мелітополі.
Маневри - не головне. Війна - ось головний сенс. Для одних, щоправда, вона - наче національно-визвольна, для інших - загарбницька, із застосуванням хімічної, фізичної, справжньої, якої завгодно забороненої зброї. Чи потрібно на цій війні одягати білі рукавички тим, хто воює за правду? В принципі, можна. Але тільки щоб не забруднити руки об мундири ворогів - майбутніх політичних трупів. Розвивати наступ можна й на Козі, якщо на Коні перемогти не встигли.
У XVII столітті за схожих умов Хмельницький схилився не туди - теж не довоював. Кажете, і 2003-й буде Роком Росії? А давайте його зробимо Роком України. Нашої, опозиційної, чистої. Щоб не було нестерпно боляче за 2004-й. Сподіваюся, мазохістів між нас небагато.
