На Кучму в Донецьку чекає та ж доля, що і Ющенка?
Вівторок, 4 листопада 2003, 10:13
Світова іміджмейкерська думка розробила багато прийомів, які допомагають перемогти на виборах не дуже популярним політикам. Одним із найбільш ефективних серед них є протиставлення одного політика іншому, при цьому останній пропонується масовій свідомості як "ще гірший варіант".
Одним із найсвіжіших прикладів застосування такої технології є перемога на президентських виборах у Франції Жака Ширака, яка стала можливою насамперед тому, що у другому турі йому протистояв не кандидат від популярної у Франції Соціалістичної партії, а лідер ультраправих Жан-Марі Ле Пен. У результаті навіть керівництво опозиційних Шираку соціалістів закликало своїх прихильників проголосувати проти Ле Пена, тобто за Ширака.
Ця ж сама технологія була застосована і в Україні на президентських виборах 1999 року. Суспільні настрої в Україні напередодні президентських виборів характеризувалися гострим відчуттям нереалізованості тих очікувань, які сформувалися у більшості українців після розпаду Радянського Союзу і утворення незалежної Української держави.
Результатом цього, з одного боку, стало зростання підтримки частиною населення лівих політичних сил, з іншого - навіть у середовищі тих, хто дотримується правих чи правоцентристських політичних орієнтацій, посилилися протестні настрої. Це зумовило зниження рівня довіри до керівників вищої виконавчої влади держави, насамперед до президента Кучми.
Тому змусити громадян України голосувати за "провладного" кандидата міг лише вихід його у другий тур разом із кандидатом від комуністів. У такому випадку голосування за Кучму було б мотивоване прагненням не допустити "комуністичного реваншу". Крім того, електорату Кучма пообіцяв, що після виборів Україна побачить в його особі "нового президента", маючи на увазі, що після його переобрання нарешті будуть здійснені реальні, а не декларовані реформи.
Перемога була здобута, але кредит довіри, наданий "нелівим" електоратом президентові й владі в цілому, за відсутності реальних дій останніх щодо реалізації соціальних очікувань цього електорату досить скоро міг вичерпатися.
Настав час, коли потрібно було або спробувати втілити їх (ще й так, щоб це позитивно позначилося на більшості громадян), або поступитися місцем на владному Олімпі іншим політичним елітам.
Проблемою чинної влади є те, що ці очікування і досі не втілені, а наступні вибори невблаганно наближаються. Оскільки виправити ситуацію в державі за період, що залишився, навіть за великого бажання навряд чи вдасться, знову знадобися послуги іміджмейкерів.
Однак "кандидату від влади" зараз протистоїть більш небезпечний супротивник, ніж на попередніх виборах - лідер "Нашої України" Ющенко. Він небезпечніший за Симоненка тим, що спирається на той самий електорат, який у 1999 році забезпечив перемогу Кучмі, і тепер саме з особою Ющенка цей електорат пов'язує реалізацію своїх соціальних очікувань.
Яким же чином можна боротися з Ющенком? По-перше, взагалі скасувавши всенародні вибори президента, замінивши їх виборами депутатами парламенту.
Другий спосіб (на випадок, коли перший реалізувати не вдасться) - той самий, яким свого часу боролися із Симоненком, тобто максимально обмежити коло його підтримки, тільки вже шляхом залякування не "комуністичною", а "націоналістичною" загрозою, використавши при цьому і "регіональний" чинник. Недаремно близькі до влади засоби масової інформації вже зображують Ющенка як виключно "кандидата від Галичини".
Якщо "кандидатом від влади" буде обрано Януковича, то значною мірою це зумовлюватиметься саме прагненням розіграти якщо не "національну", то, принаймні, "регіональну" карту, тобто протиставити "націоналістичного" кандидата Ющенка, більш популярного на Західній Україні, "кандидату від Сходу" Януковичу.
І останні події в Донецьку значною мірою підтвердили це припущення. Якби "Нашій Україні" дозволили провести з’їзд у шахтарській столиці, то це певною мірою підірвало б ту ідеологему, яку намагаються впровадити в громадську свідомість, а саме - ідеологему двох "національно-регіональних" кандидатів.
Тому так важливо було продемонструвати "небажаність" самого факту прибуття Ющенка в Донецьку область, "неконтрольований гнів трудящих", обурених появою в їхньому краї "головного націоналіста" й "винуватця всіх їхніх бід".
Хоча, якщо подивитися на дані останнього соціологічного опитування, яке проводив Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова у жовтні цього року, то виявляється, що Ющенко - далеко не самий поганий для жителів Східного регіону політик.
Відповідаючи на запитання: "Чи підтримуєте Ви діяльність державних діячів, посадових осіб, політиків", дійсно, 53% мешканців Сходу зазначили, що вони не підтримують діяльність Ющенка. Але діяльність Кучми не підтримують 60% людей, які проживають у цьому регіоні, Медведчука - 54%, не набагато краще ставлення і до Симоненка - його діяльність не подобається 48% місцевих обивателів.
Виходячи з цього, то у випадку, якщо діючий президент разом з головою своєї адміністрації все ж таки наважаться відвідати шахтарський край, їм також доведеться пробиватися з аеропорту через зачинені ворота? А з розгніваними пікетниками місцева влада нічого не зможе вдіяти?
Не варто з'являтися на Донбасі й лідеру українських комуністів. Та й дії Януковича на Сході не підтримує 33% населення. От тільки чи дадуть цим недоброзичливцям зібратися в групу "більше трьох" під час відвідин прем'єр-міністром рідного краю?
Значною мірою останні події в Донецьку продемонстрували не лише слабкість і невинахідливість іміджмейкерської думки деяких політтехнологів, але і відносну слабкість самої влади, яка змушена вдаватися до подібних кроків.
Хоча ця слабкість є дійсно відносною, тому що за певних обставин застосування подібної передвиборної стратегії може завершитися виборчим успіхом. Залишається лише відкритим запитання: чи це буде лише успіх політика-переможця чи успіх для України в цілому?
Автор: Михайло Міщенко, кандидат соціологічних наук
Одним із найсвіжіших прикладів застосування такої технології є перемога на президентських виборах у Франції Жака Ширака, яка стала можливою насамперед тому, що у другому турі йому протистояв не кандидат від популярної у Франції Соціалістичної партії, а лідер ультраправих Жан-Марі Ле Пен. У результаті навіть керівництво опозиційних Шираку соціалістів закликало своїх прихильників проголосувати проти Ле Пена, тобто за Ширака.
Ця ж сама технологія була застосована і в Україні на президентських виборах 1999 року. Суспільні настрої в Україні напередодні президентських виборів характеризувалися гострим відчуттям нереалізованості тих очікувань, які сформувалися у більшості українців після розпаду Радянського Союзу і утворення незалежної Української держави.
Результатом цього, з одного боку, стало зростання підтримки частиною населення лівих політичних сил, з іншого - навіть у середовищі тих, хто дотримується правих чи правоцентристських політичних орієнтацій, посилилися протестні настрої. Це зумовило зниження рівня довіри до керівників вищої виконавчої влади держави, насамперед до президента Кучми.
Тому змусити громадян України голосувати за "провладного" кандидата міг лише вихід його у другий тур разом із кандидатом від комуністів. У такому випадку голосування за Кучму було б мотивоване прагненням не допустити "комуністичного реваншу". Крім того, електорату Кучма пообіцяв, що після виборів Україна побачить в його особі "нового президента", маючи на увазі, що після його переобрання нарешті будуть здійснені реальні, а не декларовані реформи.
Перемога була здобута, але кредит довіри, наданий "нелівим" електоратом президентові й владі в цілому, за відсутності реальних дій останніх щодо реалізації соціальних очікувань цього електорату досить скоро міг вичерпатися.
Настав час, коли потрібно було або спробувати втілити їх (ще й так, щоб це позитивно позначилося на більшості громадян), або поступитися місцем на владному Олімпі іншим політичним елітам.
Проблемою чинної влади є те, що ці очікування і досі не втілені, а наступні вибори невблаганно наближаються. Оскільки виправити ситуацію в державі за період, що залишився, навіть за великого бажання навряд чи вдасться, знову знадобися послуги іміджмейкерів.
Однак "кандидату від влади" зараз протистоїть більш небезпечний супротивник, ніж на попередніх виборах - лідер "Нашої України" Ющенко. Він небезпечніший за Симоненка тим, що спирається на той самий електорат, який у 1999 році забезпечив перемогу Кучмі, і тепер саме з особою Ющенка цей електорат пов'язує реалізацію своїх соціальних очікувань.
Яким же чином можна боротися з Ющенком? По-перше, взагалі скасувавши всенародні вибори президента, замінивши їх виборами депутатами парламенту.
Другий спосіб (на випадок, коли перший реалізувати не вдасться) - той самий, яким свого часу боролися із Симоненком, тобто максимально обмежити коло його підтримки, тільки вже шляхом залякування не "комуністичною", а "націоналістичною" загрозою, використавши при цьому і "регіональний" чинник. Недаремно близькі до влади засоби масової інформації вже зображують Ющенка як виключно "кандидата від Галичини".
Якщо "кандидатом від влади" буде обрано Януковича, то значною мірою це зумовлюватиметься саме прагненням розіграти якщо не "національну", то, принаймні, "регіональну" карту, тобто протиставити "націоналістичного" кандидата Ющенка, більш популярного на Західній Україні, "кандидату від Сходу" Януковичу.
І останні події в Донецьку значною мірою підтвердили це припущення. Якби "Нашій Україні" дозволили провести з’їзд у шахтарській столиці, то це певною мірою підірвало б ту ідеологему, яку намагаються впровадити в громадську свідомість, а саме - ідеологему двох "національно-регіональних" кандидатів.
Тому так важливо було продемонструвати "небажаність" самого факту прибуття Ющенка в Донецьку область, "неконтрольований гнів трудящих", обурених появою в їхньому краї "головного націоналіста" й "винуватця всіх їхніх бід".
Хоча, якщо подивитися на дані останнього соціологічного опитування, яке проводив Український центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова у жовтні цього року, то виявляється, що Ющенко - далеко не самий поганий для жителів Східного регіону політик.
Відповідаючи на запитання: "Чи підтримуєте Ви діяльність державних діячів, посадових осіб, політиків", дійсно, 53% мешканців Сходу зазначили, що вони не підтримують діяльність Ющенка. Але діяльність Кучми не підтримують 60% людей, які проживають у цьому регіоні, Медведчука - 54%, не набагато краще ставлення і до Симоненка - його діяльність не подобається 48% місцевих обивателів.
Виходячи з цього, то у випадку, якщо діючий президент разом з головою своєї адміністрації все ж таки наважаться відвідати шахтарський край, їм також доведеться пробиватися з аеропорту через зачинені ворота? А з розгніваними пікетниками місцева влада нічого не зможе вдіяти?
Не варто з'являтися на Донбасі й лідеру українських комуністів. Та й дії Януковича на Сході не підтримує 33% населення. От тільки чи дадуть цим недоброзичливцям зібратися в групу "більше трьох" під час відвідин прем'єр-міністром рідного краю?
Значною мірою останні події в Донецьку продемонстрували не лише слабкість і невинахідливість іміджмейкерської думки деяких політтехнологів, але і відносну слабкість самої влади, яка змушена вдаватися до подібних кроків.
Хоча ця слабкість є дійсно відносною, тому що за певних обставин застосування подібної передвиборної стратегії може завершитися виборчим успіхом. Залишається лише відкритим запитання: чи це буде лише успіх політика-переможця чи успіх для України в цілому?
Автор: Михайло Міщенко, кандидат соціологічних наук
