Партнерський збір УП. Задонать на дрони та РЕБи

Нікому не люба Україна вибирає...

Середа, 17 березня 2004, 16:16
ОБСЄ вже почала робити перші кроки у моніторингу президентської кампанії в Україні: делегація Парламентської асамблеї цієї організації на поточному тижні побувала в Києві.

Голова делегації, віце-президент ПА ОБСЄ Тоне Тінсгард сподівається, що Україна запросить їх представників для моніторингу виборів, і відзначила при цьому, що на сьогодні спостерігається "надзвичайний" міжнародний інтерес до України, хоча і дещо запізнілий.

Проте комбінація "Захід - президентські вибори в Україні", вочевидь, потребує погляду на неї крізь призму виборів президента Росії, що відбулися минулої неділі. Вони, при цілковитій відсутності внутрішньої сюжетної інтриги, все ж таки містять певний драматизм в силу того, що можуть дати на підставі прямих аналогій приблизне уявлення про можливі реакції Заходу на українські вибори-2004.

Таке уявлення вже тепер ґрунтується на очевидному фактові: президентська кампанія в Росії завершилася під акомпанемент безпрецедентно гострої критики з боку західних державних інституцій та міжнародних організацій.

Спробуймо укласти каталог західних оцінок російських виборів-2004:

– Бюро з демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ виступило з жорсткими звинуваченнями на адресу російського Центрвиборчкому, водночас закидаючи ЗМІ Росії фаворитизм у ставленні до Путіна й нездатність забезпечити рівність висвітлення всіх кандидатів;

– держсекретар США Колін Пауелл висловив занепокоєння перебігом президентських виборів в Росії й наголосив на їх недостатній демократичності, зокрема на бракові рівних умов доступу до ЗМІ;

– помічниця президента США з питань національної безпеки Кондоліза Райт розкритикувала ту обставину, що дебати кандидатів не змогли повною мірою прояснити позиції кандидатів.

Західні реакції на події в Україні вже зараз справляють сильне враження своєю цілковитою симетричністю коментарям щодо російських виборів:

– Європейський парламент закликав уряд України поважати свободу слова й запобігти покаранню незалежних мас-медіа;

– Комісар ЄС із зовнішньої політики констатує незадовільність ситуації зі свободою преси в Україні;

– посол Великої Британії в Києві Роберт Брінклі заявив про занепокоєння своєї країни ситуацією зі свободою слова в Україні, а держдеп США "з великим занепокоєнням спостерігає за спробами української влади обмежити доступ громадськості до незалежної інформації".

Цікаво, що оцінки Заходу стану справ в Росії та Україні збігаються на тлі цілком різних за характером ситуацій в цих країнах – зрозуміло, що якщо Росія увійшла в фазу граничної консолідації влади, то Україна знаходиться у фазі вибору шляху розвитку своєї політичної системи.

При цьому зрозуміло, що якщо Росія в силу своєї геостратегічної та економічної ваги може дозволити собі бодай позірне ігнорування західної критики, то Україна, якщо вона негумористично ставиться до задекларованого курсу на інтеграцію із Заходом, цього дозволити собі не може без ризику наразитись на сакраментальний когнітивний дисонанс, за Пєлєвіним, з серйозними політико-економічними та психологічними наслідками як для еліт, так і для пересічних громадян.

Дійсно, чого офіційно прагне Україна? Візьмімо хоча б новоблагословенну програму діяльності уряду: як запевняє прем‘єр, вона "передбачає прискорення інтеграції України до ЄС та завершення її вступу до Світової організації торгівлі" (цитуємо виступ прем’єр-міністра України Віктора Януковича на зустрічі з послами країн-членів ЄС та країн-кандидатів в члени Євросоюзу).

В цьому сенсі уряд демонструє цілком раціональний підхід, який, втім, може зазнати істотних коректур у дусі поширеного концепту "До Європи – разом із Росією". На тлі реакцій Заходу на російські тенденції це гасло непомітно може деградувати до лаконічного "Разом з Росією!", що, власне, й відповідало б цивілізаційним уподобанням впливових сегментів українського політикуму та бізнесу, які вважають російський ринок безмежним, а ставлення росіян до українських конкурентів – братерським.

При цьому той факт, що російський ринок у 40 разів поступається європейському, а українське народне господарство дедалі більше орієнтується саме на світовий, а не на російський ринок, може бути елегантно усунутий із свідомості під акомпанемент цивілізаційно близького репертуару радіостанцій "Русское радио" та "Шансон".

Лейтмотивом розпачливих бідкань українських європесимістів виступає безпросвітно фаталістичний слоган "На Заході нас ніхто не чекає!", який на побутово-ужитковому рівні можна стилістично знизити до тривіального "На Заході нас ніхто не любить!", а якщо спуститися ще на один регістр, то й до "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!".

Парадокс полягає в тому, що європесимісти мають повну рацію – на Заході нас дійсно не люблять. Більше того, стосовно Західної Європи можна констатувати, що проект "Незалежна Україна", який так імпонував європейцям ще якихось 10 років тому, наразі справді втратив на гостроті своєї актуальності, й за певних умов ЄС зі спокійним серцем здасть Україну в ЄЕП. Який деякі європейські аналітики вже називають Східноєвропейським союзом, маючи на увазі путінський проект відбудови видозміненої Російської імперії.

Втім, з того факту, що на Заході Україну в її нинішньому вигляді дійсно не люблять, аж ніяк не випливає, що її люблять деінде. Навіть в Росії, де її розглядають у кращому випадку як один з діамантів у короні гіпотетичної "ліберальної імперії", причому прикметник "ліберальна" набуває на тлі нових російських реалій суто декоративного забарвлення.

Зацитуймо для ілюстрації буквально днями видану сентенцію відомого російського публіциста Михайла Лєонтьєва, якого вважають рупором путінського проекту відбудови Росії: "Стратегія у відношенні до України може бути тільки одна: Україна – це Росія, які б книги не видавав поточний президент".

Якщо проблема України у відносинах з Заходом вочевидь полягає у неспроможності узгодити свої бажання зі своїми можливостями, то проблема Заходу у відносинах з Києвом полягає в бракові об‘єктивної й широкої інформації про Україну.

Політолог з Гамбургу Валерій Гладко констатує: "Всі уявлення про українську державу обмежуються популярними сюжетами про корупцію, недемократичність режиму та непевність гарантій для приватного підприємництва. Сила-силенна західних фундацій, що діяли в Україні протягом останніх 13 років, так і не спромоглися створити у західних політичних еліт адекватного уявлення про проблеми та перспективи країни й інспірувати дійовий інтерес до неї".

Мюнхенський експерт з українських питань Петер Гількес наголошує на організаційній слабкості західних механізмів контролю над демократичністю українських виборчих процедур, зокрема інституту спостерігачів ОБСЄ на виборах в Україні.

"Міжнародні організації мають приділяти більше уваги добору спостерігачів й відмовитися від послуг пенсіонерів з Північної Америки, які через різницю в часі засинають на виборчих дільницях у ніч виборів", – зазначив Гількес.

Пропозиція вочевидь актуальна, якщо згадати про трагікомічний випадок у московській області під час недільних виборів у Росії, коли четверо британських підданців-спостерігачів від Бюро з демократичних інститутів та прав людини були знайдені у стані алкогольного сп‘яніння після того, як їх було оголошено у розшук.

Наразі єдиним реальним українським ресурсом у світовій політиці можна вважати її потенціал участі у міжнародних антитерористичних операціях та інтеграції у міжнародні оборонні спільноти. В цьому сенсі кооперація з НАТО дійсно не втрачає перспективи, навіть отримує нові оберти на тлі драматично зростаючої терористичної активності в Західній Європі.

Отже, цілком зрозуміло, що там, куди Україна прагне потрапити, її дійсно не прагнуть бачити. Інша річ, що ця обставина не повинна трактуватися в есхатологічному плані й слугувати виправданням відмові від європейського курсу. Можливо, варто усвідомити, що європейські критерії – це не тільки економічні показники, але й певна сума гуманітарних та політичних цінностей, до яких слід ставитися серйозно.


"Українська правда" у Threads

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування