Кар'єра дублера-2. Протез "сильної руки"
П'ятниця, 15 жовтня 2004, 12:01
Сценарій стрімкої відставки Януковича для додання йому опозиційного шарму, розгорнутий у попередній частині цього матеріалу, так само, як і сценарій банального зриву виборів, є лише одним із запасних варіантів самозбереження влади.
І поки час не настав, а методи адміністративного закручування гайок себе не вичерпали, він не буде введений у дію. Для здійснення подібних схем необхідні мінімум три умови: схвалення Кремля, остаточне бажання Віктора Януковича розлучитися з чужою колією, і, нарешті, найскладніше – це згода Леоніда Даниловича відпустити свого прем'єра з короткого поводка на довгий.
Такій схемі заважає також зростаюча підозрілість Банкової до розробок московських фахівців, які так активно допомагали "згортати" демократичні процеси в Росії, що в результаті власної діяльності залишили без роботи не тільки самі себе, але і весь склад допутінської АП.
У цілому, московські політтехнологічні розробки щодо України чимось нагадують анекдот часів "пєрєстройки" про робітників конверсійного заводу, які скільки б не намагалися зібрати праску, на виході все одно одержували автомат Калашникова.
Іншими словами, якщо "зібрати" воєдино всі основні елементи російських політтехнологічних сценаріїв і уявити, що вони спрацювали, то вийде, відповідно, лише українська карикатура на Володимира Путіна в особі Віктора Януковича.
Уся методологія російського політтехнологічного стилю від Павловського і компанії спрямована насамперед на формування безальтернативної провладної харизми, з використанням не тільки адміністративних, але й технологічних засобів забезпечення перемоги, доповнених для гарантії класичними провокаціями і різними схемами "усунення" ключових опонентів влади.
Прикладом домінування цієї методики в Росії можна вважати відмову від висування на останніх російських виборах таких політиків як Нємцов, Жириновський, Рогозін і Зюганов. Чим би вони свою відмову не мотивували, можливо, зіграло свою роль розуміння чогось, що так і не зрозумів або відмовився зрозуміти Ющенко.
У цьому контексті, історія з "напівотруєнням" лідера опозиції особливо дивна, якщо згадати усі хвороби Бориса Єльцина в останні місяці його перебування при владі і різке одужання після відмови від посади президента. Або Баден-Баденське захворювання Кучми, що збіглося з рішенням Конституційного Суду про можливість його висунення на третій термін, і знову ж таки одужання після лютневого зречення (зовнішній вигляд президентів у ці періоди теж був досить незвичайний).
Може, хтось хотів не вбивати, а лише натякнути Віктору Андрійовичу, що ця посада сама по собі небезпечна для здоров'я? А всі історії про те, що якби хотіли вбити, то вбили б, – не більше, ніж пил в очі?
Прямих доказів цієї версії немає, і швидше за все не буде, але заперечувати, що вона політично вписується в якийсь методологічний розклад, неможливо.
"Метод Кучми"
Чи можуть бути ефективними московські схеми в Україні? Можливо. Але перефразуючи відомий вислів: що і для Росії не в радість, то для України точно смерть. Принаймні, українські технології, за всієї сокирно-адміністративної простоти, політреформаторської складності й опозиційної "наметовості", до автоматів і гексогена цю країну поки не доводили і вже тому потребують певного захисту. Шкода, що ніхто цього не робить.
Наприклад, невже нікому не було просто "болісно за державу", коли хтось імпортний, явно перебільшуючи, назвав постійного автора такого шановного видання як "Українська правда" Віктора Медведчука "гарантом нестабільності"?
Чому б не заперечити, що по-перше, у цієї нестабільності зовсім інший "гарант", по-друге, поняття стабільності скоріше асоціюється із цвинтарями, боротьбою під ковдрою і передвиборчими програмами провладних кандидатів, ніж з реальною політикою у сучасному світі...
І, нарешті, по-третє, методи, що їх використовує наш співвітчизник, при всій їхній суперечливості і зовнішній наближеності до кремлівських, поки, слава богу, ні до якої війни не призвели.
Можна, звичайно сказати, що останнє стосується не стільки заслуг Віктора Володимировича, скільки досягнень його безпосереднього начальника, що на відміну від російських (а краще сказати московських чи одеських) політтехнологів, завжди був і залишався прихильником класичного методу утримання влади з додаванням інгредієнтів свого власного розливу.
Саме на підставі цього методу сьогодні сформовано той стиль забезпечення наступності влади, що є якщо і не прямою, то принаймні, опосередкованою альтернативою московсько-одеському імпорту.
Ключові складові "методу Кучми" прості і надійні - періодична ротація соратників, що засиділися на одному місці, збір компромату, силовий тиск, підкуп виборців бюджетними виплатами і "темникізація" інформаційного простору.
Відмінність цього методу від московського – відсутність різких рухів і надмасштабних провокацій, здатних дестабілізувати не тільки політичну, але і соціально-економічну ситуацію в країні.
Ще одна ключова відмінність – замість зняття з дистанції реальних і потенційних політичних опонентів за будь-яку ціну, "метод Кучми" споконвічно передбачає їх зіткнення чолами на далеких підступах до влади з наступним виходом на сцену самого Леоніда Даниловича як арбітра нації.
Для того, щоб зіткнення було найбільш травмуючим, сили супротивників напередодні двобою врівноважують, а бійця від влади (який у напівдемократичному суспільстві апріорі має більше шансів на перемогу) підбирають далеко не з найсильніших.
У цьому сенсі наявність в кандидата від влади судимостей в очах самого Леоніда Даниловича є не стільки мінусом скільки плюсом. Те, що наш президент спочатку відібрав у Анатолія Кінаха прем'єрський портфель, а потім не дав його Сергієві Тігіпку і не допустив цих досить яскравих, майже самостійних, позарегіональних і поки не засуджених за кримінальними статтями політиків до висування в якості кандидата від влади – це є лише наочною ілюстрацією всієї механіки даного підходу, і ще раз підтверджує дублерський статус прем'єра.
Великий компроміс
Істина про те, що методи не стільки виправдовують мету, скільки заміняють її, відома вже давно. Але в тому, що методи ведення виборчої кампанії здатні формувати всі параметри поствиборчої політики, нам ще, можливо, належить переконатися.
Загальна стилістика виборчої кампанії "за Януковича", що обумовлює складне сполучення двох протилежних подавань прем'єрського іміджу виборцям, у випадку його перемоги має шанс стати репрезентацією оновленого варіанта всієї політичної системи.
Складність реанімації проекту "Кучма-3" за допомогою зриву виборів, обумовлена насамперед офіційною позицією Кремля і Білого дому, і неможливість втілення московського тренда "Янукович-сильная рука" створює не тільки технологічний, але і політичний компроміс, основні параметри якого вкладаються у схему
<і>"Янукович президент, але президент слабкий".
Суть схеми - прем'єр має стати президентом "з маленькою булавою", з невеликим запасом голосів, несамостійним, "кризовим", позбавленим повноцінного міжнародного визнання, обраним з такою кількістю порушень, що надалі не зможе обійтися без підтримки кланів і свого колишнього шефа.
Ідея, яку під час першої серії політреформування відстояти не вдалося, буде втілена за допомогою напівлегітимної перемоги кандидата від влади на президентських виборах.
Доля прем'єра, так само як і всієї України, у цьому, вже основному сценарії виборчої кампанії, так само мало залежить від самого Януковича, як і раніше. І навіть у випадку його обрання буде вирішуватися консенсусом українських олігархів, американських дипломатів, з урахуванням, звичайно ж, думки Леоніда Даниловича і російських чиновників.
Автор: Гліб Долін, Український центр структурного прогнозування
Читайте також:
Гарант нестабільності
Провокація!
Кар'єра дублера або "петля Януковича"?
І поки час не настав, а методи адміністративного закручування гайок себе не вичерпали, він не буде введений у дію. Для здійснення подібних схем необхідні мінімум три умови: схвалення Кремля, остаточне бажання Віктора Януковича розлучитися з чужою колією, і, нарешті, найскладніше – це згода Леоніда Даниловича відпустити свого прем'єра з короткого поводка на довгий.
Такій схемі заважає також зростаюча підозрілість Банкової до розробок московських фахівців, які так активно допомагали "згортати" демократичні процеси в Росії, що в результаті власної діяльності залишили без роботи не тільки самі себе, але і весь склад допутінської АП.
У цілому, московські політтехнологічні розробки щодо України чимось нагадують анекдот часів "пєрєстройки" про робітників конверсійного заводу, які скільки б не намагалися зібрати праску, на виході все одно одержували автомат Калашникова.
Іншими словами, якщо "зібрати" воєдино всі основні елементи російських політтехнологічних сценаріїв і уявити, що вони спрацювали, то вийде, відповідно, лише українська карикатура на Володимира Путіна в особі Віктора Януковича.
Уся методологія російського політтехнологічного стилю від Павловського і компанії спрямована насамперед на формування безальтернативної провладної харизми, з використанням не тільки адміністративних, але й технологічних засобів забезпечення перемоги, доповнених для гарантії класичними провокаціями і різними схемами "усунення" ключових опонентів влади.
Прикладом домінування цієї методики в Росії можна вважати відмову від висування на останніх російських виборах таких політиків як Нємцов, Жириновський, Рогозін і Зюганов. Чим би вони свою відмову не мотивували, можливо, зіграло свою роль розуміння чогось, що так і не зрозумів або відмовився зрозуміти Ющенко.
У цьому контексті, історія з "напівотруєнням" лідера опозиції особливо дивна, якщо згадати усі хвороби Бориса Єльцина в останні місяці його перебування при владі і різке одужання після відмови від посади президента. Або Баден-Баденське захворювання Кучми, що збіглося з рішенням Конституційного Суду про можливість його висунення на третій термін, і знову ж таки одужання після лютневого зречення (зовнішній вигляд президентів у ці періоди теж був досить незвичайний).
Може, хтось хотів не вбивати, а лише натякнути Віктору Андрійовичу, що ця посада сама по собі небезпечна для здоров'я? А всі історії про те, що якби хотіли вбити, то вбили б, – не більше, ніж пил в очі?
Прямих доказів цієї версії немає, і швидше за все не буде, але заперечувати, що вона політично вписується в якийсь методологічний розклад, неможливо.
"Метод Кучми"
Чи можуть бути ефективними московські схеми в Україні? Можливо. Але перефразуючи відомий вислів: що і для Росії не в радість, то для України точно смерть. Принаймні, українські технології, за всієї сокирно-адміністративної простоти, політреформаторської складності й опозиційної "наметовості", до автоматів і гексогена цю країну поки не доводили і вже тому потребують певного захисту. Шкода, що ніхто цього не робить.
Наприклад, невже нікому не було просто "болісно за державу", коли хтось імпортний, явно перебільшуючи, назвав постійного автора такого шановного видання як "Українська правда" Віктора Медведчука "гарантом нестабільності"?
Чому б не заперечити, що по-перше, у цієї нестабільності зовсім інший "гарант", по-друге, поняття стабільності скоріше асоціюється із цвинтарями, боротьбою під ковдрою і передвиборчими програмами провладних кандидатів, ніж з реальною політикою у сучасному світі...
І, нарешті, по-третє, методи, що їх використовує наш співвітчизник, при всій їхній суперечливості і зовнішній наближеності до кремлівських, поки, слава богу, ні до якої війни не призвели.
Можна, звичайно сказати, що останнє стосується не стільки заслуг Віктора Володимировича, скільки досягнень його безпосереднього начальника, що на відміну від російських (а краще сказати московських чи одеських) політтехнологів, завжди був і залишався прихильником класичного методу утримання влади з додаванням інгредієнтів свого власного розливу.
Саме на підставі цього методу сьогодні сформовано той стиль забезпечення наступності влади, що є якщо і не прямою, то принаймні, опосередкованою альтернативою московсько-одеському імпорту.
Ключові складові "методу Кучми" прості і надійні - періодична ротація соратників, що засиділися на одному місці, збір компромату, силовий тиск, підкуп виборців бюджетними виплатами і "темникізація" інформаційного простору.
Відмінність цього методу від московського – відсутність різких рухів і надмасштабних провокацій, здатних дестабілізувати не тільки політичну, але і соціально-економічну ситуацію в країні.
Ще одна ключова відмінність – замість зняття з дистанції реальних і потенційних політичних опонентів за будь-яку ціну, "метод Кучми" споконвічно передбачає їх зіткнення чолами на далеких підступах до влади з наступним виходом на сцену самого Леоніда Даниловича як арбітра нації.
Для того, щоб зіткнення було найбільш травмуючим, сили супротивників напередодні двобою врівноважують, а бійця від влади (який у напівдемократичному суспільстві апріорі має більше шансів на перемогу) підбирають далеко не з найсильніших.
У цьому сенсі наявність в кандидата від влади судимостей в очах самого Леоніда Даниловича є не стільки мінусом скільки плюсом. Те, що наш президент спочатку відібрав у Анатолія Кінаха прем'єрський портфель, а потім не дав його Сергієві Тігіпку і не допустив цих досить яскравих, майже самостійних, позарегіональних і поки не засуджених за кримінальними статтями політиків до висування в якості кандидата від влади – це є лише наочною ілюстрацією всієї механіки даного підходу, і ще раз підтверджує дублерський статус прем'єра.
Великий компроміс
Істина про те, що методи не стільки виправдовують мету, скільки заміняють її, відома вже давно. Але в тому, що методи ведення виборчої кампанії здатні формувати всі параметри поствиборчої політики, нам ще, можливо, належить переконатися.
Загальна стилістика виборчої кампанії "за Януковича", що обумовлює складне сполучення двох протилежних подавань прем'єрського іміджу виборцям, у випадку його перемоги має шанс стати репрезентацією оновленого варіанта всієї політичної системи.
Складність реанімації проекту "Кучма-3" за допомогою зриву виборів, обумовлена насамперед офіційною позицією Кремля і Білого дому, і неможливість втілення московського тренда "Янукович-сильная рука" створює не тільки технологічний, але і політичний компроміс, основні параметри якого вкладаються у схему
<і>"Янукович президент, але президент слабкий".
Суть схеми - прем'єр має стати президентом "з маленькою булавою", з невеликим запасом голосів, несамостійним, "кризовим", позбавленим повноцінного міжнародного визнання, обраним з такою кількістю порушень, що надалі не зможе обійтися без підтримки кланів і свого колишнього шефа.
Ідея, яку під час першої серії політреформування відстояти не вдалося, буде втілена за допомогою напівлегітимної перемоги кандидата від влади на президентських виборах.
Доля прем'єра, так само як і всієї України, у цьому, вже основному сценарії виборчої кампанії, так само мало залежить від самого Януковича, як і раніше. І навіть у випадку його обрання буде вирішуватися консенсусом українських олігархів, американських дипломатів, з урахуванням, звичайно ж, думки Леоніда Даниловича і російських чиновників.
Автор: Гліб Долін, Український центр структурного прогнозування
Читайте також:
Гарант нестабільності
Провокація!
Кар'єра дублера або "петля Януковича"?
