"Ребеночек в морге лежит. Не знаем, наш ли". Как село Гроза переживает массовое убийство и готовится к погребению жертв россиян

Понедельник, 9 октября 2023, 05:30
фото: Дмитрий Ларин

Вбивство російською ракетою цивільних у селі Гроза – трагедія, яку пам'ятатимуть і через сто, і через двісті років. 

Історикам, письменникам і режисерам не треба буде вигадувати щось на додаток до реальності: 5 жовтня 2023 року Росія забрала життя щонайменше 52 людей під час поминального обіду на Харківщині.

На момент написання цього матеріалу декілька людей перебувають у реанімації. Ще декілька вважаються зниклими безвісти. Триває ідентифікація частин тіл за допомогою ДНК-аналізу.

Реклама:

До повномасштабного вторгнення РФ у селі Гроза, що розташоване за 35 кілометрів від лінії фронту, мешкало близько 500 осіб. Скільки залишилось після 24.02.2022, точно не відомо. Вікіпедія та президент називають цифру 330. Але в розмові з журналістами УП місцеві кажуть, що менше. 

Якщо враховувати, на скількох людей волонтери останніми місяцями привозили гуманітарну допомогу, то трохи більше як 200. Таким чином одним ударом росіяни могли вбити близько чверті мирних мешканців села.

В Харківській обласній прокуратурі заявили: росіяни могли думати, що на поминках будуть військові. Не виключено, що ракету навів хтось із місцевих. 

Опитані журналістами УП мешканці Грози не виключають подібні здогадки. Кажуть, відверті колаборанти втекли з окупантами під час звільнення села в 2022 році. Але могли залишитись менш помітні симпатики РФ.

Утім, якими б не були насправді причини удару, вони не скасовують факту злочину.

Репортери УП приїхали в Грозу під час підготовки до масових поховань та перших спроб її мешканців осмислити трагедію.

Реклама:

Чому мовчить Росія

Навколо могили 49-річного Андрія Козира, який жив до повномасштабного вторгнення в Польщі та загинув у боях за Україну, на околицях Грози в ці дні мало бути тихо. 

Новий дерев'яний хрест, український прапор, соковиті хризантеми в патріотичних кольорах та вінки зі стрічками "Від рідних", "Від дітей", "Від дружини"– такою бачив крапку в історії перепоховання свого батька його син Денис.

Але Дениса і ще зо п'ять десятків людей невдовзі після похорону вбила російська ракета.

Два дні по тому на цвинтарі дуже галасливо. Газонокосарки та двигуни екскаваторів заглушають шум вітру й сирени в сусідньому Шевченкові, що сповіщають про загрозу чергового обстрілу.

 
На момент загибелі Андрія Козира наприкінці березня 2022 року його рідна Гроза була під окупацією, тому військового поховали на Дніпропетровщині

Кладовище розчищають від хащів. Робочі позначають клаптики для нових поховань, вбивають у землю кілочки та з'єднують їх шпагатом. Вішають картонки або аркуші А4 з написами: "Зайнято", "Муховаті, 3.", "Сім'ї Пантелеєвих, 4 людини".

Перші тіла та рештки, які вдалося ідентифікувати, родичам обіцяють віддати в понеділок-вівторок. 

 
Син Андрія Денис Козир та його дружина Ніна, які загинули під час поминок. Денис, як і його батько, повернувся після вторгнення з Польщі в Україну та пішов добровольцем. Ніна та Денис побралися цього літа
Фото: Facebook Ніни Козир
 
На цвинтарі наносять "сітку" поховань

– Пантелеєви – сусіди мої, – каже журналістам УП пенсіонерка Віра Єгорівна. – Четверо дітей (троє повнолітніх – УП) залишились без мами, тата, діда та бабусі.

Під час прильоту Віра Єгорівна була вдома. Чайник, який вона поставила на вогонь, злетів з пічки.

– Я бистрєй до вікна, а там вже гріб – і чорний, і сірий, ужас! – згадує жінка. – Думаю, точно в кафе. Точно туда. Бачу, сосєд на вєліку подався. Кричу: "Ти куда?". А він: "Там же мої діти! (загинула його донька, зять та свати Пантелеєви – УП)". Боже! Жуть!

 
Місце прильоту ракети в центрі села

Віра Єгорівна – уродженка Росії, яка закінчила університет у колишньому Ворошиловграді, нині Луганську. У Грозі живе 49 років та віднедавна намагається зрозуміти логіку росіян.

– Cтрашне горе! – зітхає вона. – Сказать, що там солдати були? Ні. Мирний народ, мирний! З якою ціллю?

Звонила сьогодні сестра: "У нас по телевізору нічого. Скабєєва мовчить". Але ж у них всєгда стільки радості там, а тут навіть не оповєщають, що таке в Україні случілось. Чому мовчить Росія?

 
На риття могил у Грозі не вистачає часу та рук. Залучають важку техніку

Реклама:

Свої

На вулиці Зелена в центрі Грози стоїть дивний пам'ятник: непропорційний бовван із товстими ногами без лівої руки. У правій тримає смолоскип. 

Російська ракета вбила понад п'ятдесят мирних мешканців за кілька сотень метрів від радянського монумента.

 
Табличка пояснює: "Тут поховані воїни Радянської армії, які полегли смертю хоробрих у бою з німецькими загарбниками при визволенні села в 1943 році"

Посеред руїн на місці магазина та кафе трапляються чиєсь взуття, посуд. Купа синіх гумових рукавичок, якими збирали рештки тіл та речові докази.

До лампадок на пісочниці, зробленій із покришки від трактора, несуть квіти.

Одна з жінок у чорній хустці – Валентина Козир. Вона примчала з сестрою Ольгою з Волині, щойно дізналася про обстріл. 

Росіяни вбили чоловіка Валентини Анатолія, доньку Ольгу, сина Ігора та восьмирічного онука Ваню. Невістка Оксана у важкому стані в реанімації.

Андрій Козир, якого поминали 5 жовтня, та його сім'я – родичі Валентини по лінії її чоловіка.

 
Валентина Козир – крайня праворуч. Її сестра Ольга перша ліворуч
 
Люди продовжують приходити на місце загибелі своїх рідних та друзів

Після окупації в 2022 році жінка поїхала з Грози на Волинь до сестри. Вмовити доньку Ольгу не змогла.

– Просила її: кинь будинок! Нічого не треба, аби живі всі були. Вона в мене патріотична, як і син, але вперта, вся в батька. Сказала, що залишиться. Тут свої, знаєте, могли мародьоріть.

Я взяла старшого внучка Владіка (14 років – УП), і ми поїхали. Зараз він на Волині. З собою його зараз не взяла, щоб він всього цього не бачив, – каже пенсіонерка. 

 
Мешканка з вулиці Самарська заганяє корову додому. Каже, що на її вулиці загинуло 16 сусідів

Доньку та чоловіка Валентина Анатоліївна розпізнала одразу.

– Не впізнала сина та молодшого онука (восьмирічного Ваню – УП), – каже вже без сліз жінка. – Вчора здала ДНК. Там у морзі дитинка лежить. Не знаєм, чи наша.

– Нащо росіяни це роблять? – дивиться "крізь" репортера УП пані Валентина. – Не знаю, що їм сказати. Що я тільки вже про них не казала.

– Як я тільки дізналась (про трагедію – УП), одразу сказала: "Валя, то свої здають!", – додає її сестра Ольга. – За гроші хтось зробив. Вони (росіяни – УП) знали. Знали! 

Навіть у нас на Волині є такі, що живуть, але не дихають Україною.

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Увесь контент Української правди – безоплатний і завжди таким буде. Наша журналістська команда працює для того, щоб ви знали – "Яка вона, справжня Україна?". Щоб знайти правду, треба вміти чути не лише себе, а й інших. Нам важливо спілкуватись з вами у Клубі УП – а ваша підтримка вільних медіа у важкі часи важлива, як ніколи.
Євген Руденко – журналіст УП

Місце зустрічі

Ввечері 5 жовтня, за декілька годин після трагедії, до будинку Наталії Березань, як і до інших, прийшли слідчі.

– Кажуть: ви розумієте, чого ми зайшли? – згадує вона. – Я відповіла, що розумію. Вони попросили мій телефон. Перевірили. Шукали людину, яка могла навести.

Думаю, якісь зрадники в селі ще залишились.

Під час прильоту Наталія була за декілька кілометрів від Грози на роботі, і навіть там чула гучний вибух. А її син Дмитро був вдома, за 50 метрів від кафе та магазину. 

 
Дмитро та Наталія Березань із собакою Реді 
 
Майже знищена амбулаторія біля магазину та кафе, яких уже немає

– Звука ракет не чув, – каже Дмитро. – Спочатку був спалах за вікнами, потім вибух. Я побіг у прихожу, набрав маму. Пізніше вийшов з двора подивитись. Магазина немає, дим. Люди почали збиратися, щоб допомогти постраждалим. Когось на тряпках виносили. 

Зателефонував тато. Він у мене в ЗСУ. Сказав, щоб я уходив подалі, бо міг бути повторний прильот.

Ударною хвилею в хаті Березанів повибивало вікна. Дах змістився на п'ять сантиметрів, потріскались стіни. Але Наталя щаслива – під час обстрілу ніхто з її рідних не загинув.

– Я одразу приїхала з роботи. Люди кричали, плакали. Слава Богу, в мене там нікого з сім'ї не було. Але ж друзі, знайомі… Мирне населення. Всіх шкода. Це не був військовий, стратегічний об'єкт, – зазначає жінка.

 
Представники місії ООН у селі Гроза

Все, що мають сили згадати та сказати мешканці Грози, яких трагедія оминула фізично, фіксують представники ООН. Вони ходять із блокнотами від двору до двору, записуючи свідчення.

– Ми працюємо за запитом вашого уряду, – каже репортеру УП Даніель Белль, канадська правозахисниця, яка з початку серпня цього року очолила моніторингову місію ООН з прав людини в Україні. – Те, що тут сталося – найсмертоносніша атака цього року.

– Зарано робити офіційні висновки, але як людина можу сказати, що я плакала, – продовжує вона. – Це жахливо. Це – найгірше, що я бачила за той час, що знаходжусь в Україні. 52 життя загублено за одну секунду.

Від місцевих мешканців я дізналася, що це кафе було місцем зустрічей для громади. Тут був дитячий майданчик, і те, що побачила тут моя команда, шокує.

 
Вже звична для України картина

Ґрунт

Мешканці Грози, яким пощастило залишитися живими та виплакати перші сльози, перед масовими похованнями рідних та сусідів ніби намагаються поставити емоції на паузу. 

Не зійти з розуму допомагає майже звичний стан речей: вулицями гуляють гуси, пасуться корови, люди працюють на городах.

Реклама:

Світлана, яка рік тому перебралась у Грозу до батьків з Куп'янська, що потерпає від постійних обстрілів, збирає моркву.

– Якщо б знала, хто це зробив, вбила б своїими руками, чесне слово, – каже вона втомлено через огорожу. – Росіяни знищують мирне населення. Вибачте, хлопці, мені треба доробити та на похорон збиратися у Шевченкове. 

Загинули мого мужа родичі, його брата двоюрідного син з дружиною. Максим та Аліна. Двоє діточок залишилось.

 
Пошкоджені вибухом будинки латають перед зимою

За зовнішньою стійкістю мешканців Грози, які й надалі живуть своє життя, ховається страх перед майбутнім. 

Ґрунт з-під ніг тих, хто пережив окупацію та почав повертатися до більш-менш спокійного життя, вибила російська ракета.

– У нас дитина шість років. Що думаєте? Треба виїжджати з Грози? Тут до фронту 35 кілометрів. Але сенсу немає без грошей їхати. Навіть не знаю, – сумнівається Маргарита, жінка середнього віку, яка зі своєю старою матір'ю збирає невеличкі зелені томати.

За рогом її будинку зібрано докупи все, що залишилося від магазина, кафе та тих, хто прийшов туди на поминальний обід.

До місця злочину росіян велосипедом під'їжджає немолодий чоловік. Сильно хитаючись він нерішуче прямує до розбомбленого майданчика. 

Чоловік постійно зупиняється, стоїть мовчки заклавши руки за спину. Робить ще кілька кроків і знов стоїть. Ще кілька кроків – завмирає. Поки не наважується підійти до руїн.

 
Цей мешканець села втратив двох рідних

У його погляді все, що не зміг би описати жодний античний драматург: суміш здивування, розгубленості, болю, відчаю, злості та рішучості.

– Це сусід мій, – каже Наталія Березань. У нього там загинули батько та мачуха. 

Знаєте, ми так гордились в селі, коли дізнались, що Козирі з Польщі повернулись. У нас в країні багато хто ховається, тікає за кордон. А вони – навпаки.

Євген Руденко, Дмитро Ларін – УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде