Кто мы: халявщики, или партнеры? Новая парадигма политического процесса

118 просмотров
Воскресенье, 25 декабря 2011, 10:05
Александр Тертычный
специально для УП

Свободу не дають – тим більше тим, хто хоче її отримати на халяву. Свободу беруть – і лише для себе. І платять свою ціну. Хто не платить, той не отримує.

А, той, хто заплатив, свободу береже, пильно охороняє й захищає – як власну дитину.

В одній з попередніх публікацій на УП в загальних рисах запропоновано проект української Мети, яку коротко можна сформулювати так: "Отримати провідне місце серед європейських країн протягом покоління внаслідок прискорення соціально-економічного розвитку за рахунок вивільнення творчого потенціалу суспільства, насамперед – шляхом кардинальної і прискореної "прозоризації" бізнесу і влади."

Разом із підвищенням суспільної продуктивності й припливом капіталу в економіку країни "прозоризація" має привести, зокрема, до дистанціювання бізнесу від влади й придушення корупції.

Зрозуміло, що зробити економіку прозорою може лише структура відповідної конструкції, контур якої був запропонований в іншій публікації – про державу мережаної демократії.

Тепер припустимо, що на таке, чи інше Майбутнє – більшість українців погодилася. І тут постає ключове питання будь-якого суспільного проекту:

А хто, власне, реалізує запропоноване?

Хоча відповідь "розчинена" в попередніх публікаціях, настав час її артикулювати: оновлення країни й держави здійснить народ – той самий, що за Конституцією "єдине джерело влади". А насправді є об'єктом знущань із боку свого "слуги" – державного апарату.

Але тут нападуть на мене політологи: що таке народ?

Народ – це все, але, у той же час – ніхто. Народ має хтось представляти, уособлювати. Подавай структуру – партії, громадські організації, профспілки, органи самоуправління... Що?

А ніщо з перерахованого! Усі названі структури вже застаріли, і не здатні задовільно виконувати функції "сторожів". Не здатні навіть у європейських демократіях.

Що ж казати про сучасні українські структури? Ну, хто назве хоча би дві партії, профспілки чи громадські організації, які дійсно представляють і захищають інтереси народу?

Інтереси донорів, керівників та бюрократичного апарату – то так, захищають. Іноді досить гучно та ефективно.

Але ж, до чого тут народ? Адже всі зацікавлені в чинній громадсько-політичній конструкції зараз складають хіба 3-4 відсотки населення країни.

Втім, якщо говорити точніше, то суб'єктом оновлення має стати не народ,асукупність громадян. Лише суверенна особа, що має гідність, прагне свободи усвідомлено. І вже ці особи складуть дійсно громадянське суспільство, яке в нас багато років ніби будують тисячі нібито громадських організацій.

Така кардинальна зміна диспозиції – від об'єкта до суб'єкта – стає можливою внаслідок суто об'єктивного процесу: виходу суспільства до якісно нового етапу розвитку, який було спрогнозовано видатним українським соціологом Валерієм Хмельком.

Він довів, що справжня історія людини як вільної творчої особистості – у ХХІ столітті лише розпочинається. Якщо на інформаційному етапі основним виробничим процесом стає творче мислення, то наступним кроком буде перехід домінуючої ролі від інформаційного виробництва до виробництва й відтворення самої людини як творчої особистості.

Зрозуміло, що відбудеться це не завтра й не позавтра. Але зараз ми нагадуємо лише принциповий перспективний вектор суспільного розвитку.

Щодо ближчої перспективи, то вона, внаслідок масової інтернетизації, проглядається досить чітко.

Уже сьогодні, уперше у світовій історії, кожна окрема особа, безвідносно до влади чи бізнесу, отримала реальну можливість спілкуватися майже з кожним користувачем "всесвітнього павутиння" незалежно від жодних структур – державних, бізнесових, громадських тощо.

Відтепер кожен громадянин сам-один може творити свою особисту організацію – на свої, суто особисті потреби й на свій особистий смак. Кожен може приєднуватися до відкритого співтовариства, чи виходити з нього.

А масштаби таких співтовариств – весь світ.

Навіть у мене, початківця, серед "друзів на ФБ" є особи, що проживають в Іспанії, Естонії, США... Не пишу вже про сусідню Росію й усю Україну.

У соціальних мережах кожен учасник – в Україні їх близько десяти мільйонів, – бере особисту участь у світовому революційному процесі, хоч почасти й не усвідомлює цього факту.

Очевидно, що перехід до нової парадигми стосується всіх аспектів і сфер суспільства – разом із політикою. Зокрема, останніми роками експерти зафіксували, що партії перестали приваблювати осіб, які хочуть займатися політикою. Зараз їм цікавіші блоги й соціальні мережі. Усе більше людей, якщо не розуміють, так відчувають, що нова політика зростає саме на цих майданчиках, які максимально демократично й прозоро об'єднують людей на спільну дію.

У Росії цей процес просунувся далі, і тому на прикладі сусідів можна уявити найближче майбутнє й українських мереж.

Як вважає одна з відомих російських блогерів Марина Литвинович, "благодаря Интернету, социальным сетям и блогам, в России сформируется то самое гражданское общество, которое перевернет всю политическую картинку… Это все что угодно может быть – революция, волнения гражданские…

Это такая вещь, которую сложно прогнозировать."

Отже, ми з вами спостерігаємо – і вже зараз створюємо! – нове історичне явище: особа перебирає на себе центр політичної суб'єктності – від громадських і політичнихорганізацій. Прийшла принципово Нова доба: традиційні партійні структури відіграли роль політичних посередників у попередню, до-інформаційну епоху.

Зрозуміло, що всі ці "партії" не зникнуть назавтра, і будуть функціонувати ще певний час. Деякі з них навіть зможуть жити ще довго – якщо пройдуть очищення прозорістюй зворотним зв'язком.

Але, з урахуванням процесу, що вже пішов, питання лише за часом: скільки ще українці будуть слухати старих партійних вождів?

Навряд чи довго. Якщо нагадати, що контроль за діями посадових осіб у демократичних суспільствах мають здійснювати, перш за все, незалежні ЗМІ, "сторожові пси демократії", та політична опозиція.

Які з більшості українських медіа – "сторожі", знає кожен. А опозиція явно не здатна виконувати функцію сторожа інтересів суспільства. Та й не може цього робити, бо майже всі наші партії є принципово недемократичними.

Можна назвати лише одну ознаку: кожна з парламентських партій протягом останніх трьох років програвала вибори. І тим не менше, жоден партійний лідер не подав у відставку, усі залишаються керувати.

Яку ж демократію можуть принести народу принципово недемократичні партії?

Тому саме українці мають найгострішу в Європі потребу прискорити рух за новою парадигмою – максимально швидко перебрати на громадян функцію соціального контролю: без посередників.

Отже, за контроль влади має взятися не рух, не партія, не громадська організація – хоч і вони поки що теж, – а вільний і незалежний від жодної організації громадянин.

Гранично ясно усвідомити цей, дещо несподіваний, але очевидний факт, з "першого читання" може далеко не кожен. Адже, нове явище руйнує віковічне уявлення людства: впливати на політику можуть лише Організації, і ті організації мають лише ієрархічні структури.

Та який же ще суб'єкт, як не Громадянин, зможе контролювати майбутню державу мережаної демократії? А лише така держава зможе забезпечити досягнення Великої української Мети.

Принципову невідворотність цього процесу заперечити нема чим. У скептиків залишається один аргумент: потужне громадянське суспільство, що реально тисне на владну верхівку – коли це ще буде?

На таке можна відповіти просто: хочеш уперед – зроби перший крок, сформулюй свою вимогу до змін. Наприклад, ось так. Або – якось інакше.

Але не відкладай надовго. Бо позитивний сценарій потрібно напрацювати швидко – часу вже не залишилося.

А поки що давайте зафіксуємо вузлики на пам'ять.

1. Сподіватися на партійних "рятувальників" будь-якого кольору сьогодні немає жодної підстави. Бо "подарунки", яку дають зверху, невдовзі туди ж, нагору, і повертається...

2. Свободу не дають – тим більше тим, хто хоче її отримати на халяву.

3. Свободу беруть – і лише для себе. І платять свою ціну. Хто не не платить, той не отримує.

4. А, заплативши, береже її, пильно охороняє й захищає – як власну дитину.

То хто ми? Халявщики, чи партнери-громадяни?

Олександр Тертичний, спеціально для УП


Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)