Дедлайн для власти, или Надежда умирает последней

Среда, 09 марта 2016, 13:27

"Слава Жанни Д'Арк зросла надзвичайно. Народ, міста, армія бачили в ній не лише рятівника батьківщини, але й керівника… Її незвичайна популярність відсовувала в тінь не лише радників короля, але і його самого. Тому він та його найближче оточення стали виявляти до Жанни щораз більшу недовіру. У сутичці під Компьеном, куди Жанна прибула, щоб виручити обложене бургундцами місто, вона була захоплена в полон. Герцог Бургундський продав англійцям свою полонянку за 10 тис. золотих... Інквізиційний суд звинуватив її у єресі та чаклунстві. Покинута усіма, Жанна мужньо захищалася. Англійцям конче треба було засудити її як чаклунку".

Історія Франції

Наведений далі невеличкий витяг із споминів Юрка Тютюнника, генерал-хорунжого Армії УНР, вкотре засвідчує, що читати історію України без брому неможливо. І справді.

"Ми слухняно йшли за своїми провідниками. A наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати.

Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії.

Зі своєю любов’ю провідники дуже xoвалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя…

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ… Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про "братнє співжиття" з москалями. І в тому дійсно "криється найбільша небезпека" нашого визволення…

Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!.. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів…

Ми мали сприяючі умови, щоби творити – наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси.

Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм.

В нас були каменярі, і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними.

Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката – Росії, яка охоче підтримувала угодовців…

Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації… Росіяни великі митці обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок…".

Якщо в наведеному тексті словосполучення "Центральна Рада" замінити на "Верховна Рада", то разючих відмінностей між подіями столітньої давнини і подіями нинішніми не помітимо.

Якщо цю цитату-матрицю накласти на сьогодення, то зайвий раз можна переконатися, що велемудрий Еклезіаст таки мав рацію: "Що було – те й буде".

Підтвердженням безхребетності й немічності нинішньої української влади є, зокрема, її неспроможність визволити з полону впродовж майже двох років капітана ЗСУ Надію Савченко.

Таке враження, що в цій драматичній справі українська влада постійно оглядалась/оглядається на колишню метрополію.

Як вчинили б США чи Ізраїль в такій ситуації? Так отож. Ці держави мають неабиякий досвід визволення заручників. Нізащо не повірю, що за майже два роки ув’язнення героїчної жінки-офіцера цю проблему не можна було розв’язати, включаючи проведення спеціальних заходів у ворожому тилу.

Ізраїльський досвід, зокрема, підтверджує ефективність методів гібридних спецоперацій. Тим паче, що в Україні таки є добре вишколені командоси.

Влада, ймовірно, могла визволити бранку з полону, застосувавши й інші методи. Важелів для цього в Україні не бракує – фінансових й енергетичних, а ще на території нашої країни є російські банки, ув’язнені російські терористи тощо.

Але. "Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався. Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій".

Пасивну поведінку політичних достойників з Банкової-Грушевського можна пояснити хіба що існуванням залаштункових домовленостей між Москвою та Києвом щодо непроведення гучних спецоперацій у тилу кожної зі сторін.

За 20 місяців перебування в ув’язнені (не в полоні – адже у нас гібридна АТО, не війна!) Надія Савченко, по суті, перетворилась на символ, на загальновизнаного лідера нації.

Можливо, саме тому дії Банкової назагал сприймалися і сприймаються не надто активними й переконливими щодо повернення героїчної летунки на Батьківщину. Бо йдеться вже про політичного конкурента, вкрай невигідного діючій  владі.

На думку політичного експерта Василя Лаптійчука, Петро Порошенко панічно боїться повернення Надії Савченко. Тож питання, чи доклала українська влада всіх зусиль для визволення героїчної бранки далеко не риторичне. Однак надія залишається…

Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП



powered by lun.ua

Атомная энергетика для климатически-нейтрального будущего

Как Держгеокадастр разбазаривает земли общин во Львове. И при чем здесь участники АТО

Крымская платформа: эффективность или пиар?

Кредитная пандемия: почему потенциальные инвесторы не будут покупать проблемные активы банков

Бесплатное образование в США – не мечта, а реальность. Личный опыт

Сторожевой пес АМКУ поджал хвост, пока крупнейшие телеканалы съедают конкурентов