"У 90% населення Криму немає ніякої позиції". Українці про життя в окупації

Юлія Ворона
22975 переглядів
Вівторок, 25 вересня 2018, 03:00

Після окупації в Криму з’явилися організації, які гуртують громадян із проукраїнськими поглядами. Одна з них "Український культурний центр" (УКЦ). Його заснували "кримські українці з активною життєвою позицією" навесні 2015 року.

Активісти підкреслювали: їхня мета – розвивати українську культуру й відроджувати мову, в тому числі у школах. УКЦ також випускає єдине на півострові друковане україномовне видання "Кримський терен". І хоча вони акцентували, що ізольовані від політики, але стали кісткою в горлі окупаційної влади.

Врешті, "прокуратура" почала приходити до активістів із перевірками, викликати їх на допити, затримувати під час нечисленних акцій, приурочених до українських державних свят. А минулого місяця на одному з проросійських ресурсів з’явилося "журналістське розслідування", у якому УКЦ звинуватили в підривній діяльності і фактично "злили" інформацію про пересування активістів та їхні фотографії.

Через тиск частина активістів уже покинула півострів. Наприклад, у серпні, після обшуків і допиту представниками ФСБ, до Херсона виїхала одна з активістів УКЦ Ольга Павленко.

Як це: залишатися українцем в окупованому Криму? Це питання "Українська правда" поставила двом активістам Олені Поповій, яка продовжує залишатися в Криму, незважаючи на два затримання, та Михайлу Батраку, що залишив півострів близько місяця тому, так і не отримавши російський паспорт.

Олена Попова, активістка Українського культурного центру

 

Олена живе в Сімферополі. Тому з нею ми спілкуємося інтернет-зв’язком. Вона побіжно зазначає, що її телефон прослуховують, та не здивується, якщо "вуха" є й вдома. Відчувається, що говорити українською для Олени скоріш віддушина, аніж принцип.

Після 2014 року ми (проукраїнські активісти – УП) стали обережними. Це вже нормально, бо треба виживати. Не розмовляємо голосно на якісь теми, просимо не фотографувати на якихось заходах. Мені тут майже нема з ким спілкуватися українською мовою. Якщо хтось чує її на вулиці, буває, обертається, деякі аж відскакують. Провокувати я нікого не хочу. Але тренуюся розмовляти українською, мені особисто приємно нею спілкуватися. Хоча до 2014 року ніколи не приділяла тому уваги.

Активісти влаштовують акції до державних свят України, покладають квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку та відвідують суди над кримськими українцями та кримськими татарами. Але задля своєї безпеки воліють не потрапляти до кадру на подібних заходах.

Читайте також
Українські політв'язні в Росії і окупованому Криму: де та в яких умовах тримають бранців Кремля
Голос матері
"Засинаєш – все одно їжа сниться". Що відчуває голодуючий в одиночній камері
Ти ніби і знаєш, що нічого за те не буде, але й розумієш, що це небезпечно. Ми маємо право на рідну мову, українську культуру в Криму, і це той максимум, який захищаємо.

У цьому році на день вишиванки ми йшли вулицею у вишитих сорочках, розмовляли українською, а деякі люди підходили і казали: "Спасибо вам". З нами навіть фотографувалися. Ми не спілкуємося з місцевими офіційними органами, а їм би хотілося, щоб ми були кишеньковою організацією.

У Криму небагато людей, які не отримали російський паспорт. Я, наприклад, не відмовлялася. Я не розуміла тоді взагалі, що мені робити, а потім взяла його, бо мені потрібна робота, я маю отримувати документи, допомагати близьким.

Одна ялтинська активістка якось сказала: я не вважаю це паспортом, якщо ви хочете – називайте його так. У мене є й український паспорт, їх не забирали. Російські правоохоронці нам заявляли, що паспорт – це не наша власність, а державна, українські прикордонники дорікали тим, що ми маємо російський.

Росіян у Криму стало дуже багато – на кожному кроці. Я з ними ні конфліктів, ні спілкування не маю. На будівництві працюють також не місцеві, а туркмени чи таджики. Дуже багато, до речі, з’явилося дешевого одягу з Узбекистану, Казахстану, на материку, мені здалося, дорожче.

Тільки одна людина серед мого кола трохи змінила свою думку з тих подій 2014 року – це моя мама. А по іншим я не бачу ніяких змін: хто був за Росію, той за неї вболіває й досі. Ось зараз ситуація в Армянську, а люди кажуть: там все добре. Вони ж по телевізору бачили. В інтернет не йдуть. Ніхто не хоче думати, чому так сталося, чому раніше такого не було?

Чи змінилося щось на краще в Криму? Складне питання. Так, дійсно зробили розбиті дороги, а тепер постійно їх чомусь ремонтують. Документації стало більше, але є простіші моменти, наприклад, зараз з’явилися багатофункціональні центри та електронні черги. Тобто щось новеньке є.

Не можу сказати, що затримання та обшуки в Криму почастішали. Якщо ми кажемо про кримських українців, то нічого не змінилося, тобто постійно з’являється інформація, що десь щось з ними відбувається. Що стосується кримських татар, то тут хвилями. У них все по-іншому, там більш щільна спільнота, тому до них більше претензій, а в нас усі більш розпорошені.

24 серпня, День незалежності, для нас свято, і нам особливо важливо в цей день бути разом з Україною. Тому у 2017 році ми вирішили піднятися на найвищу гору Криму з національною символікою. Домовилися з людьми, але прийшли тільки ми з Галиною Балабан.

Телефон прослуховувався, і о восьмій ранку на вокзалі на нас вже чекала машина поліції. Підійшли перевірити документи. У мене не було паспорта, у Галини був, але його забрали. Нас повезли у відділок поліції. Повідомили, що на нас є якась орієнтировка.

Коли був допит, сказали, що щось наплутали, і затримали нас через те, що я нібито палила на зупинці. Взагалі так буває, що нам не кажуть, у чому звинувачують, чого від нас хочуть, а починають видумувати варіанти або підкидують щось, як було в історії з Володимиром Балухом.

З боку поліції не було ніяких катувань і особливого тиску, просто нас тримали у відділку три години. Мені навіть дозволили зателефонувати і порадитися з адвокатом. Бо я вперше була в поліції в такій ролі й не знала, як себе вести.

Нам сказали, що все одно треба чекати, поки встановлюють особистості, тому "давайте поговоримо про український центр". А я кажу: "Звідки ви знаєте про нього? Ви ж не знаєте, хто я така".

Через півроку мною знову зацікавилися і затримали вночі на кордоні, на російському КПВВ, коли я поверталася з Херсона додому. Після цього випадку я написала скаргу, і, може, через те все затихло – на кордоні зараз спокійно пропускають.

Потім мене настійливо почали викликати в прокуратуру. Їм потрібно було перевірити якісь мої дії з приводу "порушення законів про екстремістську та громадську діяльність".

До мене прийшли з документом, який зобов’язує МВС забезпечити мій привід до прокуратури. Я порадилася з адвокатом і сказала поліцейським, що вони не мають права мене нікуди вести, тому що цей папірець – тільки запрошення. На що мені з погрозою відповіли: "Ви ще не знаєте, на що ми маємо право".

Якось мене розшукували правоохоронці. Але приїхали не до мене, а до сусідів моїх батьків. І як це розцінювати? Тиск чи дійсно переплутали? Адвокати потім сказали, що це у ФСБ такі прийоми.

Іноді мені щастить виїздити до України, якщо є нагода – їдуть знайомі, або є запрошення від когось. Так просто їздити в мене немає можливості. Потреба періодично виїжджати є у всіх кримчан, які люблять Україну.

Тут не можна довго перебувати – депресія починається. А як бачиш напис "Вас вітає Херсонська область", то в тебе вже всі проблеми позаду, і ти з посмішкою вітаєш прикордонників, хоча вони буває що й похмурі. Потім набираєшся якихось емоцій, подій, і трохи легшає.

Хтось написав: "Покинути Крим – це як покинути хвору мати". Чому я повинна переїжджати? Молоді люди, подружжя їдуть разом, шукають нове місце, а мене родина не підтримує. І куди я поїду, і навіщо? Щоб із рідними спілкуватися по скайпу?

Тут несолодко живеться, роботи за фахом для себе знайти не можу, бо раніше працювала в журналістиці, видавництві, була викладачем. Зараз у цих напрямках просто промивають мозок. Та все одно варіанти є. Доводиться на чомусь економити, але жити можна й треба.

Михайло Батрак, журналіст, активіст

 

Свого часу Михайло був активістом УКЦ, згодом почав висвітлювати інформацію у ЗМІ й Facebook щодо обшуків та затримань активістів у Криму. Наприкінці серпня він виїхав до Херсона. Зараз разом зі своєю товаришкою, однією із засновниць УКЦ Ольгою Павленко, яка покинула півострів після обшуків, вони тримаються разом та намагаються почати нове життя: знайти житло й влаштуватися на роботу.

Тому я зібрав речі і поїхав, навіть не чекаючи світанку. Я виїхав із Кримського півострова 20 серпня. Чому? Це накопичувалося довгий час: постійні затримання на кордоні, там же – допити ФСБ. А після обшуку в Ольги Павленко адвокат сказав мені, що є якісь списки на обшук.

Як людина розуміє, що потрапила в поле зору ФСБ? Особисто в мене останні два місяці були кожен раз затримання на чотири години, коли я перетинав адмінкордон як в одну, так і в іншу сторону, були спроби допитати мене: чому ти ходиш на судові засідання, куди ти пишеш, навіщо, кому ще передаєш інформацію?

Справа в тому, що прикордонники вводять у базу твої дані, потім дзвонять ФСБшникам, а ті, якщо є питання до тебе, приходять і забирають в окрему кабінку для допитів.

Я у 2014 році відмовився від російського громадянства. Тоді ще не було багато інформації, вони дали два тижні, щоб написати відмову від отримання російського громадянства. Хто не отримав російський паспорт, той має певні проблеми в отриманні, наприклад, медичної допомоги. Мені в ній теж відмовляли.

І ось в останній раз, коли я перетинав адмінкордон, мене запитали: "А як це ти без російського паспорта живеш? Коли ти збираєшся залишати територію?".

А вже коли виїжджав з півострова з двома сумками, сказали, що я зробив "правильний вибір". Хоча я їм – представникам ФСБ – цього не говорив, просто собі їхав із двома сумками.

Щодо активності в соцмережах (відкрите висловлення своєї позиції, розміщення посилань на українські ЗМІ – УП), то особливо ніхто цього не робить. Тому що всі розуміють відповідальність, якщо в якийсь момент ти станеш цікавий, то в будь-який момент із тобою можуть провести якийсь захід: обшук, арешт, сфабриковані справи, які ми бачимо.

Ті, хто чотири роки прожили, навчилися з цим жити, і коли щось пишуть чи говорять, то в рамках чинного, нехай окупаційного і російського, але законодавства.

Звичайно, затримань більше, ми не все бачимо. Деякі люди принципово не висвітлюють свої справи. Їхні родичі не хочуть, тому що сподіваються, що вдасться якось домовитися з так званими органами влади. Їм відразу говорять, що якщо ви йдете на угоду зі слідством, то це буде спрощена процедура, і все буде добре.

Те, що є доноси, – правда. Але це не масове явище.

Я б не сказав, що на українську мову, якщо вона з’являється на вулицях Криму, реагують агресивно. У перший рік, коли була хвиля істерії, скажена антиукраїнська пропаганда – було. Але зараз спокійно.

В основному нічого не змінилося в позиції людей: хто підтримував Росію – продовжує, хто ні, відповідно, також дотримується своєї позиції. Але 90% населення Криму – це люди, які раніше були при Україні, а тепер при Росії, тобто в них немає ніякої позиції.

Чи змінилося щось на краще? Якщо все розібрати на дрібні деталі, то щось, наприклад, подешевшало. Комусь під'їзд відремонтували, у когось бізнес пішов гірше, а в когось краще, бо конкуренти зникли. Тобто це все суб’єктивно.

Тема "Україна – Росія" зараз не особливо на порядку денному, всіх цікавлять свої побутові моменти. Ніхто з кримчан не знає, що в Криму йдуть обшуки й арешти або судять політичних активістів.

Більшість українських і російських ресурсів, які висвітлюють ці теми, на Кримському півострові заблоковані. Але ж і фейсбук не читають, і стрічку не гортають. Запиту на таку інформацію в них немає. Якби хотіли розібратися – змогли б.

Влітку цього року туристів стало більше, ніж у минулому. На жаль чи на щастя, було багато туристів з України – з Харкова, Одеси. Особливо в липні.

Свого часу я був активним учасником УКЦ, потім допомагав посередньо. Зараз у Криму є ручні проукраїнські організації, наприклад, члени партії "Єдина Росія" організували український центр, який підтримує дружбу з Росією і розповідає, як українцям стало добре жити в Криму.

Що стосується культурних проявів своєї української ідентичності, наприклад, вдягнути вишиванку, то тут пресингу не буде. Якщо ми говоримо про політичні моменти проукраїнської позиції – буде.

Тобто можна бути українцем, але публічно не асоціювати себе з Україною.

Щодо проведення обшуків, то в цей момент сусіди нічого не бачать і нічого не можуть знати. Наприклад, коли проходив обшук у Ольги Павленко, і я приїхав туди, не було ніяких зовнішніх ознак, що щось відбувається. Вони відігнали машину, зайшли в квартиру і закрили за собою двері.

Можуть щось підкидати, особливо, якщо людина дуже заважає, і не можна на неї повісити якусь статтю по екстремізму. Ми знаємо справу Володимира Балуха, якому нахабно підкинули патрони і боєприпаси.

Кримські татари більше страждають від обшуків, тому що вони більш згуртовані. Особливо активісти організації "Кримська солідарність" та кримськотатарського руху, а також члени "Меджлісу".

Поки я вирішую побутові питання: де оселитися, куди відвезти речі. Ще навіть не було часу сісти і подумати про майбутнє, про плани. Хоча вони, в принципі, є.

Думаю, все буде нормально. Планую займатися журналістикою, як і раніше. Просто я трохи поміняв регіон, тепер буду вивчати херсонське "поле".

Я впевнений, що тиску на мою родину не буде, тому що я вже виїхав. Активісти виїжджають та продовжують свою діяльність, кримчани ж навіть воюють за Україну, а їхні сім'ї спокійно живуть у Криму.

Юлія Ворона, для УП



powered by lun.ua
Біле золото. Як у Дрогобичі видобувають сіль у середньовічний спосіб
Екс-священик МП: "Нас одразу налаштували, що істинна церква тільки одна – у Росії"
Кадри вирішують все. Хто з президентів України провів найглибшу кадрову "чистку"? Аналіз 18 000 указів
Дві перемоги та одна невдача: що принесли Україні зустрічі в НАТО та саміт ЄС
Усі публікації