Масі Найєм: Україна сильно зміниться після війни. Дай Бог вижити, я дуже хочу бути частиною цієї України

Понеділок, 20 червня 2022, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

Протягом останніх років ім'я та прізвище Масі Найєма часто потрапляло в інформаційний простір. 

Юридична компанія "Міллер", в якій Масі є одним із партнерів, захищає відомого активіста Сергія Стерненка, адвокатує у справі вбивства активістки Катерини Гандзюк

Найєм захищав колишню міністерку охорони здоров'я Уляну Супрун, журналіста Дениса Бігуса, надавав правову допомогу ветеранам війни з Росією і взагалі бере участь чи не в усіх резонансних юридичних протистояннях добра зі злом. 

Історію родини доктора Найєма і його дітей, одним із яких є Масі, "Українська правда" розповідала минулого року. 

У 2015 році Масі був мобілізований і став одним із небагатьох родичів відомих політиків (на той момент його брат був депутатом Верховної Ради – УП), який дійсно пішов воювати. У 2016 році Масі був демобілізований. А вже після початку повномасштабного вторгнення Росії Найєм знову став на захист держави: спершу в Києві, а згодом – на сході країни. 

5 червня під час виконання бойового завдання Масі зазнав важкого поранення. І, здається, публічна хвиля підтримки та молитов у Фейсбуці та публікацій у ЗМІ була такою, що про це дізналась кожна людина в державі. 

Ми зідзвонилися з Масі вранці 16 червня, коли лікарям вже вдалося стабілізувати його стан, щоб записати це інтерв'ю. 

Про те, якими Масі Найєм бачить війну, себе на війні, Україну після війни та себе в цій Україні. 

Я би хотів почати з величезної подяки лікарям, тому що те, що я зараз можу говорити взагалі – це завдяки їм. І величезна подяка тим, хто мене довіз побратимам, які мене змогли евакуювати. І моєму брату. Тому що без брата було б набагато важче. Брат взяв на себе все піклування. Завдяки цим людям я зараз живий. 

 Наш бусік піднявся в небо десь на 7 метрів

– Як тебе було поранено? Як це сталося?

– Ми були на виконанні задачі. Там, де не мало бути мін – ми перевірили по мінних полях. Ми вже приїхали на місце, і так сталося, що машина підірвалася на декількох мінах. 

Єдина людина, яка була не в машині, розповідає, що наш бусік піднявся в небо десь на 7 метрів, мотор відкинуло на 15 метрів. 

Така сила вибуху була, що один із наших одразу загинув, мій друг Сашка ще в комі. І лише я прийшов до тями. 

Пам'ятаю, що це був вибух. Я одразу взявся за обличчя і було багато крові. Хлопці підбігли й кричали, чи ми живі. І я кричав: "Так! Допоможіть вийти!". І я намагався сам відкрити двері. Потім вже вони допомогли. І я виліз. 

Пам'ятаю, що шукали автомобіль евакуації, що поклали мене на заднє сидіння. І все. Далі пам'ятаю тільки уривками, що мене перекладали з ліжка на ліжко. 

І пам'ятаю, як в якийсь момент був брат (Мустафа Найєм – УП), була Тетяна Петрівна Губа (радниця голови Дніпропетровської облради). Вона взяла за руку і сказала: "Я поруч, не переживай". Все. Це те, що я пам'ятаю до операції. 

– Ти встиг про щось подумати, коли це сталося? 

– Ти знаєш, за мить до того, як ми підірвались, ми вийшли з машини й вирішили, що треба її переставити. І я ще думав так: "Якщо тут засідка якась, то треба забігти, взяти автомат з машини і деякі речі, з якими підемо далі у розвідку". Я забіг в машину, і в мить, коли вибухнуло, я взагалі не думав, що це могло бути. Я це аналізую вже тут, в палаті.

Не було шоку від того, що кров ллється, а хотілось просто це зупинити. Це єдина дія, яку хотілося зробити. І вже коли мене витягли, я побачив, що мій друг лежить. Він навіть не рухався. 

– Ти пам'ятаєш, як прийшов до тями після операції? 

– Так. Я пам'ятаю, що я прокинувся, поруч були брат і друзі. І я тоді ще спитався у Мустафи: "Коли це сталося?" 

Я думав, що це все сталось сьогодні, а насправді я прокинувся на наступний день. У мене плутався час. 

Найголовніше – в мене вже було якесь відчуття безпеки. Потім, пізніше я був шокований, я скажу тобі чесно, кількістю людей, які написали в приватні повідомлення або публічно, щоб я одужав. І це допомогло. 

Я не знаю, як це пояснити, я дуже прагматична людина, але ці молитви, ці слова, підтримка, вони створили, мені здається, такий потік енергії у всесвіті, що воно мене витягло. 

Лікар каже, що за таких обставин голова людини зазвичай вже не працює або забувається все, амнезія повна. Тому я тобі скажу, що ці всі люди, друзі і навіть ті люди, яких я не знав, їхні переживання створили додаткову силу, завдяки якій я вижив. 

– Що зараз кажуть лікарі?

– Ще попереду декілька операцій. Мені ще не можна вставати, тому що незрозуміло, як буде діяти мозок. 

Наразі вже стан більш-менш стабілізувався. Температура по вечорах скаче трошки. Праве око в мене не працює взагалі – його немає, я так розумію. І те, що лежить праворуч від мене, я не можу побачити. 

Набряклість трохи спала, і вже бачу на око, яке вільно розплющується, бо в перші дні я ледве відкривав його. Лікарі кажуть, що я на диво швидко прийшов до тями. 

 
19 червня Масі Найєм у себе на сторінці у Facebook опублікував перше фото з лікарні 

 Я би не хотів апелювати до суспільства, аби створити додатковий зміст тому, що я роблю

– В тебе був допис на Фейсбуці, в якому ти написав: "Нарешті я знайшов спокій, бо тепер знову у лавах ЗСУ". Чому спокій?

– Люди все життя керуються принципами задоволення або страху. Нами це керує весь час. І зрозуміло, що жодна нормальна й здорова людина не захоче йти помирати. Це нормально.

Я не хотів знову йти в армію. Це 23 лютого було, що я не хотів йти в армію, бо перед тим мене призвали в оперативний резерв. 

І потім, пізніше, я собі подивився на це і думаю: "Ні, я не буду спокійний, якщо я, той, хто за законом зобов'язаний піти, не піду в армію". Це питання саме законності. Так правильно. І мені спокійніше буде піти в армію, тому що молодь, яка молодша за мене, помирає. Це для мене тригер і сором, тому що я знаю, що якщо так піде далі, то за нами ніхто не залишиться. 

І я розумію, що ця норма несправедлива, що люди, які вже воювали, мають передусім знову піти воювати. Вона справедлива в ситуації, коли раптово на нас напали. 

У ситуації, коли вісім років у нас йде війна, справедливо було б, щоб ми, коли демобілізувались, зобов'язані були ще 3-4 місяці передавати свої практичні знання війни новим мобілізованим. Тоді це було б справедливо, бо це б свідчило, що держава усвідомлює загрозу, вона знає, що несправедливо одним і тим сами людям іти воювати знову й знову, й знову. 

І найголовніше – практичного досвіду воювання стає менше. Люди зараз помирають жахливим темпом. І це не має деморалізувати нас. Це реальність. Це війна. І чим більше досвідчених людей воюють, тим швидше ми переможемо.

Тому я, коли пішов, видихнув і став спокійний – я зробив все так, як мені гармонійно з собою. 

 
Масі Найєм на фронті. 29 травня 
 
Масі Найєм у Авдіїївці. Літо 2016 року
Автор Мустафа Найєм

– У своєму дописі ти написав: "Спілкуватись із собою на війні це окремий бонус". Якщо можна, поясни, будь ласка.

– Я весь час себе питав: "Що ти хочеш? Що тобі потрібно? Навіщо ти живеш і чим ти корегуєш свої дії?".

На війні в тебе менше відволікань. У тебе є задачі, які ставить командування, в тебе є час (якщо він є) для того, щоб лягти спати. І в проміжку між цими задачами ти весь час себе аналізуєш, ти з собою говориш. 

Ти підтримуєш якийсь діалог чи не підтримуєш. І ти розумієш, що тут ти з собою на такій прямій лінії, в дорозі високошвидкісній, в якій чітко видно, де ти фальшивиш, де ти біжиш від страху або від стресу. 

Тому на війні я весь час аналізував і прибирав якісь сміттєві речі. Наприклад, я перестав часто писати в соціальних мережах, коли пішов на війну. Що я буду писати? Для чого? Що я такий молодець, що я воюю? Мені не потрібна для цього підтримка суспільства, щоб сказали, що я молодець. 

Я знаю, що я молодець, але це не є результатом самим по собі. Я б не хотів апелювати до суспільства, аби створити додатковий зміст тому, що я роблю. 

На війні тебе нічого не відволікає. В тебе немає друзів, які після сьомої захочуть випити пивка, в тебе немає красивенної машини, на якій ти можеш поїхати на Київське море і насолодитися там пейзажами. Ти тут сам із собою. 

Це такий дуже важливий момент, коли ти можеш дізнатися багато новин про себе від самого себе. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Михайло Ткач, журналіст УП
Друзі, вступайте до Клубу "Української правди", аби підтримати журналістику, що приводить до змін, та зробити свій внесок в об'єктивне інформування суспільства

– На "гражданці" ти теж був захисником. Чому ти займався саме цим? Це ж не просто робота – це місія. Ти витрачав багато часу, були справи pro bono (безоплатна допомога – УП), ти був присутній в різних ключових справах. 

– Я хотів би спитати це у свого психолога, якби він був. Я думаю, що тут є два моменти. 

Мені здається, що в мене є якийсь вірус бути потрібним суспільству. Це взаємодія з суспільством. Якщо ти суспільству щось даєш, воно тобі теж щось дає, але ти ніколи не просиш у суспільства про це. 

Коли я знаю, що я комусь допоміг, мені це не замінить жоден гонорар. Я розумію, що це внутрішній дуже сильний поштовх, який відкриває тобі друге, третє дихання. Це перше, чому я цим займався – тому що хотів бути потрібним. 

А друге... Колись я їхав на машині, буквально рік тому. І я їхав на своїй машині, в мене така потужна машина, і я міг би всіх зігнати зі смуги, але я їхав спокійно й бачу, що мені хтось позаду блимає, і я перелаштувався. 

А попереду мене їхала така сама машина, як у батька. Мій батько раніше їздив на старенькій Ладі "четвірці". І він там просто штовхає його. І я тоді подумав: "А якщо там мій батько?" Оце сволота так поводить себе на дорозі. І цей момент мене завжди тригерив.

Візьмемо, наприклад, справу, Каті Гандзюк або Сергія Стерненка, ці люди в якийсь момент вийшли сам на сам проти системи і мені дуже важливо було їм допомогти. Тому що, якщо ти стоїш осторонь, ти дозволяєш цій системі робити такі речі. Ти співучасник, якщо ти нічого не робиш. 

А юриспруденція і захист людей – це такий дар, коли ти можеш не бути осторонь, в тебе є передбачений законом інструмент. Це дуже сильно перегукується з тим, що мені потрібно допомагати людям, щоб не бути співучасником тих злочинів, які суспільство дозволяє своєю мовчазною згодою. 

 
Масі Найєм разом із Сергієм Стерненком в суді

– Як ти вважаєш, чи набагато менше стане цієї мовчазної згоди після перемоги? 

– Думаю, що її стане менше, але це питання того, як швидко ми закінчимо війну. Тому що зараз на війні помирають такі люди, як Роман Ратушний. І це дуже величезна втрата для суспільства. Це людина молода. Він був дієвий. Він не був мовчазний. Чим менше таких людей помруть зараз на війні, тим більше суспільство виграє і тим менше буде мовчати. 

Є просто бажання: їх треба вбити якомога більше, аби зупинилась війна

– Розкажи, будь ласка, про свої враження, про свою особисту війну, якою ти її побачив. Ти був спочатку в Києві, потім поїхав на Схід. 

– На відміну від 2015-2016 років, коли я був мобілізований, цей раз було все набагато змістовнішим. 

Тоді я дуже багато циклився на собі. Хто я? Що я? Де я? Хто навколо мене? Що ці люди хочуть від мене? І так далі. Я реально був зациклений на цьому. І це тому, що я був молодший набагато. 

Зараз це інша історія. В мене чітке розуміння, що немає ніякої агресії до російських військових – є просто бажання, що їх треба вбити якомога більше, аби зупинилась війна. 

В Києві навіть мені було страшно в перші дні. Я був спокійний, але мені було страшно через те, що, якщо на вулиці з'явиться хоча б один "русский", я розумів, що це буде кривава війна, тому що його всі захочуть вбити.

І страшно було, що за те, що тут знаходяться люди, які не створені для війни: це жінки, мої близькі, це діти. Страшно було за них. І я дуже радий, що відбили атаку в Києві. 

Вже на Сході було легше. Тому що там ти знаєш рубежі. Ось тут – ми воюємо, тут ми розвідуємо, тут стоять вони. І якщо узагальнювати, є дуже багато людей, про яких ми не дізнаємось, на жаль, але які стали легендами. Тому що вони банально сиділи в окопі в той момент, коли всі інші збігали звідти. Вони там проводили по 3-4 тижні. 

Тому на Сході творяться такі люди, такий прошарок суспільства, який дай Бог щоб вижив. 

І тоді я думаю, що Україна просто рвоне вперед, тому що саме ці люди вклали щось в державу, і вони нарешті захочуть від цієї держави зворотнього – щоб держава віддала їм належне. 

Ми завжди казали: мистецтво поза політикою і так далі. Цього вже не буде ніколи, і я бачу це по тому, що там є юристи, математики, фізики, прокурори, там є звичайні люди, які взагалі працювали казна ким, і вони нарешті включилися. 

І хочеться швидше виграти війну саме для того, щоб менше наших людей померло, які змінились зараз, які можуть дати поштовх для нової України. 

Тому моїми очима Схід – це такий момент, в якому народжується українець. 

– Чи можливо, що після перемоги країна повернеться до прокрастинації в якихось сенсах, до повільного руху, до саботажу в певних сферах, до людей із активною позицією, яким знову буде потрібна юридична допомога твоєї компанії?

– Так, знову буде прокрастинація, знову держава буде робити свої помилки. Це нормальний рух суспільства до розвитку. Але я вірю, що після всього цього, навіть якщо буде прокрастинація, це буде процес із наших людей, із наших знайомих, близьких. І це наша робота зараз – дати їм новий погляд на державу. 

Держава, вона рівна з тобою. Вона не є чимось, що створене якимось божеством. Ні. 

В державі люди, яких ми народили. Там вже і Мустафа, там вже і Зеленський. І ці люди вийшли з нашого середовища. І якщо ми не працюватимемо з найближчим колом, не пояснюватимемо, що якщо ти кажеш, що все херово, то це не дискусія. 

Дискусія – це коли ми кажемо, як зробити, щоб людей підштовхнути до змін, дати їм мотивацію взяти на себе відповідальність. 

Я не пішов у політику. Я розумію, що піти в політику – дуже дискомфортно. Я хочу заробити гроші.

Але я ще й боюся моменту, коли прийду, не дай Боже, в якийсь владний кабінет і одразу стану негативом. Я ще нічого не зроблю, але вже стану негативом. 

Я не кажу про тих людей, які в політиці заради захисту свого бізнесу, я кажу про людей змін, наших людей. І от їм, які можуть взяти на себе відповідальність, їм треба дати поштовх і довіру, і змінити ставлення суспільства до держави. 

Держава – не значить апріорі щось у білому пальто. Держава створена нами, тому ми самі й створюємо це все. Це наша політика. І мені дуже подобається, як Катя Гандзюк колись мені сказала: "Ти не хочеш йти в політику, тому що там поганці, але ти не йдеш в політику, і тому туди йдуть поганці". Це так і працює. 

– Конкретизую. Як ти вважаєш, зараз всі все зрозуміли, чи на нас знову може чекати якась внутрішня боротьба за розвиток і втрата часу? Чи люди, від яких залежать певні рішення, зрозуміли, що іншого шляху немає? 

– Я думаю, що все одно неоднозначно може скластися. Я думаю, що не всі й не все зрозуміли. Тому що війна насамперед створила страх. 

Люди, можливо, перелякались, але від цього переляку шлях їхніх роздумів не змінився. Це звичка, яка була створена роками. Тому я думаю, що вони цей негатив будуть застосовувати до держави, до політиків, до срачів між собою. На жаль, зараз я не відчуваю, що це все змінило. Але я вірю в ці зміни. 

Звичайний перебіг подій, план дій, порядок денний змінились, і через місяць, два, три це ще не відчувається. Я думаю, що якщо війна, не дай Боже, затягнеться до кінця року, то, звісно, що критична маса людей зміниться ще більш. Тоді, можливо, я б на це питання відповів би: "Все, ми змінились". 

– Наразі зрозуміло, що пріоритет існування країни і щоб якомога більше українців залишились живими. Чи не може статись так, що факту перемоги та факту існування країни буде достатньо? 

 Я думаю, що нам цього не дадуть зробити як партнери, так і величезні компанії, які включили санкції проти Росії. 

Можна любити США, можна не любити, але фактом є те, що там можливий розвиток, там є технології, які спрощують життя, там є права людини. Ми зараз можемо чітко побачити Маріуполь під Росією, ось такий, який вони зробили. А Маріуполь під контролем України був красивий, він був містом, в якому хотілося жити. 

Ми після перемоги захочемо ще більше показати, наскільки ми різні. Ми не один народ – ми різні, тому що по-різному дивимось на життя. В них життя, створене через страх і обмеження, а в нас життя, створене через розвиток і почуття прекрасного. І це видно по тому, як ми живемо, які в нас хатинки в селах, які ці хатинки в селах в Росії. 

Ми зовсім різні, і тому, я думаю, що після перемоги всі захочуть шаленого розвитку. І він буде обов'язковою умовою, мені здається, щоб нас і далі підтримував світ. 

Людство програє війну кожен раз, коли помирають люди 

– Як ти вважаєш, чи є провина суспільства в тому, що Росія робить те, що вона робить, в тому, що Путін припустив, що можна було так вчинити? Чи ми виявились слабшими, ніж ми могли би бути? 

– Два явища, які нас зробили слабкими – корупція і політичні війни та ігри між Порошенком і Зеленським. 

Це, можливо, послабило державу, і Порошенко поводився і зараз поводиться не так, як би це зміцнило Україну. А стосовно корупції – давай порівняємо Афганістан і Україну саме в частині озброєння. Звісно, що в Україні є суспільство, яке не дало, слава Богу, користуватися грошима і нічого не робити для держави. І саме цим ми сильні, але деяка слабкість все ж таки проявляється. 

Ми бачимо це по тому, як у перші дні війни у людей не було броніків, касок. Це знову ж каже про те, що ми не дотиснули або не встигли провести певні реформи в антикорупційній системі. І ці два моменти негативно вплинули на загальну картину війни. 

Але при всьому цьому, якщо порівнювати з Росією, то, як показує війна, ми набагато попереду від них у частині того, як розкрадались бюджети. Видно, що там куди гірше ситуація. Єдине, що ми ще ядерне озброєння віддали, але це дуже довга дискусія. Закінчити відповідь цю треба тим, що Росії, мені здається, не потрібно було приводів, аби напасти на Україну. Вони і так, і так це все зробили б. Це було питання часу. 

А от що світ не зробив? В цьому сенсі людство, а не ми, програло цю війну. І програє кожен раз, коли помирають люди. 

Людство загрузло в бюрократії, в якихось складних схемах і домовленостях. Але історія створена для того, щоб ми зробили висновки, отримали досвід і не зробили помилок. Бо, як я бачу зараз, помилки ми зробили, і ніхто не зробив висновків, тому що ніхто швидко не зупинив Росію. 

Все ще треба пояснювати, все ще треба дзвонити Путіну, все ще треба про щось домовлятись. Я думаю, проблема була всесвітня – що світ дозволив це зробити. 

Ми бачимо зараз героїчну битву за незалежність. Ми спостерігаємо за надзвичайною організацією суспільства. Ти знав, що наша країна саме така, чи щось з того, що відбулося від 24 лютого, навіть для тебе було несподіванкою? 

– Для мене було несподіванкою, наскільки люди усвідомили та довірились волонтерам і звичайним людям, які збирали гроші на коптери, на броніки, на все що завгодно. 

Я був настільки здивований цим. Тому що для мене уявити, що зібрали три мільйони доларів за добу (збір Сергія Притули – УП)… Це ж народні гроші. От я візьму з кишені дістану три тисячі гривень і віддам. Це ж люди так зробили. І в той час, коли ще до війни вони між собою сперечались.

Що стосується дуже важливих для мене людей, яким я дуже сильно довіряю, коли вони пішли на війну, це було поштовхом сили. Я зрозумів, що ти не сам, як це було всі ці роки. 

Всі, хто воювали з 2014-го, вони наче були такими людьми: ти ж пішов воювати, хто тобі винний? А зараз виявилось, що ми всі один одному винні. І це дуже додавало сил. Коли на війну пішли люди, яких я ніколи в житті не міг уявити на війні. 

 
Масі Найєм у Києві. 31 березня 2022 року. 

– Ти встиг скласти список, про який сам писав: зробити передовсім у мирний час?

– Він в мене досить банальний. І в ньому тільки три пункти. Передусім я хочу забрати свого собаку і побути з ним хоча б місяць без відволікань на будь-що. 

Друге, я би хотів купити собі маленьку дешеву яхту. Може, це смішно, але я все життя мріяв. Вона коштує вживана 8 чи 10 тисяч доларів. Вже на часі зібрати. 

Я дуже хочу побути на цій яхті в дуже красивих місцях, де немає людей. І цей момент, коли ти на яхті сидиш, іде дощ, а в тебе в каюті сухо. В такій медитативній ситуації, де ти можеш перепливати з одного місця в інше. І в тебе весь час є свій дім. Тобі не треба заселятися в готелі, контактувати з людьми. 

Це такий момент, якого бракувало на війні. Тому що ти завжди відволікаєшся, за винятком, коли тебе відпускають спати. Це такий момент старої мрії, і я хотів би хоча б раз побути на цій маленькій яхті, коли йде дощ і коли ти сам на сам… 

І третє, звісно, але я не знаю, чи це буде реалізовано. Я би дуже хотів з братом, сестрою, з мачухою зібратись і, може, поїхати в якусь іншу країну на відпустку, тому що ми цього ніколи в житті не робили, коли батько був живий. 

Я дуже хотів, щоб ми це встигли зробити з батьком, але не встигли, цього моменту дуже бракує. 

Бо тільки з віком розумієш, що таке родина. Ми з Мустафою виросли в достатньо жорстких умовах, і для нас батько був таким всеосяжним. Він був завжди, і для нас він був одним стовпом, на якому тримався світ. Коли його не стало, ти відчув нарешті, що таке родина. 

Це як зі здоров'ям. Коли ти не знаєш, що таке здоров'я – значить, воно в тебе є. 

 
Масі Найєм із родиною 

– У своєму першому дописі зі Сходу ти опублікував фото з книжкою. Це Генрі Міллер "Час убивць". Чому саме цю книжку ти взяв на війну? 

– Я пишу книжку зараз. Поки був на війні, я писав майже щодня свої роздуми про те, що відбувалось. І Генрі Міллер, він такий справжній. 

Він для мене завжди був символом, що людина завжди каже як воно є, а не шукає слова і складні звороти. І коли мені потрапила на очі ця книга, я подумав, що він дійсно налаштує мене на справжність. 

 
Фото з книжкою Генрі Міллера, яке опублікував Масі Найєм 

– Розкажи про свою книгу, якщо можна про це розповідати. 

– Певні роздуми я почав записувати від 24 лютого. Це знову ж таки не про війну, але про час війни. Я хотів розповісти про те, які роздуми бувають у людини, яка на війні, що вона думає про це все. 

Найголовніша мета – передати ті складнощі та зміни, з якими стикнеться людина після війни, дуже довго повертаючись до стану миру. 

І щоб саме через ці складнощі люди не дозволяли так довго думати над тим, щоб зупинити війну. Тому що світ зараз живе в такій прострації, наче вони не розуміють цих наслідків. Наче війна в перший раз в історії людства сталася. А найголовніше – наслідки були жахливі. Коли десятиліттями не могли пройти межу від війни до миру. І це торкнеться і їх, і світу. І тому я хотів написати це для звичайних людей. 

Щоб ми це знали до війни, а не під час війни.

Україна обрала своєю місією бути іншою

– Про роздуми. Що ти найперше подумав, коли зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення

– Я відчув шалену втому наперед. Тому що мені знову потрібно було зустрітися з невизначеністю. 

Війна в Афганістані була для мене дитячою, тому що я був маленьким. Але було відчуття, що там все було тимчасове. Тут теж такий момент, що навіть людей ти не можеш сильно полюбити, боїшся полюбити, тому що їх завтра може не стати. 

І тому в мене була втома від того, що буде далі. Знову війна. Знову невизначеність. Незрозуміло, що, як і коли закінчиться, і головне, що ти на це впливаєш, можеш вплинути, але твій вплив достатньо мізерний. 

Я нещодавно записував інтерв'ю з батьком, який втратив сина на війні, і він сказав: "Я дуже хочу, щоб все це було не марно". Як ти вважаєш, якою має бути Україна, щоб будь-який свідомий громадянин чи тисячі родин, які втратили рідних, людей, які втратили здоров'я, мали достатньо підстав вважати, що все це не марно? Чи вона просто має бути?

– Ні, вже не вийде просто бути. Україна обрала своєю місією бути іншою. Насамперед це має бути Україна, в якій одна людина та її права – це те, чим керується вся держава. Щоб не було цих помилок, коли можуть заради інтересів більшості знехтувати правами конкретної людини. 

Я хочу, щоб це була країна, в якій люди почували би себе безпечно з точки зору відносин держави та суспільства. І це можливо лише тоді, коли будуть діяти інституції і закони. 

Якщо закон не діє, це треба змінити і щось із цим зробити. Ці всі зміни, які далі будуть у країні, мають покращити стан кожної людини, щоб вона почувалася в безпеці. Цим ми відрізняємося від Росії. 

Ми розуміємо деякі речі вже, чесно кажучи, краще, ніж Європа, хоча вона була завжди локомотивом прав людини. І я бачу, що те, в що ми віримо, те, наскільки ми ідеалісти в роздумах про права людини, щоб це все імплементувалося в закони і в наше повсякденне життя. 

Тоді, я думаю, це буде достатньо, щоб людина, яка втратила сина або частину себе, думала, що це було того варте. 

 
Масі Найєм із Віктором Гандзюком, батьком Катерини Гандзюк 

– Ти будеш частиною цих змін? 

– Я дуже хочу вижити, щоб бути частиною цих змін. В мене ця думка декілька разів промайнула, коли я сказав собі: "Буде дуже-дуже прикро, якщо я не буду жити в Україні після війни. Тому що це буде така інша країна, в якій я точно хочу жити". 

Я чомусь в цьому впевнений, що Україна дуже сильно зміниться після війни в кращу сторону. Тому я дуже хочу бути частиною цієї України, суспільства. Дай Бог вижити. 

 
Дорогою у Слов'янськ. Травень 2022 року

– І наостанок не можу не спитати, де зараз Товариш Бармалей? 

– Він зараз у мого партнера по компанії Олексія Носова і його дружини Марини Носової. Оскільки вони знайомі, тому що я Барміка завжди брав на роботу, то вони зараз разом живуть. Вони в Києві. Іноді надсилають відео, і я бачу, що він щасливий, і мені це найважливіше. 

Я, чесно кажучи, боюся зустрічі з ним, тому що мені здається, що він на мене стрибне і зробить ще одне поранення. Але я дуже хочу з ним побачитись, і це для мене такий символ миру. Ми вже не бачились декілька місяців. Такого не було за всі наші сім років життя. 

– Тоді запишемо вже відео, коли ти повернешся до Києва і буде ваша зустріч з Товаришем Бармалеєм. Домовились? 

– Так (сміється)

 
Масі Найєм зустрів Товариша Бармалея під Горлівкою в АТО. 2016 рік

Михайло Ткач

Головне на Українській правді