Подолання розколу та вибір між Зеленським, Притулою і Залужним. Як війна змінює країну

Середа, 13 липня 2022, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

Під час перших днів після повномасштабного вторгнення Росії у соцмережах вірусної популярності зажив мем, де простий українець скаржився, що "втомився жити під час історичних подій".

Жителям Андорри чи Люксембургу, де останні історичні події відбувалися в минулому столітті, було б, мабуть, важко зрозуміти цей жарт, але життя в Україні він уловив максимально точно. 

За якихось 30 років незалежності Україна встигла пережити стільки внутрішніх і зовнішнішніх катаклізмів, що якійсь іншій країні вистачило б на кілька століть історії.

Очевидно, що кожна з криз залишала свою познаку на українцях як народі та Україні як державі. Наслідки подій, скажімо, 2014 року можна було розгледіти неозброєним оком, просто відкривши карту окупованих і анексованих територій. 

Але навіть попри таку багату на випробування історію, буквально до останнього часу складалося враження, що народ і держава в Україні розвиваються паралельними курсами. Більше того, коли поглянути на результати виборів того ж 2019 року, то видавалось, що в одній країні уживаються кілька взагалі різних народів.

Однак 24 лютого 2022 року виявилось, що це була ілюзія, медійна і політтехнологічна фікція. При загрозі втрати держави, російських репресій і геноциду під прикриттям "денацифікації" український народ наче прокинувся і враз осягнув себе в кордонах своєї країни. 

Це, мабуть, найбільш важливий наслідок путінської агресії, який сам агресор передбачити не зміг. Але цей наслідок не єдиний. Поруч із ним в українському суспільстві так само в прискореному режимі зникли ключові старі проблеми та зародилися нові лінії поділу.

Реклама:

Тож "Українська правда" вирішила запитати у соціологів, чим для суспільства відрізняються наслідки російського нападу в 2014 від агресії 2022, наскільки глибоко війна проникла в українське суспільство, чи незворотні декомунізація і дерусифікація, та як українці обиратимуть між "Зеленським", "Притулою" і "Залужним".

Олексій Антипович, керівник соціологічної групи "Рейтинг"

 
ФОТО hromadske.ua

Подолання розколу 2014-2019 років

У війні 2014-го більшість українців не брала участі. Більше того, на сьомий-восьмий рік українці взагалі хотіли відсторонитись якомога далі від цих думок про війну, про Донбас, про Крим. 

Далеко не всі розуміли чи хотіли розуміти, що це війна і що вона стосується кожного. У нас був достатньо глибокий поділ між тими, хто бігав і волав, що у нас війна, треба допомагати армії, воювати, відвойовувати Крим, і тими, хто в цей Крим тишком їздив влітку відпочивати. 

А зараз все інакше – немає українця, якого не стосується війна, це біль, який відчуває кожен.

Є й інша сторона – ідеологічна. Після 2014-го війну можна було використовувати для того, щоб розхитувати Україну зсередини. "Треба миритись з Росією" – "Не треба миритись з Росією", "Треба йти в Європу" – "Не треба", "Нам потрібен Донбас" – "Нам він не потрібен"...

Та війна була дуже розділяючою. Вона ділила, колола Україну. На виборах політики за це хапались – і суспільство поляризувалось. Максимальна поляризація – 2019 рік під вибори президента. 

А зараз, у 2022-му, у всіх єдине бачення війни: Росія ворог для 100% українців, Путін – ворог для 100% українців. Немає другої думки. Ця війна об'єднала Україну, а та – роз'єднувала.

Війну 2014-го політики використовували для сегментування електорату, Росія її підживлювала медійно і грошима, та що говорити – кум Путіна Віктор Медведчук був однією з ключових фігур медійного поля. 

Зараз є президент і ЗСУ, є Росія – ворог для всіх, і є народ, який боронить країну, хто де може.

Якщо ми говоримо про якісь політичні вибори, про погляди на роль держави, на економіку – тут поділи, звичайно, залишаться. Українці не можуть без політичних срачів. 

Але все, що стосується Росії, Європи, війни – тут відкат неможливий. В Україні не залишилось різночитань із цього приводу. 

Є думки, що от зараз повернуться українці з-за кордону, і все відкотиться назад. Нічого подібного. Ми робимо дослідження і за кордоном з нашими біженцями. Там відповіді такі самі, як і в людей у країні. Там такі самі українці, вони говорять із родичами, у них ті самі джерела інформації. 

Ідеологічна війна всередині країни на темі війни закінчилась. Українці об'єднались, війна, по суті, змогла подолати ту поляризацію, яка роздмухувалась усі останні роки.

Реклама:

Нові лінії поділу. Волонтери та політика

Очевидно, що суспільство буде трансформуватися і будуть виникати якісь нові поділи:

  • воювали – не воювали;
  • ті, хто тікали з рідних міст/областей – ті, хто залишались;
  • тікали з України – не тікали з України;
  • хто назавжди втік з України – хто лишився...

Взагалі питання міграції буде одним із ключових. Особливо, коли все закінчиться і стане зрозуміло, скільки людей остаточно виїхало і скільки членів сімей з України до них приєднається.

Професорка Елла Лібанова називає цифри від 500 тисяч до 5 мільйонів українців, які осядуть в Європі. 500 тисяч це дуже багато, але на тлі 5 мільйонів – це мізер. Це питання буде важливим для України як держави і її суспільства.

За нашими даними, близько половини українців мають у близькій родині людей, які воюють, саме воюють. Тобто кожен другий українець уже має в сім'ї того, хто воював. 

Відповідно інший кожен другий не має таких родичів і сам не воював. Ось вам, мабуть, найбільший вододіл, який зараз проляже всередині нашого суспільства. 

Очевидно, що ці люди будуть зовсім по-різному дивитись на світ і мати різні погляди на події. Війна буде визначати нові лінії, за якими ми будемо ділитись. А те, що було раніше, як-то мовні ознаки, ідеологія, НАТО–ЄС–Росія – це уже минуле.

Цифри, які у нас є, вони абсолютно очевидні: ми йдемо геть від Москви в бік Європи, в українізацію, в українську мову, забуття російського та радянського минулого. 

 

Вектор уже точно визначений, і його навряд чи вдасться змінити після закінчення війни. 

Очевидно, що формальний вступ України в ЄС буде тривалим процесом. Але що стосується власної ідентифікації, то з початком війни, за нашими даними, вдвічі збільшилась кількість українців, які називають себе європейцями, а це уже дві третини населення.

 

Що стосується цінностей, то поки важко спрогнозувати, як саме вони зміняться. Але уже очевидно, що і питання корупції буде зовсім по-іншому сприйматись, і допомога одне одному, і робота на державу… 

Якщо раніше у нас народ і держава були окремо, дотримуючись "непублічного договору", що державні мужі крадуть нагорі, а народ – знизу, то тепер це все після війни буде, м'яко кажучи, неактуальним. 

Люди відчули, що це їхня держава, вони будуть перейматись тим, що в ній коїться. Відповідно і до лідерів будуть інші вимоги, зокрема ті, хто більше зробили для перемоги, матимуть і більшу підтримку.

Хоча мені здається, що поступово ми будемо уніфікуватись із європейцями, наш вибір ставатиме більш раціональним, більш стратегічним. 

Те, що раніше називалось волонтерським рухом, уже явно переросло у щось більше. Це цілий пласт, клас, категорія громадян, яким не просто небайдужа держава, а які щось роблять для неї, для свого ближнього, для перемоги. 

Згідно з нашими даними, зараз в Україні лише кожен п'ятий не має чим допомагати армії. 4 з 5 кажуть, що вони хоч якось, але допомагають: хтось волонтерством, хтось фінансово, хто в ЗСУ, хтось у Теробороні, хтось в інформаційному спротиві – все, що тільки можна уявити. 

А той кожен п'ятий, який не допомагає, то це найчастіше через вік або це жінки, котрі доглядають дітей, тощо.

 

Групи найбільш активних волонтерських ініціатив і організацій – це і будуть майданчики, де з'являтимуться нові лідери, здатні брати управління державою в свої руки. 

Після того, як вони зуміли налагодити поставки навіть зброї в країну, не кажучи про звичайну амуніцію, думаю, вони цілком зможуть брати участь в управлінні державою. Думаю, приклад Сергія Притули тут дуже показовий.

Є інші яскраві приклади волонтерів, але вони раніше просто не заявляли про свої політичні амбіції. 

Дуже ймовірним виглядає варіант, що після війни ті рухи, які раніше розвивались у рамках громадянського суспільства, зможуть уже під виглядом політичних сил спробувати прийти у владу, і виборці їх оцінять. 

Реклама:

Можливо, мова йтиме навіть не про одну партію, а про кілька сил на базі волонтерів, військових, міських голів, голів військових адміністрацій та інших людей, які найбільше докладуться до нашої перемоги.

Я вірю, що саме тут буде майданчик. Бо класичний принцип "прийти посидіти в Шустера, сходити на "Право на владу" уже працювати не буде. Як не працюватимуть і всі фото на тлі машин, гір гуманітарки, з автоматом в руках тощо.

Ігор Гринів, соціолог, група SOCIS, політик, політтехнолог президентів Ющенка та Порошенка 

 
фото: Назарій Мазилюк

Незворотність українського вибору та дерусифікації

Для мене було найбільш симптоматично почути слова Олександра Вілкула, про те, що "якби ми у свій час правильно зрозуміли "Армія! Мова! Віра!", то, може, й війни не було б". 

Вілкул, який прийшов до цього розуміння – це цілий символ. Він не один, це ж цілий пласт людей, які зрозуміли, для чого переходити на українську мову, які кажуть в опитуваннях, що готові терпіти матеріальні труднощі, аби Україна відстояла свою незалежність. Те, що ми називали "какаяразніца", просто відійшло в сторону. 

Це ж таку складну метаморфозу треба було пережити – йдеться про ірраціональні речі, які найважче змінювати: мова, віра і так далі. І люди переживають ці зміни так швидко, їх буквально перемкнуло в один момент. Я впевнений, що це незворотній процес. Такі зміни, якщо стаються, то це дуже сильно впливає на людину. 

Скажімо, споживча поведінка дуже легко відновлюється, але зміни в царині ірраціонального набагато більш тривалі. 

Якщо ти один раз уже свідомо пережив перехід на українську мову, назад ти навряд повернешся. У цих питаннях суспільство змінилося дуже сильно, якщо хочете, це "Новий завіт".

Схоже, що цей поворот стався і в голові президента Зеленського, хоч я і не на 100% у цьому певен, тільки тому що він – ідеальний актор. 

Але ці зміни уже сталися у країні. Наприклад, на думку деяких екпертів, з якими я спілкувався, ситуація в Одесі й області була до початку війни десь 55% на 45% на користь оцього "ватного" світогляду. Станом на зараз, співвідношення на користь проукраїнських настроїв якщо не 80% на 20%, то точно 75% на 25%.

Метаморфоза, яка відбулась на так званому "Юго-Востоке", вона величезна просто. Ми не проводили досліджень по Харкову, але усі, з ким я там спілкувався, говорять про приблизно такі ж співвідношення, як і в Одесі.

Є проблема з розумінням ситуації на нових окупованих територіях типу Мелітополя, Бердянська чи й навіть Херсона. Там неможливо зрозуміти природу змін, бо багато людей виїхало, хтось ховається… Словом, там не можна говорити мовою соціології чи статистики. Але те ж Запоріжжя – дуже сильно, як і весь Схід та Південь, українізувалось.

Цим регіонам не так легко буде переформатуватись і витворити нових політичних лідерів. 

Багато в чому тому, що чинна влада – це якраз і є її представники. Згадайте електоральну мапу минулих виборів, найбільшу підтримку і Зеленський, і "Слуга" мали якраз на Півдні-Сході. Навіть більшу, ніж ОПЗЖ. 

Тому для виборців у цих регіонах Зеленський не те що не зрадив їх, а навпаки – він підтвердив, що от вони правильно вибрали. Він для них лідер, і вони наслідують його модель поведінки.

Реклама:

Повна зміна політичного ландшафту: Зеленський, Залужний і волонтери

Зазвичай у нас всі вибори проводились у рамках такої системи координат, де осями були якісь ідеологічні орієнтири. 

Спершу, на початку 90-х, це було "Схід-Захід" плюс економічна вісь "ліві проти лібералів". Потім зникла загроза "привида комунізму", економічна суперечка відпала, і вибір був тільки між "кандидатом Сходу" і "кандидатом Заходу". 

Пізніше на це протистояння наклалась вісь ще й "нові-старі", яка дала "Самопоміч", "Голос", а врешті й "Слугу народу". Тобто "нові на Заході" – "Голос", "нові зі Сходу" – "Слуги".

Повномасштабна війна повністю змінила цю систему координат, старі осі в ній втратили актуальність. 

Зараз утворились чіткі 3-4 кандидати, які швидше не так кандидати, як певні електоральні ніші.

Ми проводили детальне опитування в Одеській області, і воно загалом справедливе для всієї країни, якщо говорити про питання довіри до якраз цих ніш.

На першому місці за рівнем довіри зараз, без сумніву, ЗСУ. На другому місці – волонтери. На третьому – Зеленський і влада. І аж після цього уже йде ніша класичних політиків.

 

Перша ніша – "ЗСУ". 

Це частково поле Зеленського, бо він одночасно і верховний головнокомандувач, і політичний лідер, тобто він забирає частину іміджу ЗСУ для себе теж, і має частину чисто політичного лідерства як президент.

Але важливо розуміти, що "ЗСУ" має два прізвища, давайте назвемо їх з маленької літери, як рольові моделі, щоб не було політичних якихось інтриг – це умовний "зеленський" і умовний "залужний".

Обидва представляють у свідомості ЗСУ. Зеленський повністю асоціюється ще й із нішею "влада", "залужний" – теж її частина, але значно менше, тільки за рахунок спільної роботи по обороні, він у "владі" частково. 

Тут важливо, що про "залужного" ми говоримо з малої літери, бо це може бути і не конкретно він, а й хтось інший із військових командирів. І тоді ситуація може піти двома шляхами.

Умовний "залужний", який підтримує владу – це великий плюс до її рейтингу. 

Але якщо від ніші "ЗСУ" вийде опозиційний хтось і скаже, що "нас всі зрадили, але ми не зрадили вас, тому голосуйте за нас", то це буде владі великий мінус.

І це може бути будь-хто: і якийсь командир "Азова", і якісь інші командири, чи там самого Залужного почнуть відправляти у відставку. Варіантів багато. 

Реклама:

Головне розуміти, що позиціонування "ЗСУ" може бути як провладне, так і антивладне. І обидві такі іпостасі мають великі шанси на підтримку.

Наступна ніша, звичайно – "зеленський", або "влада". Тут може бути і сам Зеленський, і якийсь умовний наступник. Я в останній варіант мало вірю, але він теоретично можливий: якщо Зеленський збереться і визначить когось своїм спадкоємцем, то очевидно, що саме цей кандидат матиме найбільше шансів. 

Третя ніша – "волонтери". Тут є певна проблема, бо ця ніша поки що не дуже персоніфікована, за винятком хіба Сергія Притули. Але очевидно, що такі люди будуть з'являтись із тих, хто зараз активно волонтерить, має мільйони підписників у соцмережах тощо.

І щойно після цього за рівнем довіри уже йдуть традиційні політики. 

– Очевидно, що, аби старим політикам вбудуватись у нову систему координат, їм треба знайти собі місце між "ЗСУ"–"волонтери" та "підтримка влади"–"непідтримка влади".

При тому влада зараз дуже персоніфікована в особі Зеленського, а опозиція такої персоніфікації не має. І тому умовний "порошенко" (знову ж з малої букви) мусить якось долучитись до "ЗСУ" чи "волонтерів", щоб мати якісь шанси.

Але підтримка у влади зараз настільки велика, що фактор опозиційності поки мало грає. 

Поява умовного командира "Азова" здатна зробити з нього куди більшого опозиціонера, ніж Тимошенко, Бойко чи Порошенко. Так само, як і хтось із волонтерів, хто зможе сказати, що от "вони все провалили, а врятували Україну ми", одразу отримає дуже сильну позицію.

Роман Романюк, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді