Марк Бєлорусець: Всередині Росії імперія-мрець б'ється об стінки труни, але мертвому не стати живим

П'ятниця, 11 листопада 2022, 04:30

24 лютого 2022-го велика війна заскочила нас зненацька. У більшості з нас не було досвіду, на який можна спертися в новій реальності. Не було засобів осмислити її. Бракувало слів висловити те, що відчуваємо: біль, страх, ненависть.

Мова воєнних часів зовсім інша: інші сенси, інший спосіб їх висловлювання. Перекласти з мирної мови на воєнну не завжди вдається. Невимовність війни мучить поряд із її жахами, картинами смерті та руйнувань.

Пауль Целан, який народився і виріс в Україні, став найвідомішим поетом, що знайшов для своїх віршів мову болю, співчуття та надії після Другої світової. 

Киянин Марк Бєлорусець, відомий перекладач Целана, який почав його перекладати ще за радянських часів, коли "нерадянська" мова Целана була під забороною. Целан був "дисидентським" поетом, його перекладали Василь Стус, Мойсей Фішбейн.

Марк Бєлорусець теж був дисидентом. "Мене на той час КДБ переслідувало за спілкування з українськими поетами і художниками, вдаючись до різних способів залякування: били в парадному, підпалювали двері до квартири, телефонували з погрозами".

Про мову сьогоднішньої війни, що розв'язана імперією-мерцем, німецьких інтелектуалів, які виступають "за мир в усьому світі", "хороших русских", а також, звісно, про Целана Марк Бєлорусець розповідає в інтерв'ю "Українській правді".

 

"Війна постає моторошним сном, з якого неможливо повернутися в дійсність"

− Ви, корінний киянин, народилися 1943-го в евакуації на Уралі. "Під час війни киянин міг народитися хіба що на Уралі", – колись казали ви. 2022-го ця фраза могла б звучати так: "Під час війни маріуполець міг народитися хіба що в Польщі, Німеччині, Франції". 

Коли ви сьогодні чуєте слова "колаборант", "гауляйтер", "партизани", "фільтраційні табори", немає відчуття, що в історії зірвало різьбу?

– Те, що відбувається зараз – відкат у темні віки і ще нижче цивілізаційними сходами. Росія влаштувала дику криваву бійню. Дедалі тісніше змикається навколо нас коло жертв цієї війни.

Важко поранено добровольця, сина акторки з "Театру літніх людей", у якому ставить вистави моя дружина. Загинув інший доброволець Ілля Чернілевський, син поета і перекладача Станіслава Чернілевського, нам добре знайомого. Ілля теж був поетом. Він писав вірші українською, а пісні – російською. Непоодинокий випадок в українській літературі.

Вбиті й поранені – це і є мова війни. Цією мовою вона пише свій текст, який здається нескінченним. Тортури, знущання, насильство над беззбройними – її метафори. Зламані долі, зруйновані українські міста і села – її образи.

Росія нам нав'язала огидний словник Другої світової з його замшілою лексикою: обстріл, повітряна тривога, евакуація, депортація, окупація. Це текст у стилі ретро, він детально повторює текст тієї війни. Так само бездарний і огидний.

Але будь-який текст має початок і, неминуче, кінець. Друга світова закінчилася Нюрнберзьким процесом.

Реклама:

− У трирічному віці ви бачили, як полонені німці на Хрещатику вимінювали у місцевих мило на хліб, а ваша бабуся віддала свій хліб, не взявши мила. Чи можете ви уявити щось подібне за нинішнього градуса ненависті до росіян?

− Відторгнення Росії і ненависть до неї стали в Україні повсюдними. Майже в кожного свій рахунок до агресора. Але мені бачиться і загальний український рахунок, у який вписані всі вбиті, покалічені, позбавлені даху над головою, пограбовані та принижені.

У коридорі Національного інституту раку поруч зі мною очікував на прийом до хірурга немолодий уже чоловік.

Він розповів, що мешкає в маленькому селі на Поліссі, неподалік від білоруського кордону та Чорнобиля. У їхнє село росіяни зайшли ще в березні. Один заскочив до нього в хату й одразу навів автомат на кришку льоху. "Кто там у тебя?""Та нікого, тільки гриби в банках"."Открывай!". Він забрав усі п'ятнадцять банок, сів у свою БМП і поїхав. Господи, та візьми ти п'ять банок, ну – десять! Чого ж ти загрібаєш усе?

Той чоловік, помовчавши, додав: "Хоча б не знущались, бо в сусідньому селі знущались з людей".

Звісно, на цій війні трапляються події страшніші, але його розповідь довела мене майже до сліз. У маленькі бідні села поруч із Чорнобилем, де половина населення вимерла від тієї хвороби, яку лікують в Інституті раку, вдираються окупанти, відбирають останнє та знущаються з людей.

Моя єврейська бабуся, яка дала в повоєнному Києві хліб полоненому німцеві, напевне сховала б його від російського окупанта, вбивці, ґвалтівника і грабіжника.

− Якими запам'яталися вам перші тижні вторгнення?

− Сам початок цієї нової фази російсько-української війни вислизає з пам'яті, як усяка нісенітниця. Залишилася лише дата − 24 лютого − як точка відліку кривавого божевілля.

Усі перші дні схожі один на другий, наче це один і той самий день, що повторюється на кшталт моторошного сну.

Гарячкове читання і перечитування новин під акомпанемент сирен перетворилося на обряд. Напевно, тоді ми підсвідомо очікували, що "Українська правда" повідомить про "скасування" війни. Я помічаю, що новини, які читав на цьому сайті з 2014 року щодня, більше не можу читати російською мовою. До 24.02 мені було все одно.

У ці перші дні в Києві з'явилися барикади з мішків із піском і блокпости, на них чергували бійці тероборони. Їх вітали офіційним привітанням "Слава Україні!", яке раптом стало таким душевним і теплим, і посміхались їм, наче добрим знайомим.

Світло вечорами не вмикали, тому короткі лютнево-березневі дні ставали ще коротшими.

Я намагався від жахливої реальності втекти в дійсність перекладу й оселитися хоч на якийсь час у тексті. Але доводилося повертатися і використовувати кожну нагоду допомагати теробороні, аби хоча б годувати цих хлопчиків і дівчаток. Так минає половина березня, а війна все не закінчується.

Вона постає кошмарним сном, з якого неможливо повернутися до реальності. Сьогодні у ньому особливе місце посідає вереск диктатора і його спільників: Росія, мовляв, застосує в Україні ядерну зброю.

Це ніби сон уві сні, який заблукав із п'ятдесятих минулого століття, коли "товариш Сталін" підхльостував ядерним батогом коней Холодної війни. Але сталінський віз зрештою проїхав по ньому самому. Його поплічники про нього подбали.

Думаю, що з нинішнім "сталіним" буде те саме. Тоді й вдасться прокинутися.

 

"Усередині Росії імперія-мрець б'ється об стінки труни"

Російська пропаганда – спадкоємиця нацистської та радянської. Яка, на вашу думку, найжахливіша брехня успадкована Росією від Радянського Союзу?

− За часів СРСР радянські керівники та пропагандисти часто розповідали красиву казку про союз братніх народів. Але ніякого братерства не було. І насильно об'єднані республіки фактично були колоніями Росії. Те, що колонії були під боком метрополії, нічого не змінювало.

Коли імперія розпалася, Москві дісталася у спадок казка про велике братерство народів.

Російські "командири" та пропагандисти на всі лади повторювали цей міф про нібито золотий вік могутності СРСР і братерської любові, що об'єднувала народи навколо великої Росії. Москву мучили фантомні болі, "боліли" республіки, що стали незалежними, так само, як у людини болить втрачена рука або нога.

За тридцять років Росія цих фантомних болів так і не позбулася. А все тому, що всередині неї імперія-мрець б'ється об стінки труни. Їй хочеться ожити, оживити минуле, повернути назад колесо історії. Умертвлена покірна Україна – остання надія мерця.

Вустами російських ватажків і пропагандистів імперія-мрець проклинає всіх українців, нібито всуціль сатаністів, націоналістів і збоченців, обрушує прокльони на Захід, який загруз у демократичній розпусті, погрожує Україні та європейським країнам ядерною зброєю. Що гірші справи на фронті, то лютіші крики телепатріотів.

Ця імперія-мрець із березня-квітня 2014 року веде війну проти України. Кількість жертв цієї війни, я гадаю, давно перевалила за сотні тисяч.

Імперія-мрець прагне задушити Україну у своїх обіймах. Що менше на це шансів, то більше обстрілів житлових кварталів, то більше руїн і жертв серед мирного населення.

Реклама:

Мрець, як відомо, харчується живою кров'ю. Імперія-мрець готова послати сотні тисяч росіян в Україну вмирати, щоб не обміліла річка крові, що ллється, тому що й сама Росія мерцю ні до чого, йому потрібно воскресити імперію.

Але ніщо не може повернути мерця до життя. Не повернути Україну, не повернути разом із нею імперський похмурий блиск.

Мертвому не стати живим, як минулому не здолати сьогодення і майбутнє.

− Для Росії сьогодні збірний образ ворога – "бандерівець". Теж традиція, що йде з 1940-х. Як корелює те, що відбувається сьогодні, з радянською пропагандою?

– Мені не довелося жити на Західній Україні, але дещо про життя там знаю з перших вуст.

Моя мама наприкінці сорокових часто їздила у відрядження в Тернопільську область і там зблизилася з двома молодими вчительками. Після закінчення педінституту в Дніпропетровську вони потрапили туди за розподілом і відпрацьовували належні три роки в місцевій школі.

Одного разу вони з'явилися в нашій київській квартирі, попросилися переночувати. І сказали, що більше не повернуться на Тернопільщину, хай їх навіть покарають за те, що не відпрацювали повний термін.

Вони навперебій розповідали, як неможливо їм було там залишитися. "Свято великого жовтня" – чергова річниця більшовицького перевороту. З райкому партії вказівка: урочисто відзначити з дітьми й оголосити, що в ці святкові дні в дітей канікули. З лісу вночі з'являлися "ті" зі своїм наказом: "Які там радянські свята?! Діти мають вчитися!".

На Різдво знову суворий наказ із райкому: щоб ніяких ходінь до церкви, інакше вами займуться органи. А ті з лісу вимагають своє: "Ти що, бога в душі не маєш? Це ж Святе Різдво! Діти мають йти до церкви! Якщо під час свят будуть заняття у школі, тобі кінець".

Не ті, то ці, не ці – то ті. Ось вони й вирішили втекти.

На початку вісімдесятих Семен Глузман, український дисидент, який відбув десятирічний термін у Пермському таборі та на засланні, мені розповідав, що в таборі він ходив завжди радитися до "бандерівців", які досиджували свої безкінечні терміни.

Це були спокійні, мудрі, дуже доброзичливі люди. Їм скалічили життя за те, що вони на ділі, зі зброєю в руках, боролися за незалежну, вільну Україну. Їхні поради допомагали вистояти в суворих умовах брежнєвського табору. Пізніше Глузман написав про них у своїй книжці "Малюнки по пам'яті, або Спогади відсидента".

Ще мені пригадується сімейна історія однієї української актриси. Її родина родом із Тернопільщини. Наприкінці сорокових її матір разом із сином, тоді немовлям, і чоловіком заслали до Сибіру. У матері було два брати: один служив у міліції, інший воював у загоні УПА. Коли брат-міліціонер запропонував сестрі та іншим родичам-односельцям піти до сільради й попрощатися з братом-"бандерівцем", вона одна з усіх наважилася піти.

Під сільрадою лежали по-звірячому побиті та зв'язані бійці УПА, кілька людей, яких вистежили міліціонери та "яструбки" (бійці винищувальних батальйонів при НКВС, що складалися з партійних і комсомольських активістів – УП). Серед бійців УПА був і дядько майбутньої актриси, рідний брат її матері. Наступного дня їх розстріляли.

Акторка народилася в далекому сибірському селищі, звідки потім, наприкінці 1950-х, з великими труднощами повернулася з мамою і старшим братом, який народився перед засланням. Їхній батько в Сибіру помер.

 

− Поет і перекладач повертає "протертим" словам сенс, називаючи речі своїми іменами: війну – війною, геноцид – геноцидом, колапс економіки – колапсом економіки. Завдання пропагандиста − прямо протилежне. Так війна стає спецоперацією, геноцид – денацифікацією, а колапс економіки – негативним зростанням. Про що думає перекладач, спостерігаючи ці експерименти з російською новомовою?

− Російська новомова з її підміною понять – мова смерті. Якщо продовжити ряд, у якому "негативне спливання", "негативне пожежогасіння" тощо, то наприкінці ряду виявиться негативне життя, тобто життя зі знаком мінус.

Ну, а "денацифікація" – порятунок мене, російськомовного, і таких, як я, від утисків – насправді означає знищення міст і сіл, зокрема півдня і сходу України, де в більшості українців рідна мова російська, загибель тисяч мирних громадян.

У лексиконі новомови поняття "визволення" – це захоплення чужих територій, грабіж, насильство, тортури, вбивство беззбройних.

Мені сьогоднішня Росія бачиться заблукалим у XXI столітті стародавнім Єгиптом з його культом мертвих. На головній площі головного міста стоїть усипальниця-мавзолей фараона-Леніна, який помер сто років тому. До нього, щоправда, на уклін тепер не ходять. Зате у грудні шикуються величезні черги, щоб вклонитися фараону-Сталіну, за чиїм наказом знищено мільйони людей.

Реклама:

"Якщо ви не на фронті, узагальнення "хороший росіянин – мертвий росіянин" – вульгарна бравада"

– У німецьких медіа регулярно з'являються відкриті листи "західних інтелектуалів", які намагаються "зберегти обличчя" Путіна. Один із видатних філософів сучасності Юрґен Габермас закликає до компромісів задля того, щоб уникнути Третьої світової. Чомусь "голубів миру" особливо багато серед німців. Що це, все те саме горезвісне почуття провини?

− Я не політик, тому все, що скажу – лише моя суб'єктивна думка і бачення.

Німецькі інтелектуали, як і всі німці, дуже бояться нової світової війни. Їм цей страшний страх, що сидить десь у підкірці, мабуть, передався від бабусь і дідусів, у яких закарбувалися в пам'яті бомбардування і напівголодні роки, які потім настали. Тоді, як сказала мені одна німецька художниця, вони були щасливі, якщо їм діставалася від американців пара панчіх і банка кави.

Чи не тому тепер їхні онуки, німецькі інтелектуали, злегка хизуються своєю давньою, з дев'яностих, неприязню до Америки. Здебільшого вони або ліві, або вдають, що ліві. Америка, мовляв, самовдоволена, з креном праворуч, вона прагне домінувати в Європі та в усьому світі.

У середині 1990-х до Берліна приїхав Клінтон, тодішній президент Сполучених Штатів. Я тоді опинився в Берліні й випадково потрапив у пивну просто неба, де бородаті "ліваки" за довгим столом пили пиво. Явився туди ще один із їхньої компанії і з порога заявив: "Знаю я, навіщо він сюди приїхав. Він приперся показати, хто в Європі господар".

Ліві з тих же дев'яностих симпатизують Росії ще й тому, що "ворог мого ворога – мій друг". А росіяни ненавидять "америкосів" поряд із "прогнилим Заходом". Те, що Росія вже давно займає фактично вкрай праву позицію, їх не бентежить. А на Україну вони взагалі не звертають уваги, вторячи "мантрам" російської пропаганди. Адже це ж Америка, прикриваючись Україною, веде війну з Росією. Звідси висновок: годі допомагати Україні зброєю, треба, щоб вона на будь-яких умовах уклала мир із Росією, тоді ми уникнемо Третьої світової.

У казці Горького горобчик вигукує: "Чому дерева гойдаються? Нехай припинять, тоді й вітру не буде".

– "Хороший німець" – поширене після Другої світової позначення німців, які "нічого не знали" про злочини нацизму: просто працювали і дбали про свої родини. Сьогодні багато дискусій про "хороших росіян". Як ви оцінюєте таку паралель?

− Одного разу, ще до зникнення НДР, я, дорогою до Веймара, не відривався від вікна поїзда. Але мені так і не вдалося побачити колишній концтабір Бухенвальд, перетворений на музей.

У Дрездені я сказав про це своїй добрій знайомій, яка мене прихистила на кілька тижнів, проведених у НДР. Можливо, припустив я, що і веймарські жителі не помічали концтабір неподалік від міста і нічого не чули про жахливі злочини, що кояться там.

Вона відповіла мені: "Ти не побачив тому, що ти іноземець і не знав, куди дивитися, а вони не помічали Бухенвальд, бо, як і інші начебто непричетні до режиму німці, не хотіли нічого знати про концтабори, про розстріли, тортури і досліди над людьми".

Так покоління "дітей війни" судило своїх батьків, "хороших німців", які нічого нібито не знали про Третій райх, у якому вони жили. Ця розмова відбувалася через сорок років після війни.

Реклама:

Я не пропоную почекати сорок років із засудженням "хороших росіян". Але мені словосполучення "хороший німець" одразу нагадує крилату фразу, що існувала на радянському фронті з 1941 по 1945 роки: "хороший німець – мертвий німець".

Ось і безапеляційна заява "хороших росіян не буває" дає змогу зробити наступний крок у тому ж напрямку.

Адже нав'язана нам війна триває. Сьогодні ми чуємо і читаємо в інтерв'ю та коментарях: "Хороший росіянин – мертвий росіянин". На таке мають право ті, хто на передовій, як узагальнення вистражданого досвіду: якщо ти не вб'єш – тебе вб'ють. Однак на віддалі від неї, від тих, хто в тилу – це лише нікчемна і вульгарна бравада. Як і голослівне твердження, що "хороших росіян не буває". Не влаштовувати ж дискусію з приводу того, буває, мовляв, чи не буває. 

А по суті, яке нам сьогодні до цього діло, коли щодня ракети руйнують наші міста і російська армія мінами засіває поля?

Моя улюблена наставниця в німецькій мові та літературі Роза Соломонівна Клопер, яка втекла в 19 років на фронт, служила перекладачем у контррозвідці, у СМЕРШі.

Слідчий СМЕРШу сказав одного разу Розі: "Я буду допитувати "язика" (викрадений розвідниками солдат або офіцер противника – УП) і записувати свідчення, руки в мене будуть зайняті, а ти працюєш язиком, руки в тебе вільні – будеш бити його, вибивати з нього відомості".

Роза відповіла, що не стане бити полоненого. Слідчий закричав: "Це може врятувати життя наших хлопців. А ти, єврейко, про Бабин Яр чула?". Роза сказала: дайте, мовляв, мені автомат, піду на передову і буду стріляти у ворогів. А беззбройного бити не буду. 

Важко на війні вистояти і залишитися людяним.

 

"Сьогодні катована Україна кричить голосами своїх поетів"

– Ваш улюблений поет Пауль Целан жив у Чернівцях, коли в 1940-у радянські війська окупували Бессарабію та Північну Буковину, відібравши ці території у Румунії. Вони казали: "Ми вас прийшли врятувати від капіталізму, ми вам покажемо, що таке радянський рай для робітників та селян". Чи не знаходите ви аналогії з тим, що відбувається зараз на півдні та сході України?

− На Західну Україну, до Чернівців, я потрапив уперше лише в 1980-ті роки.

Я тоді лише починав перекладати вірші Пауля Целана, одного з найвизначніших поетів минулого століття. Він у Чернівцях народився і прожив першу половину короткого життя. Це місто, австрійське, а потім румунське, пережило два радянські періоди: короткий – у сороковому році, і тривалий – з 1944 року до здобуття Україною незалежності. У проміжку була румунсько-німецька окупація з усіма наслідками для українсько-єврейського міста.

Радянська влада не дуже відставала від інших окупантів. Вона починала з арештів і відправки в сибірські табори активістів різних партій, підприємців, професорів університету, словом, "чужих елементів" за радянською термінологією.

Коли 1944 року в Чернівці повернулася радянська армія, все почалося знову: арешти, спорожнілі полиці в магазинах, переслідування будь-якого інакомислення, вилучення "шкідливих" книжок, брехливі газети й журнали, які, захлинаючись, вихваляли державу робітників і селян.

Якщо сьогодні замінити слово "радянський" на слово "російський", вийде обіцяний путінський рай в окупованих містах і селах.

Реклама:

− Целан не захотів залишатися під радянськими "визволителями" у Чернівцях. А 1948-го, отримавши австрійське громадянство, залишає й Австрію, бо там стоять радянські війська. При цьому над Целаном тяжіло, що мова його поезії – німецька – та ж сама, що й у агресора, який знищив його сім'ю та народ. Чи відчуваєте ви сьогодні целанівські почуття по відношенню до російської мови?

− Можливо, він покинув Відень і поїхав звідти до Парижа ще й тому, що не міг жити в країні повсякденної німецької мови, яка увібрала в себе нацистський лексикон. Це заважало Целану шукати нові виразні засоби, нову поетичну мову для своїх віршів.

І тут можна угледіти схожість із сьогоднішньою ситуацією – коли говорять про російську мову як про мову війни, мову загарбників і грабіжників.

Сьогодні з'являються публічні висловлювання про те, що потрібно відмовитись від російської мови. Але ж є російська мова в Україні, вона рідна для мільйонів людей. Є українська література російською мовою в Одесі, Харкові, Херсоні. Мільйони не можуть виїхати до Парижа, щоб там очистити мову, забруднену путінською пропагандою, яка стала мовою війни і насильства.

В Україні є російська література як частина багатонаціональної української літератури. Перелік треба б почати з Миколи Гоголя. Далі згадати Ісака Бабеля, Едуарда Багрицького, всю Одеську літературну школу.

У Києві жили і творили в другій половині минулого століття такі письменники, як Віктор Некрасов, Мирон Петровський, Володимир Кисельов, поети Леонід Вишеславський, Леонід Кисельов, який писав вірші російською та українською мовами. А в Харкові писав вірші Борис Чичибабін і багато інших. І сьогодні в Одесі створює свою поезію Борис Херсонський, пише вірші і видає поетичні збірки Людмила Херсонська. У київських поетес Ії Ківи та Наталки Бельченко є вірші українською та російською.

Я точно знаю, що цей список чотирма поетами не обмежується. У всіх них є читачі. Чому б їм не бути, якщо мільйони українців вважають російську мову рідною? Навіщо нам віддавати свою українську російську літературу чужому дядькові, який до того ж нам зовсім не родич, а ворог?

Щодо російських класиків, включаючи класиків ХХ століття, їхні твори належать всьому людству, як поезія Тараса Шевченка, як твори Лесі Українки та Івана Франка.

У листах із табора дружині й сину Василь Стус цитує мовою оригіналу "Поэму конца" Марини Цвєтаєвої, при цьому аналізує стиль і зміст поеми українською, підкреслюючи майстерність поетки. В іншому листі він розбирає листи Пушкіна, пише про його вірші. Для нього як поета поезія перебуває понад мовними бар'єрами. Може, нам усім варто подумати про єдиний простір класичної літератури.

– Зараз люблять цитувати Теодора Адорно про неможливість існування поезії після Голокосту. Целан знайшов для поезії про війну нову мову, ритм. Але ж війна, так глибоко їм впущена в себе, його й убила – двадцять п'ять років по тому. Після війни нам усім доведеться пережити дилему Целана, шукати інтонації, що дають змогу подолати мовчання. Чи є вихід із неї?

− Адорно 1949 року висловив думку, що "писати вірші після Освенцима – варварство".

Згодом Адорно від цього висловлювання відмовився. Він пише 1966 року: "Багаторічне страждання має таке саме право виразити себе, як катований – кричати, тому, мабуть, помилково було стверджувати, що писати вірші після Освенцима неможливо".

Сьогодні катована Україна кричить голосами своїх поетів. Але головне слово про цю війну буде сказано, коли вона закінчиться і поростуть травою військові дороги. Заради цього найголовнішого, найпотрібнішого слова українська поезія виживе.

Пауль Целан був психічно невиліковно хворий. Неможливо встановити, що спричинило хворобу, яка зіштовхнула його з паризького мосту в Сену: загибель у концтаборі батьків, війна і Голокост чи особиста схильність. Однак він встиг висловити у віршах свій біль. Можливо, що зокрема і його поетичне слово стало на 80 років перепоною великій війні. 

Тепер наша надія – на слово багатоголосої української літератури.

Андрій Краснящих, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді