Ремарк в окопах під Херсоном. Історії солдата і кінопродюсера Володимира Яценка про страх на війні, перепрошивку нації та життя після перемоги
Кімната, величезний стіл, по обидва боки двоє маленьких чоловіків.
Це не протокольне фото кремлівського диктатора з черговим голубом миру, що прилетів із Заходу. Це сцена з нової екранізації відомого романа Еріха Марії Ремарка.
Зйомки "На Західному фронті без змін" почалися задовго до того, як довгий "стіл Путіна" став мемом. А 28 жовтня 2022-го фільм німецького режисера Едварда Бергера з'явився на Netflix.
Найцікавіше в цій стрічці про м'ясорубку Першої світової − її проєкції на день сьогоднішній. Зачитаний до дірок Ремарк виявився дзеркалом, у якому кожен побачив щось своє.
Німці − чергову можливість поговорити про свою історичну травму та почуття провини.
Росіяни – "людожерство кайзерівських військових династій і Західний фронт, на якому нічого не змінилося за сто років".
Українці – "хороших руських", серед яких зненацька опинився і сам Ремарк.
"Ремарк – це хороший руський, що вижив на війні. А ідея, яку несуть його герої: "Нас обдурили, ми хотіли взяти Париж за два-три тижні, але нас на*бали злі генерали", − обурюються палкі критики фільму в соцмережах.
Дивні проєкції стають зрозумілішими, якщо дивитися фільм не з Берліна чи Лос-Анджелеса, а з Києва, Херсона чи Миколаєва, які потерпають від ракетного терору російських "антифашистів".
А ще краще для ефекту занурення − звідкись ближче до лінії фронту, як це зробив на наше прохання військовослужбовець ЗСУ Володимир Яценко. Він же продюсер фільмів "Дике поле", "Додому", "Атлантида", "Люксембург, Люксембург", "Я і Фелікс".
"Я знаю, що всі втомилися. Що попереду − невідоме. Що ні в кого з нас зараз немає планів на майбутнє і все, чим ми займалися до війни, сьогодні не має значення.
Але цей дощ надовго. Місяці, можливо − роки. І в нас немає іншого вибору як перемогти", − написав Яценко на початку гарячого літа 2022-го.
Що ми знаємо про війну, чого не знали герої Ремарка?
Чим відрізняється світ на моніторі оператора ракетного комплексу від світу в окулярі кінокамери?
Чому не варто поспішати з пафосним кіноепосом про цю війну?
Про це Володимир Яценко розповів "Українській правді".
Велике будівництво блокпостів, Україна-їжачок і шлях до військкомату завдовжки 8 років
Зневірюватися можна лише доти, доки справи йдуть ще не зовсім кепсько.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
23 лютого об 11 вечора ми виїхали на Західну Україну. Я хотів відвезти родину в безпечніше місце. Пару днів витратив, аби всіх розселити, і вирішив повертатися до Києва.
Я їхав із заходу на схід і на моїх очах протягом дня країна настовбурчувалася, наче їжачок. Пацанчики в костюмах "Adidas" в селах, маленьких містечках і великих містах зводили укріплення з бетонних блоків. Справжнє велике будівництво здорової людини.
Коли я повернувся, Київ мене вразив. Таким я його ще не бачив. Це було місто, в якому прокинувся якийсь дуже давній хижий звір. Було відчутно що завгодно, окрім приреченості − оцього, знаєте, "от ми бідосі, з нами знову робитимуть щось жахливе". Було відчуття, що люди, які тут залишилися, нікуди не підуть і своє місто не здадуть.
Почав дізнаватися, хто з друзів, знайомих залишився в місті. Збилися разом і якийсь час жили гуртом у моїй хаті.
В березні з друзями почали їздити і знімати. Приїхали в Ірпінь. Росіяни в цей день заходили з Бучі. Ірпінь був абсолютно порожнім, вимерлим. Зустріли 11-річного хлопця на ім'я Марк. З абсолютно непроникним обличчям робить коктейлі Молотова. Ми кажемо: "Марк, друже, що ти тут робиш?". Він подивився на нас, як на божевільних, і каже: "Ви шо, не бачите? Коктейлі Молотова". − "А де твої батьки?". − "Не знаю, десь, але зараз не до цього". І це на тлі тиші й абсолютно порожніх вулиць. Уявіть цей сюр.
З подивом спостерігав, як люди миттєво адаптуються до війни. Ми декілька днів знімали в Романівці, коли була евакуація через підірваний міст. Ти бачиш, як звичайні люди з дітьми, собаками, з якимись речами, чують посвист мін у повітрі і лягають на землю, хоча їх ніхто цьому не вчив. І не лякаються тіл убитих поруч. Рік до війни, якби ми побачили людину з відірваними кінцівками на вулиці, це був би шок на роки. Психіка призвичаюється, інакше неможливо.
А потім вп'ятьох з друзями пішли до військкомату. Без надриву, якось цілком природно.
Коли в 2014-му почалася війна, як людина, яка була на Майдані, я розумів, що це моя війна і я маю бути там. Але в мене була на той час маленька дитина − чудовий аргумент у розмовах з собою, чому я в Києві, а не на Донбасі.
Цього разу об'єктивно було ще складніше, ніж вісім років тому. Все волало "ні". Моя жінка на той час була вагітна, зараз у нас народився син. Але в березні 2022-го я зрозумів, що не можу не піти. Якщо не зроблю цього, втрачу самоповагу.
За кілька років син, якому зараз півтора місяці, запитає: "Тато, а що ти робив в цей час?". Що я скажу? Переховувався у Франції? Робив кар'єру? Знімав кіно? І це було, мабуть, головною рушійною силою для мене.
Звісно, мені не подобається, що багато хто з моїх знайомих чоловіків втекли за кордон. Я не знаю, як з ними буду спілкуватися після війни. Як взагалі суспільство ставитиметься до цього – буде толерувати і заплющувати очі чи ні.
Навіть у офіційній комунікації ми десь посередині між цими концепціями застрягли, мені здається. Це чітко не артикулюється. Ми не кажемо: "Батьківщина в небезпеці! Всі до війська!". Але дуже любимо гасла на кшталт "віримо в ЗСУ", "ЗСУ нас врятує" і "ЗСУ – топ".
Страх, який завжди з тобою, і гейміфікація війни
− Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. I не треба тобі розуміти…
Я заперечливо хитаю головою і кажу:
− Ні, мамо, не дуже. Нас там багато; а з усіма якось легше.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Для мене символ цієї війни – маленький дрон DJI, так званий "Мавік". Він докорінно все змінив.
Мабуть, це перша війна артилерії і дронів в таких масштабах. Весь час на фронті ти або ховаєшся і бігаєш від дронів супротивника, або запускаєш власні. Постійно всі дивляться і прислуховуються, що відбувається у повітрі. Це змінило дуже багато – як маскують свої позиції, як намагаються не збиратися у великій кількості в одному місці.
І другий символ війни – якщо говорити про технологічні речі – NLAW і Javelin. Не те щоб вони урівняли піхотинця з моторизованими силами, але дали хоч б якийсь шанс не віддати своє життя за просто так.
На початку війни ми поїхали до друзів, які стояли біля Lavina Mall в Києві. Там була велика зведена група військових і ТрО. Вони готувалися до оборони − йшла російська колона техніки. І їм на позиції привезли NLAW. Звісно, ніхто не вмів ними користуватися. Всі почали шукати в інтернеті інструкції.
Бійці були впевнені в собі, бо 20 "енлавів" це багато, можна було ввалити велику кількість ворожої техніки й зупинити колону. Але коли почали вставляти батареї, з'ясувалося, що 18 з 20 не працюють – розрядилися на холоді. Було дивно спостерігати, як до того впевнені в собі люди, виявили, що у них не 20, а 2 "енлави". Це миттєво змінило настрій.
На щастя, ця велика колона росіян до них не доїхала − просто повезло. 72 бригада вщент развалила її…
Коли працюєш з ПТУРистами (протитанковий ракетний комплекс − УП) і бачиш в монітор, що ракета, випущена побратимами, влучає в БТР з росіянами і вони розлітаються, немає усвідомлення, що саме ти це зробив. Мабуть, певна гейміфікація − це такий захисний механізм психіки. Ти вважаєш, що можеш знищити ворога, а тебе в цій грі вбити не можуть, хоча головою розумієш, що це не так.
Слух – головне з усіх почуттів на війні, а арта – головний її саундтрек. Постійно прислухаєшся, звідки "вилетіло", куди "прилетіло". Це те, що ти постійно чуєш, коли наближаєшся до лінії фронту. Але навіть коли ти в Києві і чуєш якісь схожі звуки, автоматично намагаєшся зрозуміти, чи є це для тебе загрозою.
За ці місяці я навчився жити разом зі своїм страхом. Хтось дуже точно сказав: на війні є два стани – або ти контролюєш свій страх, або страх контролює тебе. Але цей страх завжди присутній.
"Сапоги" з "піджаками", народ, який прокинувся, і фрустровані європейці
Найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне й дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна − у товариськість!
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Це, звісно, суб'єктивно, але бачу у війську цікаву тенденцію. Ті, хто зараз у ЗСУ, або дуже молоді люди – до 22-х, або 40+. Я не знаю, де всі ті, хто поміж. Чи вони застрягли у Львівському котлі, чи ще десь, але ось така дивна тенденція.
Молоді хлопці дуже затяті, їм хочеться воювати, вони завжди кажуть не "я", а "ми" − "ми перші", "ми хочемо", "ми зробимо". І це для них, можливо, таке становлення.
Інша історія – всі ті мужики 40+, до яких і я належу. Ми розуміємо, що встигли щось зробити в житті, багато хто має сім'ї, дітей, і це додає розсудливості та врівноваженості.
Взагалі зараз в армії відбувається щось фантастичне. Дотепер цивільні інколи називають військових "сапогами", а військові цивільних – "піджаками". Коли "сапоги" разом з "піджаками" – це дуже цікаво. Власне, ми бачимо, як зараз на наших очах зшивається нація, бо піджак із сапогами − то ж уже майже ідеальна людина.
З початком великої війни відбулася дуже важлива штука. Українці чи не вперше в своїй історії позбулися комплексу жертви.
Ми завжди були об'єктом, з яким всі щось робили − переважно погане. Морили голодом, розстрілювали, катували. А тут, можливо, вперше ми сказали: стоп. Ніколи знову ми не дозволимо з собою так поводитися. Це тектонічні зсуви, які ми лише починаємо усвідомлювати. Можливо, щось схоже відбувалося з тими євреями, хто вцілів після Голокосту.
Зараз ми не є поневоленим народом. Ми є народом, який прокинувся. До речі, це один із факторів, чому стара обережна Європа з осторогою ставиться до метаморфоз, які з нами відбуваються. Ми дуже адаптивні, швидко вміємо думати, дуже активні й це не всім подобається.
Іронія долі: вмирати за європейські цінності, як виявилося, з усіх європейців сьогодні здатні лише українці.
За ці місяці я багато спілкувався з європейцями. Якщо поляки або чехи нас цілком підтримують, принаймні мої знайомі, то, приміром, багато хто з німців і французів, скажімо так, дуже помірковані. Їх фруструє, що окремий рай на землі, який вони збудували для себе, виявився картковим будиночком. Деяких це фруструє через Україну, яка щось там собі вигадала і не хоче здаватися. Деякі розуміють, що це не лише про Україну, а й про них самих.
Ідеальний фільм про "хороших русских"
Ми − втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Рефреном книги Ремарка і фільму "На Західному фронті без змін" є те, що війна несправедлива за своєю суттю, війна як злий рок. Тому не варто й рипатися, бо спротив не має жодного сенсу, все одно нас зрадять політики й генерали.
До цієї війни багато хто з українців вважали так само. Навіщо оці бовдури копирсаються спочатку на Майдані, потім − в АТО. Навіщо це взагалі робити, якщо все зрозуміло. Все прах і тлін. Все одно нас зганьблять − американці, європейці, і нам доведеться повертатися до рабського стійла під назвою "одін народ".
Цікаво, що так само почуваються й самі росіяни, поневолені у власній імперії. Це дуже цікава штука: десь читав, що Росія – єдина імперія, в якій корінна нація жила гірше, ніж поневолені нею нації.
Якби я дивився цей фільм рік тому, він так само для мене залишився би погано зробленим фільмом. Але справа не в його художніх принадах або недоліках.
Мені дивно, що там немає логотипу "Мосфільму" на початку, тому що я сприймаю його як фільм, який насправді мали б зняти росіяни.
Важливо розуміти, що Ремарк часів "На Західному фронті" – це все ж таки імперія. І німецьки солдати – люди, які репрезентують цю імперію. Так само, як росіяни репрезентують імперську Росію.
Тому я й вважаю, що фільм – це ідеальний погляд на світ росіянина-мобіка десь з окопу під Херсоном. Хто він, що він тут робить і заради чого прийшов віддати своє життя? Вони – гвинтики в конвеєрі смерті й не бачать жодного сенсу цієї війни, водночас не знаходять в собі сил їй протидіяти. Так само, як ремарківські "хлопчики", вони йдуть на війну й потерпають.
Нам тепер, можливо, ближче фільми на кшталт "Врятувати рядового Раяна", ніж нескінченні історії про сумну та важку долю пересічного українця, від якого нічого не залежить…
Потрібен час, щоб ми мали змогу пропустити через себе все, усвідомити, що з нами відбувається. Якщо Спілберг 40 років чекав, щоб зняти свій "Список Шиндлера", можливо, це не випадково. Ми в кіно лише зараз, 30 років по тому, змогли сказати щось притомне про травму 1990-х. Це і "Носоріг" Олега Сенцова, і "Я і Фелікс" Ірини Цілик за мотивами книги Артема Чеха "Хто ти такий?".
Тому, думаю, було б великою помилкою під час війни або відразу після неї кидатися знімати щось героїчне і пафосне − умовну "Азовсталь" або "Привид Києва". Хоча як людина, яка дружить із реальністю, розумію, що від цього нам нікуди не подітися.
Якби я знімав кіно про цю війну, можливо, це була б камерна драма. Історія того, як звичайні цивільні люди перетворюються на бійців. Бо це невідворотність, з якою ти маєш жити все життя. Ти не можеш стерти це ні з пам'яті, ні з емоційного досвіду.
Життя після війни, відчуття одного човна та найбільші страхи
Все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
На відміну від 18-річних героїв Ремарка я точно знаю, що війна закінчиться − вона не може бути нескінченною.
Як доросла людина, по-перше, розумію, що є економіка, політика, багато інших речей, які, хочемо ми чи не хочемо, впливають на те, що відбувається на фронті. Ця війна − дуже дороге задоволення для всього світу.
По-друге, я намагаюся − і це дуже важливо для мене − залишитися людиною після війни. Знаю багато травмованих людей і розумію, що ці люди ніколи не повернуться з війни, навіть якщо фізично вціліють. Я б хотів повернутися.
Найбільший мій страх – що всі наші втрати будуть даремні. Що після перемоги ми повернемося в ту саму корумповану країну, якою вона була до цього. Що ми продовжимо толерувати всі ці жахливі речі. Що ми скажемо собі: "Перемогли москаля, добре, а тепер житимемо так само, як жили". Корупція – це ж не лише про поганого чиновника, який бере хабарі, це про всіх нас.
Я боюся не того, що ми не переможемо – ми не можемо не перемогти. Так, нас можуть знищити, але не перемогти. А того, що ми знову вкотре втратимо свій шанс. Це складніша битва – після перемоги над росіянами перемогти себе.
Абсолютне зло для мене – це недовіра, яка, наче іржа, роз'їдає нас зсередини. В кожному жесті ми готові бачити зраду. І неспроможність порадіти успіху інших, це також про нас.
Я розумію, що це наслідки атомарного суспільства. Коли ти один, ти безперечно правий, а до всіх інших маєш відноситися як до потенційних ворогів. Інакше не виживеш. Але зараз із філософією "два українці – три гетьмани" ми нічого не побудуємо. Поодинці ми будемо суперуспішними в будь-яких інших країнах, куди нас занесе, але не зможемо побудувати власну.
Під час війни з цим простіше. Ми всі разом. На фронті ти – людина в формі. Це спільна доля, відчуття одного човна. Але навіть коли ти повертаєшся з фронту, бачиш, як з кожним кілометром все навколо змінюється.
Це все ми проходили з 2014-го. Скільки було принизливих випадків, коли військових із посвідченнями учасника бойових дій викидали з маршруток. Це ж не погана влада з нами робить. Це ми самі.
Можливо, після війни, коли остаточно зрозуміємо, що ми не раби, через самоповагу повернеться здатність довіряти іншим. Принаймні дуже сподіваюсь на це.
Михайло Кригель, УП
