Ідеологія реформ

Якщо би було потрібно сформулювати однією фразою ідеологію реформ, то я визначив би її так: "Створення динамічного соціального статусу трудових ресурсів".

Трудові ресурси слід розуміти в найширшому змісті.

Це не тільки наймані працівники, заробітна плата, освіта, здоров'я, фах і правова захищеність. Трудові ресурси є органічною складовою всіх супероснов: вони є й капіталом, вони є складовою капіталістів, також вони формують лави споживачів.

Реформи стануть реформами, якщо ми якість поставимо перед нагальною доцільністю. Тому що, навіть досягнувши ситуативного успіху в смислах збоченої доцільності, у перспективі ми отримаємо анти-реформи.

Саме нову доцільність. А вона, у свою чергу, повинна знайти формальне відображення в податковій, адміністративній, судовій і інших реформах.

Повноваження та посадові інструкції, взаємні права та обов'язки можна сформулювати довільним чином і під будь-яку задачу: чи то наповнення бюджету, чи то подолання дефіциту Пенсійного фонду тощо.

Але це буде лише нагальна доцільність – а країні потрібна нова якість.

Саме динамічний соціальний статус трудових ресурсів як мета, дасть можливість сформуватись новій доцільності.

Якнайшвидше трудові ресурси, їх підприємницьку складову, потрібно вивести не стільки з полону виснажливих податків, скільки звільнити із кріпацтва податків корупційних.

Зараз ми маємо ситуацію, коли будь-яка спроба громадянином змінити свій соціальний статус обходиться йому дуже дорого. Вона обтяжена хабарами, тяганиною й принизливою непевністю, тому що цілком залежить від сваволі чиновника.

У цьому сенсі повинно бути сформоване нове правове поле, і будуватись судова реформа.

Здобуття освіти й фаху як достойна мета, повинно знайти своє відображення в тарифній сітці як достойна зарплата.

Пріоритет здоров'я людей, їхній добробут, змістовне дозвілля повинні стати формулою нових посадових інструкцій чиновника.

Мінімальна зарплата повинна забезпечувати покриття умовно-постійних витрат життя громадянина. І завданням реформ і влади повинно стати наступне: доглядати не стільки за збільшенням мінімалки, скільки зменшення кількості працюючих, що її отримують.

Трудові ресурси – це такі ж капітали як заводи, фабрики, руда й вугілля. Тому вони потребують чіткого інституційного поля, без загроз рейдерських захоплень, або вимушених банкрутств у вигляді безробіття.

Трудові ресурси – це той самий малий, середній і великий бізнес, лише в іншому соціальному статусі. Тому вони зацікавлені в чітких, прозорих і однозначних "правилах гри", що є єдиними для всіх, без винятків та вилучень. У таких правилах гри, які дають підстави для формування відповідальних прогнозів і побудові обґрунтованої перспективи.

Трудові ресурси – це врешті решт споживачі, які забезпечують попит, а, отже, розвиток і капіталів, і капіталістів.

Можна назвати велику кількість переваг потужної вертикалі влади. Вона, безумовно, краща за будь-який розгардіяш, з його загрозами втрати управління процесами. Але в такої вертикалі є фатальна вада: помилки потужної вертикалі влади є такими ж потужними. А без системи об'єктивного зворотного зв'язку, громадського контролю над владою, такі помилки неминучі, а згодом – перманентні.

Широкий діалог влади, бізнесу, суспільства через інститути громадянського суспільства, вільні та незалежні ЗМІ – найкращий від цього запобіжник.

Це – найголовніше завдання будь-якої влади.

Людей можна заставити замовчати, їх можна заставити виконувати, але людей не можна примусити визнавати.

Тому, за таких умов, будь-яка нова влада приречена перебирати на себе одномірну легітимність "неминучого зла", а отже, нарікати на попередників, аж поки не наповнить новим змістом суспільний діалог.

Наслідком реформ, проведених у цій ідеології, повинна стати настанова, яку закріпить новий суспільний договір: "Нерівність вигідна всім". 

"Нєравноє всєм равєнство" проголосив Григорій Сковорода. У його алегорії з "фонтаном достатку", глечики, які стоять під фонтаном – різні, але вони рівні в тому, що всі наповнені по вінця.

Динамічний соціальний статус трудових ресурсів і передбачає, що кожен може вибрати собі глечик, який "зможе підняти", та він завжди буде повним, як і у всіх.

З історії добре відомо, що в основі всіх заворушень і революцій, лежить ненависний закріпачений соціальний статус трудових ресурсів. І не тільки робітників, але й капіталістів.

Колись, у середньовічній Англії чума, що викосила половину населення, зруйнувала фіксований соціальний статус селянина-віллана по відношенню до власника землі. Це забезпечило стрімкий розвиток країни.

У Радянському Союзі війна розкріпачила фіксований соціальний статус пригнобленого життя селянина. І молодь – наші батьки – цим мужньо скористалась, самовідданою працею будуючи свою долю. Саме розкріпачене село забезпечило стрімку відбудову й розвиток повоєнної країни.

Але коли трудові ресурси вичерпали фактори росту, вони знову прийшли до фіксованого соціального статусу. Та необхідних реформ не відбулось. Країна ввійшла в період застою: стану комфортного ситуативно, але приреченого в перспективі. Добре відомо, чим це закінчилось, і добре, що лише так.

Нинішні настрої населення викликають обґрунтовану тривогу. Такого не спостерігалось навіть у часи, коли за тиждень на купонах домальовувалось три нулі, а для придбання товару необхідні були додаткові талони.

Я би визначив цей стан, як "агресивний фаталізм".

Це означає, що люди будуть мовчати й на "майдани" не вийдуть. Але вони з бездумним завзяттям схвалять будь-яку радикальну зміну, яка, як завжди, нічого не змінить.

Якщо проведені реформи зафіксують соціальний статус трудових ресурсів, позбавлять їх учасників перспективи росту, то це загрожує цілим комплексом проблем у всіх сферах життя країни. І найневиннішою з них буде тотальна еміграція капіталів та робочої сили: ініціативної, освіченої, фахової.

У країні залишиться деморалізована частина населення, яка погодиться на будь-які подальші дії влади – але яка не здатна буде їх реалізувати. Тоді про себе заявить інша доцільність – жахлива й невідворотна. Тому що доцільність, яка забезпечується деградацією й виснаженням трудових ресурсів, – це доцільність пекла.

Зараз найменше потрібно шукати того, хто винен в існуючому status quo. Історичні паралелі можуть виявитись дуже глибокими, а отже, хибними, і як завжди непродуктивними.

Є факт, його потрібно осмислити. А для цього, найкраще на проблему подивитись "із майбутнього".

Тоді результатом реформ, проведених в ідеології розкріпачення трудових ресурсів, може стати народження нової національної ідеї:

"Перетворення трудових ресурсів країни в найпотужніший капітал України".

Валентин Ткач, Чернівці, спеціально для УП