Про Kyiv Post і відсутність логіки

17 переглядів
Понеділок, 18 квітня 2011, 15:00
Олег Бардяк
для УП

З минулої п'ятниці події, що розгортаються навколо Kyiv Post – топ-новина. Здається, усі провідні видання написали про проблеми, котрі виникли в газети. Скоріше за все, публікації на підтримку її журналістів з'являтимуться й надалі. У це принаймні хочеться вірити, бо журналістська взаємодопомога зараз необхідна не лише Kyiv Post, а всім, хто працює в наших ЗМІ.

Адже в країні, де громадянам начхати на все, крім своїх приватних проблем, а цінності існують здебільшого на рівні "украв, випив, у тюрму", єдиним дієвим інструментом захисту стандартів професії лишається хіба цехова солідарність. І хай етап цехів, як захисників прав та свобод, цивілізовані країни пройшли ще в середні віки. Усе ж дуже тішить, що в нашій квазіфеодальній державі хоча б такі інструменти більш-менш працюють.

Проте, аналізувати стан справ в Україні заняття невдячне, марудне й депресивне. А найгірше, що практично безрезультатне.

Тому, замість звичного кола, цікавіше буде обдумати дії тих людей, котрі зараз тиснуть на пресу. І спрогнозувати можливі наслідки цих дії.

Так от.

В усьому цивілізованому світі ЗМІ можуть відчувати брак фінансування, бути зв'язаними жорсткою редакційною політикою чи форматом, але все одне залишаються вільними – у межах наперед визначених тематики та законів пишуть про все, що вважають за потрібне. А динамічний розвиток засобів поширення інформації та конкуренція на ринку сприяють розвитку найбільш професійної, гострої та об'єктивної преси.

В усьому нецивілізованому світі ЗМІ можуть не відчувати браку в коштах, заробляти шалену популярність на скандальних темах та великі гроші на рекламі, але залишаються невільними – кожен журналіст добре знає про що, про кого та як саме він писати не може. А якщо й не знає, то йому вказують на це ввічливо – звільненнями, або неввічливо – фізичним насильством.

Через отакий чіткий розподіл, свобода ЗМІ є одним із найяскравіших показників того, чи належить дана країна до списку цивілізованих, чи не належить.

І цей розподіл був би може й не важливим, якби не той простенький факт, що цивілізовані країни – багатші, безпечніші, курорти й магазини там кращі, а люди привітніші.

Понад те, цивілізовані країни свято переконані, що саме цивілізованість є вагомою запорукою їх добробуту. Тому, по мірі можливості, намагаються вберегти себе від усього, що шкодить їхнім цінностям. А особливо від тих людей, котрі свої власні країни перетворюють чи вже перетворили на нецивілізовані.

Бо хто їх знає, тих дикунів? Може, вони приїдуть у яку-небудь Швейцарію чи Швецію, куплять там газету чи медіа-холдинг, а потім за допомогою тої газети приведуть до влади в країні якогось корумпованого політика. І його навіть до відставки ніхто не змусить, як, наприклад, в Італії. Бо не буде преси, котра зможе про всю оту корупцію розказати. І перетвориться та Швеція чи Швейцарія на яку-небудь чергову... а зрештою, підставте приклад самі.

Звичайно, оце правило про обмеження діє не завжди. Бо з російськими, китайськими чи арабськими "друзями" треба вести бізнес. Тому якийсь рівень сприйняття для них залишається, незважаючи на цензуру, порушення прав людини й так далі.

А що роблять з тими, хто у світових політиці чи бізнесі грає роль, близьку до 0? Факт відомий – їм блокують рахунки, забороняють в'їзд і навіть не дають втекти від власних революцій до місць, де буде спокійно, комфортно й безпечно.

Тепер питання: Яку роль у глобальних бізнесі й політиці грають українські "володарі життя"?

Навряд чи таку, з якою можна не перейматися за власну репутацію. Радше навіть навпаки – цю репутацію їм якраз слід заробляти. Тому й мусять викидати мільйони на культурні проекти, чи на підтримку національних громад у ЄС, чи на освіту або охорону здоров'я.

А далі уявіть собі ситуацію.

У країні, котру хочуть представити світу як цивілізовану, здійснюється тиск на газету. Причому таку, котра вже давно стала чи не найкращим місцевим англомовним ЗМІ й дуже популярна серед іноземців, що перебувають у цій країні. У газеті з незрозумілих причин звільняють редактора, її журналісти виходять на страйк, а власник, замість намагатися залагодити ситуацію, починає вказувати журналістам що "їм тут не Майдан".

Тепер спробуємо спрогнозувати розвиток подій.

Спочатку, очевидно, іноземці швидко поширять інформацію про тиск на пресу в даній країні по всьому світу. Потім ця інформація створить відповідний імідж власнику газети, особам, котрі фігурували в її критичних матеріалах, і всій політичній верхівці країни, котра повинна була, але не захистила свободу слова.

А далі?

А далі, ще протягом багатьох років, жодні найкращі лобістські фірми в західних країнах не зможуть довести своїм громадянам та політикам, що фігурантам того скандалу варто дозволити в'їзд у країну чи продати якийсь завод.

Бо якщо вже свобода слова – один із наріжних каменів Західного суспільства, то з цим треба рахуватися.

Особливо, якщо країна не є найбільшим у світі промисловим виробником, або якщо не експортує газ для всієї Європи.

Особливо, якщо істеблішменту цієї країни дуже хочеться їздити в Монако, Лондон чи Куршавель.

Особливо, якщо більше третини експорту із цієї країни спрямовано до ЄС.

Особливо, якщо банківські рахунки місцевих олігархів та політиків знаходяться десь у Швейцарії.

А в Україні натомість закривають "Газету по-київськи", називають журналістів холуями і здійснюють тиск на Kyiv Post.

Звичайно, зрозуміло, що люди, котрі змогли стати народними депутатами, або заробили мільярд, мислять дещо відмінно від "пересічних". Але де в такому ставленні до преси хоч крихта логіки?!

І де взагалі раціональність?

Якщо навіть у Росії не закривають "Ехо Москви" чи "Газету.Ру", дозволяють вільнодумство в ЖЖ чи лишають відносну свободу виданням Газпромівського холдингу? А в нас свято вірять, що прикривши чергову газету – моментально вирішать проблему всенародної ненависті. Наївні...

Зрештою, виглядає на те, що офіційна Україна впевнено стає навіть не на російський – а на білоруський чи якийсь туніський шлях. Для громадян це, напевно, погано, але в нас і зараз умови життя не мед.

А от враховуючи життєві смаки наших можновладців, навряд чи їм сподобається фінальна точка тої дороги.

Олег Бардяк, спеціально для УП



powered by lun.ua
powered by lun.ua
Насильницькі зникнення в Україні. Правові декларації та реалії війни
Що насправді відбувається з розслідуваннями насильницьких зникнень в Україні, як ми виконуємо власні міжнародні зобов'язання у цій сфері та як захистити й надати допомогу жертвам зникнень та їхнім родинам?
Всім вийти з тіні: Про відкриття реальних власників компаній в Україні
Тільки публічність та доступність інформації про реальних власників компаній є дієвим засобом запобігання корупції, адже це хвороба не може існувати на світлі – їй потрібна тінь, непрозорість, відсутність інформації.
"Крути-1918". Де закінчується історія й починається вигадка?
Фільм, справді, як попередньо заявляв режисер, вийшов більше художнім, а ніж історичним. Однак, це не означає, що автори можуть вільно трактувати реальні історичні події, пропонуючи глядачам своє бачення.
Освіта, як 16 років тюремного ув'язнення
В інституті нас просять забути те, що вчили в школі, на роботі – те, що вчили в інституті. Тому що ніщо ні з чим не пов'язано.
"Брехлива" етикетка: як маркуватимуть продукти харчування у 2019 році
У серпні набуде чинності закон "Про інформацію для споживачів про харчові продукти". Як зміниться маркування продуктів? (рос.)
Здобули децентралізацію?! Чому майже 200 громад чекають на вибори мерів
Без мерів міст деякі громади потерпають від нелегітимної влади і тітушок.