Чи скористається українське православ‘я з історичного шансу?
Вівторок, 14 листопада 2000, 12:36
Інформаційні агенції розповсюдили сенсаційну новину зі Стамбула: за посередництвом Вселенського патріарха Варфоломія досягнуто значного поступу на переговорах між повноважними делегаціями двох українських національних православних церков: УПЦ КП та УАПЦ, що дозволяє сподіватися історично осяжній перспективі на можливість їхнього об'єднання. Щоправда, поза переговорним процесом залишається УПЦ Московського патріархату, на яку припадає 69% із 11700 православних парафій в Україні (УПЦ КП об'єднує 23% парафій, УАПЦ - 8%).
Втім ніхто й не сподівався на участь церкви Володимира Сабодана в міжправославному діалозі. Як відомо, Архієрейський собор РПЦ у серпні відмовив цій церкві навіть у наданні автономії. Причому коли сам митрополит Володимир продовжує за інерцією твердити (як-от під час відвідин Одеської єпархії 13-15 вересня), начебто УПЦ має "не просто автономію, а найвищу автономію", його заяви відразу ж дезавуюють власні ж єпископи. Так, єпископ Тульчинський і Брацлавський Іполит буквально через тиждень без дипломатії заявив у інтерв‘ю віртуальному часописові PART.ORG.UA - жодної УПЦ не існує, є українські єпархії РПЦ, для яких цілком достатньо й статусу екзархату...
А тим часом з огляду на дедалі жорсткішу й проімперськішу позицію РПЦ говорити про те, що вона зможе піти колись на надання автокефалії українській церкві - принаймні наївно. Не для того Собор РПЦ канонізував останнього російського імператора. До речі, канонізував з подачі саме українських єпископів - скандально відомого Агафангела одеського і вже згадуваного Іполита тульчинського, для якого "прибуття чудотворного образу Царя-Мученика стало найбільшою подією в житті єпархії" (див. уже згадуване інтерв‘ю).
Тому перед національними українськими церквами - УПЦ КП та УАПЦ - відкривалася безрадісна перспектива існування «в схизмі», за умов невизнання православною спільнотою через жорстку позицію Московської патріархії. Ситуація в історії православ‘я аж ніяк не унікальна - адже сама Московська церква очікувала визнання своєї самопроголошеної автокефалії 141 рік... А проте перспективу закріплення на тривалий період ще однієї лінії суспільного розколу і в так аж надто поділеній за багатьма ознаками Україні ніяк не можна вітати.
І тут в українського православ‘я з‘явився історичний шанс. Пов‘язано його з тим, що Вселенський Патріарх Варфоломій, духовний глава крихітної християнської громади в Туреччині, вирішив перетворити свій номінальний історичний статус "першого серед рівних православних патріархів" на реальний. Навряд чи це вдалося б Варфоломієві за інших умов, - адже ще донедавна всі кроки Вселенської Патріархії жорстко контролювалися турецьким урядом, і досить було б демаршу московського посла в Анкарі для того, щоб розставити все по своїх місцях.
А проте сьогодні ситуація докорінно змінилася. Православну громаду в Туреччині взяли під опіку США. Стосунки Москви з Анкарою натомість не найкращі. І, як наслідок, Варфоломій міг зважитися на перший немислимий донедавна вчинок - взяв під опіку православні парафії в Естонії, що оголосили про вихід з юрисдикції Москви.
Наступним його пріоритетом стала Україна, включення якої до складу Московської патріархії 1686 року Вселенська патріархія так остаточно і не визнала. Спочатку була ініціатива міжправославного діалогу УПЦ, УПЦ-КП й УАПЦ за посередництва патріархів Алексія і Варфоломія. Проте Москва зірвала такий діалог, заявивши про незмінність своєї позиції: єдиний шлях до відновлення церковної єдності в Україні - це повернення розкаяних "розкольників" у лоно РПЦ.
Наступним кроком Варфоломія стала організація переговорів між УПЦ КП й УАПЦ, які можливості діалогу ніколи не відкидали. Замайоріла перспектива визнання церкви, що постане в результаті об‘єднання УПЦ КП й УАПЦ, спершу Константинополем, а згодом і значною частиною інших помісних православних церков (окрім тих, що жорстко контролюються Москвою).
А це в перспективі докорінно змінить церковну карту й самої України. Попри велику перевагу УПЦ (МП) в парафіях, соціологічні опитування кількох останніх років стійко фіксують значну перевагу прихильників саме УПЦ КП. І, отримавши канонічне визнання, національна церква неминуче залучить на свій бік чимало вірних і священиків УПЦ (МП), яких сьогодні відлякує головним чином тавро "неканонічності". Натомість "секвестрована" УПЦ (МП) остаточно утвердиться в тому статусі, який фона має де-факто: українських єпархій РПЦ.
Втім, ця перспектива аж ніяк не виглядає гарантованою, - через питання про те, хто очолить об‘єднану церкву. Глава УПЦ КП Філарет заявив, що хотів би кандидувати на патріарший кукіль цієї церкви "на загальних" підставах. При цьому цілком зрозуміло - його обрання патріархом буде майже неминуче, оскільки в сьогоднішньому українському єпископаті об‘єктивно немає жодної скільки-небудь близької за масштабами постаті.
Натомість у середовищі УАПЦ (принаймні, в тій його частині, яка асоціюється з фактичним ідеологом церкви, молодим амбітним Харківським архієпископом Ігорем) існує стійке неприйняття постаті Філарета. Сам архієпископ Ігор всіляко пропагує ідею обрати патріархом одного з діаспорних єпископів, що не тягнуть за собою шлейфу "тоталітарного минулого". Проте навряд чи така ідея здобудеться на багато прихильників. Адже єпископ з діаспори, відірваний від українських реалій, може, при всіх його моральних чеснотах, виявитися безпорадним адміністратором, або, ще гірше, зробиться маріонеткою в руках вузького кола наближених осіб.
Звичайно, на церковну ситуацію в Україні могла б вплинути влада. Сам президент Л.Кучма нещодавно вкотре заявив, що бачити єдину помісну українську православну церкву - найзаповітніша його мрія. Зрозуміло, що при бажанні він легко міг би привести "до спільного знаменника" не лише УАПЦ й УПЦ КП, а й значну частину УПЦ (МП) - крім найзатятіших промосковських фанатиків. Адже наша держава успішно виконувала своєю адміністративною потугою і складніші завдання. Згадаймо історію з нещодавнім "референдумом", де 80% проголосували "за", хоча серед авторових знайомих немає жодного, хто ходив би на дільницю.
Але біда в тому, що Л.Кучма ніколи не деталізував: яку саме єдину церкву хоче він бачити. І якщо це буде церква, побудована за принципом адміністративної вертикалі, зі своїми засухами, швецями й вишиванюками - ледве чи йтиметься про справді духовну спільноту, яка опікуватиметься людськими душами. До того ж, вперта "прив‘язаність" президента до безліч разів дискредитованої й відверто антиукраїнської верхівки УПЦ (МП) - згадаймо бодай події навколо освячення Успенського собору - не лишає надій на створення навіть такої церкви.
І коли єдина українська помісна церква таки постане (очевидно, все ж таки "знизу", за сценарієм, близьким до описаного вище), чільні українські святині ще надовго (назавжди?) лишатимуться завдяки Кучмі та його попередникові Кравчуку в руках московської патріархії. Адже я особисто не можу уявити картини: як правоохоронці демократичної цивілізованої України виганяють з Лаври фанатичних російських ченців. А добровільно ці ченці не підуть звідти ніколи - навіть на виконання судових постанов, парламентських ухвал, чи президентських указів...
Втім, останнє - перспектива віддаленого майбутнього. А поки: чи буде знайдено формулу прийнятого компромісу між УПЦ КП та УАПЦ? Навряд чи хтось відповість із певністю. А тим часом унікальний шанс може бути безповоротно втрачено. Адже рішучість самого Варфоломія йти на конфлікт з Москвою може істотно зменшитися через невміння самих українців дійти згоди там, де їх ніщо й не мусить ділити.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, член Президії УНП "СОБОР"
Втім ніхто й не сподівався на участь церкви Володимира Сабодана в міжправославному діалозі. Як відомо, Архієрейський собор РПЦ у серпні відмовив цій церкві навіть у наданні автономії. Причому коли сам митрополит Володимир продовжує за інерцією твердити (як-от під час відвідин Одеської єпархії 13-15 вересня), начебто УПЦ має "не просто автономію, а найвищу автономію", його заяви відразу ж дезавуюють власні ж єпископи. Так, єпископ Тульчинський і Брацлавський Іполит буквально через тиждень без дипломатії заявив у інтерв‘ю віртуальному часописові PART.ORG.UA - жодної УПЦ не існує, є українські єпархії РПЦ, для яких цілком достатньо й статусу екзархату...
А тим часом з огляду на дедалі жорсткішу й проімперськішу позицію РПЦ говорити про те, що вона зможе піти колись на надання автокефалії українській церкві - принаймні наївно. Не для того Собор РПЦ канонізував останнього російського імператора. До речі, канонізував з подачі саме українських єпископів - скандально відомого Агафангела одеського і вже згадуваного Іполита тульчинського, для якого "прибуття чудотворного образу Царя-Мученика стало найбільшою подією в житті єпархії" (див. уже згадуване інтерв‘ю).
Тому перед національними українськими церквами - УПЦ КП та УАПЦ - відкривалася безрадісна перспектива існування «в схизмі», за умов невизнання православною спільнотою через жорстку позицію Московської патріархії. Ситуація в історії православ‘я аж ніяк не унікальна - адже сама Московська церква очікувала визнання своєї самопроголошеної автокефалії 141 рік... А проте перспективу закріплення на тривалий період ще однієї лінії суспільного розколу і в так аж надто поділеній за багатьма ознаками Україні ніяк не можна вітати.
І тут в українського православ‘я з‘явився історичний шанс. Пов‘язано його з тим, що Вселенський Патріарх Варфоломій, духовний глава крихітної християнської громади в Туреччині, вирішив перетворити свій номінальний історичний статус "першого серед рівних православних патріархів" на реальний. Навряд чи це вдалося б Варфоломієві за інших умов, - адже ще донедавна всі кроки Вселенської Патріархії жорстко контролювалися турецьким урядом, і досить було б демаршу московського посла в Анкарі для того, щоб розставити все по своїх місцях.
А проте сьогодні ситуація докорінно змінилася. Православну громаду в Туреччині взяли під опіку США. Стосунки Москви з Анкарою натомість не найкращі. І, як наслідок, Варфоломій міг зважитися на перший немислимий донедавна вчинок - взяв під опіку православні парафії в Естонії, що оголосили про вихід з юрисдикції Москви.
Наступним його пріоритетом стала Україна, включення якої до складу Московської патріархії 1686 року Вселенська патріархія так остаточно і не визнала. Спочатку була ініціатива міжправославного діалогу УПЦ, УПЦ-КП й УАПЦ за посередництва патріархів Алексія і Варфоломія. Проте Москва зірвала такий діалог, заявивши про незмінність своєї позиції: єдиний шлях до відновлення церковної єдності в Україні - це повернення розкаяних "розкольників" у лоно РПЦ.
Наступним кроком Варфоломія стала організація переговорів між УПЦ КП й УАПЦ, які можливості діалогу ніколи не відкидали. Замайоріла перспектива визнання церкви, що постане в результаті об‘єднання УПЦ КП й УАПЦ, спершу Константинополем, а згодом і значною частиною інших помісних православних церков (окрім тих, що жорстко контролюються Москвою).
А це в перспективі докорінно змінить церковну карту й самої України. Попри велику перевагу УПЦ (МП) в парафіях, соціологічні опитування кількох останніх років стійко фіксують значну перевагу прихильників саме УПЦ КП. І, отримавши канонічне визнання, національна церква неминуче залучить на свій бік чимало вірних і священиків УПЦ (МП), яких сьогодні відлякує головним чином тавро "неканонічності". Натомість "секвестрована" УПЦ (МП) остаточно утвердиться в тому статусі, який фона має де-факто: українських єпархій РПЦ.
Втім, ця перспектива аж ніяк не виглядає гарантованою, - через питання про те, хто очолить об‘єднану церкву. Глава УПЦ КП Філарет заявив, що хотів би кандидувати на патріарший кукіль цієї церкви "на загальних" підставах. При цьому цілком зрозуміло - його обрання патріархом буде майже неминуче, оскільки в сьогоднішньому українському єпископаті об‘єктивно немає жодної скільки-небудь близької за масштабами постаті.
Натомість у середовищі УАПЦ (принаймні, в тій його частині, яка асоціюється з фактичним ідеологом церкви, молодим амбітним Харківським архієпископом Ігорем) існує стійке неприйняття постаті Філарета. Сам архієпископ Ігор всіляко пропагує ідею обрати патріархом одного з діаспорних єпископів, що не тягнуть за собою шлейфу "тоталітарного минулого". Проте навряд чи така ідея здобудеться на багато прихильників. Адже єпископ з діаспори, відірваний від українських реалій, може, при всіх його моральних чеснотах, виявитися безпорадним адміністратором, або, ще гірше, зробиться маріонеткою в руках вузького кола наближених осіб.
Звичайно, на церковну ситуацію в Україні могла б вплинути влада. Сам президент Л.Кучма нещодавно вкотре заявив, що бачити єдину помісну українську православну церкву - найзаповітніша його мрія. Зрозуміло, що при бажанні він легко міг би привести "до спільного знаменника" не лише УАПЦ й УПЦ КП, а й значну частину УПЦ (МП) - крім найзатятіших промосковських фанатиків. Адже наша держава успішно виконувала своєю адміністративною потугою і складніші завдання. Згадаймо історію з нещодавнім "референдумом", де 80% проголосували "за", хоча серед авторових знайомих немає жодного, хто ходив би на дільницю.
Але біда в тому, що Л.Кучма ніколи не деталізував: яку саме єдину церкву хоче він бачити. І якщо це буде церква, побудована за принципом адміністративної вертикалі, зі своїми засухами, швецями й вишиванюками - ледве чи йтиметься про справді духовну спільноту, яка опікуватиметься людськими душами. До того ж, вперта "прив‘язаність" президента до безліч разів дискредитованої й відверто антиукраїнської верхівки УПЦ (МП) - згадаймо бодай події навколо освячення Успенського собору - не лишає надій на створення навіть такої церкви.
І коли єдина українська помісна церква таки постане (очевидно, все ж таки "знизу", за сценарієм, близьким до описаного вище), чільні українські святині ще надовго (назавжди?) лишатимуться завдяки Кучмі та його попередникові Кравчуку в руках московської патріархії. Адже я особисто не можу уявити картини: як правоохоронці демократичної цивілізованої України виганяють з Лаври фанатичних російських ченців. А добровільно ці ченці не підуть звідти ніколи - навіть на виконання судових постанов, парламентських ухвал, чи президентських указів...
Втім, останнє - перспектива віддаленого майбутнього. А поки: чи буде знайдено формулу прийнятого компромісу між УПЦ КП та УАПЦ? Навряд чи хтось відповість із певністю. А тим часом унікальний шанс може бути безповоротно втрачено. Адже рішучість самого Варфоломія йти на конфлікт з Москвою може істотно зменшитися через невміння самих українців дійти згоди там, де їх ніщо й не мусить ділити.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, член Президії УНП "СОБОР"
