Був би імідж – Кучма завжди знайдеться
Понеділок, 30 липня 2001, 12:48
Сьогоднішні розмови з присмаком чергового скандалу про якийсь контракт про створення в Америці позитивного іміджу Кучми, України та інших посадовців із Києва викликає у нормальних людей нормальну скептичну посмішку хоча б уже тому, що смішна сума домовленостей – 500 тисяч доларів. Їх нібито зголосилося заплатити американським іміджмейкерам українське Агентство гуманітарних технологій (АГТ), за яким, в свою чергу, нібито бовваніє постать "депутата" і "незалежного бізнесмена" Віктора Пінчука.
Сума смішна хоча б з огляду на порівняння із тими сумами, які інші держави платять за схожі послуги. Відомий теоретик українського іміджмейкерства Георгій Почепцов минулого тижня повідомив, що, наприклад, Росія за створення власного позитивного іміджу в США готова викласти і викладає 125 мільйонів доларів на рік. І якщо це так, то тоді зрозуміло, чому керівник АГТ Максим Каризький негайно звинуватив Миколу Томенка, який оприлюднив плани "олюднення" Кучми за океаном, в намаганні посварити президента з його громадянським зятем, котрим за сумісництвом із депутатством та незалежним бізнесменством є Пінчук. "Папа" -президент може елементарно образитися на зятька, який елементарно "пожмотився" на створення з нього такого собі супермена з Дніпра. Воно й справді так: скільки грошей заплатять прагматичним американцям – такий і імідж вони створять. По дешовці платять – дешевеньким вийде й наш "гарант". Але ж він сам себе вважає, судячи з усього, щонайменше рятівником нації. І за плечима в нього стоїть Литвин, який нашіптує всілякі приємності, як це вже сталося з "батьком нації" та "гарантом".
Однак, з другого боку, цілком ймовірно, що зять Пінчук не винний, бо теж став прагматиком, наїздившись світами, зблизька надивившись на тестя і порівнявши його з іншими лідерами. Іншими словами, не виключено, що Пінчук розуміє: скільки грошей не вкладай у Кучму, він від цього тільки Кучмою і буде. І "виліпити" з нього щось схоже на "Вашингтона з новим і праведним законом" чи то якого "українського де Голля" нікому не під силу – вихідний "матеріал" дуже вже не той.
І якщо пригадати історію перебування Кучми при владі з точки зору його іміджу, то Пінчука можна зрозуміти. Вже сьомий рік поспіль президент України Леонід Кучма активно, де треба і де не треба, використовує власний імідж "політика-реформатора західної орієнтації", який, до того ж, успішно і продуктивно поборює всередині крани всіляких червоних та інших реваншистів.
Хто вигадав цей привабливий образ, історія вже скромно замовчує, бо у президенти Кучма в 1994 році рвався, по-перше, як поборник "бандерівця" Кравчука, обіцяючи надати російській мові державний статус, а також хтиво облизуватися з Росією на кожному кроці і в такий спосіб зміцнювати слов‘янське братерство, не даючи всяким там "імперіалістичним зайдам" жодного шансу на розрив "традиційних історичних зв‘язків".
А по-друге, Кучма щосили експлуатував образ "крєпкого хозяйствєнніка", який нібито більше за Кравчука("ідеологічне трєпло") розуміється на народному господарстві. При цьому апологети Кучми поважно надували щоки: наш, мовляв, "Південмаш очолював", а це вам не хухри-мухри і не дріб‘язок з кишень в цековських гардеробах тирити.
Трансформація цього старого – переможного - іміджу в новий – перспективний - відбулася вже восени 94-го, коли прагматичніші соратники нового президента зрозуміли, що з Росією можна брататися хоч щодня з ранку до вечора, але гроші можна отримати тільки на Заході, обуривши тамтешніх достойників обіцянками ринку, демократії і дотримання прав людини. А що Кучма ще на комуністично-парторгівській роботі чітко з‘ясував, що в обіцянках головне – це красиві слова, а не їх виконання, то він і почав просторікувати ринково-демократичним сленгом.
І інакше й бути не могло, бо Кучма завод очолював недовго, а до цього парторгствував, тобто збирав ракети не руками, а в основному язиком. Це по-перше. По-друге, ракетний велетень "Південмаш" основа основ радянської оборонки, на який несподівано звалилося керівництво Кучми, -- це особливе підприємство на теренах СРСР, яким не треба було керувати у звичному для радянських управлінців сенсі – десь їздити, "крутитися", когось "підмазувати", щоб отримати фонди, матеріали, комплектуючі, запчастини тощо. На "Південмаші" варто було зняти трубку відповідного телефону в Москві і поскаржитися на затримки в постачанні потрібного, і той, хто їх допускав, запросто ризикував стати учасником найтрагічнішої трагедії під радянською назвою "Втрата партквитка". А тому "Південмаш" витримав б не тільки Кучму, якби не розвалився Союз. В нових умовах керівництву, щоб завод вижив, довелося "крутитися" так само, як директорам маленьких заштатних заводів, які знали не гірше, ніж у Держплані, де що лежить і як його можна дістати. А от Кучма цього не знав, бо про це не писали в програмі партії і не розповідали телефоном. А тому найкращу оцінку Кучмі-директору дав, як не дивно, Павло Лазаренко. Коли Кучма пожалкував, що не звільнив Лазаренка з посади представника президента на Дніпропетровщині, то "Паша-хазяїн" (і це справді так!) сказав відверто: "Жаль, що я його не звільнив його за розвал заводу". На "Південмаші" часів Кучми замість ракет почали випускати тролейбуси та каструлі...
Але в 1994 році на Заході Кучмі повірили - і грошей дали. Багато дали, аж занадто. От тільки і з "крупним хозяйствуванням" і з реформами та демократією в Україні якось не склалося. Як, зрештою, почалися перебої і з відповідністю бажаного іміджу з його реальним втіленням. Почалося і з кожним роком ставало відвертішим паралельне співжиття Кучми-іміджевого і Кучми-реального. І саме тоді невідомі іміджмейкери з президентського оточення й спробували надати Кучмі не директорсько-реформаторських, а людських рис. Наприклад, скрізь почали стверджувати, що Кучма – в дошку свій, вірний у дружбі хлопець, який не здає “своїх”. Але й тут не вийшло. Як тільки президент відчув загрози особистій владі, смак якої він пізнав дуже швидко, "свої" полетіли, як мовиться, пачками. На Банковій, за мовчазної згоди, а де й за прямими вказівками президента почали звільнявся від тих, хто привів його до влади. Починаючи від Олександра Разумкова і Дмитра Видріна (пішли самі через, за їхніми словами, моральну задушливість в президентському оточенні) і закінчуючи Дмитром Табачником та Володимиром Горбуліним (цих просто "кинули").
Потім сталося якісне поглиблення іміджу Кучми. Новий глава президентської адміністрації Володимир Литвин проголосив, що президент - не просто обраний народом глава держави, а ще й "батько нації" та "гарант Конституції" і прав людей, у ній зафіксованих. А Кучма, певно, нічого в сказаному не зрозумівши, старанно продовжував (не без допомоги Литвина, який запустив "мульку" про "гаранта" та "батька" як димову завісу) вибудовувати систему влади, підпорядковану особисто президентові і переповнену не так професійно придатними, як особисто йому відданими кадрами на всіх рівнях. Це відкривало величезні можливості для зловживань фаворитами і временщиками в масштабах всієї країни, і з гарантуванням не те що якихсь високих конституційних прав, а й елементарної зарплаті за роботу не склалося. А потім почали зникати, гинути під кулями, вибухати на дорогах журналісти, політики, бізнесмени.
Серйозний "прокол" іміджмейкерів полягав ще і в тому, що Кучмі ніхто не міг заборонити самостійно говорити. Навіть якщо якийсь час він мовчки тримався в якомусь визначеному іміджмейкерському руслі, то варто йому було десь "несанкціоновано" відкрити рота, і всі потуги творців образу йшли котові під хвіст. Нерідко здавалося, що те, що публічно говорив "гарант", психіатри не перевіряли тільки з огляду на високий пост "пацієнта". А сам Кучма всі ці неподобства пояснював просто: він, мовляв, ракетник, технар і директор, який, не бажаючи цього, став президентом, і нічого до нього чіплятися з усілякими дурницями – він керує, як може, і не його то вина, що він хоче як краще, а підлі підлеглі роблять так, що виходить як завжди.
Як наслідок, сьогодні, з одного боку, важко сказати, і хто дбає про імідж президента і чому в того не виходить бажаному іміджу відповідати, чому він такий неконтрольований в словах і діях. Однак з другого – немає і нічого складного в пошуках відповіді на це запитання. Сам Кучма якось проволав до депутатів у Верховній Раді: "Скажіть мені, що будувати, і я вам побудую". Тоді йому нічого не сказали путнього – він нічого і не побудував. Сьогодні про це президентові кажуть з різних боків, і він просто не може зорієнтуватися, кого слухати, бо власної думки з цього приводу в нього, схоже, немає. А в його підлеглих бажання брати відповідальність за свої-таки рекомендації президентові теж не спостерігається.
Тож, слава Богу, що іміджем президента України займається по-сімейному хоч зять, а не на це заплановані кошти з держбюджету. Від того, що наш "гарант" матиме вигляд "реформатора", "демократа" і "державника" рівно на п‘ятсот тисяч пінчуковських "штук", Україні буде ні холодно, ні жарко. Однак, з другого боку, сума контракту чітко покаже, на скільки президент України "нареформаторствував" і "надемократив" у своїй державі. А якщо взяти до уваги відверту кон‘юнктурність часу, коли знову почали дбати про імідж президента, то воно й узагалі все стане зрозуміло...
Сума смішна хоча б з огляду на порівняння із тими сумами, які інші держави платять за схожі послуги. Відомий теоретик українського іміджмейкерства Георгій Почепцов минулого тижня повідомив, що, наприклад, Росія за створення власного позитивного іміджу в США готова викласти і викладає 125 мільйонів доларів на рік. І якщо це так, то тоді зрозуміло, чому керівник АГТ Максим Каризький негайно звинуватив Миколу Томенка, який оприлюднив плани "олюднення" Кучми за океаном, в намаганні посварити президента з його громадянським зятем, котрим за сумісництвом із депутатством та незалежним бізнесменством є Пінчук. "Папа" -президент може елементарно образитися на зятька, який елементарно "пожмотився" на створення з нього такого собі супермена з Дніпра. Воно й справді так: скільки грошей заплатять прагматичним американцям – такий і імідж вони створять. По дешовці платять – дешевеньким вийде й наш "гарант". Але ж він сам себе вважає, судячи з усього, щонайменше рятівником нації. І за плечима в нього стоїть Литвин, який нашіптує всілякі приємності, як це вже сталося з "батьком нації" та "гарантом".
Однак, з другого боку, цілком ймовірно, що зять Пінчук не винний, бо теж став прагматиком, наїздившись світами, зблизька надивившись на тестя і порівнявши його з іншими лідерами. Іншими словами, не виключено, що Пінчук розуміє: скільки грошей не вкладай у Кучму, він від цього тільки Кучмою і буде. І "виліпити" з нього щось схоже на "Вашингтона з новим і праведним законом" чи то якого "українського де Голля" нікому не під силу – вихідний "матеріал" дуже вже не той.
І якщо пригадати історію перебування Кучми при владі з точки зору його іміджу, то Пінчука можна зрозуміти. Вже сьомий рік поспіль президент України Леонід Кучма активно, де треба і де не треба, використовує власний імідж "політика-реформатора західної орієнтації", який, до того ж, успішно і продуктивно поборює всередині крани всіляких червоних та інших реваншистів.
Хто вигадав цей привабливий образ, історія вже скромно замовчує, бо у президенти Кучма в 1994 році рвався, по-перше, як поборник "бандерівця" Кравчука, обіцяючи надати російській мові державний статус, а також хтиво облизуватися з Росією на кожному кроці і в такий спосіб зміцнювати слов‘янське братерство, не даючи всяким там "імперіалістичним зайдам" жодного шансу на розрив "традиційних історичних зв‘язків".
А по-друге, Кучма щосили експлуатував образ "крєпкого хозяйствєнніка", який нібито більше за Кравчука("ідеологічне трєпло") розуміється на народному господарстві. При цьому апологети Кучми поважно надували щоки: наш, мовляв, "Південмаш очолював", а це вам не хухри-мухри і не дріб‘язок з кишень в цековських гардеробах тирити.
Трансформація цього старого – переможного - іміджу в новий – перспективний - відбулася вже восени 94-го, коли прагматичніші соратники нового президента зрозуміли, що з Росією можна брататися хоч щодня з ранку до вечора, але гроші можна отримати тільки на Заході, обуривши тамтешніх достойників обіцянками ринку, демократії і дотримання прав людини. А що Кучма ще на комуністично-парторгівській роботі чітко з‘ясував, що в обіцянках головне – це красиві слова, а не їх виконання, то він і почав просторікувати ринково-демократичним сленгом.
І інакше й бути не могло, бо Кучма завод очолював недовго, а до цього парторгствував, тобто збирав ракети не руками, а в основному язиком. Це по-перше. По-друге, ракетний велетень "Південмаш" основа основ радянської оборонки, на який несподівано звалилося керівництво Кучми, -- це особливе підприємство на теренах СРСР, яким не треба було керувати у звичному для радянських управлінців сенсі – десь їздити, "крутитися", когось "підмазувати", щоб отримати фонди, матеріали, комплектуючі, запчастини тощо. На "Південмаші" варто було зняти трубку відповідного телефону в Москві і поскаржитися на затримки в постачанні потрібного, і той, хто їх допускав, запросто ризикував стати учасником найтрагічнішої трагедії під радянською назвою "Втрата партквитка". А тому "Південмаш" витримав б не тільки Кучму, якби не розвалився Союз. В нових умовах керівництву, щоб завод вижив, довелося "крутитися" так само, як директорам маленьких заштатних заводів, які знали не гірше, ніж у Держплані, де що лежить і як його можна дістати. А от Кучма цього не знав, бо про це не писали в програмі партії і не розповідали телефоном. А тому найкращу оцінку Кучмі-директору дав, як не дивно, Павло Лазаренко. Коли Кучма пожалкував, що не звільнив Лазаренка з посади представника президента на Дніпропетровщині, то "Паша-хазяїн" (і це справді так!) сказав відверто: "Жаль, що я його не звільнив його за розвал заводу". На "Південмаші" часів Кучми замість ракет почали випускати тролейбуси та каструлі...
Але в 1994 році на Заході Кучмі повірили - і грошей дали. Багато дали, аж занадто. От тільки і з "крупним хозяйствуванням" і з реформами та демократією в Україні якось не склалося. Як, зрештою, почалися перебої і з відповідністю бажаного іміджу з його реальним втіленням. Почалося і з кожним роком ставало відвертішим паралельне співжиття Кучми-іміджевого і Кучми-реального. І саме тоді невідомі іміджмейкери з президентського оточення й спробували надати Кучмі не директорсько-реформаторських, а людських рис. Наприклад, скрізь почали стверджувати, що Кучма – в дошку свій, вірний у дружбі хлопець, який не здає “своїх”. Але й тут не вийшло. Як тільки президент відчув загрози особистій владі, смак якої він пізнав дуже швидко, "свої" полетіли, як мовиться, пачками. На Банковій, за мовчазної згоди, а де й за прямими вказівками президента почали звільнявся від тих, хто привів його до влади. Починаючи від Олександра Разумкова і Дмитра Видріна (пішли самі через, за їхніми словами, моральну задушливість в президентському оточенні) і закінчуючи Дмитром Табачником та Володимиром Горбуліним (цих просто "кинули").
Потім сталося якісне поглиблення іміджу Кучми. Новий глава президентської адміністрації Володимир Литвин проголосив, що президент - не просто обраний народом глава держави, а ще й "батько нації" та "гарант Конституції" і прав людей, у ній зафіксованих. А Кучма, певно, нічого в сказаному не зрозумівши, старанно продовжував (не без допомоги Литвина, який запустив "мульку" про "гаранта" та "батька" як димову завісу) вибудовувати систему влади, підпорядковану особисто президентові і переповнену не так професійно придатними, як особисто йому відданими кадрами на всіх рівнях. Це відкривало величезні можливості для зловживань фаворитами і временщиками в масштабах всієї країни, і з гарантуванням не те що якихсь високих конституційних прав, а й елементарної зарплаті за роботу не склалося. А потім почали зникати, гинути під кулями, вибухати на дорогах журналісти, політики, бізнесмени.
Серйозний "прокол" іміджмейкерів полягав ще і в тому, що Кучмі ніхто не міг заборонити самостійно говорити. Навіть якщо якийсь час він мовчки тримався в якомусь визначеному іміджмейкерському руслі, то варто йому було десь "несанкціоновано" відкрити рота, і всі потуги творців образу йшли котові під хвіст. Нерідко здавалося, що те, що публічно говорив "гарант", психіатри не перевіряли тільки з огляду на високий пост "пацієнта". А сам Кучма всі ці неподобства пояснював просто: він, мовляв, ракетник, технар і директор, який, не бажаючи цього, став президентом, і нічого до нього чіплятися з усілякими дурницями – він керує, як може, і не його то вина, що він хоче як краще, а підлі підлеглі роблять так, що виходить як завжди.
Як наслідок, сьогодні, з одного боку, важко сказати, і хто дбає про імідж президента і чому в того не виходить бажаному іміджу відповідати, чому він такий неконтрольований в словах і діях. Однак з другого – немає і нічого складного в пошуках відповіді на це запитання. Сам Кучма якось проволав до депутатів у Верховній Раді: "Скажіть мені, що будувати, і я вам побудую". Тоді йому нічого не сказали путнього – він нічого і не побудував. Сьогодні про це президентові кажуть з різних боків, і він просто не може зорієнтуватися, кого слухати, бо власної думки з цього приводу в нього, схоже, немає. А в його підлеглих бажання брати відповідальність за свої-таки рекомендації президентові теж не спостерігається.
Тож, слава Богу, що іміджем президента України займається по-сімейному хоч зять, а не на це заплановані кошти з держбюджету. Від того, що наш "гарант" матиме вигляд "реформатора", "демократа" і "державника" рівно на п‘ятсот тисяч пінчуковських "штук", Україні буде ні холодно, ні жарко. Однак, з другого боку, сума контракту чітко покаже, на скільки президент України "нареформаторствував" і "надемократив" у своїй державі. А якщо взяти до уваги відверту кон‘юнктурність часу, коли знову почали дбати про імідж президента, то воно й узагалі все стане зрозуміло...
