Що робити з Україною, думають в Росії

П'ятниця, 7 вересня 2001, 17:04
Десятирічний ювілей української незалежності, пишно відсвяткований в кінці серпня, викликав, проте, цілком "похоронні" коментарі в більшості українських, західних і російських ЗМІ, пише російське видання Експерт, яке присвятило Україні одну з своїх передовиць.

Аналізуючи україно-російські стосунки, журнал робить висновок, що російська політика по відношенню до України зараз знаходиться на порозі дуже серйозної кризи, не дивлячись на, здавалося б, теплі відносини між Кучмою і Путіним.

"Україна не використала свого потенціалу. Її державність так і не відбулася. Україна повертається в сферу впливу Росії" - такий лейтмотив ювілейних публікацій. Присутність на торжествах, як головного зарубіжного гостя, президента Росії Володимира Путіна, здавалося, тільки підкреслило очевидне: вже ніхто ні від кого нікуди не біжить.

Криза окремо, бізнес окремо

Незважаючи на те що останніми роками український напрям був визнаний пріоритетним у зовнішній політиці Росії, суть двосторонніх відносин не змінилася. Як і раніше, головним чинником впливу Росії залишаються постачання енергоносіїв, борги за них, шляхи їх транспортування, а також залежність економіки України від російського ринку збуту. Адміністрація Путіна дійсно намагається використати ці козирі більш цілеспрямовано, ніж її попередники, домагаючись від Києва певних поступок.

Передусім - в частині проникнення російського капіталу на ключові українські підприємства. Створивши анклави російської присутності і сформувавши навколо них місцеві групи впливу, можна спробувати поставити під свій контроль ситуацію в формально незалежній країні, не роздратовуючи при цьому світову громадськість привидом відновленої імперії.

Однак, якщо ще в минулому році ця схема успішно працювала, то зараз ситуація радикально змінилася. Україна, незважаючи на всі прогнози, навчилася платити за газ і електрику, її економіка - на підйомі. Перехідний період в країні закінчується, і Росії необхідно підшукати нові продукти, з якими вона виявилася б конкурентоздатною на українському ринку впливу.

Як правило, думка про те, що Україна галопом мчить до провалля, пов'язана з "касетним скандалом" і викликаною ним політичною кризою. Однак, за висловом одного з урядових чиновників, "у нас криза сама по собі, а бізнес - сам по собі".

Зростання ВВП за перше півріччя 2001 року по відношенню до першої половини минулого року становив 9,1%, зростання виробництва - 18,5%, інвестицій - 23,6% при інфляції з січня по червень в 5,3%. І якщо минулого року зростання було досягнуте за рахунок розвитку експортних галузей, то в нинішньому воно в значній мірі було зумовленим пробудженням внутрішнього попиту. Це допомогло українській промисловості досить легко пережити погіршення світової кон'юнктури для експортерів металу і хімічної продукції, а також проблеми з експортом в Росію.

Характерний приклад - чорна металургія. За перше півріччя, за даними заступника міністра промислової політики Сергія Грищенка (інтерв'ю газеті "Бізнес"), зростання виробництва прокату на Україні становило 24%, в той час як його експорт збільшився усього на 4%. Тобто, основний приріст виробництва забезпечив внутрішній ринок, який, за розрахунками Мінпромполітіки, може зрости вдвічі - до 12 млн тонн сталі річно, що компенсує ймовірне скорочення присутності українських металургів на зовнішніх ринках (характерно, що в числі найбільш зростаючих галузей української економіки зараз присутнє машинобудування - основний внутрішній споживач металу).

Проте, різко негативних змін поки не відбувається і з експортом. Навіть після 1 липня, незважаючи на несприятливу для українців зміну режиму стягнення ПДВ в торгівлі з Росією, валютний ринок не зафіксував зниження об'єму експортних надходжень валюти в країну. А найближчим часом вони, за прогнозами, повинні навіть зрости завдяки експорту зернових, рекордний урожай яких країна зібрала в цьому році. Створені в ході земельної реформи великі капіталістичні сільгосппідприємства стали одним з основних чинників зростання в аграрному секторі України.

Завершення переділу власності в країні і оформлення великих фінансово-промислових груп також є одним з чинників економічного підйому, сприяє виведенню капіталів з тіні і зростанню інвестицій. До речі, в структурному відношенні деякі українські ФПГ просунулися набагато далі за російські. Так, в металургійній промисловості вже давно сформувалися великі вертикально інтегровані холдинги, що включають в себе вугільні шахти, коксохімзаводи, металургійні комбінати, постачальників руди, транспортні і енергетичні компанії. У Росії ж процес такого "збору" почався тільки рік-півтора тому.

Що ж до становища населення, то не можна забувати про вигідне географічне положення України (близькість до Європи і вихід до теплих морів). Це дозволяє заробляти кошти для існування як в сусідніх країнах (за деякими оцінками, в державах Східної Європи постійно працює до 2 млн українців), так і "човниковою" торгівлею. Крім того, українці і взагалі населення південноросійських регіонів завжди відрізнялися більшою заповзятливістю в порівнянні зі своїми північними побратимами.

Тому тіньовий малий бізнес на Україні набрав набагато більшого розмаху, ніж в Росії (за винятком Ростова-на-Дону і Північного Кавказу). Коротше кажучи, умови для процвітання неформальної економіки на Україні більш сприятливі, ніж в Росії. Звідси і така, що дивує всіх, соціальна стабільність українського суспільства, яку не змогли порушити навіть шокуючі викриття діянь нинішнього президента.

Нова газова політика

Символом російсько-українських економічних відносин досі залишаються борги Києва за газ, що поставляється. Саме вони вважалися тим важелем, за допомогою якого Москва зможе управляти політичним курсом Києва, а також отримати найбільш ліквідну власність в країні.

Однак зараз ситуація різко змінилася. За допомогою дуже жорстких заходів, екс-віце-прем'єр Юлія Тимошенко і її наступники в енергетичному секторі уряду зуміли нормалізувати розрахунки з постачання газу з Росією і припинити його крадіжку з транзитного трубопроводу. Українські підприємства навчилися платити за газ, причому досить багато - 60-70 доларів за тисячу кубометрів, так що для кінцевих споживачів газ виявляється не набагато дешевшим, ніж в Європі.

Це дозволило Києву диверсифікувати постачання країни газом і перейти на закупівлю значних об'ємів палива у Туркменії, стабільно розплачуючись за його постачання. Нарешті, завдяки заходам із зниження питомої ваги газу в енергетичному балансі країни, відключенню боржників, а також впровадженню енергозберігаючих технологій власниками великих промислових підприємств країни, Україні вдалося скоротити споживання газу на 13% за перше півріччя 2001 року.

У результаті Київ став набагато упевненіше відчувати себе на переговорах з Москвою про реструктуризацію газових боргів колишніх років (1,4 млрд доларів). Якщо раніше український уряд погоджувався поширити на них державні гарантії, механізм яких міг потім бути використаний для приватизації української власності за борги, то з нинішньої весни Київ зайняв набагато більш жорстку позицію.

Результат не примусив себе чекати. 20 серпня в ході переговорів прем'єрів Михайла Касьянова і Анатолія Кінаха був заздалегідь узгоджений новий варіант реструктуризації боргу. Його умови виявилися вельми м'якими для Києва: термін реструктуризації - десять-дванадцять років, причому до цих боргів українська держава ніякого відношення мати не буде. Вони признаються корпоративними боргами компанії "Нафтогаз Україна", а якщо та буде порушувати графік платежів, то Росія компенсує втрати за рахунок скорочення плати за транзит газу.

З комерційної точки зору цей варіант можна визнати дуже вдалим для Москви, однак з думкою про те, що українську власність можна буде забрати за борги, доведеться розпрощатися. Правда, ходять чутки, що в обмін на такі поступки Київ пообіцяв віддати російським компаніям ряд великих підприємств, однак це навряд чи станеться. Зрештою "раптом" знайдеться хтось, хто запропонує на конкурсі велику ціну або ж парламент "раптом" заборонить приватизацію того чи іншого підприємства.

Коротше кажучи, проблема газових боргів скоро перестане бути засобом тиску Москви на Київ. Звичайно, залежність України від постачання газу з Росії як і раніше велика - адже навіть туркменський газ йде в країну по російській трубі. При цьому протягом останніх років Москва успішно запобігала спробам побудувати транспортні коридори, що обходять Росію, по постачанні енергоносіїв в країни Європи і Ближнього Сходу. Однак, нові проекти продовжують з'являтися із завидною регулярністю, що свідчить про значну зацікавленість в них як еліт деяких колишніх радянських республік, так і великих транснаціональних компаній. І сподіватися на те, що і в майбутньому СНД залишиться клубом дружніх держав зі спільного транспортування енергоносіїв в Європу, вельми ризиковано.
Неприємною для України проблемою залишаються плани Росії з будівництва обхідних газопроводів. Однак за час, поки вони будуть реалізовуватися, Київ сподівається шляхом подальшого скорочення споживання газу (передусім, за рахунок збільшення споживання вугілля) підготувати економіку країни до втрати надходжень від газового транзиту.

У стратегічному плані Москва навряд чи може покладатися і на залежність української економіки від російського ринку збуту, незважаючи на те, що він дійсно є зараз пріоритетним для українського експорту. По-перше, російський уряд сам веде до того, щоб перевести економічні відносини між Україною і Росією в звичні для двох незалежних держав рамки.

Це, природно, спонукає українців активно шукати нові ринки збуту або, якщо уже такий дорогий російський ринок, купувати підприємства в самій Росії. Курс Москви на вступ у Всесвітню торгову організацію також не спонукає український бізнес і уряд до вивчення перспектив входження в Митний союз країн СНД. Навпаки, є прагнення швидше привести законодавство у відповідність зі стандартами ВТО, щоб вступити до цієї структури раніше за Росію. Адже будь-який член ВТО може висувати свої вимоги до країни-кандидата, що для Києва було б дуже до речі.

Потреба в "даху"

Продуктом, з яким Росія може бути конкурентоздатною на Україні, є безпека. Після "касетного скандалу", спровокованого західними спецслужбами для усунення політичної верхівки України, в свідомості національної еліти стався радикальний поворот. Проблема безпеки - своєї власної і держави загалом - уперше за всі десять років незалежності стала сприйматися як актуальна.

На рівні президента і його найближчого оточення це - питання особистої безпеки після відходу зі своїх постів. Леонід Кучма, за конституцією, буде правити до кінця 2004 року, і саме до того часу цей мотив стане визначальним у його поведінці. Поки, правда, ніяких прийнятних рішень тут, очевидно, не знайдено - звідси і чутки, що циркулюють Києвом, про наміри президента обиратися на третій термін.

Безпеці великих підприємців загрожують численні карні розслідування, що проводяться в західних країнах. Вже заарештовано декілька впливових українських бізнесменів. Безпеці їх бізнесу загрожує "недружнє поглинання" з боку російських конкурентів і тиск, що все більш посилюється з боку Заходу. Останній вже давно вимагає від Києва "зачистити" українські бізнес-групи, що заважають просуванню американських і європейських компаній в енергетику, на ринок землі і ЗМІ.

Тому саме гарантії безпеки зазначеним вище групам стануть в найближчому майбутньому основними засобоми платежу на Україні. Питання, кому дістануться телекомунікації, газотранспортна система, енергетика і інше, тепер значною мірою буде залежати від надійності наданих гарантій безпеки.

У принципі, ці гарантії можуть надати і деякі сили всередині України, які зуміють навести порядок в країні, утихомирити опозицію і підтримувати рівні, але вигідні для української еліти, стосунки із зовнішнім світом. Однак такий варіант в умовах жорсткого тиску ззовні може і не пройти. Теоретично гарантії безпеки може дати і Захід.

Однак стає все очевидніше, що США і ЄС не збираються йти на угоди з представниками української еліти, а схильні її просто поміняти на більш керовану. Залишається Росія. Також потенційно небезпечний варіант, однак з нею, принаймні, говориш однією мовою, і теоретично можна вести мову про розділ сфер впливу.

Державна незалежність спочатку сприймалася багатьма українцями як захист від хаосу і непередбачуваності Росії. Україна без Великоросії була свого роду уособленням вікового ідеалу російської ліберальної інтелігенції - маленькою європейською Росією, не обтяженою напівнабридлим тягарем геополітичної значущості. І сьогодні багато хто хотів би уявити Україну простою європейською країною, в якій мирно живуть, не воюючи з чеченцями і не сперечаючись з Америкою.
Упевненість в завтрашньому дні залишилася непорушною навіть після бомбардування Югославії. У Києві тоді прийшли до висновку, що Мілошевич був покараний за свою погану поведінку, а якщо бути паїнькою і пливти в руслі генеральної лінії євроатлантизму, то все буде добре.

Події в Македонії, з якою Україна має найтісніші дружні відносини, цю теорію зруйнували вщент. Македонія - зразково-показова країна, де немає ні олігархів, ні виробників піратських компакт-дисків, а відомості про корупцію в цій країні не проникали на сторінки західного друку. І взагалі Скоп'є поводився як слід: ніколи не показував норовів перед Заходом, допомагав йому під час війни в Югославії, дотримувався права нацменшинств.

І раптом - албанська проблема, більш ніж дивна поведінка НАТО і, в результаті, втрата контролю над країною, її фактичний розкол. Це наводить Київ на сумну думку: на Захід як гаранта незалежності розраховувати не варто. Східна Європа перетворюється в зону перманентної нестабільності, яка цілком може докотитися і до України. Тим більше, що і тут є потенційні вогнища напруги. Це - протиріччя між західними і східними регіонами, міжконфесійні чвари, в перспективі - проблема кримських татар.

У такій ситуації бути скромним нешкідливим європейцем стає небезпечно. Тому необхідно озброюватися самим і шукати союзників. Якщо на роль таких не годиться Захід, то залишається Росія.

Таким чином, безпека може стати найбільш ліквідним товаром з усього російського експорту в Україну і в інші країни все більш вибухонебезпечної євроазіатської "дуги нестабільності". Товар, який у змозі прив'язати до Росії весь регіон міцніше за будь-який нафто- і газопровід. Питання в тому, чи захоче Росія хоч кому цей товар запропонувати. Адже платити за нього доведеться не тільки покупцеві.





powered by lun.ua