Як тебе шкода, Києве мій...

П'ятниця, 26 липня 2002, 14:02
Софіївському собору нічого не загрожує, алею на бульварі Шевченка не знесуть, але за будівництво в Києві ніхто не відповідає.

"Свята Софія в небезпеці!", "над собором зависла загроза руйнації", "рятуймо національну святиню"– цей напівплач-напівклич, що миттєво розповсюдився по столичних домівках за допомогою всесильної служби "Баба-Бабі-Сказала" (якщо коротко, то "БіБіСі"), змусив прийти під стіни київської мерії тих, кому доля свого міста справді небайдужа.

В українській пресі вже проскакувала інформація про відкритий лист Громадського Комітету з порятунку Софіївського собору до президента, але чомусь здебільшого пройшла непоміченою, бо дуже вже редактори намагалися надати їй "причесаного", "невинного" вигляду, хоч трохи, та прим’яти… Чи не через те, що у своїй столиці київський мер – цар і господар, і вплинути на нього, здається, навіть Сам із Банкової не здатен?

Звісно, можна захищати Сан Санича з тих міркувань, що в Україні є ще "хоч одна людина, незалежна від Кучми" (цитата одного з прихильників "незалежного"), але якби "захисники" занурилися трохи глибше, то, може, і збагнули б, що з таких маленьких, локальних омельченків і виростають великі та страшні Кучми…

Так чи інакше, але громадські захисники Софії й честі Києва (не офіційного, ні, НАШОГО з вами) подібне звернення вже надіслали й до ЮНЕСКО, під охороною якого перебуває об’єкт чергового занепокоєння киян. Там обіцяли "розібратися". Та поки комісія міжнародних фахівців їде до Києва, наші громадяни теж склавши руки не сидять.

Щоправда, пікет, обіцяний напередодні Ларисою Скорик, - невтомною противницею "вибриків" творчої уяви головного столичного архітектора Сергія Бабушкіна, якому ми завдячуємо і "оновленим" Майданом, і безліччю інших подібних "удосконалень" зовнішнього вигляду "матері міст руських", - був небагатолюдним. Та (треба сподіватися) не так через те, що схвильованих перспективою втратити пам’ятку світового значення у Києві мало, як через незручний час "протестної акції" – о 10-й годині ранку люди здебільшого сидять на роботі. Біда в тому, що й чиновники працюють за звичайним розкладом, тому приходити до них з якимись вимогами в неробочий час немає жодного сенсу. Власне, чи є сенс приходити до них взагалі – ось де справжнє питання...

Проте ні, таки є – часом можна почути цікаву думку далеко не останньої у списку "кураторів" київської "зовнішості" людини. Скажімо, четвергова акція, у якій все ж таки взяли участь відомі науковці, члени столичного товариства охорони пам’яток, знані й шановані в Україні люди,не залишилася без уваги начальника Управління охорони пам’ятників історії, культури та історичного середовища Києва Руслана Кухаренка. До честі пана Руслана, він був єдиним, хто наважився вийти "на суд" стурбованих і настроєних далеко не на дружнє спілкування "активістів". І розповів їм багато цікавого.

По-перше, ми дізналися ( у діалозі з головним "пам’яткоохоронцем" пощастило взяти участь і авторці цих рядків), що у нашому домі, тобто в українській столиці, в архітектурному й будівельному плані таки далеко не все гаразд. Більше того, навіть ті милі серцю кожного киянина куточки й споруди, яким вдалося дивом встояти перед напором любителів усе ламати й перебудовувати, уже давно зникли б з лиця "міста каштанів" (їх, до речі, теж залишається все менше), якби не одна людина.

Саме йому, "справжньому патріоту", якому "серце болить за рідне місто", ми й завдячуємо тим, що ще маємо. Напевне, зайве говорити, що таким "хранителем" київського "вогнища" вважає себе саме пан Кухаренко. Ось вам і доказ на підтвердження: коли поряд зі стінами Софіївського комплексу вирили глибоченний котлован для басейну в майбутньому фітнес-центрі, не хто інший, як наш співрозмовник, "стояв на краю цієї ями" і, рвучи на грудях сорочку, кричав "не робіть цього!".

І це ще не все. Хто, як не пан Кухаренко, кістьми лягав на захист зовсім іншого (свого, звісно) проекту перебудови Майдану Незалежності, протестуючи проти того неподобства, яке там витворили "всілякі Бабушкіни"? Якби ж його тільки послухали... Мали б кияни на центральній площі міста "малесеньку колону з пам’ятником Незалежності, підперту гарнесенькою колонадою з дванадцятьма апостолами" і ще якісь незбагненні "сходики униз", а не скляні парники й "бетмена" на Лядських воротах. Так ні ж, такий чудовий проект "зарубали" – до речі, силами "тієї ж крикливої Скорик" і "того самого Бабушкіна".

Та це ще не всі геройські вчинки мужнього патріота столиці. Ви думаєте, що якби не він, то навпроти пам’ятника Богдану Хмельницькому й досі б виблискували бані Софіївського храму? Дзуськи, все те архітектурне багатство давно б уже полетіло в інший, "молодший" котлован. Його викопали задовго до історії з фітнес-цетром для сумнозвісного багатоповерхового підземного паркінгу, навколо якого теж було зламано чимало списів (постфактум, оскільки всі роботи вже були завершені).

А виявляється все діялося так: коли столичні "блюстителі архітектурного порядку" "виявили" (!) в історичному центрі міста бездонну ямищу, одразу ж кинулися з’ясовувати, "а чи є у будівельників відповідна проектація". Її, звичайно ж, не було. Тоді захисники пам’яток під проводом пана Кухаренка чемно, але твердо сказали "ні!" і будівництво... зупинили. Щоправда, не без допомоги столичного голови.

Його все те ж ангелоподібне створіння, яке, незважаючи на страшенний поспіх ("літак до Севастополя ось-ось відлетить, а я ж тут із вами балакаю, бо дуже вас поважаю"), таки відвело частку свого дорогоцінного часу нам, грішним, витягло до "місця злочину" із затишного кабінету, аби міський голова побачив, що коїться у його місті. Бо він же теж нічого не знав… А коли побачив, то вжахнувся, і… запитав про документацію. Так і простояв котлован напівготовим, "аж поки вони не оформили все так, як того вимагають закони, не провели дренажну систему і не встановили п’ять контрольних свердловин на території заповідника". До цього, звісно, "порушників будівельної конвенції" примусили доблесні кухаренки іже з ними. Ще й штраф довелося горе-копачам заплатити. І тоді вже всі інстанції столиці з чистою совістю дали "добро" – будуйте, мовляв, що хочете...

Що ж до "басейного" котловану, то завдяки (вгадайте, кому) його "заморозили". Зяє собі поблизу Софіївських мурів провалля, а роботи в ньому (ура!) не ведуться. Довго я намагалася з’ясувати у нашого візаві, якою ж буде подальша доля басейну, бо пан Руслан так пишався тим, що стіни котловану укріплені й нічого туди "не поїде", що інші питання до нього якось і не доходили. Та врешті-решт він так-сяк промимрив: "а далі – треба закопати". От тільки жодної гарантії, що й цього разу всі відповідні дозволи й документи не будуть оформлені заднім числом, дати не зміг.

І не дивно. Бо, зрештою, найголовнішим результатом нашої зустрічі стало болюче, хоч далеко й не нове для нашої "правової" держави відкриття: ніхто у цій країні ні за що не відповідає. Можна викопати посеред столиці величезну яму, можна зруйнувати, що заманеться, можна навіть на свій розсуд збудувати яке-небудь грандіозне архітектурне страховисько, і нічого тобі за це не буде. Бо столична влада киває на державну (хоч без дозволу Київради НІБИТО не можна навіть чхнути на будівельному майданчику, не те що розпочинати будівництво), а державна, звісно ж, на міську. Винних "немає", "головні" ніколи ні про що "не знають", а потім розгублено розводять руками: "що вже тепер поробиш..." Так і живемо, панове.

А для "занепокоєних киян" усе ж таки є й одна приємна звістка: бульвар Тараса Шевченка залишиться бульваром. І ніяких "восьмиполосних" проїжджих частин, якими лякає "всезнаюча" пані Скорик з однодумцями, на місці зеленого острівця не буде. Тільки тополі "поступово замінять каштанами" а огорожку, МОЖЛИВО, перенесуть на метр усередину, щоб дорогу "розширити до європейських стандартів". Але алею збережуть. Слово пана Кухаренка...



powered by lun.ua