Гебізм як задавнена хвороба українського життя
Середа, 28 серпня 2002, 16:49
Здається, в політичному лексиконі на пострадянського простору, на якому так пишно були посіяні свого часу й досі квітують різні "ізми", зовсім не вживається термін гебізм. А проте, він здатен досить точно відбивати суть політичних режимів нововиниклих державних утворень. Це стосується більшості колишніх радянських республік, в тому числі й України.
Гебізм дістався Радянській імперії у спадок від Російської імперії, в політичній системі якої особливе місце належало таємній поліцейській політичній службі. Страхіття опричників другої половини ХVІ ст., Приказ (спеціальне відомство) таємних справ у ХVІІ ст., криваві катівні Петра І та його наступників, ІІІ відділення власної Його імператорської величності канцелярії з Бенкендорфом на чолі часів царя Ніколая І, політична поліція кінця ХІХ початку ХХ ст. були надійною політичною опорою царського режиму з властивими йому азіатським самовладством, підпорядкуванням влади інтересам вузьких соціальних кіл, відсутністю впливу ширших суспільних верств на прийняття рішень, відсутністю відповідальності влади за політичні прорахунки у внутрішній і зовнішній політиці.
Таємна поліція мала завданням збирання інформації про політичну ситуацію в країні й розробку заходів попередження й протидії політичним рухам, спрямованим проти існуючої влади. Щоправда, російська революція 19051907 рр. спричинила посутні зміни в політичній системі Росії й змусила царську камарилью враховувати думку ширших кіл підприємців та остерігатися широкого народного протесту.
Прийшовши до влади на гребені народного невдоволення царським режимом, більшовицька верхівка, незважаючи на відомі "народні" гасла свого перевороту, вже в жовтні 1917 р. потопила в крові виступи петербурзьких робітників, в 19181920 рр. військовою силою роздушила національну революцію в Україні, а в 1920 р. жорстоко розправилася із селянським протестом, що виявився в повстанні в Кронштадті, погромила антибільшовицькі селянські повстання в Росії й в Україні, розправилася з політичною опозицією. Народна війна в Україні проти більшовицького режиму тривала ще й у середині 1920-х років під гаслами відновлення незалежності і як протест проти тотального пограбування села.
Цей широкий народний протест був свідченням того, що більшовицький режим є нелегітимним, тобто що його встановлено всупереч волі суспільства, за визнаними всім народом правилами, він не має широкої народної підтримки, а тривалість руху протесту свідчила про непопулярність його політики. Проте лідери цього режиму продовжували втримувати владу шляхом репресій, цинічно зневажаючи не лише політичні права, але й саме право на життя громадян. Проти опозиції було розгорнути шалену пропагандистську кампанію, її, зрештою, було не просто політично розгромлено, але й фізично знищено. Більше того, репресіям було піддано ті верстви, в яких могли формуватися опозиційні настрої. Історія погромів інтелігенції, в тому числі інтелігенції української загальновідома.
Тим не менше, ленінсько-сталінський режим таки потребував для аналізу становища в країні й розробки своєї політики певного аналітичного апарату, який слугував би виключно інтересам режиму. Так в структурі ГПУ, а згодом НКВС й КДБ стала збиратися політична інформація про становище в країні, яка оброблялася у найвужчих колах цих репресивних структур і подавалася на розгляд ЦК, а згодом виключно самому Сталіну для прийняття політичних рішень. Ця система спричинила небачене навіть за часів царизму зростання впливу НКВС та КДБ на політичне життя в країні.
Після викриття злочинів сталінського режиму одіозну каральну систему було частково згорнуто, однак в основних своїх рисах вона збереглася до кінця СРСР. В умовах наростання кризи СРСР саме з надр КДБ висувалися лідери, які намагалися запровадити модернізацію занепалої системи: згадаймо вихід на першу політичну роль генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова. Але органи ДБ продовжували виконувати роль політичної поліції та забезпечували організацію політичних репресій проти політичних опонентів та народного невдоволення. Згадаймо хоча б розправи, вчинені вже у 80-х роках над українськими правозахисниками та опозиційною інтелігенцією, криваві побоїща, влаштовані КДБ проти національно-визвольного руху в Баку, Тбілісі, Вільнюсі (19891990 рр.).
Було б неправильним зводити методи забезпечення панування КДБ лише до тотального шпигування та фізичних розправ з опонентами. КДБ СРСР мав у своїх руках численні науково-дослідні інститути та лабораторії, його розвідувальна мережа активно збирала науковий досвід у розвинутих країнах світу. Завдяки цьому КДБ розробляв і вміло застосовував методики закидання чуток, маніпулювання масовою свідомістю, використовував прийоми тотального інформаційного впливу, формував "народне обурення" проти дисидентів, подаючи їх як "відщепенців" тощо.
Кадри КДБ зберегли свої ключові позиції у політичному, інформаційному та бізнесовому житті й після розпаду СРСР. Варто згадати хоча нинішніх президентів Росії, Грузії та Азербайджану, які свого часу посідали ключові пости в республіканських органах безпеки у своїх республіках. Цілком очевидно, що директорами найбільших підприємств, наприклад, у сфері оборонної чи ракетобудівної галузі призначали не просто висуванців партійної номенклатури, але таких, що пройшли якнайсуворішу перевірку через КДБ, й були відданими людьми системи гебізму. Україна, таким чином, не є винятком із цієї системи.
Сказане дає підстави визначити основні риси гебізму як сутнісного механізму підтримки тоталітарного комуністичного режиму та постколоніальних режимів, які встановилися в більшості колишніх радянських республік. Гебізм формується як притаманна їм система забезпечення влади компартійної або посткомуністичні номенклатури в країнах, в яких відсутнє сформоване громадянське суспільство, або яке перебуває в початковому стані. Окрім забезпечення політичної влади, найважливішими функціями цієї системи є закріплення колишньої державної власності в процесі приватизації та забезпечення домінування в економічному житті цієї номенклатури (партійно-радянсько-комсомольсько-профспілкової), а також утримання під її контролем інформаційних потоків та політичного процесу в нововиниклих країнах.
Гебізм властивий для суспільств із зруйнованою демократичною традицією при слабкості й розпорошеності демократичних сил. В умовах України, за словами відомого дослідника голодомору Джеймса Мейса ми й досі маємо справу не просто з посттоталітарним суспільством, але й постгеноцидним суспільством. В таких суспільствах фактично не відбулася широкого суспільного осуду тоталітаризму та всіх його похідних, в тому числі й гебізму. Так, в Україні на державному рівні фактично так і не відбулося осуду етноциду українського народу в ХХ ст.
Більш ніж скромні заходи державного характеру щодо вшанування пам’яті жертв голодоморів тут відбуваються лише під тиском української діаспори. Проведення ґрунтовного й голосного публічного кримінального розслідування цього злочину спричинило б необхідність викриття й системи гебізму. Влада, заснована на засадах гебізму нездатна до цього. Натомість в центральноєвропейських та прибалтійських країнах викриття діяльності комуністичних спецслужб було одним із результатів народних революцій кінця 1980-х років.
З іншого боку, це забезпечувало повноту політичного розриву з імперською Москвою, встановлення справжньої незалежності та глибину демократичних перетворень у цих країнах. Тим часом там, де розгалужені механізми гебістської системи не були зруйновані, як, наприклад, в Україні, Білорусії та інших державах, московське імперське домінування виявляється у всіх сферах суспільного життя.
В умовах гебізму колишні органи КДБ, навіть набувши нової назви продовжують служити інтересам не всього суспільства, а передовсім владної кліки, забезпечуючи збереження в її руках структур влади, інформаційної мережі, обслуговуючи її протизаконні об орудки з валютою та власністю, організовуючи розправи з опозиційними політичними діячами та журналістами.
Характерною рисою як радянського КДБ, так і спецслужб у квазінезалежних державах є збереження режиму надсекретності в їхній роботі. Ця секретність стосується не лише справ, які мають бути секретними відповідно до самої технології функціонування органів безпеки, але й загальної спрямованості роботи, кадрових переміщень.
Прикметним є те, що в надрах архівів СБУ України й досі зберігаються і недоступні для дослідників-істориків справи внутрішнього листування та листування з партійними органами ще з 20-х років, тобто ще справи ЧКГПУНКВСКДБ! Дослідникам ще й тепер видається лише невелика частина справ з архівів комуністичних спецслужб. Тобто нинішній режим цим засвідчує свою нерозривну генетичну спорідненість із тоталітарно-номенклатурною системою, страшні таємниці якої він продовжує ретельно оберігати.
КДБ останніх років існування СРСР в умовах пожвавлення суспільного життя вміло проникало в нововиниклі громадсько-політичні та просвітницькі організації, релігійні рухи, нав’язуючи їм свою лінію та нейтралізуючи їхню діяльність. І нині в умовах України ми бачимо, як деякі просвітницькі організації, цілі партії, що свого часу бралися за демократичні гасла, стушувалися й згорнули свою роботу, або перейшли на службу режиму. Ці феномени українська суспільна думка має глибше осмислити й враховувати.
Однією з найяскравіших рис сучасного гебізму продовжує залишатися масове маніпулювання суспільною свідомістю. Особливо яскраво вона виявляється під час виборів та всіляких референдумів. Воно має головним завданням збереження влади в руках правлячої номенклатури. Зрозуміло, що це завдання розглядається режимами як особливо важливе.
З цією метою чиняться перешкоди у розробці досконалого виборчого законодавства, яке могло стати на перешкоді масовим маніпулюванням голосами виборців. Залучаються методики політичних провокацій та масового тиску на виборців, розроблених ще в надрах колишнього КДБ. Ключові посади й ролі у виборчому процесі розподіляються виключно серед перевірених представників пануючого клану.
Структури гебістської системи в Україні сформувалися у боротьбі з опозиційним, передовсім, національним рухом. Якнайсуворіша перевірка кадрів управлінської номенклатури на відсутність будь-яких національних сентиментів, демонстрація готовності боротися з найменшими виявами націоналізму, зневажання національної культури одна з головних вимог у системі гебізму.
Варто глянути на становище в системі національної освіти, культури, інформації в Україні, щоб переконатися в розквіті системи гебізму. Більше того, цинічна розправа режиму Кучми Марчука в липні 1995 р. над похоронною процесією глави Української православної церкви Київського патріархату патріарха Володимира, відсутність слідства у цій справі і навіть посадові підвищення організаторів цього побоїща є типовою поведінкою влади гебістського типу.
Такого штибу ставлення до підданих режим продемонстрував і організовуючи побоїще під час акцій протесту 9 березня минулого року. Ледве чи головний гарант режиму усвідомлював при цьому, що подібний стиль демонстрування влади несумісний з покладанням квітів до пам’ятника Шевченку. Але саме така поведінка є знаковою в цій ситуації: цинізм є невід’ємною рисою гебістського режиму, а ключові фігури такого мислення і є ключовою ознакою гебізму.
Використання механізмів гебізму є несумісним із логікою глибоких суспільних економічних і політичних реформ. Тим часом нинішній режим активно використовує реформаторську риторику та поворот до європейських орієнтирів. Але практика його дій йде врозріз з обіцянками покращання життя та демократизацією політичної системи.
В тенетах гебізму Україна не має майбутнього. Знищення цієї ганебної системи давно стоїть на порядку денному суспільного життя.
Гебізм дістався Радянській імперії у спадок від Російської імперії, в політичній системі якої особливе місце належало таємній поліцейській політичній службі. Страхіття опричників другої половини ХVІ ст., Приказ (спеціальне відомство) таємних справ у ХVІІ ст., криваві катівні Петра І та його наступників, ІІІ відділення власної Його імператорської величності канцелярії з Бенкендорфом на чолі часів царя Ніколая І, політична поліція кінця ХІХ початку ХХ ст. були надійною політичною опорою царського режиму з властивими йому азіатським самовладством, підпорядкуванням влади інтересам вузьких соціальних кіл, відсутністю впливу ширших суспільних верств на прийняття рішень, відсутністю відповідальності влади за політичні прорахунки у внутрішній і зовнішній політиці.
Таємна поліція мала завданням збирання інформації про політичну ситуацію в країні й розробку заходів попередження й протидії політичним рухам, спрямованим проти існуючої влади. Щоправда, російська революція 19051907 рр. спричинила посутні зміни в політичній системі Росії й змусила царську камарилью враховувати думку ширших кіл підприємців та остерігатися широкого народного протесту.
Прийшовши до влади на гребені народного невдоволення царським режимом, більшовицька верхівка, незважаючи на відомі "народні" гасла свого перевороту, вже в жовтні 1917 р. потопила в крові виступи петербурзьких робітників, в 19181920 рр. військовою силою роздушила національну революцію в Україні, а в 1920 р. жорстоко розправилася із селянським протестом, що виявився в повстанні в Кронштадті, погромила антибільшовицькі селянські повстання в Росії й в Україні, розправилася з політичною опозицією. Народна війна в Україні проти більшовицького режиму тривала ще й у середині 1920-х років під гаслами відновлення незалежності і як протест проти тотального пограбування села.
Цей широкий народний протест був свідченням того, що більшовицький режим є нелегітимним, тобто що його встановлено всупереч волі суспільства, за визнаними всім народом правилами, він не має широкої народної підтримки, а тривалість руху протесту свідчила про непопулярність його політики. Проте лідери цього режиму продовжували втримувати владу шляхом репресій, цинічно зневажаючи не лише політичні права, але й саме право на життя громадян. Проти опозиції було розгорнути шалену пропагандистську кампанію, її, зрештою, було не просто політично розгромлено, але й фізично знищено. Більше того, репресіям було піддано ті верстви, в яких могли формуватися опозиційні настрої. Історія погромів інтелігенції, в тому числі інтелігенції української загальновідома.
Тим не менше, ленінсько-сталінський режим таки потребував для аналізу становища в країні й розробки своєї політики певного аналітичного апарату, який слугував би виключно інтересам режиму. Так в структурі ГПУ, а згодом НКВС й КДБ стала збиратися політична інформація про становище в країні, яка оброблялася у найвужчих колах цих репресивних структур і подавалася на розгляд ЦК, а згодом виключно самому Сталіну для прийняття політичних рішень. Ця система спричинила небачене навіть за часів царизму зростання впливу НКВС та КДБ на політичне життя в країні.
Після викриття злочинів сталінського режиму одіозну каральну систему було частково згорнуто, однак в основних своїх рисах вона збереглася до кінця СРСР. В умовах наростання кризи СРСР саме з надр КДБ висувалися лідери, які намагалися запровадити модернізацію занепалої системи: згадаймо вихід на першу політичну роль генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова. Але органи ДБ продовжували виконувати роль політичної поліції та забезпечували організацію політичних репресій проти політичних опонентів та народного невдоволення. Згадаймо хоча б розправи, вчинені вже у 80-х роках над українськими правозахисниками та опозиційною інтелігенцією, криваві побоїща, влаштовані КДБ проти національно-визвольного руху в Баку, Тбілісі, Вільнюсі (19891990 рр.).
Було б неправильним зводити методи забезпечення панування КДБ лише до тотального шпигування та фізичних розправ з опонентами. КДБ СРСР мав у своїх руках численні науково-дослідні інститути та лабораторії, його розвідувальна мережа активно збирала науковий досвід у розвинутих країнах світу. Завдяки цьому КДБ розробляв і вміло застосовував методики закидання чуток, маніпулювання масовою свідомістю, використовував прийоми тотального інформаційного впливу, формував "народне обурення" проти дисидентів, подаючи їх як "відщепенців" тощо.
Кадри КДБ зберегли свої ключові позиції у політичному, інформаційному та бізнесовому житті й після розпаду СРСР. Варто згадати хоча нинішніх президентів Росії, Грузії та Азербайджану, які свого часу посідали ключові пости в республіканських органах безпеки у своїх республіках. Цілком очевидно, що директорами найбільших підприємств, наприклад, у сфері оборонної чи ракетобудівної галузі призначали не просто висуванців партійної номенклатури, але таких, що пройшли якнайсуворішу перевірку через КДБ, й були відданими людьми системи гебізму. Україна, таким чином, не є винятком із цієї системи.
Сказане дає підстави визначити основні риси гебізму як сутнісного механізму підтримки тоталітарного комуністичного режиму та постколоніальних режимів, які встановилися в більшості колишніх радянських республік. Гебізм формується як притаманна їм система забезпечення влади компартійної або посткомуністичні номенклатури в країнах, в яких відсутнє сформоване громадянське суспільство, або яке перебуває в початковому стані. Окрім забезпечення політичної влади, найважливішими функціями цієї системи є закріплення колишньої державної власності в процесі приватизації та забезпечення домінування в економічному житті цієї номенклатури (партійно-радянсько-комсомольсько-профспілкової), а також утримання під її контролем інформаційних потоків та політичного процесу в нововиниклих країнах.
Гебізм властивий для суспільств із зруйнованою демократичною традицією при слабкості й розпорошеності демократичних сил. В умовах України, за словами відомого дослідника голодомору Джеймса Мейса ми й досі маємо справу не просто з посттоталітарним суспільством, але й постгеноцидним суспільством. В таких суспільствах фактично не відбулася широкого суспільного осуду тоталітаризму та всіх його похідних, в тому числі й гебізму. Так, в Україні на державному рівні фактично так і не відбулося осуду етноциду українського народу в ХХ ст.
Більш ніж скромні заходи державного характеру щодо вшанування пам’яті жертв голодоморів тут відбуваються лише під тиском української діаспори. Проведення ґрунтовного й голосного публічного кримінального розслідування цього злочину спричинило б необхідність викриття й системи гебізму. Влада, заснована на засадах гебізму нездатна до цього. Натомість в центральноєвропейських та прибалтійських країнах викриття діяльності комуністичних спецслужб було одним із результатів народних революцій кінця 1980-х років.
З іншого боку, це забезпечувало повноту політичного розриву з імперською Москвою, встановлення справжньої незалежності та глибину демократичних перетворень у цих країнах. Тим часом там, де розгалужені механізми гебістської системи не були зруйновані, як, наприклад, в Україні, Білорусії та інших державах, московське імперське домінування виявляється у всіх сферах суспільного життя.
В умовах гебізму колишні органи КДБ, навіть набувши нової назви продовжують служити інтересам не всього суспільства, а передовсім владної кліки, забезпечуючи збереження в її руках структур влади, інформаційної мережі, обслуговуючи її протизаконні об орудки з валютою та власністю, організовуючи розправи з опозиційними політичними діячами та журналістами.
Характерною рисою як радянського КДБ, так і спецслужб у квазінезалежних державах є збереження режиму надсекретності в їхній роботі. Ця секретність стосується не лише справ, які мають бути секретними відповідно до самої технології функціонування органів безпеки, але й загальної спрямованості роботи, кадрових переміщень.
Прикметним є те, що в надрах архівів СБУ України й досі зберігаються і недоступні для дослідників-істориків справи внутрішнього листування та листування з партійними органами ще з 20-х років, тобто ще справи ЧКГПУНКВСКДБ! Дослідникам ще й тепер видається лише невелика частина справ з архівів комуністичних спецслужб. Тобто нинішній режим цим засвідчує свою нерозривну генетичну спорідненість із тоталітарно-номенклатурною системою, страшні таємниці якої він продовжує ретельно оберігати.
КДБ останніх років існування СРСР в умовах пожвавлення суспільного життя вміло проникало в нововиниклі громадсько-політичні та просвітницькі організації, релігійні рухи, нав’язуючи їм свою лінію та нейтралізуючи їхню діяльність. І нині в умовах України ми бачимо, як деякі просвітницькі організації, цілі партії, що свого часу бралися за демократичні гасла, стушувалися й згорнули свою роботу, або перейшли на службу режиму. Ці феномени українська суспільна думка має глибше осмислити й враховувати.
Однією з найяскравіших рис сучасного гебізму продовжує залишатися масове маніпулювання суспільною свідомістю. Особливо яскраво вона виявляється під час виборів та всіляких референдумів. Воно має головним завданням збереження влади в руках правлячої номенклатури. Зрозуміло, що це завдання розглядається режимами як особливо важливе.
З цією метою чиняться перешкоди у розробці досконалого виборчого законодавства, яке могло стати на перешкоді масовим маніпулюванням голосами виборців. Залучаються методики політичних провокацій та масового тиску на виборців, розроблених ще в надрах колишнього КДБ. Ключові посади й ролі у виборчому процесі розподіляються виключно серед перевірених представників пануючого клану.
Структури гебістської системи в Україні сформувалися у боротьбі з опозиційним, передовсім, національним рухом. Якнайсуворіша перевірка кадрів управлінської номенклатури на відсутність будь-яких національних сентиментів, демонстрація готовності боротися з найменшими виявами націоналізму, зневажання національної культури одна з головних вимог у системі гебізму.
Варто глянути на становище в системі національної освіти, культури, інформації в Україні, щоб переконатися в розквіті системи гебізму. Більше того, цинічна розправа режиму Кучми Марчука в липні 1995 р. над похоронною процесією глави Української православної церкви Київського патріархату патріарха Володимира, відсутність слідства у цій справі і навіть посадові підвищення організаторів цього побоїща є типовою поведінкою влади гебістського типу.
Такого штибу ставлення до підданих режим продемонстрував і організовуючи побоїще під час акцій протесту 9 березня минулого року. Ледве чи головний гарант режиму усвідомлював при цьому, що подібний стиль демонстрування влади несумісний з покладанням квітів до пам’ятника Шевченку. Але саме така поведінка є знаковою в цій ситуації: цинізм є невід’ємною рисою гебістського режиму, а ключові фігури такого мислення і є ключовою ознакою гебізму.
Використання механізмів гебізму є несумісним із логікою глибоких суспільних економічних і політичних реформ. Тим часом нинішній режим активно використовує реформаторську риторику та поворот до європейських орієнтирів. Але практика його дій йде врозріз з обіцянками покращання життя та демократизацією політичної системи.
В тенетах гебізму Україна не має майбутнього. Знищення цієї ганебної системи давно стоїть на порядку денному суспільного життя.
