Роздуми кольору хакі після брифінгу на фоні другого пришестя спеки
Вівторок, 29 липня 2003, 13:46
За останніми дослідженнями вчених міста N, які поволі повертаються з торгівлі до науки, несподівано з'ясувалося, що вранішні пробіжки, споживання здорової їжі і води та відмова від шкідливих звичок, зможуть дещо продовжити жалюгідне існування та надати можливість побачити наступні президентські перегони.
А от обірвати це існування може будь-що: ракета "земля-повітря", що не досягла чомусь повітря, снаряд, який незаплановано спрацював, цивільний чи військовий, але свій же, літак, або, з рештою, один з майже 200 об'єктів військового господарювання, чий екологічний стан ще тільки заплановано "інвентаризувати".
Вражаюче переконливо це довела й трагічна подія річної давнини, що чорним смутком та зніяковілим від жаху питанням "Чому?", увійшла в новітній часопис країни "У" під назвою "скнилівська трагедія".
Армія країни "У" – сиротливий шматок "непобедимой и легендарной", все більше, за спостереженнями ще досить бадьорих пенсіонерів міністерства оборони з міста N, нагадує щось середнє між Пізанською вежею, що постійно падає, та плавцями з відомого анекдоту, які порсаються в порожньому басейні за перспективу отримати воду.
Військове начальство на брифінгах поганою рідною мовою спочатку категорично і на весь світ відсікає причетність до будь-яких подій, а потім вишикувавшись за ранжиром понуро іде у відставку.
Пан Юрій, "афганець" з міста N, який в ряди-годи прямував власним авто з родиною на відпочинок до Криму, став дорогою свідком найбільшої сенсації з часу винаходу кінескопу - пересування до портів Миколаєва колони техніки з вітчизняними вояками, що від’їжджатимуть до Іраку.
Цього разу, кажуть, обійшлося без жертв. Разом з чотирма сотнями інших авто з принаймні шести країн СНД та Балтії, він під спекотним південним сонцем простояв не менше двох годин в "пробці", спостерігаючи вишкіл "миротворців" нашого розливу.
Коли колона в решті-решт пройшла, і стихли матюки останнього офіцера, що гаркнув на самкінець, так само як імператор Микола Павлович на плацу перед Преображенським полком, в пана Юрія, та й в інших спостерігачів після тривалого обміну думками виникли такі запитання:
1. А чи не можна була цю військову операцію провести іншим чином та шляхом, щоб не створювати не потрібних проблем для мирних людей з дітьми, чи військовим стратегам не відомо, що іншого більш-менш пристойного шляху до моря просто немає?
2. Чому літаки в країні "У" не виробляють з того ж матеріалу, що і "чорні скриньки" для них?
3. Чи довго ще ми будемо палити папіроси "Беломор" на вулиці імені Суслова?
4. Чи знають військові та й політики країни "У" банальну мудрість австралійських тубільців про те, що коли ти запускаєш бумеранг, подумай, чи хочеш ти, щоб він повернувся до тебе?
5. Якщо надія вмирає останньою, чому ми ще живі?
Проголошена нарешті новопризначеним міністром оборони необхідність реорганізації армії, м’яко кажучи, не нова. Були в нас запевнення про стрімку і неминучу реформу всіх без винятку його попередників, серед яких, до речі, був й цивільний. Але містом N як їздили голодні солдатики возами з такими ж голодними кіньми, так і їздять, перевозячи до смердючих складів захлялу капусту та збираючи на це посміховисько натовпи відносно ситих городян та падких до екзотики очманілих іноземців.
Чомусь в країні "У" складається так, що досвід стає річчю, яка з’являється відразу після того, як була потрібна.
Реорганізація, як відомо, відрізняється від революції тим, що відстій не перемішується до самого верху, а що і так плавало зверху, то просто перемішується між собою. То ж в місті N вважають, що все ж таки потрібна революція, але без жертв.
А поки що, як каже відомий вже читачам городянин пан Ізя – "скажи парашютистам, щоб припинили стрибати, ми ще не злетіли".
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N
А от обірвати це існування може будь-що: ракета "земля-повітря", що не досягла чомусь повітря, снаряд, який незаплановано спрацював, цивільний чи військовий, але свій же, літак, або, з рештою, один з майже 200 об'єктів військового господарювання, чий екологічний стан ще тільки заплановано "інвентаризувати".
Вражаюче переконливо це довела й трагічна подія річної давнини, що чорним смутком та зніяковілим від жаху питанням "Чому?", увійшла в новітній часопис країни "У" під назвою "скнилівська трагедія".
Армія країни "У" – сиротливий шматок "непобедимой и легендарной", все більше, за спостереженнями ще досить бадьорих пенсіонерів міністерства оборони з міста N, нагадує щось середнє між Пізанською вежею, що постійно падає, та плавцями з відомого анекдоту, які порсаються в порожньому басейні за перспективу отримати воду.
Військове начальство на брифінгах поганою рідною мовою спочатку категорично і на весь світ відсікає причетність до будь-яких подій, а потім вишикувавшись за ранжиром понуро іде у відставку.
Пан Юрій, "афганець" з міста N, який в ряди-годи прямував власним авто з родиною на відпочинок до Криму, став дорогою свідком найбільшої сенсації з часу винаходу кінескопу - пересування до портів Миколаєва колони техніки з вітчизняними вояками, що від’їжджатимуть до Іраку.
Цього разу, кажуть, обійшлося без жертв. Разом з чотирма сотнями інших авто з принаймні шести країн СНД та Балтії, він під спекотним південним сонцем простояв не менше двох годин в "пробці", спостерігаючи вишкіл "миротворців" нашого розливу.
Коли колона в решті-решт пройшла, і стихли матюки останнього офіцера, що гаркнув на самкінець, так само як імператор Микола Павлович на плацу перед Преображенським полком, в пана Юрія, та й в інших спостерігачів після тривалого обміну думками виникли такі запитання:
1. А чи не можна була цю військову операцію провести іншим чином та шляхом, щоб не створювати не потрібних проблем для мирних людей з дітьми, чи військовим стратегам не відомо, що іншого більш-менш пристойного шляху до моря просто немає?
2. Чому літаки в країні "У" не виробляють з того ж матеріалу, що і "чорні скриньки" для них?
3. Чи довго ще ми будемо палити папіроси "Беломор" на вулиці імені Суслова?
4. Чи знають військові та й політики країни "У" банальну мудрість австралійських тубільців про те, що коли ти запускаєш бумеранг, подумай, чи хочеш ти, щоб він повернувся до тебе?
5. Якщо надія вмирає останньою, чому ми ще живі?
Проголошена нарешті новопризначеним міністром оборони необхідність реорганізації армії, м’яко кажучи, не нова. Були в нас запевнення про стрімку і неминучу реформу всіх без винятку його попередників, серед яких, до речі, був й цивільний. Але містом N як їздили голодні солдатики возами з такими ж голодними кіньми, так і їздять, перевозячи до смердючих складів захлялу капусту та збираючи на це посміховисько натовпи відносно ситих городян та падких до екзотики очманілих іноземців.
Чомусь в країні "У" складається так, що досвід стає річчю, яка з’являється відразу після того, як була потрібна.
Реорганізація, як відомо, відрізняється від революції тим, що відстій не перемішується до самого верху, а що і так плавало зверху, то просто перемішується між собою. То ж в місті N вважають, що все ж таки потрібна революція, але без жертв.
А поки що, як каже відомий вже читачам городянин пан Ізя – "скажи парашютистам, щоб припинили стрибати, ми ще не злетіли".
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання, місто N
