Чому в Москві не хочуть бачити, що Україна – не Росія. Продовження дискусії
Четвер, 26 серпня 2004, 12:20
Нещодавно "Українська правда" оприлюднила статтю Олександра Морозова "Чому в Москві не вірять, що Україна – не Росія?", де автор зібрав цікавий для дискусії матеріал.
З цього приводу можна зауважити, що Москва не хоче бачити факт "Україна – не Росія" із двох причин.
По-перше, в Росії існує велика традиція вважати своїм усе, до чого є сили дотягнутися, хоч Тузлу, хоч Індійський океан. Адже були століття, коли Росія щороку зростала на територію, рівну території Голландії.
Сьогодні ця причина мала б не стосуватися України, яка знаходиться в добрих, як ніколи, геополітичних умовах, і перетравити її Росії не під силу. Якби в Україні сьогодні не функціонувала "п‘ята колона", тобто частина еліти, яка між національними інтересами України й Росії лобіює останні, шанси Росії підім‘яти під себе Україну були б близькими до нуля.
Друга причина: небажання Москви бачити, що Україна – не Росія, полягає у світоглядних проблемах самої Росії. Чимало росіян не бажають знати, а чим же насправді є їхня країна.
У Росії дуже вагома традиція ставлення до історії як виключно до засобу пропаганди, так, ніби правдивої історії не існує. У Радянському Союзі після страти чергового "ворога народу" зі складу владної, наукової чи культурної "когорти" до найдальших куточків країни йшов наказ видирати сторінки з енциклопедій та книжок, де згадувалося про нього. До речі, приблизно такий же метод застосовувався і в романі Джорджа Оруела "1984".
Звідси нескінченні російські міфи – про Івана Сусаніна, Олександра Матросова, Льодове бойовисько тощо, яких або взагалі не було, або вони були зовсім не тим, що про них писали (одне з таких чергових викриттів читайте www.inauka.ru/history/article40971.html).
Сьогодні Росія змушена по новому глянути на колишні "стовпи" її ідеології. Зокрема, на своє "слов‘янство", в умовах, коли більшість слов‘янських народів інтегрувалися або інтегруються до західних інституцій.
Віднедавна в Росії значно більш популярна ідея євразійства, тобто ідея багатоетнічного союзу слов‘янських, тюркських, монгольських, фінно-угорських народів тощо, об‘єднаних спільною культурою, територією та ідеєю протистояння іншим "цивілізаціям".
Ідеологему російського "слов‘янства" серйозно підводить факт, очевидний для тих росіян, які мандрують Європою: умови політичного та суспільного життя в Росії кардинально відрізняються від відповідних умов у слов‘янських державах Європи.
Та ж проблема стосується й православ‘я, як "стовпа" російської ідеології. Адже "серединні" держави православної цивілізації – Греція, Болгарія, Македонія, Чорногорія, а віднедавна і Грузія з Сербією орієнтуються на участь у процесах європейської інтеграції.
У Росії слабкі ознаки відмови від виключно пропагандистського розуміння історії, але вони є. Окремі російські дослідники починають вголос казати про походження Росії: про винятково важливу роль фінно-угорських народів у творенні російського етносу, важливу роль монголо-татар у творенні російської держави тощо – тобто говорити те, що завжди було очевидним для вчених.
В імперські й радянські часи головних репресій зазнавала українська історія. Попри усе багатство археологічного та письмового матеріалу історія України довгий час пістрявіла "білими плямами”. Якщо в такій багатій на джерела історії існували "білі плями”, очевидно, що це було комусь потрібно.
Існує факт: Україна, з більшістю головних центрів Київської Русі – Києвом, а також Черніговом, Галичем, Володимиром, Новгород-Сіверським тощо є корінною, споконвічною Україною.
Логічний висновок, підтриманий більшістю сучасних вчених, що й первинна Русь в етнічному й політичному сенсі була Наддніпрянською, тобто українською, змушує битися в істериці багатьох російських ідеологів.
У результаті цієї ідеологічної проблеми Росії ми бачимо дві тенденції.
З одного боку, деякі росіяни намагаються вивести українців з якогось іноземного впливу на "общерусскость", чи то тюркського, чи то польського. Особливо популярною ця теза була в часи Російської імперії, коли імперські історики могли говорити, що схочуть, а іншим затуляли рота. Сьогодні ця теза все ще не знята з ужитку російської міфології, хоча має цілу низку логічних вад і прогалин.
По-перше, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.
По-друге, вплив тюрків, як також монголів, значно достовірніше підтверджений щодо самих росіян. Залишки тюркських народів і сьогодні мешкають у самому центрі Росії. Поїхавши, скажімо, до російської столиці, не кажучи вже про міста Поволжя, ви можете на вулицях на власні очі побачити цей вплив.
Концепцію про визначальний вплив на Україну поляків, як це не дивно, всерйоз сприймає дехто з росіян. Хоча вона й не здатна пояснити, чому ж українці так запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків. І чому так запекло цю самобутність від поляків відстоювали західні українці, нібито найбільш полонізовані?
Концепція про українців як частину росіян не здатна пояснити, чому, скажімо, німці, які прожили всього лише 40 років у двох німецьких державах, так відрізняються одні від інших. І чому українці залишилися українцями попри те, що їх, на відміну від німців, понад 330 років цілеспрямованими, аж до геноцидних дій, методами намагалися позбавити їхньої національності.
Попри все більшість українців зберегли і свою національну самосвідомість, і свою мову. Іноді ця самосвідомість загострюється в тих українців, які, відвідуючи Росію, можуть на власні очі переконатися, що Україна – не Росія.
Факт, що Україна – не Росія, досить виразно видно на прикладі значної відмінності політичних режимів та змісту політичного життя, що сформувалося в Україні та в Росії усього лише за 13 років.
Ще один спосіб вирішення росіянами проблеми "Україна – не Росія", науково більш адекватний, ми бачимо сьогодні, коли робляться спроби "відв‘язатися" від Київського спадку, знайти початки Росії чи то в Новгороді, чи то Старій Ладозі тощо. Це відбувається за участі самого російського президента Володимира Путіна, який регулярно відвідує археологічні розкопки в цих місцях.
Свого часу Москва доклала величезних зусиль, щоб притягти всіма правдами й неправдами Київську історію собі ("пришити білими нитками", як сказав із цього приводу Карл Маркс).
Нині ця неправда з усією очевидністю спливла на гору. Саме тому реакція окремих росіян, представлена в обговорюваній статті, є настільки нервовою.
Читайте також:
Чому в Москві не вірять, що Україна – не Росія?
З цього приводу можна зауважити, що Москва не хоче бачити факт "Україна – не Росія" із двох причин.
По-перше, в Росії існує велика традиція вважати своїм усе, до чого є сили дотягнутися, хоч Тузлу, хоч Індійський океан. Адже були століття, коли Росія щороку зростала на територію, рівну території Голландії.
Сьогодні ця причина мала б не стосуватися України, яка знаходиться в добрих, як ніколи, геополітичних умовах, і перетравити її Росії не під силу. Якби в Україні сьогодні не функціонувала "п‘ята колона", тобто частина еліти, яка між національними інтересами України й Росії лобіює останні, шанси Росії підім‘яти під себе Україну були б близькими до нуля.
Друга причина: небажання Москви бачити, що Україна – не Росія, полягає у світоглядних проблемах самої Росії. Чимало росіян не бажають знати, а чим же насправді є їхня країна.
У Росії дуже вагома традиція ставлення до історії як виключно до засобу пропаганди, так, ніби правдивої історії не існує. У Радянському Союзі після страти чергового "ворога народу" зі складу владної, наукової чи культурної "когорти" до найдальших куточків країни йшов наказ видирати сторінки з енциклопедій та книжок, де згадувалося про нього. До речі, приблизно такий же метод застосовувався і в романі Джорджа Оруела "1984".
Звідси нескінченні російські міфи – про Івана Сусаніна, Олександра Матросова, Льодове бойовисько тощо, яких або взагалі не було, або вони були зовсім не тим, що про них писали (одне з таких чергових викриттів читайте www.inauka.ru/history/article40971.html).
Сьогодні Росія змушена по новому глянути на колишні "стовпи" її ідеології. Зокрема, на своє "слов‘янство", в умовах, коли більшість слов‘янських народів інтегрувалися або інтегруються до західних інституцій.
Віднедавна в Росії значно більш популярна ідея євразійства, тобто ідея багатоетнічного союзу слов‘янських, тюркських, монгольських, фінно-угорських народів тощо, об‘єднаних спільною культурою, територією та ідеєю протистояння іншим "цивілізаціям".
Ідеологему російського "слов‘янства" серйозно підводить факт, очевидний для тих росіян, які мандрують Європою: умови політичного та суспільного життя в Росії кардинально відрізняються від відповідних умов у слов‘янських державах Європи.
Та ж проблема стосується й православ‘я, як "стовпа" російської ідеології. Адже "серединні" держави православної цивілізації – Греція, Болгарія, Македонія, Чорногорія, а віднедавна і Грузія з Сербією орієнтуються на участь у процесах європейської інтеграції.
У Росії слабкі ознаки відмови від виключно пропагандистського розуміння історії, але вони є. Окремі російські дослідники починають вголос казати про походження Росії: про винятково важливу роль фінно-угорських народів у творенні російського етносу, важливу роль монголо-татар у творенні російської держави тощо – тобто говорити те, що завжди було очевидним для вчених.
В імперські й радянські часи головних репресій зазнавала українська історія. Попри усе багатство археологічного та письмового матеріалу історія України довгий час пістрявіла "білими плямами”. Якщо в такій багатій на джерела історії існували "білі плями”, очевидно, що це було комусь потрібно.
Існує факт: Україна, з більшістю головних центрів Київської Русі – Києвом, а також Черніговом, Галичем, Володимиром, Новгород-Сіверським тощо є корінною, споконвічною Україною.
Логічний висновок, підтриманий більшістю сучасних вчених, що й первинна Русь в етнічному й політичному сенсі була Наддніпрянською, тобто українською, змушує битися в істериці багатьох російських ідеологів.
У результаті цієї ідеологічної проблеми Росії ми бачимо дві тенденції.
З одного боку, деякі росіяни намагаються вивести українців з якогось іноземного впливу на "общерусскость", чи то тюркського, чи то польського. Особливо популярною ця теза була в часи Російської імперії, коли імперські історики могли говорити, що схочуть, а іншим затуляли рота. Сьогодні ця теза все ще не знята з ужитку російської міфології, хоча має цілу низку логічних вад і прогалин.
По-перше, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що цей вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ століттях.
По-друге, вплив тюрків, як також монголів, значно достовірніше підтверджений щодо самих росіян. Залишки тюркських народів і сьогодні мешкають у самому центрі Росії. Поїхавши, скажімо, до російської столиці, не кажучи вже про міста Поволжя, ви можете на вулицях на власні очі побачити цей вплив.
Концепцію про визначальний вплив на Україну поляків, як це не дивно, всерйоз сприймає дехто з росіян. Хоча вона й не здатна пояснити, чому ж українці так запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків. І чому так запекло цю самобутність від поляків відстоювали західні українці, нібито найбільш полонізовані?
Концепція про українців як частину росіян не здатна пояснити, чому, скажімо, німці, які прожили всього лише 40 років у двох німецьких державах, так відрізняються одні від інших. І чому українці залишилися українцями попри те, що їх, на відміну від німців, понад 330 років цілеспрямованими, аж до геноцидних дій, методами намагалися позбавити їхньої національності.
Попри все більшість українців зберегли і свою національну самосвідомість, і свою мову. Іноді ця самосвідомість загострюється в тих українців, які, відвідуючи Росію, можуть на власні очі переконатися, що Україна – не Росія.
Факт, що Україна – не Росія, досить виразно видно на прикладі значної відмінності політичних режимів та змісту політичного життя, що сформувалося в Україні та в Росії усього лише за 13 років.
Ще один спосіб вирішення росіянами проблеми "Україна – не Росія", науково більш адекватний, ми бачимо сьогодні, коли робляться спроби "відв‘язатися" від Київського спадку, знайти початки Росії чи то в Новгороді, чи то Старій Ладозі тощо. Це відбувається за участі самого російського президента Володимира Путіна, який регулярно відвідує археологічні розкопки в цих місцях.
Свого часу Москва доклала величезних зусиль, щоб притягти всіма правдами й неправдами Київську історію собі ("пришити білими нитками", як сказав із цього приводу Карл Маркс).
Нині ця неправда з усією очевидністю спливла на гору. Саме тому реакція окремих росіян, представлена в обговорюваній статті, є настільки нервовою.
Читайте також:
Чому в Москві не вірять, що Україна – не Росія?
