Білорусія сьогодні - Україна завтра?

Середа, 6 жовтня 2004, 12:24
На сторінках наших ЗМІ Білорусь з’являється нині доволі рідко, - начебто йдеться не про найближчу північну сусідку, "синьооку сестру" (як писали колись поети), а таке-собі далеке й екзотичне Конго. Чи Парагвай. І в тому є свої резони. Адже в країні, якою вже десять років залізною рукою керує "бацька" Олександр Лукашенко, час ніби застиг. Потрапивши сюди, переносишся в "світле минуле" – з пам’ятниками Леніну, червоними прапорами над урядовими будинками й "скромним достатком" радянської доби.

Здобутки короткого періоду національного "адрадження" початку 1990-х лишилися тут далеко позаду. Національну символіку заборонено. Національна мова використовується лишень для написання дорожніх вказівників, а розмова нею на вулицях Мінська вже є знаком політичної нелояльності (і може потягнути за собою малоприємну зустріч із місцевими міліціянтами).

Майже всі білоруські школи закрито. Історію в шкільних підручниках знову переписано в дусі "одвічного братерства з великими російським народом". Національно-демократичну інтелігенцію (яка складає основу кількох нечисленних опозиційних партій) маргіналізовано, і реального впливу на суспільне життя вона не має.

Проте ще більшого подиву варта білоруська економіка. На відміну від України, де існують (і борються між собою) декілька олігархічних угруповань, у Білорусі все перебуває під особистим контролем президента і його найближчого оточення.

При цьому тутешні заводи працюють – завдяки низьким цінам на російські енергоносії, якими Москва досі платить мінському режимові за його різку антизахідність і антиєвропейськість. І тутешні пенсіонери отримують пенсії, вдвічі вищі за українські – творячи при цьому соціальну основу влади Лукашенка.

Втім, "медовий місяць" російсько-білоруської інтеграції, коли "бацька" будував прискореними темпами "союзну державу", сподіваючись посісти місце хворого Єльцина, так само лишився позаду.

З приходом Путіна на надіях амбітного Лукашенка пересісти в Кремль поставлено жирний хрест. А тому конституційний акт "союзної держави" досі так і не підписано, а російський рубль так і не став платіжним засобом у Мінську.

Більше того, між "бацькою" і Кремлем уже декілька разів спалахували словесні війни, а Москва серйозно погрожувала припинити газопостачання Білорусі. Проте досі ці скандали якось залагоджувалися, а Білорусь так і залишалася "чорною дірою" в центрі Європи, країною, де нічого не відбувається.

Над цим безрухом донедавна тяжіла дата "2006". Того року, за проштовхнутою самим "бацьком" конституцією (для цього довелося влаштувати фактично державний переворот і розігнати легітимну Верховну Раду, пересадивши, щоправда, частину її депутатів до маріонеткових "національних зборів") диктатор мусив би нарешті піти.

Проте було очевидно, що самохіть Лукашенко не піде – а відтак вдасться до зміни конституції. І ось 7 вересня, якраз у ті хвилини, коли світ вшановував пам’ять жертв Бесланської трагедії, "бацька" оголосив: разом із парламентськими виборами 17 жовтня повинен відбутися референдум, який має дозволити йому обиратися президентом необмежену кількість разів.

Щодо результатів цього референдуму жодних сумнівів ні в кого немає. Засоби масової інформації монополізовано в руках президента. У всіх установах і на всіх підприємствах (навіть комерційних) запроваджено посаду "заступників директора з ідеологічної роботи", які пильно стежать за настроями працівників.

Нарешті, до складу виборчих комісій представників опозиції не включено, а незалежні спостерігачі, за білоруським законом, можуть наглядати лише за голосуванням, але не за підрахунком голосів (коли дізнаєшся про це все, починаєш відчувати справжню гордість за рідну Україну).

Так само немає сумнівів і щодо результатів парламентських виборів. Хоч, на відміну від попередніх виборів 2000 року, опозиція їх уже не бойкотує, і навіть зуміла об’єднати в єдиній коаліції і "відродженців" з Білоруського народного фронту, і лібералів з Об’єднаної громадянської партії, і соціал-демократів, і навіть одну з двох тутешніх комуністичних партій.

Проте значну частину кандидатів від опозиції відсіяли ще на етапі реєстрації (не зареєстрували, зокрема, першого керівника незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича, одного з лідерів БНФ Юрія Ходику, більшість членів невеликої опозиційної групи "Республіка" в нинішньому складі парламенту).

Передбачені законом виступи опозиціонерів у пресі, на радіо й телебаченні ретельно цензуруються. Вільно зустрічатися з виборцями змоги немає. А решту справи мають зробити слухняні виборчі комісії.

То ж, якщо диктатор захоче, то в нижній палаті парламенту не виявиться жодного опозиціонера (верхня й так формується в "ручному режимі" з людей, безпосередньо призначених Лукашенком, і з представників повністю контрольованих обласних рад).

Але якщо влада навіть вирішить задля демократичної декорації допустити кількох членів опозиційних партій до Національних зборів, то ніякої загрози для режиму це не становитиме. Адже навіть за чинною білоруською конституцією повноваження парламенту вельми незначні й вся реальна влада належить виключно президентові.

І все ж, попри гарантовану Лукашенкову перемогу 17 жовтня, експерти відзначають: ще далеко не факт, що нинішній президент насправді балотуватиметься через 2 роки. Й причина на те може бути вельми вагома – Путінові давно набрид ексцентричний і непередбачуваний "бацька", і він може нарешті серйозно вирішити замінити його на когось слухнянішого й прогнозованішого.

Важелі для здійснення такого наміру в російського президента є. Адже ФСБ (яка стає "державою в державі" в Росії) і КДБ, який відіграє аналогічну роль у Білорусі, є по суті частинами єдиної організації – ще радянського КҐБ. І важко сподіватися, що власні спецслужби оборонять Лукашенка тоді, коли з Лубянки до них надійде протилежна команда.

Як говорять ті ж самі експерти, щодо майбутнього Білорусі Путін вагається нині між двома сценаріями: безпосереднього включення її до Росії в ролі "Західного федерального округу", і жорсткого контролю над сусідньою державою-сателітом.

Обидва сценарії мають для російського президента свої "плюси" й "мінуси", - то ж кінцевий вибір залежатиме, зокрема, й від позиції Європи та США (дотеперішня політика ЄС і Штатів щодо Лукашенка зазнала цілковитого краху, і тут, схоже на Білорусь просто вже махнули рукою).

І насамкінець – трохи історії. Років дванадцять тому тодішні політичні еліти Польщі, Литві, Білорусі й України серйозно розглядали ідею союзу держав Міжмор’я. І скоординована політика Києва й Мінська щодо тарифів на транзит російських енергоносіїв дозволила б їм диктувати Москві власні умови.

Тому спецоперація під назвою "електоральна революція Лукашенка 1994 року" усунула цю суттєву для Росії небезпеку й фактично пересунула західний російський кордон від Смоленська до Бреста.

Нині те, що пропонує Україні Віктор Янукович (остаточна відмова від європейської та євроатлантичної інтеграції, державність російської мови, подвійне громадянство), на диво подібне до програми, вже реалізованої в Білорусі Лукашенком.

Та й навіть історичне білоруське коріння українського прем’єра ("Янук" по-білоруському – зневажлива форма імені "Іван", щось типу нашого "Ванько") набуває в цьому контексті певної "знаковості".

Вибравши десять років тому Лукашенка, білоруси мали ще багато нагод ходити на різноманітні вибори й референдуми. Але всі ці походи мали формальний характер – результат був відомий заздалегідь. Очевидно, це ж стосуватиметься й громадян "України президента Януковича", - якщо Москві вдасться врешті-решт реалізувати й цю розробку своїх політтехнологів.

Автор: Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики



Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Усі новини...
Реклама: