Якщо війна чогось і вчить, то лише того, що смерть не обирає жертв за віком, статтю, переконаннями. Але свідомість щоразу висмикує з нескінченної трагедії епізоди, де минуле перегукується із сьогоденням.
Під час обстрілу Харкова загинув колишній в'язень нацистських концтаборів.
Ракета, що влучила в Бабин Яр, вбила п'ятьох.
"Стало відомо, що сьогодні зранку у лікарні померла літня жінка, яка постраждала під час обстрілу 14 листопада", – наступного дня після російської масованої атаки написав у своєму ТГ-каналі голова Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко.
Жінкою, яка померла внаслідок 45% опіків тіла, виявилася 73-річна Наталія – вдова Валерія Ходемчука, першої жертви вибуху на Чорнобильській АЕС.
Вночі 14-го листопада 2025-го російський "Шахед" влучив у 18-поверховий будинок, який 40 років тому став Ноєвим ковчегом для працівників станції.
Новобудови-свічки на Троєщині довго називали "чорнобильськими" або "станційними". Саме після аварії на ЧАЕС тут утворилася найчисельніша "колонія" прип'ятців – майже 16 тисяч колишніх мешканців міста атомників.
Взаємини "чорнобильців" і місцевих часом були напруженими. Як згадували жителі Троєщини, "міцні київські та прип'ятські парубки влаштовували ночами цілі баталії, що супроводжувалися страшними криками, від яких просиналися всі навколо".
Все це сьогодні перемістилося в царину міфології. Пам'ять про Чорнобильську катастрофу та її жертв щодня витісняється новими трагедіями.
Втім, біль продовжує жити в тих, для кого ілюзія безпечного світу зруйнувалася вночі 26 квітня 1986 року, коли вибухнув атомний реактор на 4-му енергоблоці ЧАЕС.
Напередодні 40-річчя катастрофи ми поспілкувалися з мешканцями "чорнобильського" будинку на київській вулиці Бальзака, куди пів року тому влучив "Шахед".
Поверх 4-ий. Квартира Самойленків. Альбіна
Якби радянському пропагандисту в середині 1980-х дати в руки фотоапарат та наказати привезти знімки з найщасливішого куточка імперії, цілком можливо, він би вирушив до Прип'яті. Принаймні так здається з плином часу.
Тепер не скажеш напевне, чи справді місто, що було засновано в 1970-му і не дожило до свого повноліття, було сповнене світла, надії та концентрованого щастя – яким його змальовують у своїх спогадах колишні прип'ятчани. Бо людська пам'ять – ненадійний художник: любить використовувати яскраві барви, відтворюючи те, що було несподівано й болісно втрачено.
Мешканка квартири на четвертому поверсі Альбіна Самойленко, описуючи в своїй розповіді Прип'ять, кладе на палітру тільки світлі тони.
Перший помах пензля – і ми бачимо місто майбутнього: будинок культури, спортивний комплекс, музична школа. Другий – і перед нами виринають магазини, де майже не знають слова "дефіцит". Ще рух – і ось тобі пивний бар в українському стилі, де офіціанти ходять у вишиванках, а до пива завжди є закуска. Ще мазок – і з'являються білий пісок на березі річки Прип'ять та "Ракета", якою можна швидко дістатися Києва. І в центрі картини, звісно, особистий скарб – велика чотирикімнатна квартира з новими меблями.
Коли аварія на четвертому енергоблоці хлюпнула на це полотно їдкий розчинник, Самойленко саме була на зміні – працювала в цеху дезактивації. Вибухів вона не чула. І те, що сталося, почала розуміти лише після зміни – коли їх везли повз четвертий блок. Десь там мав бути її чоловік – Альбіна знала: як дозиметрист він побіг туди. Проте досі не усвідомлювала масштабу того, що відбувалося.
– Дорогою додому зайшли в магазин. Там з Києва привезли ковбасу копчену, батони київські, молоко в пакетах, огірки свіжі. Це ж було напередодні свята, перше травня. І холодильники у всіх були забиті продуктами, – згадує вона.
Наступної ночі Самойленко знов була на зміні. Їм наказали повернутися додому, взяти спортивні костюми та їжу на три дні, бо, можливо, доведеться спати в наметах.
Нова глава її життя вже почалася, але Самойленко цього ще не знала.
З минулого вона зможе забрати сім мішків особистих речей, які доведеться перевіряти дозиметром. Фарфорові статуетки прикрашають її кімнату й донині.
Нове житло для чорнобильців знайшлося напрочуд швидко. Секрет такого дива простий – цей будинок на вулиці Бальзака, зізнається Альбіна Миколаївна, держава відібрала в інших.
– Він був кооперативним (тобто його будував житлово-будівельний кооператив за гроші майбутніх мешканців – УП). У людей вже були розподілені квартири. Але вони тягнули час, тому що хотіли, щоб будинок їм здали на "відмінно". А заселили в нього нас.
Тому, звісно, нас не зустрічали хлібом і сіллю. В сусідньому будинку була така ж сама історія – там і двері різали, і вікна били. У нас тут обійшлося. Але через два роки цим людям побудували житло.
Вже 2 серпня 1986-го Самойленки – обидва у в'єтнамських синіх спортивних костюмах – зайшли в свою нову квартиру. Голі стіни, нецикльований паркет. Простора, чотирикімнатна, думала вона, – але й у Прип'яті вони залишили житло не гірше!
Перша вечеря на новому місці була з ковбаси, хліба та червоного вина з найближчого магазину. Перша ніч – на підлозі на газеті "Правда".
– Пізніше мій чоловік сидів тут на лавці біля під'їзду з дозиметричним приладом і перевіряв речі тих, хто заїжджав. Казав, що викидати. Дуже багато килимів викидали. Тут стояв великий бак, він усіх попереджав: "Килими ріжте, ламайте". Бо люди приходили з села й забирали це все, – згадує вона.
За два роки мешканцям будинку "наполегливо рекомендували" переїхати з Троєщини до Славутича – погрожуючи звільненням тим, хто не погодиться. Самойленки не захотіли. Це місце вже стало їхнім новим домом.
Альбіна Самойленко вийшла на пільгову пенсію в 1990-му році, чоловік – за рік. У Прип'яті вона отримала дозу опромінення 84 бери, а чоловік – 170 (природний радіаційний фон за рік – менше за одиницю). Обоє довго лікувалися – зокрема лежали в тій самій Шостій клінічній лікарні у Москві, куди звозили постраждалих із Чорнобиля.
Триматися у важкі 90-ті мешканцям "чорнобильського" будинку допомагало почуття спільності з сусідами – набагато міцнішої, ніж було в Прип'яті.
Проте час ішов, і знайомих сусідів ставало дедалі менше, а заразом зникало й відчуття єдності. Хтось виїжджав, хтось помирав.
– В 2010-му я залишилася без чоловіка. Рак легень. Тут у всіх мужички посипалися, переважно онкологія. На нашому поверсі жодного не залишилося, – каже Самойленко.
Тепер чи не єдина подія, що збирає сусідів разом, це похорон когось із мешканців будинку.
І ще – на День пам'яті 26 квітня вони приходять разом до меморіалу "Героям Чорнобиля" неподалік. У центрі – Прометей, який тримає над головою згусток полум'я. Герой, що приніс людям вогонь – і дорого за це заплатив.
Поверх 9-ий. Квартира Ананенків. Валентина та Олексій
– Вони помруть за тиждень. Нам потрібен дозвіл вбити трьох людей.
– Що ж, товаришу Легасов, перемога завжди має свою ціну.
Саме так, за версією сценаристів серіалу "Чорнобиль" телеканалу HBO, виглядав діалог академіка-ядерника Легасова і генсека Горбачова, коли після аварії на ЧАЕС знадобилося знайти трьох самогубців. Вони мали спустити воду з басейну-барботера під зруйнованим реактором і запобігти повторному вибуху.
Добровольців, яких згодом назвуть "чорнобильськими дайверами", споряджають в акваланги і під стрекотання дозиметрів вони вирушають у заповнений радіоактивною водою підвал. Серед них молодий чоловік з рудою бородою, який називає своє прізвище: Ананенко.
– Коли вийшов серіал, вчителі зі школи поруч з нами проводили якийсь урок про Чорнобиль. І розповідали про трьох водолазів, які загинули після цієї операції. А наш сусід-хлопчик каже: "Та ні, цей чоловік поруч з нами живе", – згадує Валентина, дружина Олексія Ананенка.
Їхня історія унікальна і водночас схожа на сотні інших.
Він народився в Росії, в 1983-му з відзнакою закінчив інститут, міг сам обирати місце роботи. Обрав Прип'ять. Хороша зарплата, чарівна природа, можливість швидко отримати житло. Рай закінчився вночі 26 квітня 1986-го.
Вона – із Харківської області. Навчалася в Києві, працювала в'язальницею на трикотажній фабриці. Одружилися за 6 років після аварії. Тоді ж Валентина переїхала до Олексія в багатоповерхівку на вулиці Бальзака, де він отримав квартиру. Дві кімнати, 28 квадратів, жили втрьох – він, вона, його мама. Йому тоді виповнилося 32, їй – 25.
– Моя свекруха дуже переживала, що Олексій довго не жениться. Я в нього потім запитувала, чому не одружився раніше. Він казав: було відчуття, що не знаєш, що з тобою станеться завтра. Його друг помер від серцевого нападу в 31 рік.
З його минулого життя на Троєщину переїхали кольоровий телевізор "Рубін" і швейна машинка. Згодом з'явився бінокль – Олексій подарував його дружині, щоб вона могла з вікон квартири на 9-му поверсі милуватися краєвидами.
– В нас з вікна було видно великі городи, ферми, корів. Їх випасали на лугу біля річки Десенки. Олексій розповідав, що на той момент, коли він сюди приїхав, навколо були лише піски.
В середині 1980-х про блага цивілізації на Троєщині нагадувала хіба що ТЕЦ-6, труба якої стала орієнтиром для мешканців майбутнього спального району.
Коли планували забудовувати перші троєщинські мікрорайони на початку 1980-х, архітектори хотіли викласти фасади багатоповерхівок різнобарвною облицювальною плиткою. Але зрештою зекономили – замість плитки почали фарбувати панелі. Завдяки цьому "панельки" отримали назви: "голуб'ятня", "кофейня", "петушатня" залежно від кольору фарби.
Після аварії на ЧАЕС Олексій ще 3 роки працював на станції – вахтовим методом. У 29 років його звільнили за станом здоров'я – медогляд виявив проблеми з серцем. Чоловік влаштувався в Києві інженером. Надворі були 1990-ті, чорнобильські посвідчення дають право на безкоштовний проїзд у міському транспорті, але не рятують від злиднів.
– Коли я переїхала до нього, на полиці в туалеті бачу дезодорант. Питаю: звідки в тебе цей скарб? А він каже, їздив торгувати в Румунію, Польщу. Звичайна для тих часів історія.
Серіал "Чорнобиль" Олексій дивився разом із дружиною. І дивувався ляпам кіношників. Коли він з колегами йшов у підвал, замість аквалангів на них були респіратори "Пелюсток". Горілкою теж не пригощали після виконання завдання, як це показали у фільмі.
Хай там як, але не в останню чергу завдяки цьому серіалу Олексій отримав найвищу державну нагороду.
– На День Конституції в червні 2019-го президент Зеленський підписав указ про нагородження чоловіка Зіркою Героя України. Я думаю, лише через те, що в фільмі звучало прізвище Олексія. Мабуть, доля.
Зараз минуть 40-ві роковини катастрофи, і знову всі забудуть про Чорнобиль. Життя циклічне. Як казав чоловік, у кожного покоління своя війна. Але Чорнобиль – це теж війна. Єдина відмінність, що на "справжній" війні ти бачиш смерть одразу, а тут навіть ворога не бачиш.
Окрім спільних війн, в Ананенків є й персональна – боротьба за життя Олексія. 2017-го року його збила машина на пішохідному переході. Черепно-мозкова травма. 36 діб у комі.
– Мабуть, найбільше відчуваєш несправедливість, коли людині потрібна медична допомога, а їй кажуть: "Ну так а що ж ви хотіли?".
"Енергоатом" тоді виділив 70 тисяч гривень, але цих грошей вистачило на два тижні в лікарні. Уявляєте, які були суми? Все за свої кошти, ніяких преференцій.
На початку повномасштабного вторгнення Олексій з Валентиною виїжджали до Словаччини. "Що ми тут робимо?" – запитав він її тоді.
– Я кажу, у нас війна. А він: "А хто з наших загинув?". Я кажу, ніхто. "Ну от бачиш, не все так погано". В липні 2022-го ми повернулися додому.
Читайте також: Місто, якого нема. Що відбувається в Чорнобилі і як тут живуть самосели
Для чорнобильців "укриття" здебільшого асоціюється з бетонним саркофагом над реактором. З 2022-го це слово стало буденним у житті більшості українців, але в іншому контексті.
– До укриття від нас метрів 300. Ми з чоловіком не ходимо туди. Сиджу з собакою в коридорі, а він лежить у кімнаті.
Тієї ночі, коли прилетів "Шахед", було гучно: від будинку до ТЕЦ, куди цілили росіяни – кілометри три по прямій. Раптом вибух. Сусідка вибігла в коридор: "До нас прилетіло, пожежа!".
– Така собі зима була, – згадує Валентина. – Спочатку "Шахед" прилетів, потім морози вдарили, потім вимкнули опалення. Начебто лише на початку травня має бути тендер і почнуть відновлювати ті дві квартири, що повністю́ згоріли. На сьомому поверсі дуже страшно. Там все чорне, ніхто нічого навіть не прибирав.
Попри втому, на відміну від більшості, Валентина випромінює спокій. Так виглядає людина, яка точно знає, навіщо вона прокидається зранку.
– Щоранку думаю, що мені треба встати і щось робити для Олексія. Якби була сама, мабуть, половини того не робила б.
Поверх 7-ий. Квартира Ходимчуків. Порожня
Глупа ніч. Чоловік у білому халаті та шапочці йде тьмяно освітленим, подекуди зруйнованим коридором. Голосно виє сирена.
– Це війна? – питає його переляканий та дезорієнтований колега, якого він зустрічає в одному з приміщень.
Це також кадри з "Чорнобиля" від HBO, а чоловік у халаті шукає Валерія Ходемчука, старшого оператора головного циркуляційного насоса 4-го енергоблока. Першу жертву Чорнобильської катастрофи. Пошуки будуть марними – його тіла так і не знайдуть. В труну покладуть лише сорочку.
Багато років по тому. Глупа ніч. Сирена повітряної тривоги стихла, і тепер фоном звучать постріли ППО та вибухи. Один із цих вибухів лунає для мешканців чорнобильського будинку надто близько.
"Чи не влучило в наш дім?" – питають вони одне в одного.
Влучило.
Куди?
В квартиру вдови Валерія Ходемчука – Наталії. Наступного дня вона помре від опіків у лікарні.
Її квартира на сьомому поверсі досі чорніє нагадуванням про нещодавню трагедію. Вікна забиті дошками – так ЖЕК намагався вберегти мешканців багатоповерхівки від холоду ззовні.
Минуло пів року, а запах гару на поверсі все ще настільки міцний, що об нього можна вдаритися. Сходовий майданчик так само тьмяний, мов серіальна декорація.
За кілька днів до влучання "Шахеда" Альбіна Самойленко зустріла Наталію Ходимчук біля будинку. Розговорилися. Ходимчук була товариською й жила активно. Вона згуртувала жінок, які в'язали вовняні шкарпетки та пояси для фронту – напередодні влучання "Шахеда" якраз передала нову партію.
– Вона була так легенько одягнена. Але день був теплим. Питаю в неї: "Куди біжиш?". Каже: "На дачу хотіла поїхати, але передумала". А якби поїхала? Хто його знає...
Наталія та Валерій познайомились у Прип'яті. Він працював на АЕС – починав кар'єру машиністом котлів, а вона – продавчинею в місцевій їдальні, куди він ходив обідати. Закохалися, одружилися. В 1975-му отримали простору квартиру. Виховували двох дітей.
Через помилку паспортиста їхні прізвища відрізнялися на одну літеру: він Ходемчук, вона – Ходимчук.
– Валера збирався на нічну зміну, по телевізору показували фільм про кохання за розрахунком. Я обійняла його й запитала, чи з любові він зі мною одружився. Він посміхнувся і відповів: "Звісно, по любові!" – згадувала Наталія розмову з чоловіком. Того дня вона бачила його востаннє.
Рідна тітка Валерія художниця Марія Примаченко присвятила загиблому племінникові картину із зображенням фантастичного синього птаха із розпростертими крилами.
"Ця птиця літає, свого чоловіка шукає. А його ніде немає. Його тіло розлетілось по всій Україні…" – йдеться в підписі до картини.
Можливо, тепер ця птиця знайшла свого чоловіка.
***
40 років тому аварія на ЧАЕС готувала нас до майбутніх іспитів, хай ми про це не здогадувалися.
Саме тоді в житті народжених після Другої світової вперше з'явилися слова "біженець" і "переселенець". Люди мали кидати все і рятуватися не від окупантів, а від невидимого ворога, який вбивав все живе. Небезпечним стало звичне й буденне – трава, річка, яблуко на дереві, поцілунки й обійми з близькими людьми.
Це було перше зіткнення з новою реальністю. Задовго до ковіду і війни, що почалася 2014-го, "мирний атом" перетворив усе на об'єкт, який має бути деактивований, навіть після смерті.
Це був випадок, який довів: брехня влади може працювати лише тоді, коли вона зручна для більшості. Усвідомити неповернення до минулого життя було неможливо. Пожежу загасили, трава росте, корів доять, сади квітнуть – все гаразд.
Багато в чому пересічний світ саме так дивиться сьогодні на війну в Україні – "це не наша війна", "хай самі гасять пожежу", "якось буде".
Чи стало людство розумнішим, дорослішим і відповідальнішим за 40 років після Чорнобиля? Навряд. Уроки історії часом виявляються надто складними, попри їхню очевидність. Аж допоки не станеться Чорнобиль – твій персональний, а не десь із кимось.
Мешканці будинку на Бальзака не дадуть збрехати.
Михайло Кригель, Рустем Халілов, УП