Реклама:

И согласен я, что ваше бельмо – самое белое!

Пятница, 26 ноября 2010, 14:23

"Резать к чёртовой матери, не дожидаясь перитонита!"
К/с "Покровські ворота", вічно актуальний фільм про неможливість зруйнувати те, що вибудовано в душі

Навпроти моїх вікон, на подвір'ї завжди гуляє старенька сліпа бабуся, колишня вчителька. Вона ходить, погрюкує ціпком, щось бурмотить, годинами сидить на лавочці.

Коли я виходжу з будинку, я завжди з нею вітаюся.

Вона ніколи мені не відповідає.

Одного разу вона сиділа з іншою дуже старенькою бабусею, теж мені знайомою. Я привітався. Зряча бабуся мені відповіла, а колишня вчителька - ні.

Проходячи повз, я встиг почути їхню розмову.

- Ти чому із Сергієм не привіталася?

- А зачем он со мной здоровается по-украински?

- Так я теж з тобою українською розмовляю.

- Ты - старая. Ты по-другому не умеешь. А он - молодой. Зачем он по-украински говорит?

Здавалося, що отій бабусі треба? Одною ногою вже в кращому світі. Сиди, грійся на сонечку, радій, що тебе помічають, увічливо вітаються.

Ні, її хвилює й непокоїть те, що хтось поряд не мислить, не розмовляє й, навіть, не бачить світ так, як вона.

Завжди захоплювався нашим північним сусідом. Їхньою невпинною потребою стверджувати своє світосприйняття в будь-якій ситуації, будь-якими засобами й за будь-яку ціну, власну чи чужу.

Де б вони не опинилися, усе своє носять із собою. Така собі обмежена самодостатність. Ні, швидше необмежена самозакоханість. Всесвітня. Бо вони намагаються нав'язати закоханість у своє - усім у Всесвіті. Шляхом заперечення чужого.

Ми сусіди, тож наша корова перша в черзі здохнути від братніх флюїдів. Нічого особистого, просто навіщо поряд стояв?

У колі миттєвостей, вигаданих для власного вжитку, вони дуже легко переконують себе у меншовартості всіх інших у порівняні з ними.

І "полетіли шматки по закапелках".

Тут тобі - і українська мова створена "пілсудчиками й німецькою розвідкою", і українська нація - вигадки Винниченка й Грушевського, і українська культура - другорядна в порівняні з балалайкою, частушками й жартами Петросяна й Дубовицької, і українські жінки - усі "слабкі на передок", і українські чоловіки - не здатні ні на що, лише плитку класти.

Кумедно виглядає, але такими аргументами ці Д'Артаньяни в білому намагаються переконувати не тільки себе, але й нас.

Сумно й огидно, але іноді їм це вдається. Справа Левченка, в силу своєї зручності для пристосуванців і лакуз, живіша від справи Леніна й перемагає не тільки в російських телеефірах, а й іноді в головах громадян України.

На жаль, українець улаштований так, що якщо довго слухатиме лекції про те, що він свиня, то зарохкає. Цей дієвий метод як інструмент Шуфрича: у правильні руки - і він запрацює.

Наполегливість ретельної знавіснілості шабашу українофобів має свої наслідки. Ми маємо доволі значну частину суспільства, яка зі зневагою й з агресивним неприйняттям ставиться до всього українського. Вони бачать себе в нашій країні, але не бачать себе в межах українських державницьких ідей. Заперечити своє існування в нашій країні вони не збираються, тому змушені заперечувати право на існування української держави та її ідеалів.

Зважені, а від того не дуже чесні, українські політики пропонують українцям шукати компроміси з тими, хто не визнає наше право на наші ідеали, на наших героїв, на наше трактування історії, урешті-решт на наше існування - у тій формі й вигляді, у яких ми прагнемо існувати.

Ці політики чомусь не помічають, що українофоби не визнають ніяких компромісів. Для них компромісів із сусідами не існує. Від сусідів вони вимагають тільки одного - капітуляції. Ось, як у тому анекдоті, і весь їхній компроміс.

Не може бути компромісу з одного боку. Односторонній компроміс - це як одноосібний секс. Чим, у принципі, і займаються українські політики двадцять років поспіль.

Коли у моєму дитинстві моя бабуся волала в мій бік: "Я ж тебе закатую, шибеник!" - я не вірив в це, бо знав, що я швидше бігаю, ніж вона шкутильгає. Ось і зараз я не схильний вірити в можливість мого особистого компромісу з українофобами. Бо знаю що:

Вони ніколи не визнають моє право вважати Бандеру, Шухевича, Липу героями.

Я ніколи не визнаю їхнє право ставити пам'ятники Сталіну в Україні.

Вони ніколи не знімуть потішну анафему з гетьмана Мазепи.

Я ніколи не визнаю "Ніколашку-Кривавого" за Святого.

Вони ніколи не визнають Голодомор, як акт геноциду українського народу.

А я ніколи не визнаю їхнє слов'янське походження.

Вони завжди сприйматимуть звернення до них українською, як особисту образу.

Мене це завжди "не колихатиме".

Цих, світоглядних у моєму випадку й "конформістських" в їхньому, неузгоджень - лічити не перелічити. Як крапель води в океані, зірок на небі, сліз на Стіні Плачу, комбінацій на покерному флопі, хлопців у "трєніках" на Донбасі та гарних дівчат на Вінниччині.

Не існує довгого ящика такого розміру в якому вони відкладуться до кращих часів. Яких теж не існує.

Для "поміркованих і зважених", що закликають сховати під спудом суспільні протиріччя, я зауважу: ніколи ще від відкладання лікування хвороби, чи то в людини, чи то в суспільстві, хвороба сама собою не розсмоктувалася. Лише загострювалась.

Далі йтиме суцільний екстремізм у вигляді рецепта по єдино можливому розв'язанню Гордієвого вузла. Тож ми його опустимо. Не переказувати ж загальнонародні прагнення під виглядом власних думок.

P.S. А з колишньою вчителькою я продовжуватиму вітатися. І тією мовою, якою зручно мені.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП

powered by lun.ua

Верят ли израильские инвесторы "личным гарантиям" Зеленского?

От прорывов к откатам: что происходит с выполнением Соглашения об ассоциации

Что не так с "Партией Шария" от нелегального финансирования к государственной измене

Локдаун невакцинированных. Станет ли Киев "красным"?

Ваш ребенок – жертва буллинга: как научить ребенка себя защитить?

Как нардепы хотят лишить громады прав на их леса