Какой мир нужен Украине?

162 просмотра
Суббота, 15 августа 2015, 11:42
Тарас Стецькив
общественный и политический деятель, народный депутат Украины I-IV, VI созыва

Після підписання Мінських угод 12 лютого 2015 року головною риторикою усіх сторін військового конфлікту на Донбасі стала тема боротьби за мир. Тільки кожна сторона хоче досягнення миру на своїх умовах.

Бойові дії, звичайно, не припинилися: вони продовжуються, гинуть військові та цивільні – а президенти та керівники Росії, України, ЄС, США й далі борються за встановлення миру на Донбасі. Але кожен на свій лад.

Для Росії тактика локальних обстрілів, бойових зіткнень, регулярного нагнітання страхів про повномасштабний військовий наступ стала інструментом досягнення миру на своїх умовах.

Ціллю Путіна, точніше його умовами досягнення миру – є зовсім не військова окупація України. Окупація породить масовий рух спротиву, викличе радикальне відторгнення населення і поховає будь-які перспективи для самої Росії.

Метою Путіна є реінтеграція України в російський простір, залишення її в сфері геополітичного впливу Росії.

Його тактичні проміжні цілі: замороження конфлікту на Донбасі, фіксація його особливого статусу в Конституції України. Іншими словами – повернення Україні зруйнованих ним територій разом з бойовиками і їхня легітимізація через проведення місцевих виборів.

Тобто, Путін хоче отримати постійне право вето на європейську інтеграцію нашої країни. А краще – зірвати її взагалі, створюючи в Україні ситуацію постійного керованого хаосу і так викривляти реальність, щоб Україна в очах світу виглядала державою, яка не відбулася.

Цілями керівників провідних країн ЄС, а тепер і США, які втомилися від конфлікту, непрогнозованих кроків Росії, нерішучості України – є публічна фіксація стану, що війна "припинилася", перестала бути війною.

Під це потрапляє стан замороження конфлікту, чи укладання якоїсь міжнародної угоди, чи конституційний компроміс у вигляді якоїсь версії "особливого статусу" (особливостей самоврядування) на фактично окупованих територіях.

Це відкриває для Заходу дорогу в перспективі до послаблення і зняття санкцій, від яких вони самі потерпають, а також є аргументом, щоб зняти з порядку денного на тривалий час питання вступу України до НАТО та набуття членства в ЄС.

А які цілі України в цій війні?

На яких умовах укладення миру буде вигідне для нашої держави?

Щоб відповісти на ці питання, треба зрозуміти логіку і мотивацію рішень та дій президента України.

Стратегія і тактика Петра Порошенка щодо війни на Донбасі полягає у тому, щоб максимально тягнути час, хитруючи і йдучи на певні поступки Росії - які, як він думає, потім вдасться відіграти – і сподіватися на те, що рано чи пізно складуться сприятливі зовнішні обставини, які ослаблять Росію і з мусять її відмовитися від агресії в Україні.

Я впевнений, що подібну логіку думання активно стимулюють наші західні союзники, говорячи про посилення санкцій, падіння цін на нафту, економічні проблеми і дефолт в Росії тощо. Міжнародні експерти відкрито припускають, що у випадку продовження агресії і наявності санкцій Росія витримає два, максимум три роки.

Саме в цьому пункті, на моє глибоке переконання, полягає головна базова помилка усієї української політичної верхівки.

Вона полягає у вторинності думання і прийняття рішень. Ця риса глибоко історично вкорінена в українському політикумі, вкорінена так, що стала майже його ментальною ознакою. Початки цієї вторинності, мабуть, слід шукати у поведінці козацької старшини – спочатку під Польським, а потім під Московським протекторатом.

Головною рисою цієї вторинності є постійна надія і очікування на появу сприятливих зовнішніх обставин – замість того, щоб опертися на внутрішній потенціал народу, прикласти власні зусилля для перемоги і побудови держави.

Може, Захід посилить економічні санкції; може, знімуть ембарго з Ірану і впаде ціна на нафту; може, в Росії настануть внутрішні заворушення і економічний колапс; може, їй відключать SWIFT; може, вона почне розвалюватися і нарешті від нас відчепиться.

Може, може, може…

Не можна виключати того, що подібні сприятливі обставини дійсно складуться. І тоді всі в один голос скажуть, що лінія президента була правильна, вона принесла нам мир і перемогу.

Я не розглядаю тут варіанту, коли сприятливі зовнішні обставини не складуться, і що буде тоді. Припустимо, що в якість момент сприятливі обставини складуться.

Правда полягає в тому, що це нічого не дасть для становлення і зміцнення української державності.

Мусимо сказати відверто: навіть якщо Росію чекає дезінтеграція і розпад – це не призведе до утвердження сильної і суверенної України, якщо не буде наших внутрішніх зусиль до побудови цієї Держави, встановлення нових правил і відносин, побудови суспільства відкритого доступу, базованого на праві, за рахунок внутрішнього потенціалу самих громадян.

Без такого підходу буде те, що вже було в нашій історії нашої держави і про що написав Шевченко: "Правда ваша, впала Польща. Та й вас задавила".

Тому ставка тільки на настання сприятливих зовнішніх обставин, яку, на жаль, робить українське керівництво, є стратегічно програшною для України, стратегією, що веде до поразки.

Яскравим підтвердженням цієї тези, лакмусовим папірцем, який проявляє всю вторинність української політики, є процес прийняття змін до Конституції. Цю карту на стіл кинула Росія в боротьбі за мир на своїх умовах. Після того, як Україна прийняла цей хід, розв'язання питання зміни Конституції в той чи інший спосіб стане переломним моментом у її подальшій долі.

Слід пригадати, хто й коли нав'язав Україні теми децентралізації, федералізації і змін до Конституції.

Її нав'язала російська сторона весною 2014 року після анексії Криму і початку війни на Донбасі. Тодішнє українське керівництво невиправдано швидко й легко підхопило тему децентралізації, сподіваючись заспокоїти – чи то обіграти, перехитрити – Росію. Сподіваючись, що це зупинить ескалацію війни. Наслідки відомі.

Можна задати питання: чи потрібна в Україні в принципі децентралізація владних повноважень та адміністративна реформа?

Безумовно – так! Але не в умовах війни і фактичної наявності обставин воєнного часу, який президент був зобов'язаний ввести в дію своїм Указом, проте не зробив цього.

Чи потрібно змінювати Конституцію в інших частинах чи приймати її нову редакцію?

Очевидно, що так. Проте це має бути наслідком внутрішнього конституційного процесу і актом суверенної волі українського народу, а не нав'язаним ззовні псевдоконституційним симулякром. До того, ж узгодженого у напівтаємних кулуарних мінсько-нормандсько-женевських переговорах.

Україні немає куди поспішати з конституційними змінами. Цю тезу підтверджує й соціологія, яку нещодавно оприлюднив Центр Разумкова. Згідно її результатів за зміни до Конституції виступає 41% громадян, а з їх числа – лише 42% виступають за негайні зміни, тобто близько 20% дорослого населення.

Саме найцікавіше, що президент, який вніс проект змін до Конституції, сам це чудово розуміє. Адже в Перехідних положеннях записано, що децентралізація і адміністративна реформа відтерміновуються на два роки, до кінця 2017 року. Реально в разі прийняття цих змін в Україні відбудеться централізація влади і зміцнення президентської вертикалі, а не децентралізація.

Це, до речі, правильно і виправдано в умовах війни – тільки навіщо для цього лізти в Конституцію?

То на догоду кому й під чиїм тиском президент та Верховна Рада так поспішають? Думаю, відповідь очевидна.

Може, краще зміцнювати силову вертикаль та обороноздатність держави без внесення змін до Конституції, за рахунок переводу всіх галузей на рейки війни? А паралельно протягом двох років до деталей відшліфувати формулювання змін до Конституції в сфері децентралізації, адміністративної реформи, судової реформи, – і по закінченню війни їх прийняти.

Насправді, місцеве самоврядування можна розвивати і вдосконалювати в рамках чинної Конституції. Так само як і здійснити всю підготовчу роботу щодо початку адміністративної реформи.

Однак найбільш небезпечною, найбільш руйнівною для української держави є норма, що міститься у пункті 18 Перехідних положень, де записано, що особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей регулюються окремим законом.

Ця норма один до одного відображає ідею особливого статусу Донбасу, якого домагалася Росія і який детально розписаний і пункті 11 мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року.

Відповідно до цього пункту всі ознаки особливого статусу були двічі відображені в законах з аналогічною назвою, прийнятих попереднім і теперішнім складом Верховної Ради.

Нагадаю ці ознаки:
– наявність постійно діючого закону про особливий статус (особливості самоврядування);
– проведення місцевих виборів на окупованих територіях;
– неможливість дострокового повноваження обраних рад;
– амністія бойовикам;
– формування загонів "народної міліції";
– призначення прокурорів і суддів за погодженням з місцевими радами;
– статус російської мови;
– зобов'язання України фінансувати окуповані території за захищеними статтями бюджету.

Застереження, як звучать від посадових осіб української влади про припинення вогню, відведення військ і артилерії, роззброєння бойовиків – вони можуть залишити собі для домашнього вжитку.

Говорити про те, що в змінах до Конституції немає особливого статусу окупованих територій, а є особливості місцевого самоврядування, і це різні поняття – означає лукавити і хитрувати не лише перед зовнішнім агресором, а й перед власним народом.

А тепер повернемося до відповіді на питання про цілі України у цій війні, і на яких умовах укладення миру буде вигідним для нас.

Максимальна ціль очевидна: ніяких особливих статусів у Конституції, скасування закону про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу, відновлення територіальної цілісності України й контролю за усією лінією державного кордону та статусу Донецької і Луганської областей як звичайних областей у складі України.

Якщо військовим шляхом цих цілей на сьогодні досягти неможливо, тоді ці території треба ізолювати від України, припинивши з ними будь-які соціально-економічні відносини, включаючи закупівлю вугілля з окупованих територій. І нехай Путін наїсться окупованим і зруйнованим ним Донбасом по самі вінця.

Я, крім того, з грудня минулого року пропоную українській владі нанести вирішальний, стратегічний удар у питанні протистояння з Росією на Донбасі. Він полягає у пропозиції мирної розв'язки.

Вона базується на ідеології, що Україна – це люди, а не території.

Це означає, що українська сторона має на міжнародному рівні заявити про свою готовність дати можливість мешканцям окупованої частини Донбасу вільно, під міжнародним контролем, висловитися: хочуть вони жити в європейські Україні чи ні?

Для цього серед мешканців окупованої частини Донбасу, включаючи внутрішньо переміщених осіб, слід провести опитування, а після нього – всеукраїнський референдум, який прийме остаточне рішення щодо приналежності цих територій.

Зрозуміло, що для проведення подібного опитування необхідно буде виконати низку попередні умов (про це я детально писав у попередніх матеріалах для УП) і що це питання не сьогоднішнього дня.

Проте я переконаний, що Україні не треба боятися ні проведення опитування, ні його результатів. Рано чи пізно мешканцям Донбасу необхідно визначитися з власною ідентичністю. Без цього їх інтеграція в український проект буде неможливою.

Ризикну стверджувати, що будь-який результат такого опитування буде вигідний і виграшний саме для України. А Путіна він зажене в геополітичний тупик.

Єдине, чого не можна дозволити зробити Путіну за жодних обставин: підірвати завоювання другої української революції, нав'язавши особливий статус Донбасу в Конституцію.

Подібно до того, як він підірвав завоювання помаранчевої революції, нав'язавши Україні корумпований газовий контракт від 4 січня 2006 року.

Тарас Стецьків, спеціально для УП



powered by lun.ua
powered by lun.ua
"Мертвый хватает живого": о новых инициативах МинСоца по поводу штрафования ФОПов
Цель — выгнать квалифицированных и талантливых в эмиграцию и лишить Украину призрачных перспектив на будущее, окончательно превратив ее в Винницуэлу.
Удар из прошлого: какой урок может вынести Украина из польско-израильского конфликта
Польше удалось удивительное достижение – одновременно "побить горшки" и с Ираном, и с Израилем. Впрочем, уроки конфликта Варшавы и Тель-Авива не в меньшей степени актуальны и для Украины. (укр.)
Ирпенский фейк, или Как власть организовала гей-парад в Ирпене
История одного гей-фейка с долгоиграющими последствиями: как Ирпенский городской совет троллил местную оппозицию. (укр.)
Рекорд Украины: зачем 44 кандидата идут в президенты?
Выборы президента – это еще и масштабная допарламентська социология, которая дает возможность каждой политической силе понять свои шансы в переговорах. А предвыборный тур – это возможность "нагнать" проценты поддержки. (укр.)
Что не так с судом против Ульяны Супрун
В истории с судом против Ульяны Супрун суд попытались использовать как инструмент остановки реформы. Причем использовали грубо они, а стыдно почему-то нам – адвокатам. Вот за что. (укр.)
Почему ФОПы не дают развиваться украинской экономике
ФОПы создают неравные правила игры на рынке, заводят экономику в тень и делают невозможным развитие финансовых рынков. (укр.)