Папа замість Бандери. Як поляки України виживають між двома вітчизнами

Євген РуденкоЕвгений Руденко, Ельдар СарахманЕльдар Сарахман
18859 переглядів
Понеділок, 19 лютого 2018, 10:02

"Антибандерівський закон" позначив нову віху в тривалому періоді україно-польського декадансу.

Але за гарячими суперечками про минуле, у які з подачі Варшави занурюється офіційний Київ, дедалі частіше забувають про проблеми сьогодення.

В унікальному селі Стрілецьке Львівської області, що розташоване за 20 кілометрів від кордону, "Українська правда" дізнавалася, до чого прагне західне прикордоння, що місцеві поляки думають про майбутнє двох народів та як ставляться до Степана Бандери.

З доброзичливого адвоката України в Європі Польща перетворюється на її завзятого обвинувача. Нещодавнє ухвалення польським сенатом оновленого закону про "Інститут національної пам'яті" знов зіштовхує лобами дві країни.

Попри реакцію Петра Порошенка та різку заяву Верховної Ради, скандальний документ все ж таки підписано Анджеєм Дудою, хоча польський президент і направив звернення до Конституційного Суду, щоб перевірити статті про "українських націоналістів".

Втім, якщо Конституційний суд не погодиться із зауваженнями Дуди, згідно з новими правилами, у Польщі збираються, зокрема, штрафувати і навіть давати тюремний строк за заперечення "злочинів українських націоналістів".

Закон, який в Україні відразу назвали "антибандерівським", не викликав захвату і по той бік Атлантики. У Держдепартаменті США висловили розчарування рішенням президента Дуди.

Пізніше в МЗС Польщі запевнили, що готові до врегулювання історичного спору з Україною, а в Конституційному суді заявили, що "можуть врахувати сумніви української сторони".

Утім, польські ЗМІ вже повідомляють, що громадян України, які хочуть жити та працювати в Польщі, почали запитувати про їхнє ставлення до Степана Бандери та УПА.

Як це – бути поляком в Україні, коли між Києвом та Варшавою все менше порозуміння, та чи залишається шанс на нормальні відносини між країнами – у репортажі УП з польськомовного села Стрілецьке на Заході України.

Від Сяну до "Карти поляка"

Серед 56 000 жителів Мостиського району Львівської області майже кожен десятий – етнічний поляк,  це близько 5 000 осіб.  У селі Стрілецьке їх до 90%, що робить його чи не "найпольським" у країні. 

Село знаходиться в 20 км від українсько-польського пункту пропуску "Шегині-Медика". Це місце стало відомо на всю країну у вересні минулого року саме через нього в Україну "проривався" Міхеіл Саакашвілі.  

Українську мову в побуті тут зустріти складно, і якщо закрити очі, то легко уявити, що перебуваєш за кордоном. Хоча реальність тут, звичайно ж, типово українська: роботи немає, доріг теж. Автобус, якщо пощастить, відвезе до районного центру тільки раз на день, причому в один бік.

114 хат, єдина вулиця Зелена, крамниця, школа і костьол компактно вмістилися в яру, де за сніговими заметами ледве розгледиш річку Секоницю.

– Вона впадає в Січну, та впадає в Вишню, а Вишня в Сян, – з гордістю масштабує місцевість Євген Дорош, староста сіл Липники, Стрілецьке та Добощівка. – Я сам тоже поляк (останнє слово каже з наголосом на "о" – УП). Народився в сусідніх Пнікутах, живу в Липниках. Тут діти, батьки, діди, прадіди.

 
Всі фото: Ельдар Сарахман, УП
Євген Дорош, староста сіл Липники, Стрілецьке та Добощівка: "Я – патріот України. Всюди добре, але дома краще. Я рахую свій дім тут"

Мене, бува, питають: "Ти – поляк, а працюєш держслужбовцем на Україні. То як?". Але ж, зачекайте, я – український громадянин!

На питання, чи не хотів поїхати з країни, Євген Дорош відповідає: "Я – патріот України. Всюди добре, але дома краще. Я рахую свій дім тут".

Однак здебільшого жителі цих країв прагнуть до Польщі так само наполегливо, як і скромна Секониця спрямовує свої води до Сяну.

За оцінкою Мар'яна Мазура, голови місцевого товариства польської культури, з 560 мешканців села Стрілецьке 60% працює в ЄС.

 
Мар'ян Мазур — голова місцевого товариства польської культури: "У питанні трудової міграції немає нічого особистого, спрацьовує проста математика. Тут пояснюють на пальцях: "Щоб дістатися до Львова, потрібно 50 гривень на квиток і до двох годин поїздки на бусі по розбитих дорогах, а кордон можна перейти пішки"

– Їдуть усе більше, останніх п’ять років так пішло, – говорить він.

У питанні трудової міграції немає нічого особистого, спрацьовує проста математика. Тут пояснюють на пальцях: "Щоб дістатися до Львова, потрібно 50 гривень на квиток і до двох годин поїздки на бусі по розбитих дорогах, а кордон можна перейти пішки".

Влаштуватися на роботу до сусідів допомагає "Карта поляка". У Стрілецькому та околицях вона є фактично в кожному будинку і дозволяє мати безкоштовну візу на 365 днів.

– Майже всі працездатні чоловіки в Польщі, населення Стрілецького – практично одні жінки та діти, – інформує Євген Дорош. – З "Карткою поляка" працювати легше: беруть на роботу легально, підписують угоду, людина сплачує податки. Там до неї ставляться, як до свого.

У наших селах можна відразу сказати, у яких хатах чоловіки на заробітках – заросло травою біля будівлі, огорожі покосилися.

Історія Барбари Галавін, продавчині з місцевої крамниці, типова для прикордоння. Про те, що чоловік змушений працювати за межами України, вона говорить зі сльозами на очах.

 
Барбара Галавін — продавчиня: "Двоє дітей. Щодень до школи треба канапку зробити, дати чи яблука, чи банана. Плюс хата. Треба завжди щось придбати, якийсь ремонт. З тої зарплатні, що ми маємо тут в Україні, з тих трьох двісті – то так, тиждень прожити".

– А який тут вихід? – ставить вона риторичне запитання. – Двоє дітей. Щодень до школи треба канапку зробити, дати чи яблука, чи банана. Плюс хата. Треба завжди щось придбати, якийсь ремонт. З тої зарплатні, що ми маємо тут в Україні, з тих трьох двісті – то так, тиждень прожити.

– Думаєте, чоловіку приємно їхати десь там, у чуже? – продовжує Барбара звертатися ніби до самого президента. – Скільки сімей через це розбилося. Я синам говорю: "Буду за вами скучати, але ви навіть не думайте в село вертатися! Їдьте на науку, там уже, у великих містах сім’ю створюйте".

Якщо вони поїдуть у Польщу вчитися, то, ясно, скажу їм там залишатися. У Києві тільки про реформи розмовляють, але дати б тим політикам на три тисячі пожити…

Делікатні уроки

На запитання, ким себе відчуваєте, у Стрілецькому після невеликої паузи відповідають: "Ми поляки, громадяни України. Так історично склалося".

А ще складається так, що участь Польщі в житті місцевого населення виглядає більш вагомою, ніж української влади.

 
"Дошкільнята в Стрілецькій школі. Зараз у польськомовній школі Стрілецького навчаються 62 дитини".

– Наше село ціле польське, жилося нам спочатку погано, бідне село було, згадує 69-річна Марія Вйонсек. – Але у 1991 році прийшов священник Андрій Рамс. Він сам з Польщі був, мав зв’язки. Почав привозити сюди одяг, тако всьо. І ми збагатіли від нього.

На початку цього століття в крихітному Стрілецькому на гроші Польщі побудували школу, якій можуть позаздрити і великі українські міста. Розмір інвестицій для того часу був рекордним – 3 мільйона злотих.

 
"На початку цього століття в крихітному Стрілецькому на гроші Польщі побудували школу, якій можуть позаздрити і великі українські міста. Директорка  не приховує, що майже всі вони підуть уже торованою стежкою – до вузів Польщі".

– У всьому районі такої школи немає. Коридори такі, що можна зробити спортзал. Польща продовжує допомагати, є всякі гуманітарні програми, школярі їздять за кордон на екскурсії, таке інше.

Дарували також пожежну машину. Хочемо у Стрілецькому зробити пожежну частину для трьох сіл, – розповідає староста Дорош.

Зараз у польськомовній школі Стрілецького навчаються 62 дитини, сам заклад розрахований на вдвічі більшу кількість учнів. Директорка Аліція Балух не приховує, що майже всі вони підуть уже торованою стежкою – до вузів Польщі. Влаштуються за кордоном на роботу і навряд чи приїдуть назад.

– Дуже небагато повертаються після навчання там, розумієте? – говорить вона. – Колись поверталися. Тепер уже ні.

– Немає цього майбутнього в Україні, – махає рукою 15-річна дев’ятикласниця Катажина Круховська, підтримуючи бесіду дорослих.

– Чому? – питаю.

– Просто немає, – відповідає дівчина з якоюсь дратівливою посмішкою.

– Ти скажи, чому! – підказує їй директорка. – У тебе мама без роботи, тато за кордон їздить працювати, щоб протримати тебе, сестру, брата…

– Чому мій тато має їхати в Польщу? – сміливішає Катажина, на її обличчі з’являється рум’янець. – Тата нема вдома місяцями. Звісно ж, його не вистачає дуже. Я поїду навчатися за кордон. Вважаю, що в нас на Україні немає перспектив. Чи повернуся? Не знаю...

– А я буду після школи поступати в Україні, – Дам’ян Мазур, однокласник Катажини, ділиться планами, не дуже типовими для цієї місцевості. – Може, у Дрогобич, може, у Львів. Хочу залишатися на Батьківщині, тут працювати. Якщо не вдасться, можна і до Польщі виїхати.

Цей не дуже веселий, але правдивий діалог відбувається під час уроку правознавства, який веде вчитель історії Оксана Пілявка.

 
"Моє завдання номер один – навчити міркувати, висловлювати точку зору", –  Оксана Пілявка, вчитель історії.

– Коли викладаю правознавство, то є парадоксальна ситуація, – зізнається вона. – Я дітям говорю, що ми живемо в правовій державі, де діє механізми захисту людини. Але вони вже є свідомі того, що відбувається в Україні, роблять свої припущення: чи є в нашій державі майбуття, чи варто кращого шукати, їхати за кордон...

З урахуванням місцевої специфіки в Стрілецькій школі поводяться акуратно зі складними питаннями, особливо щодо історії України та Польщі.

Хоча, за словами директорки, навчальна програма не відрізняється від загальноукраїнської. Тут, наприклад, також вивчають національно-визвольний рух Богдана Хмельницького.

– Багато залежить від вчителя, – говорить Аліція Балух. – Вона старається завжди все це делікатно довести до відома дітей. Не забуваючи, звісно, історію України, яка би вона там не була. Але все одно – не робити аж такий натиск, розумієте, на конкретні події, дати.

– Стараюся розповідати історію на основі фактів і джерел. Якщо в учня є своя думка про події, ніколи не суперечу. Думка – то є думка. А факт – є факт. Якщо діти помиляються у факті, даті, тоді можу поправити.

Моє завдання номер один – навчити міркувати, висловлювати точку зору, – додає історик Оксана Пілявка.

"Бандеру тут не сприймають"

Коли в Стрілецькому чують прізвище "Бандера", починають ретельно підбирати слова.

Читайте також
Альтруїсти на марші. Як влаштовані "Нацдружини", і чи потрібно їх боятися
Москалі проти Путіна. Як живе українське село з незручною назвою
"Пафос трохи підбішує". Герой Майдану Гурик очима рідних і друзів
Урановий бунт. Як придушують протести "шахтарського спецназу" в Кропивницькому
Війна світів. Що заважає Мішелю Терещенку зробити Глухів європейським
Зрозуміти людей можна.

З одного боку – новий польський закон, що засуджує "злочини УПА".

З іншого – зовсім не такі архетипи держави Україна, громадянами якої є місцеві мешканці. У цьому питанні українські поляки стають заручниками великої політики.

Як би там не було, а реальність дивовижна як для Львiвської областi: тут ви не знайдете червоно-чорних прапорів, а пам'ятник провіднику ОУН є тільки в Мостиськах.

– Бандеру тут не сприймають. Категорично. На виборах партія "Свобода" та інші націоналісти не набирають, – розповідає УП один з районних чиновників.

– Бандера? – робить паузу пенсіонерка Марія Вйонсек зі Стрілецького. – Я то так не знаю добре, що вам казати… Я би не сказала, що він мій герой. Але на нього я не маю злості. Взагалі-то тут люди добже жили.

Раніше між народами зв’язок був сильніший. Зараз не любляться, тому що політики винні. Я чось так є протів, хто так сє дивить кривим оком один на одного.

Як запевняє староста Євген Дорош, скільки він себе пам’ятає, міжетнічних проблем на цій території не було. Він сподівається, що так буде й далі, тільки б політики не наробили дурниць.

– Гляньте на село Липники, показує він свої володіння. – У нас поруч римо-католицький костьол, греко-католицька та автокефальна православна церкви. У неділю хто куди хоче, туди і ходить.

 
"У нас поруч римо-католицький костьол, греко-католицька та автокефальна православна церкви. У неділю хто куди хоче, туди і ходить". — Мар'ян Мазур — голова місцевого товариства польської культури

За словами Мар'яна Мазура, голови місцевого товариства польської культури, тутешні жителі воліють не лізти в політичні справи. За україно-польськими проблемами спостерігають із побоюванням.

Боляче, – зізнається Мазур. – Не дай Боже, щоб знову були провокації. Нехай владнають усе на дипломатичному рівні. Так, там є націоналісти. В Україні вони теж. Є пара політиків у Польщі, які хочуть себе показати.

Але це не значить, що всі поляки націоналісти. Я багато їжджу, ще не зустрічав таких, щоб пред’являли територіальні претензії до України.

Бандера… – продовжує він. – Є всяке. Молодь уже інакше сприймає, спокійно. Я тебе скажу таке, чесно: українці не лізуть у чужу державу, не говорять, які там мають бути герої.

Зараз, якщо очі закрити, можна здуріти з тієї політики. Поїдеш у Польщу, почуєш інакше. Приїдеш в Україну тоже історія замучена, закручена така. Тяжко.

 
"Папа страшно любив Україну. Бачив, що то споконвіків було змішене все. Було так, було сяк. Він багато зробив для україно-польських відносин. Така його місія була", – пояснює Мар’ян Мазур любов місцевих до Івана Павла II.

Але замість культу Бандери в Стрілецькому є культ іншої персони – Івана Павла Другого. У сільській школі – його портрети на стінах та бюст у холі. Є бюст Папи і біля костьолу Пресвятого серця Ісуса Христа та пренепорочного серця Божої Матері, збудованого у 1994 році.

Папа страшно любив Україну. Бачив, що то споконвіків було змішене все. Було так, було сяк. Він багато зробив для україно-польських відносин. Така його місія була, – пояснює Мар’ян Мазур любов місцевих до Івана Павла II.

Дві батьківщини

Чи є майбутнє в жителів Стрілецького та схожих прикордонних сіл в Україні?

Мар'ян Мазур вважає, що країна відстала від сусідньої Польщі років на 15-20. Але оптимізму він не втрачає. На його думку, потенціал в України величезний.

Ми багата держава, можна було б за п’ять років вирівняти наші села з польськими, треба тільки взятися, впевнений він. Стрілецьке – то ще нічого, бо в нас є допомога з Польщі. У районі є деякі села – там взагалі катастрофа.

У першу чергу, має бути дисципліна. Якщо політик тільки рветься до мікрофона, я його за громадянина не вважаю. Він не лежить серцем до України.

Сам Мазур на запитання, де його серце, відповідає так: "Я тут з народження. Там, де ти народився, свого гніздечка ніхто не повинен покинути. Скажу чесно, відкрито: ми маємо дві вітчизни.

Для нас дві батьківщини рідні – Україна і Польща. Кажу тобі, як є: для мене немає різниці між ними. Ніяка з батьківщин не переважає".

Така дивовижна суміш самоідентифікації притаманна багатьом місцевим жителям. Історія залишила їм існування між двома світами, і єдиний спосіб прожити без потрясінь дбайливо ставитися до кожного з них.

Цим мистецтвом компромісів, мабуть, як ніхто інший у Стрілецькому, володіє 86-річна Яніна Козак. Місцеву старожилку з аристократичною зовнішністю односельці шанобливо називають "стара інтелігенція".

 
"Яніна франківна — народилася у 1931 році за польської влади, прожила більшу частину життя за СРСР, а закінчувати свій земний шлях їй доводиться в незалежній Україні".

– На мою совєсть, не повинно, щоб люди кусали, жалили. Немає людей ні польських, ні українських. Треба, щоб між ними все було добре, так? На політичному рівні правди немає, – каже вона пацифістські речі, не дужі приємні для радикалів з обох боків кордону.

Яніна Франківна знає, що говорить. Побачила жінка багато. Вона народилася у 1931 році за польської влади, прожила більшу частину життя за СРСР, а закінчувати свій земний шлях їй доводиться в незалежній Україні.

На запитання, коли їй жилося краще, старенька відповідає виважено.

– Коли война зайшла, то я мєла вісім років. Добре пам’ятаю ті часи, пам’ятаю Польщу. За Союзу тоже було непогано, була праця, діти до школи ходили. Але тепер... є ліпше... бо вольнєйшу, свободно, ніхто не пшислядує, ходиш до церкви чи до косцьола, – розповідає вона.

У свої поважні роки багато від держави пенсіонерка не вимагає. Але до такої мудрості та життєвої невибагливості місцева молодь ще не доросла. Вона продовжує шукати кращої долі в ЄС. До якого звідси – не більше 20 кілометрів.

– Вольна Україна, так… – після довгої паузи Яніна Козак ніби підводить підсумки свого насиченого життя. – Я не жалуваю, що не уїхала. Всюди добре, де нас немає. Тепло є, хліб є і до хліба. Що ще треба? Нам би ще дорогу зробили – були б усі задоволені Україною, було б троха легше.

Яке майбутнє в держави? Да яке збудуємо, таке й буде. Все від людей залежить.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП

powered by lun.ua
Леонід Ємець: Посидіти в тюрмі – без яхт і ресторанів – це для депутатів аргумент
Сонячна Північ. Як за державний кошт збудувати домашню електростанцію
Куди зникають використані батарейки і чому їм не місце на сміттєзвалищі
Топ-менеджер General Electric. Про плани в Україні, локалізацію та співпрацю в енергетиці
Усі публікації