Журналісти, волонтери, митці та програмісти. Хто отримав премію року від "Української правди"

Вівторок, 22 грудня 2020, 05:30
Фото: Дмитро Ларін

"Це історія року, яку ви ніколи не захочете переглянути", – так починався матеріал впливового американського видання Time, в якому 2020 назвали найжахливішим роком. – В історії США були гірші роки, і, безумовно, були гірші у світовій історії, але більшість з нас, тих, хто живе сьогодні, не бачили нічого подібного".

2020 кинув чимало викликів світові. Навіть держави із розвинутими системами медицини і стабільною економікою не витримували навантажень на фронті ковіду. Україна також паралельно тримала фронт військових операцій і політичних криз.

І будьмо чесними – не з усіма викликами впоралась.

Утім попри це, в Україні було вдосталь людей, які в надскладних умовах рухали країну та суспільство вперед. Допомагали, надихали, створювали та перемагали.

Завдяки їм цей 2020-ий, хоч моментами, ставав світлішим.

Ба більше, нові виклики відкрили нам нових героїв.

 
Всі фото: Дмитро Ларін

Під кінець цього складного і трагічного року "Українська правда" вирішила відзначити тих, хто тримав Україну на своїх плечах. Кожен – на своєму напрямі. 

До 20-річчя УП ми започаткували премію за кількома номінаціями. Переможців визначала голосуванням редакція разом з Клубом читачів та Editors club. Розповідаємо, хто отримав нагороду цього року.

Журналіст року. Михайло Ткач

"Подумайте, що президент зробив для того, щоб кати почувались в небезпеці, а журналісти – в безпеці? Рада зі свободи слова? Дякую. Нас це не врятує, коли наступного разу хтось могутній вирішить, що для нього наслідки від журналістських розслідувань будуть гіршими за наслідки від перешкоджання журналістській діяльності, вирішить, що нам досить".

 

Так у 2019 році Михайло Ткач відреагував на запрошення доєднатись до Ради зі свободи слова при президенті. А трохи менше ніж за рік один із найвідоміших українських журналістів-розслідувачів побачив у себе вдома ознаки прослушки.

Це стало одним із найгучніших втручань у свободу журналістів за часів президента Зеленського. Яке поки, на жаль, не вилилось в гучне офіційне розслідування. Поліція лише неохоче покопирсалась на горищі будинку і навіть не забезпечила його охорону.

Михайлу – 32 роки, він родом з Дніпра, там же здобув журналістську освіту. Працював у програмі "Гроші" на каналі "1+1". Останні п’ять років – розслідувач проєкту "Схеми", що випускає "Радіо Свобода" спільно з "UA.Першим".

Проєкт добре відомий українцям відкриттями топ-корупції. А сам Михайло – знайомими інтонаціями в стилі "шоста година вечора, автомобіль на номерах прикриття виїжджає з воріт Офісу президента". Він найчастіше розповідає глядачам про таємні візити та підкилимні домовленості у вищих ешелонах влади. В обмін на це журналіст стає мало не особистим ворогом деяких можновладців.

 

Серед найвідоміших розслідувань Ткача – про відпустку Петра Порошенка на Мальдівах і Володимира Зеленського в Омані, весілля сина генпрокурора Юрія Луценка, польоти Віктора Медведчука в Росію в обхід заборони.

Ткач уже отримував відзнаки від УП. Вісім років тому – спільну з посольством США як переможець конкурсу серед молодих розслідувачів. У 2017 році – нагороду імені Павла Шеремета "За любов до професії".

Також Михайло був нагороджений премією "Телетріумф" від Нацради з питань телебачення і радіомовлення, та "Людиною нового часу" від журналу "Новое время".

"Я вважаю, що наша країна припинить ходити по колу лише тоді, коли влада припинить себе ставити вище за закон. І я вважаю, що влада припинить ставити себе вище за закон лише тоді, коли будуть створені незалежні інституції, які контролюватимуть владу. І однією з таких інституцій я вважаю незалежну журналістику", – пояснив свою роботу Ткач, отримуючи нагороду від УП.

 

За активну громадянську позицію. Сергій Жадан

"Саме словосполучення, саме визначення "окуповані території", воно є страшенно ненормальним. Я думаю, що ми всі будемо працювати разом над тим, щоб це словосполучення лишилось у минулому.

Доки частина наших територій лишається окупована, доки сотні тисяч наших співгромадян лишаються в окупації, нам потрібно щось робити, потрібно єднатися, потрібно разом працювати над тим, щоб ситуацію змінити на користь нашої країни".

 

Для Сергія Жадана ці слова – не показовий патріотизм, а постійна і віддана праця.

Його, поета й письменника, вже давно представляють як того, що "не потребує представлення". Він – частина сучасної української класики. Його твори читають, цитують, слухають і ставлять у театрах. 

Але Жадан – не лише про мистецтво. А й про громадянську позицію, як у мистецтві, так і поза ним. Про те, щоб, "єднатись на користь країни".

Уродженець Луганщини і мешканець Харкова, Жадан доклав зусиль до розвитку літературного життя України. Його твори отримали різноманітні українські та міжнародні нагороди, були перекладені понад десятком мов. 

Жадан не залишався осторонь політичних подій, зокрема, обох революцій. З початком війни взявся допомагати фронту.

Зараз 46-річний письменник шефствує над власним благодійним фондом, який опікується розвитком культури, мистецтва та освіти на Сході країни. Фонд допомагає школам, садочкам, інтернатам, бібліотекам тощо.

Під час виборів 2019 року Жадан підтримав Петра Порошенка, і згодом став активним критиком команди президента Володимира Зеленського, зокрема, в сферах культури і кадрових рішень.

Читайте також: Сергій Жадан: Думаю, що Зеленський не на своєму місці

Окрім літератури, з якою перш за все асоціюється Жадан, він працює над двома музичними проєктами – "Жадан і Собаки" та "Лінія Маннергейма" – де також не оминає актуальних політичних тем.

Цього року Жадан часто виходив в ефіри волонтерської радіостанції "Тризуб", веде програму "Говорить Жадан" на Радіо НВ та разом із політиком Єгором Соболєвим та режисером Олегом Сенцовим запустив YouTube-проєкт.

Волонтер року. Леся Литвинова, фонд "Свої"

"Мені не подобається те, що я займаюсь ковідом, узагалі не подобається", – зізнається УП Леся Литвинова, фонд якої вже десятий місяць заповнює проґалини в роботі держави – забезпечує людей киснем. 

 

"Свої" щодня безоплатно видають концентратори, СІПАП-апарати та консультують людей з усієї України. Здебільшого – родичів пацієнтів з COVID-19, які лежать у лікарнях або завершують своє лікування вдома. 

Але ще 6 років тому, до Революції Гідності, життя Лесі виглядало зовсім інакше. 

Леся народилась і виросла в Києві, вивчала режисуру в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І до 2013-го працювала за своєю спеціальністю – режисувала документальні фільми на телебаченні. Утім зараз, за кілька років волонтерства та роботи "Своїх", у професію повертатись не планує

Леся пішла з телебачення під час Революції. Стала однією зі співзасновниць відомого пункту допомоги переселенцям на Фролівській 9/11, до якого щодня звертались близько 400 дітей і дорослих.

 

"Для мене волонтерство – це спосіб життя", – пояснювала на Фролівській Леся у грудні 2015-го, – волонтерство у нинішній ситуації – це як дихати, те, без чого життя неможливе".

А її наступні слова не втрачають актуальності й за 5 років, у розпал епідемії коронавірусу:

"Країна у дуже тяжкому стані, як тяжкий організм, якому потрібен антибіотик. Я тут антибіотик. Може пафосно, але якщо я можу, то безглуздо сидіти і робити вигляд, що мене це не стосується". 

У 2014 Леся разом з кількома однодумцями заснувала благодійний фонд "Свої". До епідемії COVID-19 він здебільшого працював з дорослою онкологією та паліативом. Ці дві програми були й залишаються для Лесі найважливішими – вони допомагають людям гідно жити й гідно помирати. Без страху, жаху та трагізму.

Революція Гідності стала її відліком – точкою, у якій Леся вперше відчула свою приналежність до країни, "вловила самоідентифікацію". На знак змін зробила на своїй правій руці татуювання – чорно-червоний квітковий орнамент за власним ескізом.

У розпал епідемії, у свої 44, в Лесі народилась п’ята дитина – донька Соломія, якій нині три місяці. І перша онука, якій нині трохи більше місяця.

На 10-ий місяць епідемії Лесі мріє повернутись до головних програм фонду, виспатись і перекрити вдома дах. Бо зі старим, особливо взимку – холодно.

Детально про роботу Лесі та фонду "Свої" читайте та дивіться в історії УП: Життя, смерть і бюрократія. Як Леся Литвинова знайомила санлікаря Ляшка з коронавірусною реальністю 

Соціальний проєкт року. "Підвези медика на роботу", Ярослав Куреза

"Я розмістив посилання на своїй сторінці з проханням максимального репосту і заснув після чергування. Коли через 3 години прокинувся, про нас уже написали декілька видань, і в групі було 4000 людей", – розповідав навесні 2020-го співзасновник Viber-спільноти "Підвези медика на роботу", лікар Ярослав Куреза.

 

Так на початку епідемії Viber-чат трьох медиків, зокрема Ярослава Куреза, який працює в Центрі екстреної медицини, перетворився на масовий рух про найкраще в людях – готовність приходити на допомогу. 

Допомога була вкрай необхідною, особливо для людей без власного авто. Після зупинки громадського транспорту в столиці 17 березня, а згодом і по всій країні лікарі, медсестри та обслуговуючий персонал мали знайти спосіб доїжджати до роботи.

 

На запитання, скільки лікарів таки дістались на роботу завдяки "Підвези медика", Ярослав Куреза на врученні премії "Української правди" відповідає: "Тисячі!".

"З нашої ініціативи це почалось по всій країні. Дзвонили з Одеси, Харкова – розкажіть, як ви це зробили?" – згадує Куреза за кілька місяців після запуску громадського транспорту.

За кілька днів через Viber, а також місцеві ініціативи в Telegram та на інших майданчиках, медиків уже підвозили скрізь – від Чернівців до Слов’янська.

На початку епідемії "Українська правда" проїхалася в автомобілі з одним з учасників руху "Підвези медика" Петром Михайленком і поспілкувалась з медиками. Як це було, дивіться в нашому репортажі:

Митець року. Антоніо Лукіч

"Мої думки тихі" – це історія про невимовлені слова. Адже ми відчуваємо дуже багато, але не часто можемо сказати нашим близьким, що думаємо насправді".

 

Так перед допрем’єрним показом у рідному Ужгороді Антоніо Лукіч сформулював одну з головних тем свого фільму "Мої думки тихі" 2019-го року – трагікомедії на вічну тему "батьків і дітей".

Це його перший повнометражний фільм і великий дебют у світі українського кіно. Фільм встиг забрати "Золоту дзиґу" Української кіноакадемії, по кілька нагород на 10-му Одеському кінофестивалі та премії кінокритиків "Кіноколо", нагороди на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах і фестивалі Raindance.

Задум народився в Лукіча прямо під носом: його друг-фрілансер отримав незвичне замовлення – записати звуки українських тварин. І для цього йому знадобився тато і Черкащина. У фільмі вийшло інакше – мама і Закарпаття.

"Я зрозумів, що хотів би зробити такий роуд-муві, де би поєднував комічну складову – етюди з тваринками, папужками, і складову драматичну – спробу розібратися у взаємовідносинах із старшим поколінням, переосмислити стосунки з мамою. Власне, на стику комедії і драми формувалася інтонація фільму", – розповідав Лукіч. 

 

В його фільмографії "Мої думки тихі" – далеко не перша стрічка.

Лукічу 28 років, він професійний режисер – закінчував Київський національний університет імені Карпенка-Карого. У студентський час зняв кілька короткометражних фільмів – зокрема "Хто підставив Кіма Кузіна?" та "У Манчестері йшов дощ". Після дебютного "Мої думки тихі", у 2020-му випустив веб-серіал "Секс, інста та ЗНО".

Називає режисуру спробою зібрати талановитіших за себе людей і разом попрацювати над своєю ідеєю. Щиро зізнається, що на зустрічах зі студентами відмовляє їх іти в режисуру – бо в Україні це "система самопожертвувань усім – часом, родиною, заробітком". 

"Але це важливо, якщо ти хочеш зробити щось вагоме", – додає на противагу Лукіч. 

Нині він працює над новою стрічкою – "Люксембург, Люксембург", у якій зіграє харківський хіп-хоп гурт "Курган і Агрегат".

Натхнення року: номінація клубу УП. Роман Вінтонів

"Якщо глобально, то ми – за критичне мислення. Бо хоча ЗМІ є постачальники інформації, якої людина би інакше не отримала, це не означає, що вони завжди праві. Та і найчастіше немає правих і неправих – є різні позиції. А тому важливо думати, коли слухаєш".

 

7 років тому, коли не дуже відомий широкому загалу журналіст Роман Вінтонів в образі українця з Канади кепкував з чиновників, його робота виглядала справжнім андеграундом. З інтонацією святої наївності він ставив неочікувані запитання депутатам або з гумором розповідав про політичні перипетії.

Читайте також: Роман Вінтонів: Майкл Щур виник як реакція на ситуацію, коли багато г*ндонів, а всі реагують, ніби все о'кей

Сьогодні Майкл Щур – популярний герой українського YouTube, якому вдається зацікавити новинами навіть далеких від політики людей. 

За цей час програма Щура пережила чимало трансформацій. У нього з’являлись співведучі, змінювався формат, випуски, над якими тепер працює ціла команда, набирають сотні тисяч переглядів і десятки тисяч уподобань. Програма з "лампової" сатири все більше перетворювалась на гостре гумористичне шоу, а її ведучий – на лідера суспільної думки.

Читайте також: Роман Вінтонів: Така вже моя робота – бути впливовим

Інноватор Року: номінація Editors club УП. Reface

"Ми дуже старалися, щоб наша історія була про персоналізацію та про фан. Користувачі кажуть, що ми їм замінили психолога, допомогли побачити себе в кращому світлі".

 

Так описує свою роботу один із засновників компанії Роман Могильний. Разом із партнерами він подарував світу особливу для 2020 року цінність – можливість на хвилину відволіктись від буденності і гнітючої реальності, і при цьому не порушувати карантин.

У серпні український додаток Reface, одним із творців якого був Могильний, випередив NetFlix, TikTok, Hulu і посів перше місце в американському Appstore. Додатком бавляться зокрема такі зірки як репер Snoop Dog чи співзасновник Tesla і SpaceX Ілон Маск.

За допомогою Reface можна вставляти своє обличчя у відеоролики і gif-зображення. Так українська розробка дозволяє будь-кому відчути себе кінозірокою чи іншим популярним персонажем.

Технологія працює завдяки штучному інтелекту. Вона має сімох батьків-засновники, однак сьогодні у київському офісі над Reface працює близько 50 спеціалістів. 

На премію "Української правди" Reface номінував і вибрав Editors club УП.

Герой УП. Іван Черненко

"Ми спільними зусиллями постаралися поліпшити, наскільки це було можливо в наших реаліях, надання допомоги. Звичайно, в тебе спочатку летять шишки, що ти такий негідник і постіки пишеш, але потім те, про що ти пишеш, влади намагається виправити. Так що я вважаю, що про це потрібно говорити".

 

2020 рік відтіснив на другий план звичні проблеми людства. Новими супергероями сучасності стали лікарі, які з дня на день віддано жертвують здоров'ям і ризикують життям. А їхні робочі місця швидко прозвали "фронтом".

Один із таких супергероїв – молодий лікар з Одещини Іван Черненко. Від багатьох колег його відрізняє не лише сміливість у палатах, а й безстрашність у словах. Черненко не боїться казати правду про те, що відбувається за дверима української медицини, привідкриваючи їх для необізнаних.

Для "Української правди" чоловік описав свій робочий день – зміну анастезіолога. Це доба в районній лікарні, де приходиться працювати годинами у захисному костюмі, пацієнтів іноді треба носити буквально на руках, а порятунок життів зовсім не схожий на американські фільми.

Читайте також: Тут живе COVID-19. Один день лікарні в "жовтій" зоні: записки лікаря

Після матеріалу "Українська правда" перерахувала Івану частину внесків членів Клубу. А формуючи номінації на премію, ми знову не змогли оминути лікаря стороною. Він отримав нагороду як герой – не лише матеріалу УП, а й нової реальності. 

Ольга Кириленко, Соня Лукашова, УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.


powered by lun.ua
Головне на Українській правді