"Іноді я думаю, що легше було не вижити". Депортація з Маріуполя в одній детальній історії 

Четвер, 23 червня 2022, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

Чотири місяці великої війни назва півмільйонного міста Маріуполь була синонімом до слова "біль".

"Гради", авіабомби, пологовий будинок, драматичний театр, братські могили, "Азовсталь", повна окупація, знищення слідів воєнних злочинів, їжа за участь у телекартинці до 9 травня і загроза холери. Величезні втрати серед цивільних і полон захисників міста.

Усе це супроводжувалося ще двома процесами, які здаються невимовною дикістю у 2022 році – депортацією та фільтрацією. 

Росія, яка в 1944 примусово виселяла кримських татар з їхньої історичної батьківщини, нині окупованого Криму, вдалася до цього вдруге за 78 років і 500 кілометрів східніше – у Маріуполі на Донеччині.

За 4 місяці війни Росія депортувала з усієї території України понад мільйон громадян. Тих, хто змогли вирватися й готові говорити – одиниці.

Серед них 21-річна Поліна Ковалевська з того самого Маріуполя. Разом із родиною вона пережила облогу, фільтрацію, депортацію та змогла виїхати в Європу.

"Іноді я думаю, що легше було б, можливо, взагалі не вижити, – зізнається на середині розмови з УП Поліна. – Як жити, знаючи, що стільки людей загинули? Як можна хотіти повернутися в Маріуполь, якщо це тепер кладовище?".

"Українська правда" детально описала історію життя та депортації сім'ї Ковалевських, щоб зафіксувати ще один воєнний злочин Росії. Який ніколи не змити з її рук.

Довоєнний Маріуполь

Поліна народилася й виросла в Маріуполі, власне, як і вся її сім'я – мама, тато та двоє сестер. 

Мама дівчини грає на домрі та піаніно, тато – співає та грає на гітарі, старша сестра вчиться у консерваторії на фортепіано, а молодша – у музичному коледжі на скрипці. 

Сама Поліна дещо порушила сімейну традицію й пішла вивчати спершу програмування, потім соціологію, а нині займається фотографією. Хоча також вміє грати на фортепіано та віолончелі. Вона все ще чекає новин від своєї маріупольської викладачки з віолончелі.

Маріуполь свого дитинства дівчина називає типовим пострадянським містом – будинки, дитячі майданчики, заводи. На фоні всіх інших його вирізняло хіба що море. Втім після 2014-го, коли Маріуполь став фактично новим обласним центром Донеччини, він почав змінюватися. Як і його мешканці.

"До війни 2014 місто не можна було назвати проукраїнським чи проросійським – ми, мабуть, просто собі жили й були аполітичними. А вже у 2014 постало питання: ти хочеш у Європу чи в Росію? 

Я на той момент вчилася в 7-му класі. Дві мої подружки, які ходили в Російську православну церкву, були за Росію. А я внутрішньо більше до Європи тягнулася, мені вона була ближчою. Я бачила Росію, там нічого особливого", – розповідає Поліна.

Її батьки, які ген до 24 лютого 2022 року цуралися політики, у 2014-му вирішили вимкнути дітям телевізор. У 2022-му Росія вимкнула в Маріуполі все.

 
 
Маріуполь у світлинах самої Поліни Ковалевської до приходу Росії

Коли Поліна трохи підросла, вона виходила на марші до Дня звільнення Маріуполя та навіть вишколи батальйону "Азов".

Ніякого особливого, вкрай позитивного чи, як хоче показати російська пропаганда, негативного, ставлення до "азовців" у місті Поліна не помічала: "На них усі дивилися, як на людей у формі, у яких є робота".

"На вишколах багато їхніх хлопців виглядали дуже освіченими, привітними, усміхненими. Навіть під час війни, коли в кінці березня їх лишалося зовсім небагато, і я питала, що вони збираються далі робити, вони просто посміхалися…

У них ні їжі, ні води не лишалося. Я одному винесла стакан води – і це зараз звучить дивно, але коли в нас 2 літри лишається, а в них нічого – це означає дуже багато. І для нього, і для мене. Я не знаю, на чому вони трималися далі", – пригадує Поліна.

Усі місцеві об'єкти з найстрашніших новин цієї весни мають для дівчини своє, особливе значення. Штаб "Азову" стояв неподалік її будинку, завод "Азовсталь" був місцем роботи її тітки, драмтеатр – точкою зустрічі місцевої молоді й місцем святкування випускного з технічного ліцею.

"Але я стараюся про це не згадувати, – спокійно каже Поліна. – Цього зараз немає, розумієте?".

 
Драматичний театр у Маріуполі на зимові свята
Фото: Поліна Ковалевська
 
Драматичний театр після бомбардувань Росією 16 березня
Фото: Донецька ОДА

Початок війни

Поліна почала готуватися до війни 21 лютого, коли Путін "визнав" "незалежність" псевдореспублік на сході України. Щоправда, робила це своєрідно – про всяк випадок щовечора ходила в душ і мила волосся.

З початком війни гарячої води вона не бачила більше місяця.

Атмосфера в Маріуполі на початку лютого була здебільшого спокійною, пригадує дівчина – ніхто не вірив, що почнеться велика війна. Її батьки, яких вона вмовляла виїхати, зокрема.

Хоча, на тлі заяв іноземних розвідок, студентська організація "Студреспубліка" влаштовувала в місті обговорення способів досягнення миру, а приблизно 13-16 лютого "Азов" організував черговий вишкіл для місцевих. 

Хлопці вчили людей стріляти та надавати першу медичну допомогу. Уже за кілька днів такі навички в цьому місті стануть вкрай необхідними. 

 
Вишкіл "Азову"
Фото: Поліна Ковалевська

24 лютого, коли по Маріуполю вдарили перші "Гради", а по Києву та Харкову – ракети, Поліна мала святкувати свій 21 день народження. 

"Зранку зайшла мама, і я їй кажу : "Мамо, вибухи! Може, це війна починається?" Вона відповіла, що ні, заспокойся і лягай спати. Потім зайшов тато, заграв на гітарі "Happy Birthday", мама принесла чізкейк і запропонувала вино. А я сказала: "Мамо, я не буду пити вино – якщо нам треба буде йти у сховище, я можу просто не впоратися", – пригадує Поліна.

Уперше в сховище її родина пішла 2 березня, до того моменту вони залишалися у своїй квартирі в Лівобережному районі міста. Їхній будинок стояв рівновіддалено від моря та найтрагічнішої точки оброни Маріуполя – заводу "Азовсталь".

У квартирі всі спали в коридорі, поки Поліні та її молодшій сестрі Лізі це не набридло. Якоїсь миті вони перемістилися на ліжко під вікном. 

"І тут 2 березня, 5-та ранку, прилітає в сусідній будинок – у нас сипляться вікна, я хапаю Лізу за руку, і ми вилітаємо в коридор. Стріляли дуже сильно. Потім ми побачили, що той будинок уже вигорів.

Я тоді ще зняла саркастичне відео: "Подивіться, як росіяни нас "звільняють". Але викласти не встигла – 2 березня вимкнули зв'язок та інтернет. Відео довелося видалити, таке не можна було зберігати", – ділиться Поліна.

Життя у сховищах

У першому сховищі, Міському палаці культури, сім'я Поліни провела п'ять днів – з 2 по 6 березня. Неподалік був розташований штаб "Азову".

 
Так виглядав Міський палац культури (нова назва "Центр культури "Лівобережний"), у якому переховувалася сім'я Поліни. Його якраз ремонтували в межах "Великого будівництва"
Фото: Поліна Ковалевська

5 березня у підвал прийшли українські військові зі словами: "Буде жесть, тримайтеся". І "жесть" почалася вже наступного дня – росіяни стали влучати по будівлі палацу. 

6 квітня загорівся і поповз дах, посипалося каміння, до підвалу швидко дійшов запах горілого – усе було в диму. Поліна разом із сестрою змочувала водою ганчірки та прикладала їх до свого обличчя, чоловіки намагалися загасити вогонь.

Майор поліції, який перебував у сховищі, передав по рації про пожежу в Палаці культури – тоді за людьми приїхали українські військові на броньованому авто та автобусі "Богдан". На щастя, усіх вдалося врятувати.

Цивільних перемістили до будівлі Лівобережної райдержадміністрації – це буквально за кілька хвилин пішки. Інші сховища вже були переповнені. 

Перші кілька днів у РДА з людьми перебували поліцейські, які створювали хоч якесь відчуття безпеки, але з часом вони пішли. Людей поступово меншало. Їжа та вода ще були.

16 березня окупанти наблизилися до будівлі РДА на БТРах з позначками Z – українські військові, що стояли в кількох недобудовах і парку поблизу, відкрили по них вогонь. Хаотично відповідаючи на нього, росіяни влучили в саму РДА. Знову почалася велика пожежа. Цього разу маріупольці змогли її погасити самотужки – у будівлі були вогнегасники. 

"Навколо РДА постійно стріляли, були ближні бої. Я повторювала: "Ще 2-3 дні, й щось має вирішитися". Але лінія фронту посувалася то туди, то сюди", – розповідає Поліна.

Періодично в сховищах лунало радіо, тож маріупольці чули заклики Ірини Верещук виїхати з міста на власних автівках, бо централізована евакуація постійно зривалася. 

Але частина приватних авто в Маріуполі погоріла в перші дні, а в декого цих авто не було в принципі. 

Жителі Лівобережного району, який розташований ближче до "ДНР" і відділений від Центрального району річкою Кальміус, не знали, як їм проїхати в центр, звідки хоча б оголошували евакуацію, повз "Азовсталь". Цього ніхто не пояснював.

"Ми слухали, як Зеленський казав: "Дорогі українці й українки, наші захисники й захисниці... Маріуполь – місто-герой. Ви молодці, ви тримаєтеся". Але ж практичної допомоги – ніякої. 

Я не знаю, як вони збиралися захищати Маріуполь, якщо його взяли в кільце… У мене таке враження, що це просто була свідома жертва на благо України. Інших пояснень у мене немає", – ділиться переживаннями Поліна.

26 березня у їхнє сховище прийшло троє чи четверо українських військових, які залишилися без їжі та води. Вони зайняли третій поверх і домовилися з цивільними, які жили на цокольному поверсі, не перетинатися. Втім дехто з цивільних, передчуваючи, що в присутності військових стане більш видимою мішенню для росіян, перейшов у інші будівлі. 

Того ж 26 березня росіяни почали скидати на будівлю РДА щось потужне – чи то авіабомби, чи то ракети. Одна з них пробила кілька поверхів і дістала аж до підвалу, де жила родина Поліни – їм засипало ноги. 

"З рацій військових, які спустилися нам допомогти, постійно чулося: "Повітря! Повітря!". Я спочатку подумала, що це означає: пожежа – треба виходити на повітря. А потім зрозуміла, що це означає: літаки, летять літаки.

Єдине, що ми могли робити, коли це чули, так це відкривати широко рот. Щоб, якщо ми виживемо, не оглохнути", – пригадує Поліна.

Її родина пересиділа ніч у розбитій будівлі, не бажаючи порушувати комендантську годину, а зранку перейшла у своє вже третє сховище – міську лікарню №4.

 
Карта сховищ, якими рухалася родина Ковалевських з 2 березня до 4 квітня
Усі карти – Андрій Калістратенко

Депортація

Сім'ю Поліни депортували з Маріуполя 4 квітня, на 40-й день війни.

Топтемою тих днів у українських та іноземних медіа були звірства росіян у Бучі, Ірпені, Мотижині. Потреба врятувати гарнізон "Маріуполь" якраз починала виходити в публічну площину.

Днем раніше, 3 квітня, російські військові увірвалися в терапевтичне відділення міської лікарні, у якому переховувалася сім'я Поліни. На ту мить від російських прильотів там уже згоріла поліклініка та хірургія.

Будівлю терапії росіяни закидали гранатами, простріляли верхні поверхи, зламали залізні двері в підвал і, виявивши там цивільних, заявили про "евакуацію".

Депортуватися того ж дня родина не змогла, бо боялася розлучитися з сестрою Поліни, що ховалася в сусідньому укритті – харчоблоці. Зв'язку в Маріуполі не було вже більше місяця.

Перша спроба матері Поліни дістатися до харчоблоку не була успішною – окупанти стріляли з танку й не випускали людей на вулицю.

"Вони сказали: "Ми самі постукаємо у сховище. Якщо вони не відкриють, ми кинемо туди гранату". Мама каже: "Як гранату? Там моя донька, повірте, там немає жодних військових!" У підсумку мама пішла туди з військовими, сама постукала у двері, там був свій код, забрала сестру з Андрієм (хлопець, з яким родина познайомилася в одному зі сховищ – УП) і повернулася до нас", – пригадує Поліна.

З укриття родина пішла до музичної школи, яка служила орієнтиром для "евакуації". Звідти на причепі невеликого авто, ймовірно, пікапу, її вивезли у Виноградне, а згодом в Безіменне – обидва населених пункти на той час уже були окупованими. 

У Безіменному Поліна вперше вийшла на зв'язок і повідомила всім знайомим найважливіші слова: вона вижила. 

Інтернет працював у місцевій школі, де окупанти розмістили маріупольців. Там же їм роздали анкети з вибором місця депортації: "ДНР" чи Росія. 

Виїхати на підконтрольну ЗСУ територію можливості не було.

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.

"Ми вирішили, що ймовірність виїхати з Росії в Україну чи в Європу вища, ніж з "бананової республіки". Тому вибрали Росію, точніше Таганрог – туди ходив автобус", – розповідає дівчина.

Автобус у російський Таганрог, що за 100 кілометрів від рідного Маріуполя, приїхав за кілька днів. 

Дорогою до пункту призначення він зробив дві зупинки: в українському селі Успенка, окупованому з 2014-го, і російському селищі Матвєєв Курган Ростовської області.

В Успенці окупанти перевірили в маріупольців документи й проговорили з кожним не більше 5 хвилин. А ось Матвєєв Курган став точкою, де сім'я Поліни (точніше тільки один її член – батько) була змушена проходити ганебну процедуру фільтрації. 

 
Так виглядав шлях родини Ковалевських із Маріуполя в облозі до російського Ростова

Фільтрація

8 квітня у російському Матвєєвому Кургані всіх жінок із родини Поліни розмістили в наметовому містечку. Усередині стояли пляжні лежаки, спальники й… українська награбована гуманітарка – росіяни навіть не заклеїли українські прапори на коробках.

На вулиці, пригадує Поліна, було дуже холодно, йшов дощ. Вона засинала та чекала на тата. 

Татові пощастило – він повернувся в намет цілим і неушкодженим. Ймовірно, бо до нього "важко прикопатися" – усе своє життя він займався музикою, а до того служив у радянській армії.

"Але я знаю про випадки, коли людей допитували дуже жорстко, кілька днів, коли хтось викликав підозру. Андрія (хлопець, з яким родина познайомилася в одному зі сховищ –УП), який намагався виїхати після нас – зараз він також в Естонії, – посадили в КПЗ (ізолятор – УП) на 4-6 днів. Його били. Виявилося, що в нього були якісь давні контакти з "Азовом", – розповідає Поліна.

Про саму процедуру фільтрації дівчина розпитувала в батька небагато – знає, що чоловіки кілька годин впритул стояли один до одного й не могли залишати місце допиту, навіть щоб вийти у вбиральню. Окупанти тим часом перевіряли їхні телефони.

Після кількагодинної фільтрації родина Поліни встигла сісти на останній автобус до Таганрога й прибула туди під ранок 9 квітня. 

Там, у черговій школі, після сну на чергових матрацах на підлозі спортзалу, уперше з 2 березня вони змогли прийняти душ.

Таганрог став першим російським містом, у якому маріупольцям дозволили виходити за межі місця утримання. Принаймні в першу добу. Так, Поліна поїхала в гості до свого давнього друга в Ростов і чекала там на родину, яку туди мали перевезти окупанти.

"А коли вони вже були в Ростові, мама пише: "Нас висадили за залізним парканом, а тепер бородаті чоловіки нікуди не пускають. Сказали, що всіх везтимуть ще далі – на Владикавказ (900 кілометрів від Маріуполя – УП)".

Я кажу: "Мамо, виїжджайте хоч якось!" І вони єдині домовилися з водієм, щоб він, із закритими шторками, вивіз їх у центр Ростова. Їм пощастило", – розповідає Поліна.

Довга дорога в Європу

З Ростова в історії сім'ї Поліни почалася нова глава під назвою "Виїхати з Росії без грошей, але за підтримки небайдужих людей".

Незнайомі росіяни пускали до себе сім'ю Поліни на ночівлю, пригощали вечерею й навіть оплачували їм міжміські та закордонні квитки. Рублів у маріупольців не було, а жодними картками, крім "Сбербанку", розрахуватися в Росії не можна. 

Першим у Ростові родину прихистив чоловік – приготував суп, м'ясо, овочі на грилі, поступився своїм ліжком і купив усім квитки до Санкт-Петербурга.

"Казав: "Коли будете в Естонії, надішліть мені щасливе фото з підписом: "Прощай, немытая Россия", – пригадує Поліна.

Далі, 13 квітня у Петербурзі сім'я Поліни зупинилася в людей, які підтримують Україну й наразі виїхали у Вірменію. 

Вони ж запропонували купити їм речі першої необхідності – зокрема нові кросівки для Поліни, бо її власні згоріли – й квитки в Естонію. 

Переїжджаючи від одного російського міста до іншого, дівчина не соромилася озвучувати свої претензії в бік росіян – навіть тих, які їм допомагали. 

Усі реагували спокійно. 

Як каже Поліна, "жоден адекватний росіянин не буде ображатися на слова "усі росіяни погані" після того, що пережили українці".

"Але був один молодий хлопець із Петербурга… Я сказала, що придумала бізнес – килимок для ніг з російського прапора (я просто бачила, як в Маріуполі витирали ноги об український). І його це трохи образило", – розповідає дівчина.

 
Шлях від російського Ростова до естонського Таллінна – так родина Ковалевських врешті виїхала в Європу, де залишається й нині

Врешті 16 квітня в Естонії, у Таллінні, сім'ю маріупольців зустріли емігранти з Росії та Білорусі. У їхніх сусідів, які на літо поїхали подорожувати Фінляндією, родина Поліни живе й досі.

Поки що їм там добре. Там також є море, щоправда, холодніше за те, що в Маріуполі.

В Естонії Поліна підшукує для себе варіант нового вишу, зокрема придивляється до навчальних закладів Польщі та Іспанії. Її Маріупольський державний університет тимчасово переїхав до Києва, вона ж туди найближчим часом їхати не планує. 

Зокрема й через те, що не хоче змарнувати сили та гроші всіх, хто допомагав їм виїхати з Росії.

Небезпека наступу на Київ і особливо ракетних обстрілів все ще зберігається.

На запитання, чи хотіла б Поліна ще колись поїхати у свій рідний Маріуполь, вона вагається. Для неї це тепер насамперед велика могила.

"Мені хочеться все забути й пробачити. Але я розумію, що коли щось погане трапляється зі мною, я це пробачити можу, а коли з моїми близькими або знайомими – ні", – каже наприкінці бесіди Поліна.

"Сусідку, з якою ми ховалися в перший день, вбило. Вбило мого викладача. Я досі не знаю, де мій дядько – він не виходить на зв'язок. Є дуже багато людей, відсутність яких я пробачити не можу. Це буде несправедливо.

З іншого боку, я розумію, що військові б'ються не за те, щоб ми страждали й відчували провину. Моє відчуття провини нікому не допоможе. 

Ми повинні бути щасливими, хоч це й дуже важко.

Я стараюся бути щасливою", додає вона.

Після публікації тексту Поліна повідомила УП, що тіло її дядька знайшли після розбору завалів. Разом з ним загинула вся його родина.

Ольга Кириленко, УП

Головне на Українській правді