У пастці мовчання, черг і тисяч папірців. Як держава випробовує родини загиблих військових
Вночі 1-го березня цього року Анастасії Зорівчак зателефонували. На екрані висвітився номер мобільного її батька, Михайла. До того впродовж кількох днів Настя намагалася додзвонитися за цим номером, але слухавку не брали. І от тепер абонент зателефонував сам.
На тому кінці лінії був російський солдат.
– Ваш батько тут лежить, біля кулемета Максима. Він тут лежить сам, повністю цілий. При ньому були документи і телефон. Я вам подзвонив сказати, що він мертвий.
Про те, що батько загинув, Настя вже знала. Розповіли їй і обставини бою.
Українських військових на позиції було четверо. По них почав гатити ворожий танк. Один із снарядів вибухнув неподалік від Михайла Зорівчака. Бійця вбило вибуховою хвилею. Тому солдат окупаційної армії і казав, що той "повністю цілий" – бо відкритої рани не було.
І тепер, спілкуючись з одним із окупантів, що прийшов на українську землю, Настя просила його посприяти в передачі тіла рідної їй людини.
– Якщо ваш командир дозволить передавати тіла, передайте нам нашого тата.
Багато чого ще хотілося їй сказати цьому російському солдатові – добровольцю, як він сам їй зізнався. Проте страх, що тоді він понівечить тіло батька, стримував її.
Але розмова з ворогом – лише один епізод у розповіді про те, що пережила родина Зорівчаків після того, як з чоловіком і батьком зник зв'язок. І Настя згадує про нього не передовсім.
Перебування військового на фронті – це випробування не тільки для нього, а й для його рідних, які завжди хочуть бути впевненими, що їхній захисник чи захисниця на зв'язку, що він чи вона живі.
Проте, якщо сталося горе, і людина загинула чи зникла безвісти – для родини військового починаються нові випробування. Їхній захисник боровся з російською армією, а їм тепер доводиться – з українською бюрократією.
Про ці випробування – в нашій статті.
Військовий не вийшов на зв'язок
Перший виклик, з яким нерідко стикаються рідні, коли з військовим втрачається зв'язок, це дізнатися, що з ним сталося.
Михайло Зорівчак жив у Любашівці Одеської області й усе своє життя працював на залізниці. Його звичним одягом була вишиванка, а політичним авторитетом – В'ячеслав Чорновіл.
Коли Росія в 2014-му почала збройну агресію проти України, Зорівчак хотів піти воювати, але рідні не пустили. Інвалід третьої групи, який рік тому переніс обширний інфаркт… – родина вмовила Михайла залишитися вдома.
Проте після повномасштабного вторгнення зупинити чоловіка і батька рідні вже не змогли. 26 лютого 2022-го він пішов до військкомату. Після навчань Зорівчака перевели в Авдіївку.
Востаннє він спілкувався з рідними 16 лютого цього року. Мав вирушити на позиції, а тому попередив, що на зв'язок вийде 19-го чи 20-го.
Але не вийшов.
Спершу з'явилися чутки. Хто став їхнім джерелом – незрозуміло. Михайло обіймав на залізниці керівну посаду, і в Любашівці багато хто був із ним знайомий. За чутками, військовий загинув.
Родина подзвонила командиру частини. Але той відповів, що лежить у шпиталі і про долю свого бійця нічого не знає.
Не розуміючи, що робити, рідні кілька разів їздили до місцевого територіального центру комплектування (ТЦК), який в побуті досі називають військкоматом. Але і там їм не могли дати відповіді.
Нарешті родині вдалося знайти телефон побратима Зорівчака. Той розповів про загибель Михайла, взявши слово, що рідні нікому не розкажуть, від кого все дізналися.
– Те, що його не забрали під час евакуації з позицій, я розумію. Був обстріл, люди повинні своє життя рятувати, а не мертвих. Але те, що 19-го числа на цю позицію приїхали здорові люди, і його знов залишили там… За це я дуже зла. Мені не хватає емоцій, щоб це виразити, – каже про ситуацію дочка загиблого, Настя.
Про долю батька вона дізналася, проте це досі не було офіційною інформацією. Військова частина має повідомити ТЦК, що їхній боєць зник, а центр своєю чергою повинен повідомити про це родичів.
На практиці зазвичай рідні самі розпочинають пошуки.
Адвокат, керуючий партнер юридичної фірми "Соціальний паритет" Дмитро Йовдій рекомендує діяти саме так, як робили і Зорівчаки: пробувати додзвонитися до командира частини чи його заступників. Якщо не виходить – шукати інформацію від побратимів. Якщо і це не вдалося, відправитися до ТЦК і написати заяву, що людина не виходить на зв'язок – тоді військкомат сам вимагатиме інформацію про особу у військової частини.
Те, чого в цій ситуації не можна робити категорично – публікувати в спеціальних групах у соцмережах персональні дані військових, яких розшукують рідні. Йовдій попереджає: користі від цього не буде, але якщо людина в полоні, це може загрожувати її життю.
– Ми писали і в Міністерство оборони, ми писали в СБУ, в поліцію, ми писали заказний лист в Офіс президента, тому що в нас ніяких даних не було. Нам не давали інформацію ані про те, що він загинув, ані про те, що зник безвісти, – розповідає Настя.
Читайте також: Зниклі безвісти: як і де шукати військового, з яким втратили зв'язок
Згодом в частині, де служив Зорівчак, змінився командир, і родина змогла з ним поспілкуватися. Він виявився сусідом Зорівчаків і пообіцяв, що деталі загибелі Михайла розповість, коли знайде час з'їздити додому.
А от офіційно про долю Зорівчака рідним повідомили лише за місяць по його смерті.
– Прийшло мамі сповіщення на роботу, що він загинув у бою. Ще подзвонили з військової частини і кажуть: "Звідки у вас такі зв'язки, що нам уже й генерали дзвонять і питають, де ваш батько?", – переказує Настя.
Проте обмін тіл із росіянами досі не відбувся.
Михайло Зорівчак заповідав у разі смерті поховати його в улюбленому одязі – у вишиванці. І тепер родина чекає, коли одного дня зможе виконати його волю.
Олег Котенко, уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин
Рідні самі починають розшукувати військового, як тільки він добу чи дві не виходить на зв'язок.
Що їм робити? По-перше, треба звернутися до Національної поліції із заявою про зникнення людини. Там відкривають карну справу і супроводжують її. В нацполіції є слідчі, які також беруть ДНК-експертизу в родичів зниклого про всяк випадок. Не обов'язково, що людина загинула. Але ДНК-експертизу ми пропонуємо здавати одразу.
Другий крок: ми пропонуємо звернутися до Національного інформаційного бюро і залишити їм дані (про зниклого – УП). Там дуже простий телефон: 1648.
Третій крок, який ми пропонуємо рідним: якщо 15 діб людина не виходить на зв'язок, звертатись до нас, до Офісу уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти. Подзвонити за номером 0 800 339 247, або написати в будь-який месенджер на номер 095 896 04 21.
На гарячу лінію з кінця травня нам зайшло більше 100 000 телефонних дзвінків. Це не означає, що у нас 100 тисяч людей зникло, а це люди до нас звертаються з різних питань.
Військовий загинув, але вважається зниклим безвісти
Ситуація з Михайлом Зорівчаком, коли військового визнають загиблим, хоча тіла досі не отримали – це виключення, а не правило.
Зазвичай, якщо тіло бійця не змогли евакуювати з позицій, його оголошують зниклим безвісти. Навіть якщо побратими були свідками його загибелі.
30-річний поет і музикант Ілля Чернілевський загинув у бою 7 травня 2022-го, в день народження своєї матері. Наступні дні вона намагалася дізнатися, що з ним, чому син не вийшов на зв'язок.
Ольга Чернілевська дзвонила командиру батальйону, де служив Ілля, однак той нічого не сказав. На шостий день після зникнення змогла додзвонитися до відповідального за військово-цивільну співпрацю бригади. Той повідомив, що Іллі в списках поранених і загиблих немає – значить, зник безвісти.
І тільки обзвонюючи один за одним побратимів свого сина, Ольга знайшла чотирьох свідків, які підтвердили їй, що Ілля загинув.
"Слухайте, я все розумію: коли в тебе "зникає" (гине) під сотню душ за кілька днів, ти (командир – УП) не будеш говорити з кожною мамою, дружиною, сестрою, це неможливо. Мабуть, і не повинен комбат цього робити. Ну нехай подзвонить психолог, не знаю, якийсь штабний працівник, але хтось має подзвонити, бо зникли не "олівці", не витратний матеріал, зникли ЛЮДИ!" – писала у відчаї Ольга на своїй сторінці.
Офіційну відповідь Чернілевські отримали лише за 60 днів після зникнення сина – їм прислали сповіщення, що Ілля вважається зниклим безвісти. Але батьки не збиралися миритися з таким статусом сина.
– Що таке безвісти зниклий? Якщо рідні мають можливість домогтися статусу загиблого, це передусім честь для солдата. Він чесно пішов, чесно загинув і все має бути по справедливості, – каже Ольга Чернілевська.
І тоді почався наступний етап її боротьби – за те, щоб держава визнала, що її син загинув у бою.
Ситуацію, коли в частині є достатньо підстав вважати, що людина загинула, але її все одно оголошують зниклою безвісти, Йовдій називає масштабною проблемою. І однією з найбільш частих у своїй адвокатській практиці.
Добитися юридичного підтвердження, що людина загинула – це дуже великий клопіт, нерви і витрачання часу для родичів. Як правило, якщо родичі не докладають зусиль, справа не рухатиметься з місця, і людина так і вважатиметься зниклою безвісти.
Йовдій не сперечається з тим, що в умовах війни військовим частинам, що задіяні у бойових діях, може бути складно займатися документообігом. Але в нього є й інша теорія, чому деякі командири частин йдуть назустріч родичам, а деякі – ні.
– Коли людина зникає безвісти, то виплати на неї продовжують надходити. Проте на картку, якщо військовий не в полоні, зараз ніхто нічого не нараховує, – каже адвокат. – Тобто нараховується зарплата на військову частину, і по суті це дає можливість користуватися цими грошима, поки ситуація в повітрі висить. Їх можна використовувати в різних цілях, хоча, звісно, про них теж треба буде звітувати.
Ще одним із мотивів є бажання занизити статистику загиблих. Це про командирів, які роблять собі репутацію, кар'єру. Загиблі в їхньому підпорядкуванні це якби мінус. І тому, щоб уникнути поганих показників, загиблих оформляють зниклими безвісти.
Після зникнення свого бійця частина проводить службове розслідування. В результатах розслідування має бути вказаним, за яких обставин зникла людина і хто це може підтвердити. Відображені дані мають співпадати з даними в журналі реєстрації ведення бойових дій, який є у військовій частині.
При цьому в документі також має бути вказано (звісно, якщо це відповідає дійсності), що смерть військового не пов'язана з вчиненням злочину, сталася не через дії у стані сп'яніння чи через навмисне тілесне ушкодження собі, що загиблий був у засобах індивідуального захисту і загибель його пов'язана із захистом Батьківщини.
Якщо службове розслідування ніяк не дійде кінця, ситуацію можуть пришвидшити запити адвоката до військової частини, підказує Йовдій.
Коли розслідування завершене і за його результатами можна зробити висновок, що людина дійсно загинула, а не зникла безвісти – з цим можна звертатися до суду. Мета: визнати факт смерті в суді в порядку окремого провадження. Якщо суд це визнає, то на основі його постанови можна отримати свідоцтво про смерть і зайнятися оформленням виплат та інших документів.
Якщо ж доказів, що людина загинула, не буде, то залежно від обставин суд може оголосити людину загиблою не раніше ніж через пів року після її зникнення. Або взагалі – через 2 роки після дня закінчення воєнних дій.
Саме до суду і звернулася Ольга Чернілевська після того, як було завершене службове розслідування щодо зникнення її сина. Попередила побратимів Іллі, що в суді можуть знадобитися їхні свідчення, які були відображені в результатах розслідування.
Проте побратимам не довелося їхати в суд. Суддя вирішив, що доказів достатньо, і визнав поета Іллю Чернілевського загиблим.
І сонце встає
І говорить усім
Квітневу, палку і тремтливу промову,
Що скоро часи набуття, воскресінь,
Що вірити маємо ми в перемогу.
І палець правиці кільце обійма
Так міцно, неначе дитину матуся.
І чуючи залпи свинячих гармат,
Кажу собі впевнено:
Я повернуся
Це уривок з вірша, який Ілля опублікував на своїй сторінці за тиждень до своєї загибелі.
Де його тіло – невідомо. Чи буде воно знайдене – ніхто не знає.
Але Батьківщина визнала: її син загинув, захищаючи свою землю. Хоча і дуже пручалася цьому визнанню.
Тіло військового знайшли. Що далі?
Заступник головного редактора "Української правди" Євген Будерацький знає, який важкий шлях доводиться проходити родині військового з моменту його зникнення і до оформлення статусу члена сім'ї загиблого.
Його кум Андрій, у цивільному житті – керівник відділу в одній із торговельних продовольчих мереж, а на війні – кулеметник, загинув на полі бою. Євгену довелося супроводжувати матір і дружину друга, щоб допомогти їм пройти жорна бюрократичної машини.
Доля Андрія залишалася невідомою, доки українські війська не пішли в контрнаступ на Харківщині восени 2022 року. На звільненій території один із побратимів Андрія знайшов місце масового захоронення українських бійців. Знайдені тіла відвезли у Харків. Поліція відкрила справу.
Родичам необхідно було пройти опитування в поліції про зникнення людини. Щоб потрапити на прийом, матері Андрія довелося їздити з Києва до Харкова тричі. Через довгі черги дехто з родичів загиблих орендував у Харкові житло, щоб не гаяти час на дорогу, доки не вдасться залишити заяву.
Подавши заяву, мати здала і ДНК-тест. Згодом їй доведеться зробити це повторно – знайомі порекомендували для більшої впевненості. Бо речі Андрія упізнали, а його тіло, що пролежало в землі – не змогли.
ДНК людей, рідні яких зникли безвісти, збирають у єдину базу МВС. Туди ж автоматично відправляють і дані зі знайдених або отриманих після обміну тіл.
Обмін тілами з окупаційними військами відбувається періодично. Українська сторона зберігає тіла ворожих солдатів у рефрижераторах, російська – тримає загиблих українських бійців здебільшого в моргах.
– Наших загиблих ми не можемо забрати усіх, тому що ми ведемо перемовини через Міжнародний червоний хрест з міністерством оборони Російської Федерації. А з такими підрозділами, як ПВК "Вагнер" чи "кадирівці", спілкуватися складно, і вони тіла не завжди нам передають, – уточнює уповноважений з питань зниклих безвісти Олег Котенко. За день до його розмови з УП відбувся черговий обмін. Україна забрала тіла 82 своїх воїнів.
Про результати експертизи Будерацькому неофіційно розповіли його знайомі в правоохоронних органах – за два місяці після здачі тесту. Якби не вони, невідомо, скільки часу тіло ще залишалося б у морзі, бо рідним повідомити про це ніхто не поспішав. Експертиза підтвердила: загиблим був його кум Андрій.
Адвокат Йовдій стикався в роботі з тим, що особу загиблого вже встановили за допомогою ДНК-експертизи, але військова частина не поспішає передавати інформацію про це у військкомат. А в морзі потім дивуються, чому тіло досі не забрали.
Тому він рекомендує людям, рідні яких зникли безвісти, самим телефонувати в морги обласних центрів і дізнаватися, чи немає там близької їм людини. За його словами, нерідко трапляється, що в морзі вже знають прізвище загиблого, бо, наприклад, його впізнали побратими.
Щоб забрати тіло Андрія з моргу, знадобився документ з військової частини про обставини загибелі. Бригада відправила документ і повідомила про загиблого волонтерам. Вони мали забрати тіло з харківського моргу і привезти його в київський.
Але волонтерам тіло в морзі не видали – чомусь його робітники не підготували документи. Будерацькому знов довелося їхати до Харкова. І тільки коли він прийшов до моргу сам, проблему швидко вирішили, так і не пояснивши, з чим була пов'язана затримка.
Євген зізнається: бюрократична машина забирає стільки часу та сил, що іноді здавалося, простіше просто забрати тіло з морга в обхід юридичних процедур, поховати захисника силами родини та заспокоїти тим самим рідних.
Коли загиблого довезли до Києва, всі турботи щодо поховання взяв на себе військкомат: транспортування, місце на кладовищі, труна і вінки, відспівування, поховальний церемоніал.
Але на той момент мати і дружина ще не уявляли, які бюрократичні випробування чекають на них надалі.
Допомога у зв'язку із загибеллю військового
Після поховання військового його родині необхідно оформити кілька документів – для отримання грошового забезпечення, допомоги на поховання, одноразову грошову допомогу, оформлення статусу члена сім'ї загиблого.
Найбільш відома з цього – одноразова грошова допомога. Постанова Кабміну від 28 лютого минулого року передбачає, що родина військовослужбовця, який загинув, захищаючи Батьківщину, має право одноразово отримати 15 мільйонів гривень.
Читайте також: Як отримати допомогу у зв'язку із загибеллю військового
– Якщо від подачі до моменту першої виплати пройде пів року, то це вже добре. Часто це і до року затягується, – каже адвокат Йовдій. На практиці 20% цих грошей видаються після призначення виплати, а залишок суми розбивається на 40 місяців рівними платежами.
Наче просте завдання – потрапити на прийом до ТЦК – Будерацькому вдалося виконати тільки з четвертого разу.
Вся справа в тому, що військкомат приймає двічі на тиждень по чотири години. Одній людині приділяють в середньому пів години. Щоб потрапити на прийом, доводилося займати чергу о 7 ранку. Загалом кількість людей, які прийшли під ТЦК, щоб встати в чергу до його відкриття, нараховувала близько ста осіб.
Вже опинившись у ТЦК, Будерацький був шокований тим, через який бюрократичний ліс треба продертися родинам для оформлення всіх необхідних документів.
Послідовність дій в оформленні документів родинам загиблих захисників України. Вивішено в ТЦК. Фото Євгена Будерацького
Шість сторінок інструкцій! Якщо враховувати папери, що повторюються, то загалом треба принести близько 50-ти документів та їхніх копій.
Там же у ТЦК дають телефони юристів, які можуть безоплатно допомогти людині пройти через всі бюрократичні пороги. Проте Будерацькому не вдалося додзвонитися на жоден із номерів.
– В мене склалося враження, що вони максимально цю процедуру ускладнили для того, щоб або затягнути процес, або щоб тих, хто добереться до фініша, було менше. Не у всіх родичів вистачить терпіння на це, – каже він.
***
"Чим я можу допомогти?" – це одна з тих фраз, які психологи рекомендують говорити людині, що переживає втрату. Висловити їй співчуття, підтримати її.
Для родин, що втратили на війні близьку людину і переживають горе, держава пропонує не співчуття, не підтримку, а боротьбу.
Боротьбу за право дізнатися, чому військовий не виходить на зв'язок і що з ним сталося.
Боротьбу за право загиблого за Батьківщину вважатися саме загиблим, а не зниклим безвісти.
Боротьбу за можливість як можна скоріше забрати тіло захисника і поховати його.
Боротьбу за те, щоб отримати від держави законну фінансову допомогу.
Україна – держава в смартфоні, і це дійсно так. Це можуть підтвердити мільйони українських біженців в Європі, які порівняли дві бюрократії.
Проте для своїх громадян, що втратили на полі бою близьку їм людину й охоплені горем, вона часом перетворюється на державу-довідку, державу-чергу, державу-гудки-в-слухавці.
Перебуваючи в окопі, боєць сподівається, що якщо йому доведеться заплатити за свободу своєї країни найвищу ціну, держава подбає про його рідних.
Але може бути й так, що спочатку його рідним доведеться платити своїм часом, зусиллями і грошима за те, щоб дізнатися долю близької людини, поховати її і одного дня дійти нарешті до кінця цього безкінечного бюрократичного шляху.
Рустем Халілов, УП
