Жінки у "чоловічих" СІЗО і роки без зв’язку з рідними. Як Росія перетворила Крим на хаб для викрадених українців

Ми продовжуємо публікацію великого дослідження про те, як російська влада в Криму використовує викрадення як цілеспрямовану політику окупації.

У першій частині – "Таємні СІЗО, секретний указ Путіна і сотні імен" – ми розповідали, як система викрадень, яку ФСБ вибудувала ще до повномасштабного вторгнення, після 2022 року перетворилася на масштабну практику придушення будь-яких проявів нелояльності й стала значно жорстокішою і закритішою.

Зʼявилися нові ізолятори, де викрадених тримають у статусі інкомунікадо місяцями й роками. Деякі СІЗО настільки засекречені, що їхніх керівників можна встановити лише за непрямими даними.

Усі спроби знайти зниклих наштовхуються на злагоджений спротив усіх відомств: ФСБ, служби виконання покарань, прокуратури й судів. Кількість верифікованих нами викрадених у Криму – понад 230 людей, і це явно не остаточна цифра.

Сьогодні ми публікуємо наступну частину – про те, як після початку повномасштабного вторгнення Росія перетворила Крим на транзитний хаб для людей, викрадених на інших окупованих територіях. Саме сюди найчастіше привозять насильно вивезених із Херсонської та Запорізької областей, щоб сховати їх у кримських ізоляторах.

Крім того, ми розповімо про ще одну зміну, що сталася після початку повномасштабної війни, – викрадення жінок. Якщо до 2022 року було відомо лише про чотири такі випадки, і всі вони припали на перші дні окупації, то зараз кількість верифікованих викрадених жінок перевищує три десятки.

Найбільш задокументоване викрадення: Ірина Данилович

Вранці 29 квітня 2022 року, приблизно о 8:50, медсестра з Коктебеля Ірина Данилович підійшла до автобусної зупинки. Вона була втомлена й не виспана після нічної зміни в медичному центрі "Малахіт" і поверталася додому.

Автобуса не було, але біля зупинки пригальмувала сіра Škoda Octavia із затемненими вікнами та кримським номерним знаком К189ТМ. З неї вийшли двоє – один у чорній формі та з балаклавою, що закривала обличчя, інший – у цивільному одязі. Другий дістав якесь посвідчення, сказав Ірині, що є співробітником ФСБ і хотів би з нею поговорити. Медсестра злякалася, спробувала сперечатися. Але він намагався її заспокоїти тим, що це лише бесіда, для якої не потрібне рішення суду, і вона триватиме недовго.

Данилович сіла в машину. У ній виявилося ще двоє чоловіків у масках. У машині все різко змінилося. На медсестру почали кричати, вимагаючи віддати телефон, Данилович стало зле, у неї закрутилася голова. Її вивели з автомобіля, але відійти не дозволили. Вона сіла на узбіччі. Чоловік у цивільному вийшов разом з нею і підійшов до УАЗ "Патріот", що стояв неподалік, теж із затемненими вікнами.

У цей час біля них зупинилося таксі. Данилович закричала. Але чоловіки, які її оточили, щось сказали таксисту, показали посвідчення, і він поїхав. Чоловік у цивільному знову підійшов до "Патріота", повернувся.

Данилович встала, зібрала речі й спробувала піти, її схопили й силою заштовхнули в машину, яка одразу ж поїхала. Після цього про долю Данилович нічого не було відомо майже два тижні.

Викрадення медсестри детально зафіксувала камера з найближчої заправки. Якщо переглянути відео ще трохи, з'ясується, що після того, як Данилович вивезли, УАЗ "Патріот" під'їхав до порожньої зупинки. З автомобіля вийшов чоловік і довго оглядав місце викрадення та найближчі кущі. Після цього він також поїхав. Викрадення тривало 19 хвилин.

У цей час Данилович везли до Сімферополя.

"Заткнися й сиди мовчки, якщо хочеш жити", – сказав їй чоловік у цивільному у відповідь на запитання, навіщо її викрали. Пізніше стало відомо, що це був співробітник кримського управління ФСБ Юрій Чевалков. Він привіз Данилович у поле поблизу селища Насипне, навколо нікого не було видно. Автомобіль зупинився, медсестрі заламали руки, відібрали телефон, планшет і всі речі. Вона спробувала сперечатися, але їй відповіли, що якщо вона не замовкне, її вивезуть у ліс під Білогірськом і закопають.

Близько опівдня Данилович привезли до управління ФСБ у Сімферополі, завели з мішком на голові та дуже ретельно обшукали – одяг, усе, що було в сумці, зокрема футляр для окулярів. Усе знімали на камеру.

Знову наділи мішок на голову, відвели до підвалу, де камери вже не було. Її почали бити.

Данилович – професійна медсестра. Але крім цього, вона багато писала в соцмережах про корупцію в медицині в Криму, зокрема про те, що медикам, які працювали з хворими на COVID-19, не видають додаткові виплати. Данилович вступила до незалежної профспілки "Альянс лікарів", її дописи швидко помітили редактори видання "INжир media" та правозахисного проєкту "Кримський процес", і вона почала писати для них.

У підвалі ФСБ, коли били, її запитували про профспілку та незалежних журналістів, які працюють у Криму, особливо про кримськотатарських цивільних журналістів із правозахисного об'єднання "Кримська солідарність".

"Ми відвеземо тебе до лісу й там прикінчимо", – погрожував їй співробітник ФСБ Олег Савченко. "Ні, – поправив його колега Сергій Суворов. – Краще відвеземо її до Маріуполя і викинемо там".

У цей час Данилович душили пакетом.

Майже тиждень після цього її перевіряли за допомогою поліграфа. Протягом усього дня їй могли ставити одне й те саме запитання: "Ви співпрацювали зі спецслужбами Америки? А Великої Британії? Польщі? України?". Їжу давали один раз на добу, туалету в підвалі не було і вона використовувала для цього пластикову пляшку.

Данилович запам'ятала, як одного разу, після 5 травня, Суворов сміявся: "А ти знаєш, що в тебе є адвокат? Він сьогодні до нас приходив, тебе шукав. Ми сказали йому, що тебе тут немає. Не сподівайся, що тебе хтось знайде".

До управління ФСБ приходив адвокат Айдер Азаматов. На прохання рідних і друзів Данилович він займався її пошуками. Саме тоді виявили відеозапис викрадення, знятий камерою на заправці.

До вечора 6 травня Данилович, яку постійно били, підписала кілька десятків порожніх бланків і навіть погодилася записати відео, де, прикриваючи синці, говорить, що до неї не застосовували жодного фізичного та психологічного насильства. Після відео вона сподівалася, що її звільнять, але вночі її привели до слідчого Олександра Лаврова, у якого вже було готове обвинувачення: він стверджував, що у футлярі для окулярів Данилович знайшли вибуховий пристрій із шматочками медичних голок для більшого ефекту. Вона це заперечувала, казала, що голки знаходилися в сумці, тому що вона медсестра, а жодної вибухівки ніколи не було.

До ранку змучену Данилович із мішком на голові відвезли до ізолятора, а наступного дня заарештували. Ще через тиждень родичам та адвокату нарешті повідомили, що вона перебуває у Сімферопольському СІЗО.

Батько Данилович Браніслав написав заяву про викрадення доньки, але Військово-слідчий комітет відмовив у порушенні справи "у зв'язку з відсутністю складу злочину".

Пізніше в у судових матеріалах виявилася записка, де йдеться про те, що Данилович добровільно погодилася приїхати до управління ФСБ і заявила, що готова скільки завгодно часу провести там, щоб допомогти слідству. Для цього їй надали кімнату з ліжком, душем та організували харчування. Це був один із порожніх аркушів, які Данилович підписала в підвалі.

Наприкінці грудня 2022 року міський суд Феодосії засудив Данилович до шести років та одинадцяти місяців позбавлення волі за зберігання вибухівки. Її перевели до колонії в Зеленокумську Ставропольського краю, а згодом – до Мордовії, де вона перебуває й досі. Через побиття вона захворіла й оглухла на одне вухо, оголошувала голодування, вимагаючи медичної допомоги, але безрезультатно.

Читайте також: Я дівчина, мене не чіпатимуть. Як Росія викрадає, катує, приховує від світу та судить цивільних українців

Викрадення Данилович – найбільш добре задокументоване серед десятків випадків насильницького зникнення жінок у Криму і має всі характерні риси. У цьому процесі беруть участь співробітники ФСБ, людину приховують від рідних та незалежних адвокатів, їх обманюють і не дозволяють побачитися. А потім це зникнення легалізують, використовуючи інші відомства, що діють спільно: СІЗО, куди доставляють жінку з мішком на голові, суд, який її заарештовує в присутності адвоката за призначенням, та слідчий комітет, який відмовляється порушувати справу про викрадення.

У цій добре відпрацьованій системі немає можливості ні знайти людину, якщо ФСБ докладає зусиль, щоб її ізолювати, ні навіть домогтися визнання самого факту насильницького зникнення. Рідним та незалежним адвокатам залишається лише чекати, коли викраденого в чомусь звинуватять і справа потрапить до суду. Найчастіше лише тоді доля людини стає відомою.

Викрадення у справі Данилович, і це найпоширеніша практика щодо жінок, потрібне ФСБ для того, щоб налякати, дезорієнтувати та за допомогою погроз і побиття домогтися "зізнавальних" показань, які потім стануть основою обвинувачення та судового процесу.

Викрадення жінок у Криму

Фактично, викрадення жінок у Криму почалися після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Відомі до цього чотири випадки сталися в березні 2014-го, коли бойовики "Кримської самооборони" та, ймовірно, бійці прикордонної служби ФСБ затримали й ізолювали трьох активісток руху "Автомайдан" та журналістку Олену Максименко. Їх побили, у декого відрізали волосся, усім погрожували розстрілом і сексуальним насильством, але пізніше звільнили й повернули на підконтрольну Україні територію. З того часу й до 2022 року випадки насильницьких зникнень у Криму – невідомі.

Однак із початком повномасштабного вторгнення кількість викрадених жінок почала обчислюватися десятками, і до кінця 2025 року сягнула 32 підтверджених нами імен. Найімовірніше, ця цифра набагато більша.

З відомих нам імен – 25 жінок було викрадено в самому Криму, ще сім привезли з інших окупованих територій. Деяких із них досі утримують на півострові в статусі інкомунікадо.

До осени 2025 року мешканка Гурзуфа Марина Рифф, корінна кримчанка, жила на півострові виключно за українським паспортом і не приховувала своїх проукраїнських поглядів. Але у вересні Росія посилила правила проживання українців, зокрема й на окупованих територіях. Рифф не стала ризикувати депортацією та подала заяву на отримання посвідки на проживання.

Усе йшло спокійно. У листопаді її запросили для зняття відбитків пальців. Вона приїхала до міграційної служби в Сімферополі й зникла, встигнувши при цьому надіслати рідним сигнал SOS через спеціальний додаток на телефоні.

Рідні організували пошуки, але їм усюди – у поліції, ФСБ – відповідали, що Марини серед затриманих немає. Вже пізніше з'ясувалося, що Рифф одразу після затримання відвезли до Київського районного суду Сімферополя, де заарештували на 14 діб одразу за трьома адміністративними протоколами: за дискредитацію російської армії, демонстрацію екстремістської символіки та за дрібне хуліганство в інтернеті. Рифф відправили до ізолятора при кримському управлінні МВС, де вона провела два тижні.

Один із колишніх ув'язнених, який на той час перебував у ізоляторі тимчасового утримання, розповів на умовах анонімності, що чув голос Марини з сусідньої камери під час ранкових та вечірніх обходів. Коли закінчився термін адміністративного арешту, її вивели з камери, посадили в машину, яка стояла на подвір'ї, і вивезли.

Біля воріт на неї чекала мама, але дочка до неї так і не вийшла. Ув'язнений чув, як Марина крикнула "Мама!", перебуваючи на подвір'ї ізолятора.

З того часу про Рифф немає жодної інформації. У всіх інстанціях рідним та адвокату Емілю Курбедінову відповідають, що серед ув'язнених її немає. У дозволі на проживання Марині відмовили через "загрозу національній безпеці" і водночас заборонили в'їзд до Росії на 50 років. Адвокат і рідні підозрюють, що Рифф утримують в СІЗО №2 Сімферополя, але підтвердити це неможливо. Фактично, Марина Рифф викрадена і перебуває в статусі інкомунікадо з кінця листопада 2025 року й досьогодні.

На цей момент з-поміж викрадених у Криму жінок місце ув'язнення п'ятьох із них, зокрема і Марини Рифф, невідоме. Їхні пошуки ускладнюються ще й тим, що офіційно ні у другому СІЗО Сімферополя, ні у восьмому СІЗО ФСБ немає жіночих корпусів. При цьому точно відомо, що жінок утримують і там. Але відсутність окремих камер дозволяє приховувати ув'язнених під час їхніх пошуків.

У СІЗО №2, наприклад, понад рік у статусі інкомунікадо утримували караїмку Саху Мангубі. Її викрали на початку листопада 2024 року. Поліція відмовилася порушувати справу про викрадення, а у ФСБ заявили, що її взагалі не затримували. На початку лютого 2026 року про її долю стало відомо, коли викрадення "легалізували" за допомогою Київського районного суду Сімферополя, який заарештував Мангубі за звинуваченням у державній зраді. У квітні її відправили на примусову психіатричну експертизу до лікарні.

"Легалізованими" наразі можна назвати 24 жінок, які пережили викрадення та період інкомунікадо, але, або вже засуджені судом і отримали реальні терміни ув'язнення (таких дев'ять осіб), або, як Мангубі, перебувають під слідством.

Серед них найбільша група – 14 жінок, яких звинуватили у державній зраді та шпигунстві. До них також можна віднести Ірину Данилович, яку зрештою звинуватили у зберіганні вибухівки. Хоча викрали з наміром звинуватити у шпигунстві, проте не змогли зібрати навіть сфальсифікованих доказів. Сліди цього збереглися в матеріалах її кримінальної справи.

Крім того, жінок викрадали через антивоєнні висловлювання в соціальних мережах, розклеювання антивоєнних і проукраїнських листівок та взагалі за акції проти війни. Серед жертв були медичні працівники, вчителі та, наприклад, редакторка кримськотатарського дитячого видання "Арманчыкъ" – "Мрія" Едіє Муслімова.

Муслімову затримали співробітники ФСБ 21 листопада 2024 року. Свідок викрадення розповів, як її біля будинку завели в білу ГАЗель троє чоловіків. Наступні 36 годин Муслімову тримали в ізоляції в управлінні ФСБ у Сімферополі, не допускаючи адвоката та відібравши телефони. Через півтори доби її відпустили, змусивши підписати розписку про нерозголошення. Чому її викрали і чому відпустили, досі незрозуміло.

Насильницькі зникнення жінок у Криму за своїми масштабами після 2022 року мало чим відрізняються від викрадень чоловіків. Як і чоловіків, жінок тримають в ізоляції через підозри в нелояльності – шпигунстві, державній зраді, активності в соціальних мережах або антивоєнних акціях. Приблизно в однакових умовах: у СІЗО №2 та №8, які формально вважаються "чоловічими".

Їм місяцями можуть не видавати змінний одяг та засоби гігієни. На них чинять психологічний тиск, серед іншого й погрозами, що їхня ізоляція триватиме роками. Їх можуть бити й катувати, як це було з Іриною Данилович. Нарешті, терміни перебування в статусі інкомунікадо теж подібні. Найдовший серед жінок був у Ірини Горобцової, яку викрали в Херсоні в травні 2022 року і понад два роки тримали в ізоляції в Криму. Довший термін серед кримських ув'язнених лише у мера Голої Пристані Олександра Бабича, якого викрали на початку повномасштабного вторгнення і три роки переховували в Криму.

Кримський хаб для інкомунікадо

Окрім викрадених на самому півострові, у кримських ізоляторах перебувають багато людей, яких викрали з інших окупованих територій. Фактично, переважно через логістику та розвинену тюремну інфраструктуру, Крим перетворився на своєрідний транзитний та слідчий хаб для утримання українських громадян під вартою та їхньої ізоляції.

Час, який такі ув'язнені проводять у новому СІЗО №2 та СІЗО ФСБ, може бути різним: місяці й роки. Найчастіше протягом цього періоду формується кримінальна справа. У викраденого за допомогою тортур або психологічного тиску отримують "зізнавальні" показання, і лише тоді до нього допускають адвоката та направляють справу до суду – у Криму або до Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону, якщо йдеться про звинувачення в тероризмі.

Але в деяких випадках жодних звинувачень не висувають, ув'язнений роками залишається в стані невідомості в Криму. Або його вивозять до Росії, наприклад, у СІЗО Таганрога, яке після 2022 року перетворили на місце ув'язнення та катівню майже виключно для українських полонених і викрадених цивільних осіб.

Читайте також: Маленьке "Гуантанамо", тортури з перших годин і 695 форм катувань. Як Росія перетворила свої тюрми на конвеєри смерті

Кількість викрадених осіб, привезених до Криму з 2022 року, постійно змінювалася: півострів, ймовірно, використовують як проміжний хаб, а не місце постійного ув'язнення. Проте щороку, починаючи з початку повномасштабного вторгнення, у Криму утримується щонайменше близько ста ув'язнених, доставлених з інших окупованих територій. Майже завжди це викрадені люди, яких тримають в стані інкомунікадо. За даними Кримської правозахисної групи, на кінець 2025 року таких викрадених некримчан у СІЗО Сімферополя утримувалося 94 особи. Наприкінці 2022 року, відповідно до даних правозахисної організації Zmina, їх було 110.

Крім того, через Крим до Росії вивозили, наприклад, ув'язнених з колоній та СІЗО Херсонської області перед тим, як українські сили звільнили Херсон і частину регіону в листопаді 2022 року. Згідно даних Управління Верховного комісара ООН з прав людини, таких було близько 1600 осіб. Їх не залишили в Криму, а розподілили по колоніях та ізоляторах Росії. На відміну від дітей-сиріт з Олешківського дитячого будинку, яких частково вивезли в окупований Скадовськ у Херсонській області, а 28 дітей – в інтернат у кримському Білогірську. Через Крим вивозили й 96 пацієнтів психоневрологічного інтернату Нової Каховки Херсонської області. Їх зрештою направили до Ставропольського краю.

Фактично те саме відбувається з викраденими на окупованих територіях. Їх затримують, запідозривши у підготовці теракту, як це було, наприклад, з Павлом Запорожцем у Херсоні ще під час окупації міста, або з Ярославом Жуком у Мелітополі. Або викрадають під час фільтрації – перевірки на адміністративному кордоні Херсонської області та Криму, під час перетину в пунктах Чонгар-Джанкой або Каланчак-Армянськ, як це сталося з кримським татарином Аппазом Куртаметом.

Ярослава Жука викрали в Мелітополі 17 червня 2022 року одразу після вибуху біля Промислово-економічного коледжу. ФСБ вважає, що таким чином намагалися вбити директора Департаменту освіти міста Олену Шапурову. Жук проїжджав повз місце вибуху, коли дорогу його автомобілю несподівано перегородив позашляховик BMW, з якого вийшов озброєний пістолетом чоловік у цивільному одязі, витягнув Жука з машини, побив і вивіз, надягнувши йому на голову мішок.

Його привезли до підвалу невідомого будинку, де тиждень катували струмом і вогнем газової горілки, домагаючись "зізнань" у причетності до теракту. Він підписав три варіанти показань, що йому диктували охоронці, які його катували. Вони ж, після того як синці від побоїв трохи пройшли, записали відео з "зізнанням".

У підвалі Жук пробув до 8 серпня. Весь цей час близькі шукали його, але марно: у всіх правоохоронних органах окупаційної адміністрації їм відповідали, що Жука серед затриманих немає. 10 серпня його привезли до Криму і лише тут, в управлінні ФСБ у Сімферополі, офіційно оформили затримання. У червні 2024 року його засудили до 14 років за звинуваченням у міжнародному тероризмі.

Після того, як з викраденого Жука тортурами вибили "зізнання", у Криму його вже не приховували ні від незалежних адвокатів, ні від рідних. Крим у його випадку використовували вже на стадії, коли потрібно було процесуально закріпити результати тортур.

Так само співробітники ФСБ чинили з юристом із Херсона, ветераном ЗСУ Павлом Запорожцем. Його викрали в Херсоні 9 травня 2022 року, запідозривши, що він готував теракт під час святкування Дня Перемоги. Запорожця три місяці тримали в статусі інкомунікадо, практично щодня б'ючи та катуючи струмом.

Павло одразу визнав, що справді готував підрив окупаційних сил, але наполягав, що він – партизан, тобто комбатант і, відповідно, військовополонений, якого не можна переслідувати за участь у військових діях. Проте тортурами його змусили погодитися зі звинуваченням у міжнародному тероризмі, після чого з мішком на голові перевезли до Криму, де він спочатку перебував у СІЗО №1, а потім у свіжому ізоляторі №2. Тут його, як і Жука, вже ніхто не приховував. Було організовано формальне слідство і в листопаді 2023 року Запорожця засудили до 12 років ув'язнення.

23 липня 2022 року Аппаз Куртамет їхав з окупованої Новоолексіївки Херсонської області до Криму до родичів. Він зайшов для перевірки до будівлі прикордонного пункту і зник. Він не відповідав на дзвінки, сигнал його телефону згодом вдалося простежити до Сімферополя, але на зв'язок він не виходив.

Родичі в Криму організували пошуки. Кілька разів їм дзвонили невідомі люди, які вимагали, щоб вони "не піднімали галас". Але пошуки тривали: родичі Куртамета зверталися до російських правоохоронних органів, де їм відповідали, що Аппаза ніхто не затримував, а також за допомогою до України та турецької влади. Так тривало до 5 жовтня, коли Аппаз зателефонував їм з телефону слідчого ФСБ і сказав, що перебуває в кримському СІЗО №2. Лише 10 жовтня його викрадення узаконив Київський районний суд, заарештувавши на два місяці.

Куртамета звинуватили у фінансуванні збройного формування за те, що він переказав 500 гривень своєму приятелю, який служив в одному з підрозділів української територіальної оборони. У квітні 2023 року хлопця засудили до семи років позбавлення волі.

Викрадення під час "фільтрації" або перевірок на прикордонних переходах між окупованими областями після лютого 2022 року стали масовим явищем. Під час перевірок співробітники прикордонної служби ФСБ насамперед звертають увагу на ветеранів АТО, колишніх військовослужбовців та співробітників українських правоохоронних органів, оглядають татуювання, контакти в телефонах і підписки на проукраїнські чати та Telegram-канали. Найбільше уваги приділяють чоловікам призовного віку та тим, у кого немає російських паспортів – особливо після осені 2025 року, коли ввели жорсткіші міграційні закони. Відсутність російських документів у тих, хто залишається жити на окупованих територіях, фактично стало ознакою нелояльності.

У квітні 2022 року ІТ-фахівець із Херсона Іван Козлов спробував разом із родиною виїхати з окупованого міста до Криму. Автобус зупинили для перевірки на прикордонному переході "Армянськ-Каланчак", Козлова затримали і півроку про нього нічого не було відомо. Його спочатку утримували в СІЗО №1, а після відкриття другого – перевели туди, як і інших українців з окупованих територій.

Родина Козлова виїхала до Грузії, але слідчі ФСБ, намагаючись чинити психологічний тиск, говорили йому, що дружина теж затримана, а дітей передали до дитячого будинку. Коли херсонець про це дізнався, розповів на умовах анонімності його співкамерник, він заплакав.

У лютому 2023 року Козлову висунули звинувачення у шпигунстві, і лише тоді, вже після завершення слідства, йому вперше дозволили зв'язатися з рідними. У листопаді його засудили до 11 років.

Такі викрадення майже завжди закінчуються судовим вироком. Є винятки, але вони поодинокі. Шкільного вчителя Олексія Трояна викрали в липні 2022 року після перевірки телефона на прикордонному переході "Перекоп-Чаплинка". У записнику його мобільного знайшли номери співробітників херсонського управління СБУ, але жодних звинувачень не висунули. Спочатку його в статусі інкомунікадо ув'язнили в підвалі невідомої будівлі в Армянську, а потім перевезли до Сімферопольського ізолятора. Про нього нічого не було відомо до вересня, коли він несподівано вийшов на свободу.

Загалом, різниці між умовами ізоляції в кримській системі СІЗО для викрадених на самому півострові та на інших окупованих територіях немає. Їх так само приховують від рідних та адвокатів.

Родина Івана Козлова щотижня зверталася до правоохоронних органів та СІЗО в пошуках викраденого, але їм відповідали, що серед ув'язнених такого немає.

Найдовше викрадення жінки: Ірина Горобцова

Привезені до Криму викрадені особи піддаються такому ж тиску, а часто й тортурам, як і всі інші. Терміни їхнього утримання можуть також бути різними: від кількох днів до кількох років. Найдовший термін викрадення та ізоляції серед жінок – у мешканки Херсона Ірини Горобцової, яка пробула в статусі інкомунікадо в Криму понад два роки.

Волонтерку та українську активістку Ірину Горобцову викрали в Херсоні 13 травня 2022 року. Майже одразу її перевезли до Криму, де вона спочатку перебувала в СІЗО №1, потім в №2 і навіть встигла побувати в найзасекреченішому ізоляторі ФСБ №8. Горобцову одразу ізолювали; на всі спроби рідних, які приїжджали з Херсона до Криму для пошуків, та адвоката Еміля Курбедінова, і в ізоляторі, і у ФСБ, відповідали, що ніякої інформації надати не можуть.

Лише через півроку, після того, як проти Горобцової порушили справу про шпигунство, родичі отримали офіційну відповідь від головного управління ФСБ у Москві про те, що її затримано. Проте побачити її все одно не дозволили, жодного зв'язку з нею не було, і статус інкомунікадо не змінився.

Горобцову звинуватили в тому, що вона передавала українським військовим дані про розташування російських військ у Херсоні. Вона довго це заперечувала.

"Вона каже: „Я такого не робила, цього не було, мені нема в чому зізнаватися", – розповів один із кримських адвокатів, який вже виїхав із регіону, але попросив зберегти анонімність. – Слідчий розвернувся й пішов. І наступного разу прийшов до неї лише через півроку й знову запитав про зізнання. За півтора року до неї приходили всього три рази. Вона вже говорить зрештою: "Я все що завгодно підпишу, аби вже щось стало зрозумілішим і змінилося, тому що неможливо перебувати в інформаційному вакуумі, без передач, без одягу, без нічого".

У підсумку вона підписала "зізнання", і лише після цього її викрадення легалізували: порушили кримінальну справу та дозволили написати перший лист рідним. Вона повідомила, що за час ув'язнення схудла на 20 кг.

У серпні 2024 року Горобцову засудили до десяти з половиною років ув'язнення та етапували до Мордовії.

***

За роки окупації в Криму були викрадені десятки людей. Ще більше людей викрали на інших окупованих територіях і привезли на півострів, де для їхньої ізоляції створили цілу систему СІЗО, зокрема таких, що не підконтрольні жодним наглядовим органам.

Серед сотень викрадених і жителі Криму, які пропадають після обшуків і формальних затримань. Їх ізолюють, намагаючись отримати "зізнавальні" показання або просто психологічно зламати.

Це і приїжджі, викрадені в Криму. Йдеться передусім про самий початок окупації, коли на півострів намагалися проїхати активісти Євромайдану та журналісти. На щастя, більшість із них згодом звільнили, але серед них були й ті, хто зник безвісти, і ті, кого знайшли вбитими.

Це також люди, яких після повномасштабного вторгнення викрали на інших окупованих територіях або які не пройшли "фільтрацію" та перевірки, а потім були вивезені до Криму. Усіх їх обʼєднує те, як окупаційна влада, передусім ФСБ, тримала їх в ізоляції, ховала від незалежних адвокатів і родичів та припиняла будь-які спроби знайти викрадених і домогтися відповідальності за їхнє викрадення.

Є очевидні відмінності між практикою викрадень до і після повномасштабного вторгнення. Якщо на самому початку окупації викраденнями займалися бойовики "Самооборони Криму" та інших парамілітарних груп, то вже до кінця 2014 року це були майже винятково співробітники ФСБ і зрідка Центру з протидії екстремізму МВС.

Викрадення стали системними. Найчастіше їх застосовували до затриманих кримських татар, щоб залякати їх і змусити дати потрібні слідству показання. Іноді, як у випадку з Ервіном Ібрагімовим, викрадення використовували, щоб усунути потенційних лідерів думок, які згодом могли стати центром нелояльності.

За ці роки вибудували цілу систему викрадень, до якої залучені багато учасників і відомств. Співробітники ФСБ викрадали людей, наприклад, після обшуків і формального затримання, ховали їх у підвалі управління на бульварі Франка в Сімферополі. Прокуратура і слідчий комітет відмовлялися реагувати на заяви про пропажу. Інститут адвокатів за призначенням допомагав приховувати зниклих від незалежних адвокатів і родичів та водночас забезпечував слідству "юридичне прикриття". Суд зрештою легітимізував викрадення вже через арешт, іноді оформлюючи його заднім числом.

І нарешті, навіть після того, як зниклих знаходили, жодна заява про злочин до наглядових органів, зокрема до військової прокуратури, за всі одинадцять років не призвела до покарання викрадачів. Ця система діяла всі роки окупації Криму й продовжує діяти зараз.

З 2022 року викрадення, крім тиску й залякування, отримали ще одну очевидну функцію: ізолювати тих, хто бодай якось міг завадити подальшій окупації. Масштаби насильницьких зникнень різко зросли в кілька разів. Серед жертв зʼявилися українські посадовці, ветерани Збройних сил України та пенсіонери. Масово почали викрадати жінок.

Щоб надати цьому бодай видимість легітимності, зʼявився указ, підписаний Володимиром Путіним, про позасудові затримання "за протидію СВО". Його повний текст досі засекречений, але посилання на нього ми знаходимо в багатьох кримінальних справах колишніх викрадених.

Нарешті, одразу після вторгнення в Криму організували систему ізоляторів, призначену для українців: військовополонених, зокрема тих, кому висунули обвинувачення у кримінальних злочинах, цивільних, викрадених у Криму та на інших окупованих територіях. Крим перетворився на транзитний і слідчий хаб для викрадених.

Засекречене СІЗО №8 спершу охороняли й контролювали співробітники ФСБ, тобто не було навіть формальної можливості контролю з боку Федеральної служби виконання покарань. А з весни 2026 року його офіційно передали спецслужбі.

Тут викрадених тримають в ізоляції місяцями й роками, вибиваючи "зізнавальні" показання і просто ховаючи їх від зовнішнього світу в статусі інкоммунікадо. Потім, у найкращому разі, їх судять за різними обвинуваченнями в кримських судах або вивозять для цього до Росії. У найгіршому – увʼязнення без жодних обвинувачень і пояснень триває досі, а доля багатьох залишається невідомою.

Майже всі викрадені пройшли через катування або, щонайменше, психологічне насильство. Найчастіше катують у неофіційних ізоляторах: у підвалі управління ФСБ, у будинках, які займають військові та правоохоронці на окупованих територіях. Навіть у приватному будинку співробітників ФСБ і МВС, як це було організовано в домі братів Шамбазових, щоб вибити "зізнавальні" показання на найпершій стадії викрадення.

Але й потім, уже в офіційних СІЗО, умови увʼязнення можна прирівняти до катувань. Самі лише величезні строки в статусі інкоммунікадо, як це було у випадку Ірини Горобцової, перетворилися на метод тиску.

Фактично викрадення в Криму стали системою державного терору для придушення будь-якої нелояльності. Певною мірою вони замінили собою слідство. Викрадення, а часто й катування та тиск, які його супроводжують, стали методом отримання "зізнавальних" показань майже в усіх випадках, які ми верифікували. Згодом ці показання стають основою судових рішень, а самі суди так само вбудовані в цю систему викрадень, як і її безпосередні виконавці.

"Будь-які скарги до прокуратури, будь-які скарги вищому керівництву за такої системи марні. Це цілеспрямована нахабна політика, – говорить один із кримських адвокатів. – Вони вважають: так можна. Особливо після 2022 року, коли система посилилася й закрилася. До того теоретично можна було приїхати в СІЗО і качати права, щоб знайти когось із викрадених. Після 2022 року тебе навіть слухати ніхто не стане".

Антон Наумлюк

Цю публікацію підготовлено у партнерстві з Mnemonic – Ukrainian Archive за підтримки Open Society Foundations. Зміст цієї публікації не обов'язково відображає позицію Open Society Foundations.