"Тиса" під Кремінною, Токмак за декілька днів і американська демократія в Росії. Історія 25-річного сержанта з "Маґури" Халка

Напередодні Великодня 2022-го волонтери передали бійцям бригади ТрО чимало пакунків зі смаколиками й дитячими малюнками.

Молодий воїн Владислав Данко з позивним "Халк" розглядав листівки і розмірковував: "Не так давно я був дитиною і відправляв військовим малюнки зі словами підтримки, а тепер сам їх отримую". Нині бійцю 25 років. Він має звання сержанта, командирський досвід і шрами від трьох поранень.

На початку російсько-української війни Владислав був 13-річним школярем. Події Революції гідності й перших місяців антитерористичної операції (АТО) вплинули на майбутнє юнака. Він зацікавився політикою, а після школи вступив на журфак. Щоправда, за спеціальністю встиг попрацювати менше ніж рік.

В лютому 2022-го журналіст долучився до війська. Але тоді в ТЦК не охоче оформлювали тих, хто не досягнув мобілізаційного віку. Владислав разом із однокурсником (а нині ветераном і популярним письменником) Артуром Дронем почали шукати інші варіанти, як приєднатися до Сил оборони. Артур "пробився" до 125-ої бригади 2 березня, Владислав – 18 березня.

Під час однієї з повітряних атак новобранці ховалися в бункері та придумували собі позивні. "Я думав над кількома варіантами: "Француз", "Журналіст" і "Гуцул". Але взводному жоден не сподобався. Командир одного з відділень нашого взводу жартома назвав мене Халком. Усі почали сміятися, бо я невисокий – 169 сантиметрів, а Халк здоровий. Відтоді мій позивний – "Халк"", – усміхається під час розмови з УП Владислав.

Згодом боєць "переїхав" на схід – влітку зводив лінію оборони поблизу Краматорська, восени і взимку обороняв позицію з назвою "Тиса" під Кремінною. Дехто через Тису втікає, а хтось "Тису" обороняє.

Всередині квітня 2023-го Владислав Данко перевівся в 47-му бригаду "Маґура", щоб взяти участь у великому контрнаступі, який тривалий час анонсували українські посадовці.

"В "бригаді наступу" нас із побратимом запитали: "Ким себе бачите в підрозділі?". Ми приїхали з ТрОшної бригади – були піхотинцями. Не звикли, що нас питають, ким хочемо бути (усміхається). В нас були автомати й лопати – класичні піхотинці. Але в той час у 47-ій був набір в артилерійську батарею. Нам запропонували спробувати себе в цій справі – працювати на установках БМ-21 "Град"", – пригадує Халк.

Під час контрнаступу-2023 Владислав вже був артилеристом. Після виходу із Запорізької області перекваліфікувався на роботу з дронами – очолив екіпаж аеророзвідки. В новому статусі воював на Авдіївському напрямку, брав участь у Курській операції. Нині працює на Сумському напрямку.

"Українська правда" поспілкувалися із сержантом Владиславом Данком про Запорізький контрнаступ і Курську операцію.

Коли воїни "Маґури" почали воювати в Запорізькій області не задля "швидкого прориву", а задля "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо"?

Чому результати контрнаступу-2023 ледь не стали "кінцем світу" для суспільства?

Як "американська демократія поїхала по території Росії", а колумбійці билися за Україну з північнокорейцями на Курщині.

Читайте прямою мовою Халка.

Запорізький контрнаступ: від "швидкого прориву" до "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо"

За весь перший рік служби я не бачив такої кількості військової техніки, як на запорізькому контрнаступі. В 47-ої було американське озброєння.

Наприкінці травня й увесь червень 2023-го українська артилерія просто не затихала. Постійно стріляли гармати, працювали "Гради". Ми вщент розбивали російські позиції. В нас було дуже багато снарядів. Основний період ураження – червень – липень. У серпні спали темпи, бо зменшилися поставки.

Спочатку виглядало так, що нам вдасться звільнити частину Запорізької області. На початку червня наші піхотинці пішли в наступ. В перші дні контрнаступу ми мали просуватися не на кілометри, а на десятки кілометрів. Буквально за декілька днів мали дійти до Токмака. Наступним етапом мав бути Мелітополь. Ми навіть жартували: "Не окопуємося сильно, бо через декілька днів будемо уже під Токмаком".

Усі були піднесені і сподівалися на швидкий прорив. Ніхто навіть не задумувався, що не вдасться перехопити ініціативу, бо все виглядало масштабно – багато бійців, американська техніка. БМП Bradley, САУ Paladin. Обіцяли ще танки Abrams, але ми їх так і не дочекалися під час контрнаступу. Отримали вже на Авдіївському напрямку восени 2023 року. Здавалося, що американська техніка здатна на все. От зараз заїдемо і розіб'ємо ворога. Але не так все склалося.

З першого дня почалися проблеми в комунікації між бригадами. Наші бійці здійснили невеликий прорив, однак не було кому закріпитися. Військові з іншої бригади мали розширювати фланги, але з невідомих мені причин не зробили цього. Хлопцям із 47-ої довелося відтягуватися назад, щоб не потрапити в оточення.

В нас не було серйозної авіації – партнери ще не передали F-16. Звичайно, наша авіація відпрацьовувала цілі, але не так активно, як мала би. По суті, це основне вогневе ураження противника.

Ворожа авіація завдавала нам безліч проблем і втрат. Росіяни запускали по нас нереально багато КАБів – руйнували позиції, розносили Оріхів. Ми стояли в посадках поблизу міста і спостерігали, як на Оріхів падають керовані авіабомби. Після одного вильоту могло від 6 до 10 КАБів впасти на місто.

Всі союзники знали, що в нас буде контрнаступ, чому не передати F-16? Це абсурдно: американці і європейці боялися надати нам літаки через можливу ескалацію на фронті з боку Росії. В 2024-му Україна отримала F-16. І що відбулося? Нічого не відбулося.

Читайте також: Чекаючи на контрнаступ. Як ЗСУ готуються до деокупації територій та як злив документів Пентагону впливає на плани України

Росіяни нас чекали на Запорізькому напрямку. Вони дуже добре підготувалися. Скільки наші посадовці публічно анонсували цей контрнаступ? Очевидно, це було недоцільно. Російські розвідники добре працюють, але всі, хто оголошував напрямки нашого наступу в прямому ефірі, допомогли ворогу.

В перші тижні контрнаступу я навіть думав, що, можливо, ми намагаємося обманути росіян – відволікти їхні сили на Запорізький напрямок, а вдарити звідти, де вони взагалі не чекають. Але десь усередині липня зрозумів, що ніякого обману не було. Ми почали працювати не на "швидкий прорив", а на "скільки зможемо, стільки й відіб'ємо територій". На жаль, вдалося звільнити тільки Роботине.

Восени активність бойових дій зменшилася. Ми почали менше стріляти. Всередині жовтня нашу бригаду зняли із Запорізького напрямку і перекинули на Авдіївський.

Після контрнаступу військові й цивільні розчарувалися. Згадайте, як було на початку повномасштабки. Всі були налаштовані воювати. Невдалий наступ – все, "кінець світу".

Я вважаю, що якраз після запорізького контрнаступу почалося багато проблем як у війську, так і в державі загалом. Знизився рівень мобілізації. Цивільні більше героїзують ухилянтів, ніж добровольців. Невже люди забули, що в країні війна? Якщо ми будемо відбивати чоловіків від військових ТЦК, хто буде стримувати ворога і звільняти території?

Вже кілька років ніхто не говорить про перемогу й кордони 1991-го. Чому так сталося? Не можна опускати руки, ніби ми всі приречені.

Якщо підсумуємо 12 років боротьби з Росією, що маємо? Швидко відбили Київ у 2022-му, звільнили багато територій, "винесли" флот Російської Федерації, не маючи власного флоту, зайшли з боєм на територію Росії. Зараз наносимо удари по ворогу дальністю понад тисяча кілометрів. Не варто зневірюватися.

Читайте також: Ми платимо 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Щоб місцевий не здав – снайперка Тетяна Хіміон

Оборона замість наступу: Курська операція

Коли розпочалося "звільнення" Курщини, наша бригада була під Покровськом. Спочатку я думав, що Сили оборони ненадовго зайдуть у кілька російських сіл і незабаром вийдуть. Коли зрозумів, що ми затримаємося там надовго, був шокований.

1 жовтня 2024 року наш підрозділ перекинули на Курський напрямок. Командири під кінець сказали, куди насправді їдемо, бо спершу розповідали про Сумщину (усміхається). Вони запитували, як ми ставимося до того, щоб воювати на території РФ. Усі бійці без роздумів відповідали: "Без різниці".

Для мене зараз не існує кордону з Росією – це фронт. Якщо він посунувся в нашу сторону на півдні і сході, чому не може посунутися на півночі в сторону РФ?

Наша бригада мала продовжувати наступальну операцію на Курщині, але так співпало, що ворог почав свій наступ на Курщині. Нам прийшлося стояти в обороні.

Як сьогодні пам'ятаю, 12 жовтня ми зі старшим офіцером артилерійської батареї заїхали на Курщину, щоб знайти місця для роботи.

Перед кордоном ще працював "Старлінк", а за кордоном – уже ні. Радіосигнал ще не був налагоджений на території РФ. На кордоні командир попередив, що росіяни нібито просочилися в село, де стоять українські бійці, і пробують штурмувати позиції. Ми подивилися на карті: той населений пункт був дуже далеко.

Дорогою побачили, як палає БТР. Як згодом з'ясували, український. Заїхали в найближче село, а там кіпіш, повна бойова готовність. Нас зустрічали з автоматами. Хлопці розповіли: "Із тої сторони, звідки ви прибули, поїхала ворожа техніка". Ми, звичайно, офігіли, бо росіяни були в посадці, а ми спокійно проїхали повз.

Противник тоді колонами пішов у наступ. А в нас із собою – автомати, декілька магазинів, бронежилети, каски і все. Ми ж їхали розвідати обстановку. Не було потреби з собою брати багато боєприпасів. Вести бій було нереально, бо патронів вистачило би хвилин на 10–15.

Ми виїхали на територію України, дізналися про обстановку, обговорили дії. Наступного дня вирушили на Курщину займати позиції. Вся бригада стала в оборону.

В перші дні на Курщині багато наших бійців потрапили в оточення, коли шукали позиції. На щастя, всіх згодом вдалося вивести.

Ми жили в Сумах, а на Курщину їздили літати на дронах. У тамтешніх населених пунктах магазини й хати вже були розбиті. Цивільні залишалися. Ми навіть один раз застали, як українці привозили їм гуманітарку – в основному продукти. Вони дуже дякували.

Більшість місцевих говорили з нами сумським суржиком. Розказували, що донедавна їздили в Суми – на відпочинок і закупи. Постійно жалілися, як ненавидять Путіна.

Росіянам було байдуже на своє населення. Вони закидували Курщину КАБами з авіації. Якось я намагався порахувати, скільки почую керованих авіабомб. По селу, де ми сиділи, прилетіло 55 або 57 КАБів. За один день! Вони зруйнували в тому селі всі будинки. Багато місцевих загинули.

Найбільше мене вразило, як кацапи намагалися витіснити нас із Курщини. Вони щодня штурмували колонами техніки. За день могло бути до 4–5 накатів. Ми знищували ці колони. Цілими поверталося всього кілька одиниць техніки. А вони все одно їхали. Це дуже виснажувало.

В основному ураження були FPV-дронами. Напевно, саме на Курщині ми знищили найбільше росіян. Стільки втрат я не бачив на жодному іншому напрямку. На Авдіївці теж було багато вбитих, але на Курщині вдвічі, а то й утричі більше.

Читайте також: Пів року Курської операції: з якими проблемами зіткнулися Сили оборони

Колумбійці проти північнокорейців і американська демократія в Росії

Наприкінці 2024 року росіяни відправили в Курську область північнокорейських бійців. Одного разу їх привезли в посадку і наказали бігти через поле, щоб зайняти позиції. Ми почали вибивати цих солдатів касетними боєприпасами, FPV-дронами. Майже усіх знищили. Пізніше провели аеророзвідку FPV-дроном і підтвердили, що всі загиблі – бійці з КНДР.

Росіяни тупо кинули їх напризволяще. Більшість із них полягла в полі, навіть не дійшовши на позиції. Зараз не Друга світова, коли можна було бігати колонами на відкритому просторі. В сучасній війні це самогубство.

На Курщині воювали наші колумбійці. Хіба міг хтось у 2021-му уявити, що колумбійці битимуться на Курщині з північнокорейськими солдатами! До того ж ми воювали американською технікою. Жартували з хлопцями, що нарешті американська демократія поїхала по російській території (сміється).

Читайте також: "Оточення, як і каже командування, не було. Але і спланованого виходу теж не було". Що відбувалося на Курщині в останній місяць оборони

Я востаннє виїхав на Курщину 26 січня 2025 року. Того дня отримав поранення. Ми завжди їздили на задачі пікапом. Хтось один сідав у кузов із дробовиком, щоб збивати дрони. Того дня хлопці переживали, ніби відчували небезпеку. Я сів у кузов із бійцем, який мав збивати БПЛА, щоб підбадьорити своїх аеророзвідників.

Ми знали, що на відрізку дороги поблизу Суджі росіяни уразили дуже багато машин. Перед поворотом на місто почули стрільбу. Все, що пам'ятаю, як побратим сказав: "Дрон". Після цього – удар в машину, спалах і світ навколо став жовто-білий.

Хтось за нас сильно молився в той час, бо дрон вибухнув у антенах РЕБу, що стояв на машині. Якби не антени, БПЛА розірвався би в кузові пікапу. Ми би точно не врятувалися.

Коли я прийшов до тями, побачив, як хлопці тягнули по дорозі пораненого побратима. Побіг до них. Ми разом почали накладати турнікети на розірвану ногу. Евак приїхав хвилин за 20–30.

Мене трохи зачепило осколками. Найбільше постраждали вуха – розірвалася барабанна перетинка. Довелося робити операцію. Але через кілька місяців після лікування я повернувся на службу. А побратиму лікарі ампутували ногу вище коліна.

Як на мене, Курська операція була ефективно спланована і добре проведена. Противник не знав, що робити. Росіяни одразу почали перекидати свої резерви з півдня, зі сходу України. Бо їхнє командування поставило задачу – звільнити Курщину. Таким чином нам вдалося стримати російські наступи на українських напрямках.

Щоправда, на мою думку, варто було раніше відтягувати сили з Курської області, бо під кінець операції ми понесли великі втрати. Ворог почав наступати з флангів, перерізати нашу логістику. Коли немає можливості підвозити боєприпаси й дрони, воювати неможливо.

Через велику концентрацію ворожих дронів поміняти бійців було дуже складно. Багато хто так і не вийшов з Курщини… Це нам урок на майбутнє.

Ангеліна Страшкулич, УП