Від "стада виборців" до народу

Понеділок, 15 листопада 2010, 14:25

Останні місцеві вибори в Україні стали черговою імітацією державотворчого й демократичного процесу. Але це не дивно. Відбувалися вони в специфічних умовах України як неоколонії, що нагадує класичний шевченківський образ бездержавності - "безверхої хати".

У межах виконавчої, законодавчої та судової гілок влади остаточно утвердилася переважно неукраїнська за кадровим складом та антиукраїнська за суттю система влади. Сьогодні вона розподілена між проросійськими - Партія регіонів, КПУ, соціалісти, та прозахідними - "помаранчеві" та інші націонал-демократи - "п'ятими колонами".

Українську ідею, ідею націоналістичну, ідею національного державотворення - і цим особливо хвалилися ліберали в оточенні Віктора Ющенка після перемоги в 2004 році - було цілком усунуто з політичного мислення. І майже цілком - з політичного мовлення на владному Олімпі.

Перемога Віктора Януковича на президентських виборах надала більшої переваги проросійським силам, поставити під контроль усі силові структури й суди, включно з Верховним та Конституційним. Тому нічого дивного, що неоколоніальна влада набула цілком виразних московських рис.

Тож місцеві вибори для правлячої ПР мали подвійну мету:

1) усунути від влади на місцях своїх прозахідних конкурентів. Передусім це рештки "помаранчевих" команд з "Батьківщини", "Нашої України", "Народної самооборони" тощо;

2) вибудувати вертикаль нової "регіональної" влади: президент - більшість у ВР - більшість у місцевих органах влади.

Поза традиційними східними й південними регіонами, ПР утвердилася в Центрі та Півночі України. Тож промосковський варіант розбудови "України без українців" набуває розвитку. Цікаво, що таке антидержавне здавання національних інтересів - газові угоди, продаж стратегічних галузей економіки, фальшування національної історії, ідеї впровадження російської як ругої державної мови тощо - викликали обурення навіть у такого не зовсім україноцентричного політика, як екс-президент Леонід Кучма.

Закономірними й численними, хоча, на жаль, досі належним чином не організованими, були й протести української громади.

Таким чином, місцеві вибори стали лише черговим етапом здійснення антиукраїнської програми.

Цей етап був підготовлений на різних рівнях. На законодавчому - прийнятий поспіхом закон про вибори, який сам Янукович назвав недосконалим і запропонував змінити. Правда, уже після проведення виборів. Єдиний позитив - повернення змішаної системи виборів - нівелювався потужним адміністративним тиском регіоналів і браком по-справжньому альтернативних політсил та осіб, за які можна було б голосувати.

Організаційний рівень виборів показав банальний підкуп бідних, переслідування, аж до арештів, непокірних, утворення партій-клонів і зняття з виборів реальних конкурентів, неконтрольоване додруковування тиражу бюлетенів, дивне формування ТВК, укрупнення дільниць (звідси - тиснява), довжелезні партійні списки, фальшування підрахунку голосів тощо.

До речі, про масові фальсифікації говорили не лише спостерігачі чи представники опозиційних партій, про це згадували навіть регіонами. Досі точно невідомо скільки людей взяло участь у виборах, дані екзитполів суттєво відрізняються від остаточних результатів, а підсумки ЦВК обіцяє оголосити аж через три тижні після виборів. Видно, когось не дуже задовольняють здобуті результати.

У підсумку, враховуючи катастрофічну низьку явку виборців, можна говорити, що вибори як демократичний механізм реально не відбулися.

На рівні агітації й пропаганди кампанія була звично сіра, тупа й примітивна. Чіткої ідеології учасники виборів не мали, тож переважно множили порожні соціально-економічні обіцянки й орієнтували людей на ту чи іншу особу, а не ідею. Політична школярщина знову домінувала.

Технологічний рівень знову демонстрував звичну війну плакатів, телероликів, політ-шоу, компроматів тощо. Оригінально й коротко виступив завжди "самотній" опозиціонер Арсеній Яценюк: мовляв, усе погано, але "ми йдемо будувати українську державу". Правда, відколи у "Фронту змін" взялася програма побудови "української держави" - велика таємниця. Та тут головне сказати красиво...

Переможцем виборів стала передусім Москва, вигравши чергову битву в Заходу за вплив в українській неоколоніальній адміністрації.

На рівні політичних об'єднань свої локальні перемоги здобули:

1) антиукраїнська Партія регіонів;

2) безідейно-космополітичний "Фронт змін";

3) ВО "Свобода";

4) українські реваншисти (КПУ).

Правда, перемоги ці часткові. ПР загалом по Україні, за підрахунками аналітиків, втратила понад 3 мільйони голосів. "Фронтовики" Яценюка ніде не здобули переконливої більшості, хоча й посутньо збільшили свою присутність у різних областях Заходу, Півночі й Центру. Комуноїдні сили виграли в тому сенсі, що до них поступово починає переходити частина розчарованого електорату регіоналів на Півдні, окрім Криму, і Сході.

Перемогу ВО "Свобода" у Галичині можна вважати моментом звільнення галичан від "ліберально-демократичного іга". Адже упродовж 1990-х і 2000-х років лідери різних демократичних середовищ лякали галичан, що в разі їхнього націоналістичного вибору, Західну Україну не зрозуміє Наддніпрянщина. Тому 90% галичан систематично й слухняно віддавили голоси тільки за ліберально-демократичні партії типу "Руху", "Нашої України" чи "Батьківщини".

Від цього регулярно програвали українська національна ідея й справа. В українській політиці ніяк не формувалася міцна, наступальна, націоналістична сила.

Тому перемога "Свободи" дуже важлива. Але виникають деякі питання. Очевидно, якщо б ця партія стала на позиції класичного українського націоналізму, запропонувала справді націоналістичну програму, повела мову про боротьбу за національну державу, - ця перемога була б значно більшою й більш доленоснішою для українського руху. Однак ставки були інші: на патріотичну риторику й особу лідера Тягнибока.

Чи зможе така неоднозначна сила стати реальним захистом національних інтересів на місцях, чи піде сумними шляхами УНА-УНСО, КУНу, побачимо.

Лідерам "Свободи" варто пам'ятати: голосуючи за їхню організацію, люди голосували таки за український націоналізм, з ним ототожнюючи партію Тягнибока. Чи виправдаються їхні надії?

Від поразки своєї партії "Єдиний центр", який переміг лише на Закарпатті, виграв хіба що її лідер - запеклий опозиціонер, борець за ідеали Майдану і лютий демократ Віктор Балога став міністром МНС в уряді Азарова, повторивши шлях іншого непримиренного ющенківця і непідкупного революціонера, лідера "Пори" Владислава Каськіва.

Переможеними на виборах виявились:

1) усі ліберально-космополітичні помаранчеві сили. Найбільш відчутно й ганебно програли вчорашні владні фаворити - "Батьківщина", у якій більшість лише у Волинській області, "Наша Україна", "Народна самооборона";

2) націонал-демократи - НРУ, УРП-"Собор", УНП, партія "За Україну";

3) низка партій влади, яких регіонали поступово відтискають від владного корита - "Сильна Україна", "Народна партія" Литвина, комуністи в Криму.

Загалом же внаслідок бездумності політичного проводу так званих "опозиційних сил" опинилася в програші українська справа - справа національного визволення, відродження й державотворення українського народу.

Наслідки очевидні: в Україні продовжує зміцнюватись неоколоніальна промосковська влада, неодноразово окреслена різними аналітиками як "режим внутрішньої окупації".

Наступна її мета озвучена: перемога на парламентських виборах.

Радикально змінити ситуацію ще можна. Але лише тоді, коли буде продовжено українську національно-визвольну боротьбу, яку було припинено недолугими лідерами націонал-демократів на початку 90-х. Ідеться про надактуальне та єдино рятівне завдання: реалізацію української національної ідеї - створення української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя, "яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, усім громадянам України - всебічну свободу, справедливість, добробут", за Василем Іванишиним.

Кожна з державницьких чи національно-патріотичних організацій в Україні, яка візьметься за програму реалізації національної ідеї в процесі державотворення, - врятується сама й врятує Україну.

Про це опосередковано свідчить масове розчарування людей у сьогоднішніх різнокольорових політиканах, далеких від української ідеї. За попередніми підрахунками різних джерел, у виборах взяли участь лише 30-50 % виборців. Крім того, від 7 до 14% проголосували проти всіх. А це разом становить абсолютну більшість дорослого населення сучасної України, що вирвались за межі "виборів без вибору". У подальшому цей протестний потенціал може збільшуватись.

Щоб наступні вибори не стали черговими виборами без вибору, слід, очевидно, обрати шлях активної, якісної, революційної зміни ситуації в країні загалом та в окремих регіонах, зокрема.

Здійснити ці зміни на користь народу без осмисленого вибору національної ідеї просто неможливо.

Неможливо, бо, як твердив відомий іспанський філософ та письменник Мігель де Унамуно, відродити націю означає "перетворити стадо виборців та податкодавців" у "народ, що складається з "я". І це "я" мусить бути національне.

Лише на цьому революційному шляху є шанси здобути й розбудувати українську державу. А значить зажити гідним життям.

Петро Іванишин, науково-ідеологічний центр Дмитра Донцова, спеціально для УП



powered by lun.ua

Що потрібно знати про встановлення вінірів: види, переваги і недоліки

Які нововведення пропонує законопроєкт про реформу у сфері містобудування?

Як повернути собі власне життя: 5 головних правил делегування

Помста системі. Чому Зеленському не цікава реформа державного управління?

Сталінська "боротьба з бандитизмом". Раунд перший: 1944

Гендерна нерівність: коли жінки керуватимуть спортом?