Чому в українців відсутні власні еліти. 6 факторів

5277 переглядів
Середа, 04 березня 2020, 11:00
Віктор БобиренкоВіктор Бобиренко
Бюро аналізу політики, громадське партнерство "За прозорі місцеві бюджети"

Ми бачимо вже котру системну кризу влади за часів незалежності. Ситуація стала: наче кожен із міністрів чи голів адміністрацій, хоча й молодий, вже часто доводив свою спроможність у колишніх своїх проектах, але всі разом, об'єднані у Кабінет міністрів, результатів вони не демонструють. Як у поганій команді: гравці є, по полю ширяють, а гра не йде.

І ось знову президент думає, що, якщо поміняє молодого і креативного на досвідченого і зі зв'язками, усе налагодиться.

А не налагодиться. Усе глибше і складніше.

Успіх і ефективність керівника складається із кількох важливих складових. Лідери виховуються у середовищах.

І чому ви думаєте, що колишній комсомольський вожак Сергій Тігіпко, який як політик і бізнесмен склався у 90-ті, враз стане прихильником чесного ринку, а не договорняків? Тільки тому, що його тепер називають не товариш, а пан?

І питання питань: чому у нас не складається з елітами? Де команда мрії? Допоки більшість виборців на кожних виборах буде говорити: "Цей зламався – несіть нового"?

1. Відсутність вікових традицій формування власних еліт

Українцям не пощастило. Без держави плекати еліти важко.

Тому перший фактор – це відсутність вікових традицій формування власних еліт.

Тому українські пасіонарії були донорами інших етносів. Асимілювалися – і творили їхню велич та історію.

Згадаємо Ярему Вишневецького – українця за походженням, який став прокляттям для власного народу і героєм Польщі.

Або згадаємо Феофана Прокоповича чи канцлера часів Катерини ІІ та Павла І князя Безбородька, які зцементували імперію.

Чи найуспішнішого полководця імперії у ХІХ столітті генерала Івана Паскевича (а то ще тут хтось згадає про Кутузова, який програв Наполеону і Аустрерліц, і Бородіно), який завоював для Росії Закавказзя і потопив у крові повстання поляків та угорців.

І у часи Другої світової багато українців: найкращі танкісти Лавриненко, Слюсаренко чи винищувачі Кожедуб та брати Глінки зробили усе, щоб Путін (сам весп) міг говорити, що русскіє виграли б війну без українців.

Путін з точки зору імперця не лукавив. Просто він вважав усіх цих героїв русскімі.

У всіх імперських народів: і поляків, і росіян (русскіх) ксенофобії як такої не було. Просто було кілька маркерів, за якими вас визнавали або не визнавали своїм і приймали чи ні в етнос. Ярема Вишневецький став поляком з прийняттям католицтва.

Росіянином міг стати і єврей Шефіров, і українець Безбородько, і грузин Багратіон, і будь-хто зараз. Потрібно лише вимовити певну (зараз умовну) формулу: "Москва – третій Рим і четвертому не бувати". І ви будете вважатися своїм.

Формули, які треба говорити в імперії – різні. Суть одна. Колись це було через "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!".

Думаєте, зараз, за Путіна, інакше? Помиляєтесь. Зараз, щоб стати русскім, потрібно визнати, що "на УкрАінє єсть укрАінци", а не украЇнці. Що "єсть адін народ". І відкликатися, приміром, не на Дмитро КозАк, а на Дмітрій КОзак. І все, вас призначать заступником голови адміністрації президента Росії і довірять приєднувати колишню неньку до імперії.

Асимілюються українці легко. Тому що є другий фактор: проблема ідентичності.

2. Проблема ідентичності

Важко не погодитись з Віталієм Портниковим, який говорить про три основні складові ідентичності: українцем треба одночасно бути

  • за духом,
  • за мовою,
  • за сприйняттям історії.

За духом – це особисте відчуття, що саме може об'єднувати для мене мертвих, живих і ненароджених. Своїх.

За мовою – тут зрозуміло. І тут багато хто говорить про політичну націю. І що мова не має значення і вписатися в політичну націю можна з будь-якою мовою. А для мене може бути лише хтось, хто вважає себе членом української політичної нації тільки в одному випадку. Якщо так, то, люблячи свою мову, він має з поваги до України вивчити і її мову. Або, принаймні, бути готовим діяти так, щоб ця мова стала другою рідною для його дітей.

Тим більше бути етнічним українцем і заперечувати українську мову – це підігрування ворогам.

За сприйняттям історії – важче, але можливо. Мої дід і дядьки, які загинули у війні з німцями – безумовно герої. Проте герої для мене – воїни УПА, хоча мої рідні не воювали у її складі. І антигерої – уся камарилья смершу/нквд.

Не знаю, як зараз, а раніше у Севастополі у Панорамі "Оборона Севастополя" розказали б про матроса Пєтра Кошку – успішного розвідника. Ми ж знаємо, що на Вінниччині міг бути лише Петро Кішка.

І таких – мільйони. Героїв, які возвеличували імперію. І є спільними героями і для нас, і для росіян. Для нас – за походженням. Для них – за вартістю здійсненого подвигу.

І тільки зараз у нас з'явився шанс для історичної самоідентифікації. Усі, хто воює з імперією за Україну (чи то Іваненко, чи то Іванов) – українці. Усі, хто воює за русскіх – не українці, якого б походження вони не були.

Проте має пройти покоління перед тим, як герої цієї війни стануть пам'яттю. І розірвуть обруч імперії у свідомості дітей і онуків.

Поки ж ми маємо навчитися розрізняти героїчних українців, які воювали за інших та інше, від героїв, які воювали за Україну.

Тим часом відсутність чітких ідентифікаційних маркерів дозволяє значній кількості людей, які вважають себе українцями, вписати себе в інертну масу, яка виражається у висловах Зеленського: "Хто я?" і "Какая разніца".

3. Пригноблення українського

А поки – третій фактор, (причина і наслідок), те, що заважає нам плекати власні еліти: держава фактично до 2005 року, до приходу Ющенка, а потім і у 2010-2013 роках, системно гнобила українське. І виставляла напоказ радянське.

Я пам'ятаю залізничний вокзал у Києві 9 березня 2001 року. Після розгрому акції "Україна без Кучми" за українську мову і українську символіку били.

За Порошенка українське зазвучало. Проте ми, здається, повертаємось у період 2001 року. Українське провокативно висміюється, совкове – возвеличується.

І, до речі, у держави Україна досі немає програми національно-патріотичного виховання. І за цієї влади її точно не приймуть.

4. Фрагментарний світ з безліччю середовищ

Четверте. Ми живемо у фрагментованому світі. У нас безліч різних середовищ.

Лікар може бути одночасно власне лікарем, альпіністом і філателістом. А ще зустрічатися з однокласниками.

Легко було з середовищами триста років тому: ви селянин, козак або міщанин. Професія, стан і місцезнаходження творили середовище. Зараз у кожного їх багато. А інформаційний шум не дозволяє гарному спеціалісту стати помітним в галузі. Про нього не почують.

Необхідні неабиякі маркетингові зусилля, щоб "продати" себе як спеціаліста. А не всі можуть бути епатажними. Не у всіх стається слушний збіг обставин. Я думаю, що багато є педіатрів рівня доктора Комаровського. Але знаєте ви лише власного педіатра і Комаровського.

Ще важче із галузевого лідера стати лідером національним.

Раніше лідером був військовий. За народженням чи за талантами. А хто зараз має бути лідером нації: педагог, філософ чи економіст? Чи кого винесе наверх хвиля популізму?

Зараз у західних демократій є інструмент плекання лідерів: партії. Меркель у партії з молодих років. Партія виховувала і навчала. Партія прищеплювала етичні стандарти. Партія вчила витримці.

В Україні в основному – партії лідерського типу. І якщо усі залежні від лідера, то відсутній партійний плюралізм.

Обласну організацію партії можна продати, як франшизу. З усіма районними організаціями партії. Дорослих людей продають, як товар. Як додаток до печаток районних організацій.

Не вірите? Спитайте Юлію Володимирівну, як там Сумська обласна організація партії "Батьківщина". А чому ж вони не тікають з такого корабля? Бо восени місцеві вибори, і вони знову зайдуть у міські і районні ради.

Маркетингові методи в політиці важливіші за реальний професіоналізм. І тут ми підійшли до головних факторів сучасності, які впливають на "творення" еліт. Якщо еліти продаються, як гарячі пиріжки, то хто і як їх робить і просуває на ринку?

5. Технології

Тож п'яте. Все роблять технології.

Але вони враховують нашу ментальність. А у нас усі проти корупції. Поки кум не у владі. А нам з кумом трошки можна.

Наша ментальність дуже толерантна до корупції. Це вже давно слід визнати. Тому у нас відсутня відповідальність за "зашквари". Разок же можна, так? Або й два.

Репутація в Україні не є важливим ресурсом, тоді як у Європі – це найважливіший ресурс.

І у нас вибачають тим, у кого страшні зашквари, або навіть злочини. Це не у нас вибрали президентом людину, яка говорила про Україну як про порноакторку? Про майданівців і ебонітові палички для "беркуту"?

Це не у нас у найбільшій фракції можуть вітатися з ґвалтівником? Це у нас не написав заяву і не пішов з політики чудак, який викликав проституток у парламенті?

Що вже говорити просто про депутатів, які мають маєтки, не обіймавши жодних посад, крім державних? Це шановані люди.

6. Ми не обираємо лідерів – нам їх підсовують

Шосте. Корок при формуванні порядку денного. Усі попередні фактори другорядні у порівнянні з цим.

Еліти в Україні відсутні тому, що ми не обираємо лідерів – нам їх підсовують.

Тасується колода з одних і тих же політиків та експертів. І навіть коли треба поміняти прем'єра, з колоди витягають старого валета. Бо зайвих карт у колоді немає.

Бо у нас давно вже не політика, а картинка про політику. У нас соціологія вже давно стала інструментом політики. Спочатку вираховується образ, який хоче побачити публіка. Шукають персонаж. Пишуть сценарії. І образ нав'язують людям.

Останнього разу нам нав'язали образ нового, простого і порядного лідера. Ми його купили. Їмо.

Коли цей здується, почнуть формувати відразу кілька нових образів. І приміряти на електорат. Щось підійде.

І немає ні в кого у світі однозначного методу: як знаходити потенційних лідерів, чому їх навчати і у що вони повинні вірити.

Проте шукати способи потрібно. І думки з цього приводу є.

Далі буде.

Віктор Бобиренко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.



powered by lun.ua
Реклама:
Політична аберація, або Зеленський і революційна ситуація
Революційна ситуація можлива лише і виключно за умови, коли панівний режим потягне нас знову в обійми Москви. Зараз начебто такої ситуації немає. Але все може змінитися восени після місцевих виборів.
Іти чи залишитися? Відпустка по-новому
Пандемія міняє все: колосальні зміни в бізнес-процесах, державних та міждержавних питаннях, і навіть у нашій дуже персональній, майже сакральній історії – відпустках.
Справа про плівки судді Вовка: за крок до моменту, коли в українців може урватись терпець
Нікому не заборонено вимагати від державних органів діяти за законом, тому потрібно забезпечити громадський контроль за розслідуванням справи ОАСК і захищати тих слідчих, прокурорів та суддів, які попри перешкоди, тиск та погрози чесно виконують свої обов'язки.
Як рівність може збільшити прибутки бізнесу
Компанії, які впроваджують політики гендерної рівності, мають кращі економічні показники. Як це працює?
Кібербезпека у цифрову епоху: чи готова Україна до нових викликів?
Як Національний координаційний центр кібербезпеки протистоїть транскордонній кіберзлочинності і навіщо залучає до своєї роботи фахівців з приватного сектору, які спеціалізуються на кіберзахисті.
Нарешті, сквер Анни Київської у Києві став реальністю
За три роки пройдено попередні комісій, громадські слухання, просто комісії. І ось, нарешті, Сквер Анни Київської став реальністю.
Партії в пошуках членів ТВК: чому громадяни мають контролювати підрахунок голосів
Прийдешня кампанія для членів виборчих комісій буде нелегкою, бо форму виборчого бюлетеня серйозно змінили, й вона залишає більше шансів на фальшування результатів виборів.