Коронавірус: що нас очікує? Погляд через місяць

23464 перегляди
П'ятниця, 01 травня 2020, 17:30
Максим Стріха
доктор фізико-математичних наук, професор

Наприкінці березня, виходячи з наявних на той час даних, автор спробував дати оцінку двох можливих сценаріїв розвитку епідемії COVID-19 в Україні: найгіршого (без заходів соціального дистанціювання у нас могло б бути вже 250 тисяч випадків заражень на кінець квітня) і найкращого (за наявності жорстких та ефективних обмежувальних заходів число заражених лишалося б у межах 7-8 тисяч). 

Колеги, що займалися математичним моделюванням, доводили мені тоді, що й ця цифра дещо завищена, й реально на 1 травня матимемо близько 5 тисяч виявлених інфікованих. 

В дійсності цих інфікованих є вже майже 11 тисяч, але й це слід вважати успіхом. Адже, як видно з порівняльних кривих, число інфікованих та число хворих зростає в нас поки за найпомірнішим серед великих країн світу сценарієм.

Автор не є прихильником теперішньої української влади. Однак він мусить визнати: після абсолютно провальної бездіяльності лютого-початку березня рішення про запровадження з середини березня жорсткого карантину "на випередження" було єдиним способом відвернути катастрофу великих масштабів. 

Те, чого ми уникнули (поки!), ілюструють місячної давнини телесюжети з Бергамо (де рівень смертності підвищився в 5 разів проти звичайного) та сьогоднішні – з Нью-Йорка, де просто на вулиці було припарковано чотири вантажівки з десятками розкладених уже трупів.

Так, рішення закрити метро в містах-мільйонниках було варварським. Але це був єдиний спосіб розірвати сотні тисяч стійких соціальних зв'язків. 

Варварським було й рішення закрити парки, що несправедливо вдарило по любителях дисциплінованих самотніх прогулянок. Але це так само був єдиний спосіб бодай трохи стримати вбивчі сьогодні масові посиденьки на шашликах.

Ці обмежувальні заходи не були ідеально ефективними. Продавчині в магазинах дуже часто і зараз сидять із масками, зсунутими на підборіддя, а робітники критичної інфраструктури обходяться взагалі без масок. 

Влада так і не змогла нейтралізувати ризики, пов'язані з середньовічним фундаменталізмом ієрархів однієї з найбільших християнських деномінацій, які знехтували навіть позицією свого патріарха, що на Великдень закликав таки паству в Москві залишатися вдома. 

Але без цих недосконалих і часом варварських обмежень нам усім зараз було б значно гірше (нагадую про цифру в понад 200 тисяч інфікованих і 25 тисяч померлих, яка вже стала реальністю для не набагато більшої від України за населенням Іспанії).

Сьогодні карантин в Україні триває вже понад півтора місяці і всі від нього втомилися. Величезних збитків зазнає економіка. На межі виживання – сотні тисяч дрібних підприємств. 

Тут Україна – ніякий не виняток. Так діється сьогодні скрізь у світі – від найрозвиненіших держав до країн третього світу з особливо слабкими системами охорони здоров'я (з цього ряду випадають хіба що Білорусь, Туркменістан та Північна Корея, де місцеві диктатори вирішили на фактор вірусу не зважати).

Вітдак дедалі частіше лунають вимоги повертатися до нормального життя. І тут Україна – теж не виняток: проти карантину протестують і в Берліні, і в Мумбаї, і в Нью-Йорку. 

Тож український уряд оприлюднив навіть поетапний план виходу з карантину й сформулював критерії, коли можна переходити до кожного чергового етапу.

Спробую, однак, викласти ознаки можливого покращення епідемічної ситуації дещо по-інакшому, зрозуміліше для загалу. Епідемія стає підконтрольною тоді, коли стійко зменшується число активних хворих (число тих, хто інфікований мінус число тих, хто вже одужав плюс тих, хто вже помер). 

Цього можна досягнути тільки тоді, коли щоденне число нових заражень стійко не перевищує цифри попереднього дня. Зрозуміло, що тоді за три-чотири тижні (середній термін для одужання хворого в Європі) це неминуче призведе й до зниження числа активних випадків.

На сьогодні це вже очевидна тенденція в Австрії, Швейцарії, Німеччині, Люксембурзі, Хорватії, Греції, Ісландії, до цього вже близькі Італія, Іспанія, Франція, Словаччина, ознаки виходу числа активних хворих на максимум з'явилися в Польщі та Румунії.

Водночас далі платить надвисоку ціну за згаяння часу з запровадженням жорстких карантинних заходів Велика Британія. І немає ознак загасання епідемії в Швеції (хоч швидкість її поширення з експоненціальної перетворилася вже на лінійну). 

Натомість наші сусіди Білорусь і Росія – ще на стадії стрімкої експоненти, і про якісь прогнози тут (особливо з огляду на стійке бажання білоруського "бацька" чинити всупереч усім рекомендаціям світових та власних експертів) говорити складно.

А що в Україні? Начебто, вже починаючи з третьої декади квітня, ми вийшли на "плато" епідемії, коли число нових щоденних нових випадків коливається, то збільшуючись, то зменшуючись, десь між цифрами 400 і 550 (подібна картина спостерігається і в Польщі та Румунії). 

Але, на жаль, Україна досі проводить суттєво менше тестів на душу населення, аніж її сусіди. Суттєве збільшення числа тестувань з 28 на 29 квітня моментально призвело й до пропорційного стрибка кількості нововиявлених випадків. 

Отже, об'єктивну картину ми отримаємо, тільки коли число тестувань буде збільшено в рази, а для груп ризику (насамперед – для медиків) воно буде здійснюватися періодично.

У кожному разі, говорити про стійку тенденцію скорочення числа активних випадків в Україні ще передчасно. На жаль, в цілому по державі воно ще росте, і за найкращого сценарію ростиме ще мінімум днів десять (про гірші сценарії наразі тут не згадуватимемо). 

Ця обнадійлива тенденція скорочення числа тих, хто хворіє, почала виявлятися лишень на рівні певних областей (насамперед – Сумської та Вінницької), натомість у більшості інших ще маємо стрімке зростання. 

Отже, говорити про зняття якихось обмежень на загальнонаціональному рівні (наприклад, про відновлення міжміського та міжобласного сполучення) ще й 12 травня буде зарано.

А що на рівні регіонів? 30 квітня під тиском підприємців виконком Черкаської міськради ухвалив рішення поновити роботу багатьох об'єктів з 1 травня. Так, епідемічна ситуація в Черкасах відносно благополучніша, ніж, наприклад, на Буковині. Але й тут є вже понад 100 інфікованих (на душу населення це приблизно стільки ж, скільки в Шевченківському районі Києва, не найгіршому і не найкращому з цього погляду в столиці).

Впадає в око, що рішення виконкому міськради рішуче суперечить як чинним постановам уряду, так і тій етапності, що пропонується для виходу з карантину. 

Поновлять роботу не лише парки, а й розташовані на їхній території атракціони (отже, діти й підлітки охоче триматимуться по черзі за різні потенційно заражені поверхні). Відкриються не лише різні непродовольчі магазини, а й перукарні. 

Боюся бути поганим пророком, але майже напевно крива заражень в Черкасах днів через десять різко піде вгору. Якщо, звісно, Києву не вдасться вчасно згорнути цю ризиковану місцеву "самодіяльність"...

Отже, ще раз про вимоги "запустити економіку". Поза сумнівом, критичні підприємства повинні працювати. І саме їхні власники найпершими повинні бути зацікавлені в тому, щоб забезпечити тут новий режим роботи з максимальним дистанціюванням працівників один від одного (маски на обличчях повинні бути, й затуляти не тільки підборіддя, а й дихальні шляхи). 

А ось малий бізнес та сфера обслуговування можуть розпочинати діяльність тільки тоді, коли потенційна користь для суспільства (що виявляється в збережених робочих місцях і сплачених податках) виразно перевищуватиме ризики.

Спробую пояснити цю тезу. Сьогодні багато політиків, пам'ятаючи про майбутні вибори, публічно вимагають відкрити літні тераси кав'ярень та ресторанів. Але ж ці тераси відкриваються не для того, щоб було куди приходити на роботу кухарям та офіціантам, а насамперед щоб на них сиділи за столами відвідувачі й залишали свої гроші. 

А коли таких відвідувачів стане багато, неминуче отримаємо ще одне потенційне вогнище рознесення небезпечної інфекції. Адже відвідування ресторану й соціальне дистанціювання – речі цілком протилежні. 

Інша річ – доставка готових харчів до офісів та домівок чи продаж їх "на винос". Але багато рестораторів не бажають цим себе сьогодні обтяжувати, сподіваючись, що легше буде шляхом політичного тиску на владу відкрити хоча б ті самі літні тераси. І їхнім надіям підігрує зухвале порушення карантинних норм з боку об'єктів, що належать окремим представникам тієї ж таки владної команди...

Автор змушений повторити те, про що писав уже місяць тому. За цей час перспектива створення специфічних ліків чи ефективної вакцини не стала відчутно ближчою. Схоже, що не стане для вірусу вбивчою і літня спека (в кращому разі – трохи пригнітить його поширення). 

Отже, єдиним способом стримати епідемію залишається ефективне соціальне дистанціювання. На щастя, Україна вже має досвід країн, яким це вдалося (для нас цікава тут не лише Австрія з її дисциплінованими громадянами, але й близька до нас ментально й конфесійно Греція). Тож головне зараз – не повторювати чужих помилок і не робити передчасно того, за що потім доведеться платити непомірно високу ціну.

Схоже, що це розуміє зараз і переважна більшість громадян, 59% яких, згідно зі свіжим опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, готові дотримуватися карантину стільки, скільки це буде потрібно.

Перед 11 травня уряд, напевно ж, оголосить про певне пом'якшення карантинного режиму – виходячи радше з політичної доцільності й потреби показати "світло в кінці тунелю" тим, хто вже сьогодні готовий перекривати дороги (така активна меншість теж існує, й ігнорувати її ніяка влада не може). 

Відтак наші перспективи залежатимуть сьогодні не лише від дій влади, а й від готовності суспільства виробити нову парадигму поведінки на ближчі місяці (а, може, й роки). 

Кожен повинен навчитися щохвилини вважати не так своїх ближніх потенційною небезпекою для себе, як себе – потенційною загрозою для навколишніх. І поводитися відповідно.   

Це дуже складне завдання. Однак не безнадійне. Українці й сьогодні демонструють не тільки впертість якогось альфа-самця, що конче хоче довести власне право перепливати київські протоки всупереч усім обмеженням, але й природний здоровий глузд цілих спільнот. 

Лише один з прикладів: 25 квітня за традицією мали відбутися проводи на центральному кладовищі селища Пісківка (залізнична станція Тетерів) на Київщині. Як завжди, прийшов батюшка з Московського патріархату. Але його паства не з'явилася, пам'ятаючи, що поминальні заходи перенесено селищною радою на 6 червня. І цей та подібні випадки перемоги здорового глузду все ж залишають нам надію.

Максим Стріха, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  



powered by lun.ua
Реклама:
Платіжні картки: чи не мародерствувати під час кризи
Комісія за розрахунок платіжними картами в Україні в 7 разів вища, ніж в країнах ЄС. За кожні 100 грн підприємець повинен 2,5-3 грн віддати банку. (рос.)
Стус справді був завжди вільним
Тиранія Радянського союзу більше ніколи не матиме місця у нашій демократичній незалежній державі.
Проєкт "єМалятко": 5 цифрових перемог
"єМалятко" є першою в Україні комплексною електронною послугою, яка дозволяє батькам новонародженої дитини за однією заявою отримати одразу до 9 державних послуг.
Нові завдання у порядку денному деокупації Криму
За результатами загальноросійського опитування, "приєднання Криму", як у Росії називають його тимчасову окупацію, викликає почуття гордості лише у 30% росіян. Хоча у січні 2017 року цей показник був 43%, а у грудні 2018 року – 45%.
Чому місцева влада не вирішить ваших проблем
Локальні спільноти мають залучатися до формування політик і ухвалення рішень як повноцінний стейкхолдер.
Не фінансуйте шахраїв, які паразитують на благодійності
Правда ж, коли в передноворічній метушні раптом заклик "ТЕРМІНОВО! РАК! ПОМИРАЄ ДИТИНА!", рука так і тягнеться допомогти? Але не поспішайте, скоріш за все, це шахрайська схема.
Зміни клімату та екологічний контроль
Чи може держава зробити щось для того, щоб якщо не зупинити, то хоча б загальмувати шалені темпи кліматичних змін?