Кінець епохи
Восьмирічне правління демократів закінчено: відголосся для України
П'ятниця, 15 грудня 2000, 16:48
Коли Ел Гор зрікався подальшої боротьби за Білий Дім, він виглядав як завжди спокійно, впевнено і трохи був схожим на рептилію. Хоча цього разу його можна було б швидше порівняти з такою собі ящуркою, що ухопила здобич, але не мала сил утримати її. Офіційна заява віце-президента Гора поклала край восьмирічному правлінню демократичної партії – цей термін практично збігається з коротким строком української незалежності.
Тепер, коли крапки над і в питанні, хто ж буде наступним президентом США, розставлено, виникає наступне питання: як це вплине на Україну? Звичайно, не треба перебільшувати значення зміни президентів для загального стратегічного курсу зовнішньої політики США. В будь-якому разі Сполучені Штати, як і раніше, будуть намагатися закріпити своє монопольне домінування у світі, де сила України занадто мала, аби становити серйозну проблему для Вашингтону.
З іншого боку, республіканець Джордж Буш приходить у Вашингтон у той момент, коли американська економіка починає гальмувати після десятиліття економічного поступу. Епоха зростання, до якої долучилося райдужне почуття американської непереможності після розпаду СРСР, скінчилася. Натомість США, найбільший світовий споживач нафти, стикається з підвищенням цін на енергоносії. Не виключено, що на обрії - час неприємного затягування пасків, натягнутих посмішок, суворих розмов і прихованих погроз зброєю.
Звичайно, ті ж самі проблеми Гор розв‘язував би в інший спосіб. Лінія демократа Гора була б логічним продовженням лінії Клінтона. Демократи – це завжди більша увага до проблем довкілля, національних меншин і прав простих американців. Республіканці навряд чи будуть так само схильні до довгих діалогів зі слабшими партнерами.
Взагалі, незалежна Україна фактично не знає ніякої іншої американської політики, ніж політика демократів. Кілька разів Клінтон був гостем України, а Гор є до певної міри давнім знайомим президента Кучми – за спільними засіданнями україно-американської комісії, та й не тільки. Для Гора Чорнобиль був не порожнім звуком, хоча і назвати Ела "ліквідатором" навряд чи можна було.
Нові часи у Америці – нові вимоги для всіх слабких і сильних країн. Про конкретику поки що говорити зарано, але спробуємо уявити офіційні переговори між Україною і США. Що тепер скаже Леонід Кучма новим господарям Білого Дому, коли Чорнобиля вже фактично нема, та і зовсім не такий вже він і важливий для нової адміністрації США? Старі обіцянки в інтерпретації нових американських лідерів звучатимуть по-новому, а інтерес до України – це не інтерес молодого Клінтона до третьої в світі ядерної держави. Про що буде говорити Леонід Кучма і його дипломати з людьми Буша-молодшого? Про несвободу преси в Україні на дев‘ятому році демократичних перетворень?
На другому році другого терміна президента Кучми можна певно сказати, що досі в Україні не створено дієвого зовнішньополітичного апарату, який би був чимось більшим, ніж збіговиськом «одипломачених» номенклатурників і другорядних радянських дипломатів, які, можливо, колись і виконували свою роботу непогано - але як дрібні клерки в абсолютно несамостійному апараті МЗС УРСР. Навряд чи вони набагато професійніши за своїх колег-силовиків, котрі вміють хіба що продавати за кордон колишню радянську зброю, проводити нечесні вибори і стежити за своїми ж громадянами. Вміння і честь державних діячів – не славослов‘я на адресу вищих у ранзі, не поліцайська підлість і залаштункові зникнення опозиціонерів – а служіння своїм людям. Усе дуже просто.
Зовнішня політика ставить на одну дошку всіх – і наші діячі чомусь тут опиняються на голову нижчі за інших. Недосвідченість, недофінансованість і безініціативність зовнішньої політики України є відлунням загальнонаціонального становища, коли на ключових позиціях перебувають люди, призначені туди за родинними зв‘язками, за особисті послуги президентові, за догідливі лестощі, чи за протекцією олігархів. Як правило, такі риси як професійність, розум, освіта, порядність або чесність роблять багатьох талановитих людей персонами нон грата в українській владі. Тут не приживаються яскраві особистості – можливо тому, що своїм світлом вони відволікають людей від сірої постаті президента? В державі, де на першій посаді – слабка особистість, решту посад беззаперечно можуть заповнювати тільки несамостійні і нерозумні особи. Вони можуть давати собі ради у своїй окремо взятій країні, але вони завжди в програші, коли мають справу з державцями інших країн.
Епоха Клинтона, який, незважаючи на брудні скандали, тримав своє місце у Білому Домі – епоха, вінцем котрої став брудний п‘ятитижневий післявиборчий марафон довкола перерахунку голосів у Флориді – минає. Ще до виборів опитування громадської думки говорили про незначну перевагу Буша, втім Гор тримався до кінця, витягував жили з американських виборців позовами і частими спробами перерахунку. Гор програв, так і не змігши вимудрувати потрібного результату.
Але закінчення епохи Клінтона-Гора в Америці – це іще одна грань закінчення інших епох по цілій планеті. Це епохи невдалих, немічних президентів або просто злочинних режимів. Ось невдалий реформатор Фухіморі, який так і не зміг зробити з Перу ще одну Японію. А от - Еміль Константінеску, котрий починав під оптимістичними гаслами вступу Румунії до ЄС, а програв колишньому апаратнику, так і не зумівши перетворити свого досвіду ученого і опозиціонера на досвід державного діяча. Нарешті, це одіозний Мілошевич, котрий зрікся влади під тиском опозиції. А трошки раніше – добровільна передача влади в Росії, фактично від одного покоління політиків до іншого.
А тепер знову згадаємо Україну. Потроху президент Леонід Кучма знаходить себе у зовсім новому оточенні колег-президентів. Міняються часи, міняються обставини, міняються завдання, що їх треба вирішувати. Ситуація вимагає нових сил, молодших політиків при кермі держави. Втім, президент Кучма каже, що хоче залишитись, і довести до кінця справу його життя. Він каже, що хоче зберегти спокій у країні та стабільність, але не помічає, що стабільність бідної та зруйнованої країни – це консервація злиднів і слабкості на довгі роки вперед. Він не хоче міняти своїх соратників, оскільки ті кажуть, що віддані йому особисто і готові йти з ним до кінця. Він не хоче йти сам. Голий король, який не хоче слухати порад часу.
Тепер, коли крапки над і в питанні, хто ж буде наступним президентом США, розставлено, виникає наступне питання: як це вплине на Україну? Звичайно, не треба перебільшувати значення зміни президентів для загального стратегічного курсу зовнішньої політики США. В будь-якому разі Сполучені Штати, як і раніше, будуть намагатися закріпити своє монопольне домінування у світі, де сила України занадто мала, аби становити серйозну проблему для Вашингтону.
З іншого боку, республіканець Джордж Буш приходить у Вашингтон у той момент, коли американська економіка починає гальмувати після десятиліття економічного поступу. Епоха зростання, до якої долучилося райдужне почуття американської непереможності після розпаду СРСР, скінчилася. Натомість США, найбільший світовий споживач нафти, стикається з підвищенням цін на енергоносії. Не виключено, що на обрії - час неприємного затягування пасків, натягнутих посмішок, суворих розмов і прихованих погроз зброєю.
Звичайно, ті ж самі проблеми Гор розв‘язував би в інший спосіб. Лінія демократа Гора була б логічним продовженням лінії Клінтона. Демократи – це завжди більша увага до проблем довкілля, національних меншин і прав простих американців. Республіканці навряд чи будуть так само схильні до довгих діалогів зі слабшими партнерами.
Взагалі, незалежна Україна фактично не знає ніякої іншої американської політики, ніж політика демократів. Кілька разів Клінтон був гостем України, а Гор є до певної міри давнім знайомим президента Кучми – за спільними засіданнями україно-американської комісії, та й не тільки. Для Гора Чорнобиль був не порожнім звуком, хоча і назвати Ела "ліквідатором" навряд чи можна було.
Нові часи у Америці – нові вимоги для всіх слабких і сильних країн. Про конкретику поки що говорити зарано, але спробуємо уявити офіційні переговори між Україною і США. Що тепер скаже Леонід Кучма новим господарям Білого Дому, коли Чорнобиля вже фактично нема, та і зовсім не такий вже він і важливий для нової адміністрації США? Старі обіцянки в інтерпретації нових американських лідерів звучатимуть по-новому, а інтерес до України – це не інтерес молодого Клінтона до третьої в світі ядерної держави. Про що буде говорити Леонід Кучма і його дипломати з людьми Буша-молодшого? Про несвободу преси в Україні на дев‘ятому році демократичних перетворень?
На другому році другого терміна президента Кучми можна певно сказати, що досі в Україні не створено дієвого зовнішньополітичного апарату, який би був чимось більшим, ніж збіговиськом «одипломачених» номенклатурників і другорядних радянських дипломатів, які, можливо, колись і виконували свою роботу непогано - але як дрібні клерки в абсолютно несамостійному апараті МЗС УРСР. Навряд чи вони набагато професійніши за своїх колег-силовиків, котрі вміють хіба що продавати за кордон колишню радянську зброю, проводити нечесні вибори і стежити за своїми ж громадянами. Вміння і честь державних діячів – не славослов‘я на адресу вищих у ранзі, не поліцайська підлість і залаштункові зникнення опозиціонерів – а служіння своїм людям. Усе дуже просто.
Зовнішня політика ставить на одну дошку всіх – і наші діячі чомусь тут опиняються на голову нижчі за інших. Недосвідченість, недофінансованість і безініціативність зовнішньої політики України є відлунням загальнонаціонального становища, коли на ключових позиціях перебувають люди, призначені туди за родинними зв‘язками, за особисті послуги президентові, за догідливі лестощі, чи за протекцією олігархів. Як правило, такі риси як професійність, розум, освіта, порядність або чесність роблять багатьох талановитих людей персонами нон грата в українській владі. Тут не приживаються яскраві особистості – можливо тому, що своїм світлом вони відволікають людей від сірої постаті президента? В державі, де на першій посаді – слабка особистість, решту посад беззаперечно можуть заповнювати тільки несамостійні і нерозумні особи. Вони можуть давати собі ради у своїй окремо взятій країні, але вони завжди в програші, коли мають справу з державцями інших країн.
Епоха Клинтона, який, незважаючи на брудні скандали, тримав своє місце у Білому Домі – епоха, вінцем котрої став брудний п‘ятитижневий післявиборчий марафон довкола перерахунку голосів у Флориді – минає. Ще до виборів опитування громадської думки говорили про незначну перевагу Буша, втім Гор тримався до кінця, витягував жили з американських виборців позовами і частими спробами перерахунку. Гор програв, так і не змігши вимудрувати потрібного результату.
Але закінчення епохи Клінтона-Гора в Америці – це іще одна грань закінчення інших епох по цілій планеті. Це епохи невдалих, немічних президентів або просто злочинних режимів. Ось невдалий реформатор Фухіморі, який так і не зміг зробити з Перу ще одну Японію. А от - Еміль Константінеску, котрий починав під оптимістичними гаслами вступу Румунії до ЄС, а програв колишньому апаратнику, так і не зумівши перетворити свого досвіду ученого і опозиціонера на досвід державного діяча. Нарешті, це одіозний Мілошевич, котрий зрікся влади під тиском опозиції. А трошки раніше – добровільна передача влади в Росії, фактично від одного покоління політиків до іншого.
А тепер знову згадаємо Україну. Потроху президент Леонід Кучма знаходить себе у зовсім новому оточенні колег-президентів. Міняються часи, міняються обставини, міняються завдання, що їх треба вирішувати. Ситуація вимагає нових сил, молодших політиків при кермі держави. Втім, президент Кучма каже, що хоче залишитись, і довести до кінця справу його життя. Він каже, що хоче зберегти спокій у країні та стабільність, але не помічає, що стабільність бідної та зруйнованої країни – це консервація злиднів і слабкості на довгі роки вперед. Він не хоче міняти своїх соратників, оскільки ті кажуть, що віддані йому особисто і готові йти з ним до кінця. Він не хоче йти сам. Голий король, який не хоче слухати порад часу.
