Що буде з Ющенком?
Проте, незалежно від відповіді, він вже став "українським Бальцеровичем"
Субота, 5 травня 2001, 00:22
Йдучи, Ющенко пообіцяв повернутися. Тому тепер головна інтрига – це місце, де має повторити трюк Фенікса звільнений прем'єр. І, на жаль для Ющенка, ця проблема є заручником обставин, які лише частково залежать від нього. Майбутнє у його руках – і настільки ж у руках його наступника на посаді голови уряду.
Це тільки Ленін у нас був "вєчно живой", в інших же випадках непохитності народної любові до політиків Чіччоліна фору дасть. І з цим має рахуватися Ющенко – якщо він дійсно пов'язує своє майбутнє з амбіціями очолити цю країну. Принаймні, від цього Ющенко не відхрещувався. І під час нещодавньої поїздки на дачу, коли його востаннє бачили журналісти, на питання "Які у вас плани на 2004 рік?" щось однозначне він не відповів.
Однак політичні рейтинги – як молоко у Ташкенті, дуже короткого терміну зберігання. Набираються бали так само швидко, як і втрачаються. У Росії зразка 1996 року з абсолютно розваленого політичного трупа Єльцина з довірою на рівні плінтусу за півроку зробили обличчя демократії, якому випала місія ввести найбільшу державу планети у нове тисячоліття. І дивно, як тоді він не виборов абсолютну перемогу просто у першому турі.
І так само поряд з цим фантастичним триумфом можна знайти абсолютно протилежні приклади. Напружені 1998-1999 роки у Росії поховали надії багатьох перспективних особистостей, чиї плани сягали рівня головного кабінету в Кремлі. Із забутих прізвищ потенційних наступників Єльцина можна побудувати цілий пантеон.
Ще більшу аналогію між "тією" Росією і нинішньою Україною можна прослідкувати, якщо згадати, яким був переобраний на другий строк Борис Миколайович. Як і наш "гарант", він також не встигав переходити з одного скандалу в інший і був оточений навколо себе олігархами, які активно докладали руки до керівництва державою. Під тиском оточення він напружено переймався питанням пошуку заміни. Тепер же прізвища потенційних претендентів згадають хіба що архіваріуси політичного процесу. Чехарда прем'єрів і в.о. в пошуках найнадійнішого – Кириєнко, Чорномирдін, Примаков, Стєпашин і, нарешті, Путін – дарувала надію кожному з них стати біля керма 150-мільйонної нації. Переміг же той, хто був останній в черзі.
Перший же герой, чию долю ризикує повторити Ющенко, теж був обличчям нової Росії 21 століття. Сергій Владіленович Кириєнко, який з півроку попрацював головою уряду Російської Федерації, як і Ющенко, проголосив рішучий бій олігархам і відкинув навіть можливість проводити переговори щодо компромісу за закритими дверима. Його навіть називали "убивця олігархів", який проголошеним 17 серпня дефолтом зробив банкротами чи не половину з них. Він не боявся їх авторитету і про нього упевнено говорили як про нову Росію. Проте закат молодої зірки був таким же стрімким, як і її сходження. Його лаври перехопив Примаков – не минуло і місяця після призначення на посаду, як він виступав з програмними промовами і активно відхрещувався від президентських амбіцій. Вже після несподіваної відставки Примаков зник з політичного поля. Його повернення на публіку супроводжувалося шаленим зростанням рейтингу довіри серед росіян. І якби не віртуозна нейтралізація конкурента Путіна руками Доренка, чеченська "антитерористична кампанія" та вибухи в Пєчатніках і на Каширському шосе, невідомо, кому б Єльцин передавав свої повноваження. А Примаков втрачав свій рейтинг настільки ж швидко, як і набирав. Весь його актив перейшов до тодішнього діючого прем'єра Путіна. А хто зараз пам'ятає амбіції Лебедя чи Лужкова? Саме їх портрети виніс на свою обкладинку американський журнал Forbes і поставив поряд запитання "Хто буде керувати Росією?". (Було це восени 1998, у період, коли Примаков ще не піднявся, а Кириєнко вже впав).
Так само піти у політичне небуття може і сам Ющенко – якщо втратить відчуття моменту, коли треба знову з'явитися на білому коні перед публікою, розчарованою діями влади. І якщо ініціатива рівненського відділу Руху Удовенка, який запросив звільненого прем'єра очолити партію, знайде відголосок у серці Ющенка, то це, принаймні, посіє зерно ревнощів на всьому правому політичному полі. Проте пока сам Ющенко очолювати будь-яку партію відмовляється.
Водночас портрет самого Ющенка – другої складової його гіпотетичної перемоги – малюється з двох протилежних рис. З одного боку, він демонструє здатність чи не власноруч всі грядки в Україні перекопати, щоб тільки "Україна відбулася як державність" і "у нас був передовий успіх". З іншого – показує відсутність амбіцій у кар'єрному рості і характерну для українців тягу до постійності та осілості. На запитання – якщо повернути час у зворотній бік, чи пройшов би він через прем'єрство ще раз – розслаблений димом шашликів Ющенко відповів у фірмовому стилі довгих речень і роздумів з ностальгією у голосі:
"Коли пішов я з банку "Україна", думав, що роками буду вертатися до нього. Але час проходить, перегортається ця сторінка… Таке ж відчуття у мене було щодо Національного банку. Я думаю, що, починаючи від будь-якої кімнати в підвалі та закінчуючи перекриттям горища, я це все облазив на своїх четверих ногах, на четвереньках. Це треба уявити – який був банк в 92-93 році. В прямому і переносному смислі. Як функція, як інститут. Я всього себе віддавав туди, і отримував величезне-величезне задоволення. Пройшов якийсь час, я листочок перегорнув, і відчуття таке, що і в Національному банку вже років п'ять не був. Інтенсивність других справ настільки вибиває, забиває. Я знаходжусь в такому віці, що вже не сприймаю як компліменти чи свідчення чогось надважливого те, скільки разів ти увійшов (у двері влади – УП). Казати так, що туди біологічно тебе тягне (у Кабмін – УП) – у мене не було такої мети і немає такої мети".
Другу рису, яку вписують у графу недоліків Ющенка – невміння знаходити спільну мову з опонентами. Проте Ющенко не відчуває гіркоти поразки через свою непохитність – яка в решті решт прибрала самого прем'єра зі шляху олігархів, які боролися за державний ресурс: "Компроміси – це нормальний сегмент. І якщо ми говоримо про більш велику ціль, то компроміси стають явищем досить потрібним. Але в даному випадку про що йде мова. Є речі засадничі, при яких явище або відбувається, або не відбувається. Я не хочу звертатися до прикладів Ніни Андреєвої, яка принципи не міняла. Але якщо із системи виймають ключову шестерню, вона десь залишиться… але вона не буде функціональною. Коли ми говоримо зараз про ту цинічну форму капіталу, і мова не йде про конкретних осіб… Коли одна група чи групка людей перебирає на себе можливості говорити з владою "мені там треба, там треба"… Ви знаєте, я об'їздив десятки, десятки країн світу. І чим елітніший бізнесмен, тим він має унікальнішу здорову поведінку суспільства. Це правила гри. Коли робиться політика, ці люди є громадянами своєї держави – і не більше. І ніхто тут не починає згадувати, хто володіє якою кількістю заводів, суден… Це все стає на другорядний план. Щоб не вийти на конфлікт інтересів – бізнесових та політичних".
Врешті решт Ющенка вдалося отримати відповідь на пряме запитання. Він сказав, чому відмовив кадровій вимозі СДПУ(о) замінити губернатора Закарпаття: "Область, яка в 2000 році мала найвищий рост ВВП – і ставимо питання, давайте знімемо…"
Але, не зважаючи на таланти робити свої недоліки честнотами – за допомогою простих пояснень – Ющенко не є повним хазяїном своєї кар'єри. Через причини, вказані вище. Фактично майбутнє Ющенка-президента зараз вирішує "гарант" нинішній, від волі якого залежить особа нового керівника Кабміну.
Проте, користуючись здатністю самого ж Ющенка знаходити у плюсах мінуси, дозволимо собі таке спостереження. Навіть якщо на прем'єрстві у 1999-2001 роках історична місія Ющенка закінчиться, він вже залишив слід в українській історії. Згадайте, всі останні роки, озираючись на сусідню Польщу, Україна довго шукала в таборі ліберальних економістів свого героя, якого завдяки економічному прориву можна було б поставити в один рівень з Бальцеровичем. (Час від часу виходили статті з гучними заголовками "Чи буде Пинзеник/Тігіпко/Терьохін українським Бальцеровичем?") Врешті решт на якомуст етапі така ділема зникла. Тепер же ясно, що непомітно для ярликонаклеювачів свого "Бальцеровича" Україна отримала. Як і автор польської "шокової терапії" та економічного дива, яке послідувало за ним, Ющенко так само записав себе в підручники як перший прем'єр, за часів якого в Україні після десятиліття розрухи почалося економічне зростання. А герой Речі Посполитої вище посади заступника голови уряду, до речі, і не підіймався.
Читайте також всі матеріали УП за день звільнення Ющенка
Прізвища депутатів, які проголосували "за" та "проти" відставки Ющенка
Це тільки Ленін у нас був "вєчно живой", в інших же випадках непохитності народної любові до політиків Чіччоліна фору дасть. І з цим має рахуватися Ющенко – якщо він дійсно пов'язує своє майбутнє з амбіціями очолити цю країну. Принаймні, від цього Ющенко не відхрещувався. І під час нещодавньої поїздки на дачу, коли його востаннє бачили журналісти, на питання "Які у вас плани на 2004 рік?" щось однозначне він не відповів.
Однак політичні рейтинги – як молоко у Ташкенті, дуже короткого терміну зберігання. Набираються бали так само швидко, як і втрачаються. У Росії зразка 1996 року з абсолютно розваленого політичного трупа Єльцина з довірою на рівні плінтусу за півроку зробили обличчя демократії, якому випала місія ввести найбільшу державу планети у нове тисячоліття. І дивно, як тоді він не виборов абсолютну перемогу просто у першому турі.
І так само поряд з цим фантастичним триумфом можна знайти абсолютно протилежні приклади. Напружені 1998-1999 роки у Росії поховали надії багатьох перспективних особистостей, чиї плани сягали рівня головного кабінету в Кремлі. Із забутих прізвищ потенційних наступників Єльцина можна побудувати цілий пантеон.
Ще більшу аналогію між "тією" Росією і нинішньою Україною можна прослідкувати, якщо згадати, яким був переобраний на другий строк Борис Миколайович. Як і наш "гарант", він також не встигав переходити з одного скандалу в інший і був оточений навколо себе олігархами, які активно докладали руки до керівництва державою. Під тиском оточення він напружено переймався питанням пошуку заміни. Тепер же прізвища потенційних претендентів згадають хіба що архіваріуси політичного процесу. Чехарда прем'єрів і в.о. в пошуках найнадійнішого – Кириєнко, Чорномирдін, Примаков, Стєпашин і, нарешті, Путін – дарувала надію кожному з них стати біля керма 150-мільйонної нації. Переміг же той, хто був останній в черзі.
Перший же герой, чию долю ризикує повторити Ющенко, теж був обличчям нової Росії 21 століття. Сергій Владіленович Кириєнко, який з півроку попрацював головою уряду Російської Федерації, як і Ющенко, проголосив рішучий бій олігархам і відкинув навіть можливість проводити переговори щодо компромісу за закритими дверима. Його навіть називали "убивця олігархів", який проголошеним 17 серпня дефолтом зробив банкротами чи не половину з них. Він не боявся їх авторитету і про нього упевнено говорили як про нову Росію. Проте закат молодої зірки був таким же стрімким, як і її сходження. Його лаври перехопив Примаков – не минуло і місяця після призначення на посаду, як він виступав з програмними промовами і активно відхрещувався від президентських амбіцій. Вже після несподіваної відставки Примаков зник з політичного поля. Його повернення на публіку супроводжувалося шаленим зростанням рейтингу довіри серед росіян. І якби не віртуозна нейтралізація конкурента Путіна руками Доренка, чеченська "антитерористична кампанія" та вибухи в Пєчатніках і на Каширському шосе, невідомо, кому б Єльцин передавав свої повноваження. А Примаков втрачав свій рейтинг настільки ж швидко, як і набирав. Весь його актив перейшов до тодішнього діючого прем'єра Путіна. А хто зараз пам'ятає амбіції Лебедя чи Лужкова? Саме їх портрети виніс на свою обкладинку американський журнал Forbes і поставив поряд запитання "Хто буде керувати Росією?". (Було це восени 1998, у період, коли Примаков ще не піднявся, а Кириєнко вже впав).
Так само піти у політичне небуття може і сам Ющенко – якщо втратить відчуття моменту, коли треба знову з'явитися на білому коні перед публікою, розчарованою діями влади. І якщо ініціатива рівненського відділу Руху Удовенка, який запросив звільненого прем'єра очолити партію, знайде відголосок у серці Ющенка, то це, принаймні, посіє зерно ревнощів на всьому правому політичному полі. Проте пока сам Ющенко очолювати будь-яку партію відмовляється.
Водночас портрет самого Ющенка – другої складової його гіпотетичної перемоги – малюється з двох протилежних рис. З одного боку, він демонструє здатність чи не власноруч всі грядки в Україні перекопати, щоб тільки "Україна відбулася як державність" і "у нас був передовий успіх". З іншого – показує відсутність амбіцій у кар'єрному рості і характерну для українців тягу до постійності та осілості. На запитання – якщо повернути час у зворотній бік, чи пройшов би він через прем'єрство ще раз – розслаблений димом шашликів Ющенко відповів у фірмовому стилі довгих речень і роздумів з ностальгією у голосі:
"Коли пішов я з банку "Україна", думав, що роками буду вертатися до нього. Але час проходить, перегортається ця сторінка… Таке ж відчуття у мене було щодо Національного банку. Я думаю, що, починаючи від будь-якої кімнати в підвалі та закінчуючи перекриттям горища, я це все облазив на своїх четверих ногах, на четвереньках. Це треба уявити – який був банк в 92-93 році. В прямому і переносному смислі. Як функція, як інститут. Я всього себе віддавав туди, і отримував величезне-величезне задоволення. Пройшов якийсь час, я листочок перегорнув, і відчуття таке, що і в Національному банку вже років п'ять не був. Інтенсивність других справ настільки вибиває, забиває. Я знаходжусь в такому віці, що вже не сприймаю як компліменти чи свідчення чогось надважливого те, скільки разів ти увійшов (у двері влади – УП). Казати так, що туди біологічно тебе тягне (у Кабмін – УП) – у мене не було такої мети і немає такої мети".
Другу рису, яку вписують у графу недоліків Ющенка – невміння знаходити спільну мову з опонентами. Проте Ющенко не відчуває гіркоти поразки через свою непохитність – яка в решті решт прибрала самого прем'єра зі шляху олігархів, які боролися за державний ресурс: "Компроміси – це нормальний сегмент. І якщо ми говоримо про більш велику ціль, то компроміси стають явищем досить потрібним. Але в даному випадку про що йде мова. Є речі засадничі, при яких явище або відбувається, або не відбувається. Я не хочу звертатися до прикладів Ніни Андреєвої, яка принципи не міняла. Але якщо із системи виймають ключову шестерню, вона десь залишиться… але вона не буде функціональною. Коли ми говоримо зараз про ту цинічну форму капіталу, і мова не йде про конкретних осіб… Коли одна група чи групка людей перебирає на себе можливості говорити з владою "мені там треба, там треба"… Ви знаєте, я об'їздив десятки, десятки країн світу. І чим елітніший бізнесмен, тим він має унікальнішу здорову поведінку суспільства. Це правила гри. Коли робиться політика, ці люди є громадянами своєї держави – і не більше. І ніхто тут не починає згадувати, хто володіє якою кількістю заводів, суден… Це все стає на другорядний план. Щоб не вийти на конфлікт інтересів – бізнесових та політичних".
Врешті решт Ющенка вдалося отримати відповідь на пряме запитання. Він сказав, чому відмовив кадровій вимозі СДПУ(о) замінити губернатора Закарпаття: "Область, яка в 2000 році мала найвищий рост ВВП – і ставимо питання, давайте знімемо…"
Але, не зважаючи на таланти робити свої недоліки честнотами – за допомогою простих пояснень – Ющенко не є повним хазяїном своєї кар'єри. Через причини, вказані вище. Фактично майбутнє Ющенка-президента зараз вирішує "гарант" нинішній, від волі якого залежить особа нового керівника Кабміну.
Проте, користуючись здатністю самого ж Ющенка знаходити у плюсах мінуси, дозволимо собі таке спостереження. Навіть якщо на прем'єрстві у 1999-2001 роках історична місія Ющенка закінчиться, він вже залишив слід в українській історії. Згадайте, всі останні роки, озираючись на сусідню Польщу, Україна довго шукала в таборі ліберальних економістів свого героя, якого завдяки економічному прориву можна було б поставити в один рівень з Бальцеровичем. (Час від часу виходили статті з гучними заголовками "Чи буде Пинзеник/Тігіпко/Терьохін українським Бальцеровичем?") Врешті решт на якомуст етапі така ділема зникла. Тепер же ясно, що непомітно для ярликонаклеювачів свого "Бальцеровича" Україна отримала. Як і автор польської "шокової терапії" та економічного дива, яке послідувало за ним, Ющенко так само записав себе в підручники як перший прем'єр, за часів якого в Україні після десятиліття розрухи почалося економічне зростання. А герой Речі Посполитої вище посади заступника голови уряду, до речі, і не підіймався.
Читайте також всі матеріали УП за день звільнення Ющенка
Прізвища депутатів, які проголосували "за" та "проти" відставки Ющенка
